Лірика вагантів

1. Лірика вагантів

2.

3.

Вага́нти (мандрівні клерики);— «мандрівні
люди» у середньовічні часи, XI—XIV століття, у
Західній Європі, що складали вірші, виконували
пісні та декламували прозу на площах міст та на
різних зібраннях.

4.

На германських землях використовували слово
«ваганти». Вагантами ставали безробітні
клірики, студенти та школярі, які часто веселими
юрбами переходили з одної школи до іншої та й
після закінчення навчання перебиралися з місця
на місце, не маючи постійної роботи. Вираз
«голіарди» набув поширення у Франції та Англії.
Можливо, він походив від слова фр. gula —
глотка, яке позначало зокрема й ненажеру.
Можливо, слово походило від імені біблійного
героя Голіафа, який у середньовічній традиції
сприймався як веселий гультяй і ненажера. Саме
Голіафа голіарди обрали своїм покровителем.

5.

6.

Поезія голіардів та вагантів виникає на базі поезії про
життя мандруючих «вчених кліриків», про події,
свідками яких їм судилося бути. У середні віки латина
була мовою освіти й науки. В університетах,
монастирських школах усі предмети викладалися цією
мовою. Вже у ХІІ столітті соборні школи почали
випускати надмірну кількість кліриків, багатьом із них
не вистачало місць при соборах і монастирях, вони
залишались без своєї парафії. Чимало з них мандрували
шляхами Європи. Знання латини вирізняло вагантів зпоміж невігластва натовпу, вони відчували себе
інтелектуальною елітою, хоча їхній соціальний рівень
був невисоким. Вони знали, що таке бідність,
приниження. Це зближувало їх із простим людом.
Високо цінуючи Овідія, Горація, вони знали й народну
творчість, використовували у своїх творах мотиви та
форми народних пісень. Вони не прагнули прикрашати
життя, і навмисне уникали куртуазності.