Явище «шістдесятництва»

1.

Явище «шістдесятництва».
Нью-Йоркська група
письменників

2.

1956 рік, а саме XX з’їзд КПРС, можна вважати точкою
відліку в історії українського шістдесятництва. Так звана
«хрущовська відлига» (1956–1962 рр.) після зміни
керівництва в СРСР подала надію письменникам на те,
що цензурний тиск не буде таким важким і що митцям
дозволять писати правду. Та недовгими були їхні роки
плідної праці.

3.

Шістдесятництво – соціокультурний (літературно-мистецький,
громадсько-політичний, світоглядно-філософський) рух опору
підрадянської України, започаткований у 60-х рр. ХХ століття.
Це друге українське відродження ХХ століття, регенерація
національної еліти, винищеної сталінською репресивною
машиною у 30-і роки; духовна революція проти тоталітаризму.
Шістдесятники – покоління творчої молоді початку 60-х рр.
ХХ ст., сформоване у період тимчасової лібералізації
суспільного життя в СРСР у 1956–1964 рр.

4.

Соціально-історичні витоки шістдесятництва:
• 60-і рр. в СРСР – так звана «хрущовська відлига» –
період десталінізації радянського суспільства у 1956 –
1964 рр. (тобто від ХХ з’їзду КПРС до усунення від влади
М. Хрущова);
• 60-і роки в усьому світі – час великих збурень і
духовних рушень, спільним знаменником яких була
лібералізація (домагання більшої індивідуальної й
національної свободи), пора нестримного оновлення
мистецтва (авангардизм у літературі, малярстві,
скульптурі, зародження рок- і поп- музики).

5.

Культурно-історичні витоки:
• світова культура (модерні література та малярство);
• українська література (як класична, так і доби
Розстріляного відродження);
• народна творчість (фольклор та міфологія, народне
мистецтво).
Духовне зростання шістдесятників – від «дітей війни»
до лицарів національного відродження; поступове
звільнення від ілюзій щодо справедливості радянського
ладу, поглиблення національної самосвідомості,
наростання енергії протесту.

6.

Представники шістдесятництва
Поети – Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Василь
Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис
Олійник, Василь Стус, Ігор Калинець.
Прозаїки – Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир
Дрозд, Валерій Шевчук, Роман Іваничук, Роман Федорів,
Ніна Бічуя.

7.

Майстри художнього перекладу – Микола Лукаш,
Андрій Содомора, Григорій Кочур, Анатоль Перепадя.

8.

Літературні критики – Іван Світличний, Іван Дзюба,
Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська.

9.

Художники, малярі, графіки – Алла Горська, Опанас
Заливаха, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Георгій
Якутович, Людмила Семикіна, Іван Марчук.

10.

Кіномитці й театральні діячі – Сергій Параджанов,
Юрій Іллєнко, Лесь Танюк, Іван Миколайчук, Леонід
Осика.

11.

Композитори – Володимир Івасюк, Валентин Сильвестров,
Леонід Грабовський, Леся Дичко, Мирослав Скорик.

12.

Правозахисники та публіцисти – Олекса Тихий,
Валентин Мороз, Валерій Марченко, Михайло Осадчий,
В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Михайло, Богдан
Горині, Мирослава Зваричевська та ін.

13.

Світоглядні засади:
Лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи
особистості, нації, свободи духу).
Гуманізм та антропоцентризм (культ людської
особистості – центру Всесвіту):
– духовний демократизм (культ звичайної, простої
людини-трудівника);
– духовний аристократизм (культ видатної творчої
особистості).

14.

Моралізм та етичний максималізм (культ моральності
як абсолютного мірила людських вчинків).
Космізм (усвідомлення «планетарної причетності»
людини як частинки Всесвіту до космічних процесів).
Активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного
народу) і національна самосвідомість; сакральне
сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів
нації.
Культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

15.

