Свобода народам! Всеукраїнський тижневик

1.

СВОБОДА НАРОДАМ!
Всеукраїнський тижневик • виходить з 1954 р.
СВОБОДА ЛЮДИНІ!
41 (2938) • 13 жовтня 2010 р.
БАНДЕРА — ПРАПОР РЕВОЛЮЦІЇ!
Заява Проводу ОУН із нагоди 51-ї річниці загибелі Провідника ОУН Степана Бандери
С К
Л
А
В
А
Г
Е
Р
О
Я
М
ожного року в жовтнi, коли ми традицiйно вiдзначаємо свято Покрови на знак
пошани до української зброї всiх часiв, українська громада вже понад пiввiку
також ушановує пам’ять Провiдника Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв
Степана Бандери. 15 жовтня 1959 року з наказу полiтичного керiвництва в Москвi
агент К&Б отруйним пострiлом убив у Мюнхенi керiвника нацiонально-визвольної
боротьби. Убив людину, але був безсилий знищити незламний символ Борця за
свободу i незалежнiсть України. Своїм пiдступним актом ворог лише змiцнив i
примножив в українцiв стiйку вiру у своє нацiональне майбутнє в колi вiльних
народiв.
Найвищий нiмецький суд у м. Карлсруе, перед яким постав виконавець замаху на
життя Степана Бандери, визнав Полiтбюро КПСС у Москвi головним замовником
убивства Провiдника ОУН. Суд визнав, що члени Полiтбюро КПСС, убиваючи
Бандеру, вчинили злочин проти людяностi i грубо порушили мiжнародне право.
Суд засудив полiтичний терор Москви в мiжнародному масштабi.
Виборена у багатьох битвах, вистраждана багатьма поколiннями синiв i дочок,
проголошена нарештi в 1991 роцi державна незалежнiсть України — це результат
безсмертного Духа українського народу та героїчних чинiв його видатних
керiвникiв. У досягненнi цiєї iсторичної мети незаперечнi заслуги має i Степан
Бандера як видатний iдеолог i талановитий органiзатор визвольного руху. Вiн зумiв
революцiонiзувати серед народу боротьбу за свободу й пiдняти її на найвищий рiвень
геройської пожертви. Бандера вийшов на арену iсторiї, коли наша Батькiвщина
переживала, здавалося б, безвиглядну перспективу i проходила трагiчнi
випробування у горнилi Другої свiтової вiйни та в пеклi московського ГУЛАГу.
Торiк українська громадськiсть вiдзначала 100-рiччя вiд дня народження
Степана Бандери й 50-тi роковини його загибелi. Історiя життя i дiяльностi
Бандери, представлення очолюваного ним визвольного руху та державотворчої
дiяльностi ОУН й УПА стали широковiдомi по всiй Українi та за її межами.
До 68-ї річниці створення Української
Повстанської Армії
Дорогі подруги, друзі-учасники національно-визвольної боротьби ОУН і УПА!
К
иївське крайове Братство ОУН-УПА щиро вітає Вас
та Ваші родини, весь український народ зі святом
Покрови і 68-ю річницею утворення Української Повстанської Армії.
В осінні дні воєнного 1942 року на заклик Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана
Бандери український народ піднявся на збройну
боротьбу проти жорстоких окупантів нацистської
Німеччини і червоної большевицької Росії — за своє
національне визволення, за Українську Самостійну
Соборну Державу.
На Волині, Поліссі постали перші збройні відділи, які
виросли в сотні. Курені та загони стали грізною силою
у боротьбі з окупантами.
14 жовтня на свято Пресвятої Покрови виповнюється 68 років від часу утворення Української Повстанської Армії — визвольної армії українського народу.
Героїчний чин полководців, воїнів ОУН і УПА, революціонерів-підпільників є немеркнучим взірцем жертовності і звитяги в боротьбі за нашу державу.
Тисячі знаних і незнаних героїв поклали свої голови за
волю України. На жаль, національно-визвольна боротьба
ОУН і УПА за Українську державу ще не визнана на
державному рівні, але її визнав український народ, і ми
свято віримо в щасливе майбутнє нашої невмирущої
нації, в перемогу української національної ідеї.
Вічна слава Героям, що склали своє життя на жертовник нації.
Слава Україні!
Героям Слава!
Орест ВАСКУЛ,
голова Київського крайового Братства ОУН-УПА
Звернення до учасників визвольної боротьби
українського народу до 68-ї річниці створення УПА
Дорогі подруги, друзі, шановні побратими по зброї,
підпільники славної ОУН! 14 жовтня, на Святу Покрову, покровительку війська українського, будемо
відзначати 68-му річницю створення УПА.
Д
о того свята приєднуються всі учасники визвольної боротьби, яких доля розкидала по інших країнах і далеко
від рідного краю. Але в цей святковий день ми всі разом
на рідній землі, біля могил наших побратимів, провідників,
які загинули на полі слави за нашу державу. Ми більше
біля символічних могил, адже справжні поховання наших
героїв залишаються в таємниці: де їх заховали від нашого
народу більшовицькі сатрапи — майже не відомо.
Багато то чи мало — тих 68 років від дня створення
УПА? Для історії це небагато, але для колишніх вояків
ОУН-УПА — це ціле покоління нових людей, які виросли
після 1942 року.
На славному Прикарпатті проживає 1100 учасників
цієї славної боротьби. Тож вітаю Вас, подруги і друзі зі
славною 68-ю річницею створення УПА. Бажаю
міцного здоров’я, наснаги брати і далі участь у всіх
заходах з увіковічення пам’яті наших побратимів по
зброї.
У нас не було демобілізації. Ми і далі в лавах борців
за розбудову Незалежної держави Україна. Ті, що загинули, зробили для нас все, що змогли. Вони віддали
Україні своє життя — віддаймо їм свою любов і шану.
Слава героям національно-визвольної боротьби
ОУН-УПА!
Слава українській нації!
Слава Україні!
Ф.ВОЛОДИМИРСЬКИЙ,
голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю
На стор. 2
«Шлях Перемоги» — газета,
що захищає українські інтереси!
«Шлях Перемоги» — це громадсько-політичний тижневик,
офіційний друкований орган Організації Українських
Націоналістів (бандерівців), перший номер якого вийшов у
Мюнхені 28 лютого 1954 р.
В умовах реальної геополітичної загрози з боку Росії,
внутрішніх викликів національній безпеці «Шлях Перемоги»
здійснює інформування українців і в Україні, і за кордоном про
суть і першопричини цих небезпечних процесів, подає думки
відомих експертів, суспільно-політичних діячів, журналістів із
цих питань, сприяє донесенню історичної правди про
український визвольний рух.
Зараз газета є одним із важливих захисних «форпостів»
України в інформаційній війні з московським Кремлем.
Передплатний індекс — 30504
Вартість передплати на рік — 74 грн. 28 коп.
(без урахування вартості приймання передплати
в поштовому відділенні)
Передплачуйте, поширюйте, підтримуйте «Шлях Перемоги» —
газету для українців!

2.

2
А К Т УА Л Ь Н О
«ШП» 41 (2938)
13 жовтня 2010 р.
ЗАХИСТИМО ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ!
Заява Проводу ОУН
Н
апередоднi виборiв до мiсцевих органiв влади
деякi
безвiдповiдальнi
полiтичнi
сили,
намагаючись укотре заручитись пiдтримкою
проросiйської частини населення, пiдготували
антиконституцiйний законопроект про надання
росiйськiй мовi статусу офiцiйної. Науковцi,
експерти, патрiотичнi громадськi органiзацiї в
Українi i дiаспорi, широка українська спiльнота
виступили з рiшучим протестом проти полiтичних
спекуляцiй на мовнiй тематицi, яка розколює
суспiльство.
Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв (бандерiвцiв) стверджує, що в Українi жодним чином не
порушуються права росiйськомовної меншини,
натомiсть явища дискримiнацiї української мови, якi
мають всi ознаки вiдвертої українофобiї, цiлеспрямовано поширюються, зокрема в схiдних i
пiвденних ре2iонах України.
Сьогоднi найбiльшого захисту в Українi потребує
саме українська мова, яка столiттями пiддавалася
утискам i заборонам московського iмперського
центру.
ОУН стверджує державнiсть української мови,
виступає на її захист i закликає українцiв активно
протестувати проти намагань розколоти громадян
України за мовною ознакою.