Етичні полюси шістдесятництва:
• Дисидентство (активне інакодумство, відверта опозиція
до режиму, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і
псевдоцінностей – В. Стус, І. Світличний, А. Горська) –
гнили по тюрмах і висловлювати свою незгоду з
політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і
відкриті листи протесту.

16.

Конформізм (пристосуванство, намагання ціною
моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й
кар’єру; пасивне сприйняття нав’язуваної ідеології,
підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради
фізичного виживання – Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич)
Друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали
десятки книжок з обов’язковими «паровозами»
(програмовими поезіями про партію і Леніна, які
«витягували на собі цілу збірку, уможливлюючи її вихід у
світ) і віршами до «красних днів календаря», обіймали
високі посади в органах державної влади. Не

17.

тільки прямо не виступали проти системи, але й
оспівували її у видавництвах, редакціях, творчих спілках.
«Внутрішня еміграція» (втеча в мовчання – В. Шевчук,
Л. Костенко, М. Коцюбинська). Намагалися підтримати
своїх братів по той бік колючого дроту (хто плиткою
шоколаду, хто книжкою чи випискою з статті в періодиці,
хто − добрим словом у листі, дивом пропущеному в
«зону») і писали «в шухляду» (часом навіть без
щонайменшої надії на друк). Проте навряд чи ми маємо
моральне право засуджувати одних чи інших – ніхто з нас

18.

не може бути впевненим, що на їх місці лишився б
неодмінно героєм.
Однак це не заважає нам схиляти голову перед тими, хто
навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а
насправді − концентраційних таборів і поселень
продовжував писати твори неперевершеної художньої
вартості: наприклад «Гратовані сонети» І. Світличного,
його поема «Курбас», що була присвячена пам’яті
українського режисера Леся Курбаса, знищеного на
сумнозвісних Соловках, рукописні збірки І. Калинця, що

19.

з’явилися друком на початку 90-х рр. у Варшаві,
Балтиморі − Торонто і Києві з символічними назвами:
«Пробуджена муза» та «Невольнича муза». У них неначе
відбилася свідомість ровесників поета, котрі відчули
подих «відлиги», перейнялися нею і за це були жорстоко
покарані.

20.

Нью-Йоркська група – неформальне об'єднання
українських еміграційних поетів, яке виникло в 1950-х
роках у Нью-Йорку. Твори членів угрупування написані в
стилі модерн і мали інтелектуальний, елітарний характер.
Члени групи зосереджувались на естетичній вартості
своїх творів і свідомо уникали суспільних та політичних
тем у своїй творчості, реагуючи цим на попередню
завелику політизованість української літератури за
кордоном та в СРСР. Нью-Йоркська група відрізнялася від
європейских літературних угруповань та авангардних

21.

літераторів тим, що не видавала маніфестів та не мала
власної літературної програми, оскільки її члени мали
цілком різні стилі і погляди. Не всі члени групи також
проживали в Нью-Йорку. До Нью-Йоркської групи
відносять наступних авторів: Богдан Бойчук, Юрій
Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак,

22.

Женя Васильківська, Патриція Килина, Віра Вовк, Роман
Бабовал, Юрій Коломиєць, Олег Коверко, Марко
Царинник, Юрій Соловій, Вольфрам Бургардт, Марія
Ревакович.

23.

Віра Вовк, приміром, – боронила національну традицію,
вбачала в ній «хребет життя», збереження духу нації. Її
міркування знайшли відображення в ліриці, оповитій
серпанком чаклунської таємничості, заглибленої у
фольклорну та міфологічну символіку (зб. «Мандри»).
Творчість Емми Андієвської живиться джерелами
національної лірики. Проступають символічні образи
ріки, човна, Бога, диявола, буття, небуття.
Юрій Тарнавський – «очищав» українську мову від
поетизмів, творив у жанрі верлібру. Порушували у своїх
творах екзистенційні проблеми.