Стефан РОМАНІВ, Голова Проводу ОУН (б)
Ювілей тріумфу найбільшої брехні
Пересторога з нагоди роковин ганебної пам’яті большевицької революції
Симоненкiвцi i табачниковцi намагаються провести через Верховну Зраду
рiшення про святкування в Українi на державному рiвнi бiльшовицького перевороту
7 листопада 1917 року. Пропонуємо всiм,
кого це стосується, вiдповiдь доктора Дмитра Донцова на питання, що ж ми маємо
«святкувати», писану ще 60 рокiв тому. У
свiтлi вищезгаданих «iнiцiатив» текст
Донцова набуває гостроти i актуальностi.
Ред.
7
-го листопада ц. р. Москва обходила
35-лiтнi роковини вiд того дня, коли
нова, большевицька тиранiя врятувала
вiд розпаду iмперiю росiйських царiв.
Є це ювiлей трiумфу найбiльшої
брехнi нашого вiку, яка своїм смердючим
подихом заразила все мiжнародне
полiтичне, культурне i релiгiйне життя
Європи, Америки i Азiї.
Все в жовтневiй большевицькiй революцiї — з самого початку — було потворною брехнею: вона хотiла, нiбито,
знищити добу iмперiалiзму — i вона ж породила найбiльш цинiчний i захланний
iмперiалiзм, iмперiалiзм Москви.
Вона хотiла, нiбито, знищити абсолютизм — i запровадила його в п'ятiй частинi
суходолу, ще дикiший, ще нiкчемнiший,
як був у Росiї царiв.
Вона несла, нiбито, економiчне
розкрiпачення пролетарiату i селянства,
— i запровадила натомiсть, нечуване в
iсторiї, рабство соток мiльйонiв вiльних
колись людей.
Вона голосила рiвнiсть усiх — i створила суспiльнiсть безправної маси рабiв у
руках жменьки упривiлейованої касти
експлуататорiв-катiв.
Вона голосила емансипацiю жiнки — i
обернула її в робочу худобу, змушену робити непосильну, тяжку навiть для мужчин, невiльницьку працю.
Вона голосила свободу думки — i запровадила примусову вiру, караючи смертю
«єретикiв».
Вона голосила визволення народiв — i
принесла теорiю «вищої раси» московської, якiй мають служити всi iншi народи
з тавром «нижчих рас».
Вона несла «мир хижинам, вiйну палацам» — i знищила мiльйони хаток
бiдакiв, загнавши всiх в колгоспнi казарми.
Вона голосила мир — i принесла перманентну вiйну, мiж народами i в серединi
кожного народу...
Інспiратором цiєї нечуваної монстру-
альної брехнi мiг бути тiльки той, кого
Євангелiє зве «отцем лжи» — диявол.
А найцiкавiше, що масу своїх агентiв
вербують слуги диявола серед членiв християнських суспiльностей! Серед високих
державних достойникiв (Гес, Воллес), або
церковних (Дiн Джонсон), серед людей
науки, послiв до парламентiв (Розе, Торез), серед артистiв i лiтератiв, серед елiти
i серед мiльйонiв схудобiлої чернi ме2аллополiсiв, що вiддають свої голоси на агентiв
Москви. Навiть слуги диявола — на сором i
ганьбу нашого вiку — засiдають в Об'єднаних Нацiях! З ними пактують! Їм вiдступають — як криваву жертву новому МОЛОХОВІ — один за другим вiльнi народи.
Бiльше того! Десятки мiльйонiв людей, десятки вiльних народiв Захiд
рiшив вiддати на вiчне володiння кривавiй iмперiї, якої монструальнi простори мають — в кожнiм разi — лишитися в
границях 1939 р. Бо рiзнi мафiї думають,
що навiть по упадку большевизму легше
тодi буде вхопити тi народи за чуба, дати
їм нового пана.
Захiд боїться Росiї, створеної революцiєю 1917 р. Тим не менше буде змушений, хоч i проти власної волi, воювати з нею, як був до того змушений Гiтлер.
А найстрашнiше є те, що Захiд хоче вес-
Це стало можливим завдяки численним публiкацiям, дослiдженням, документальним виставкам, а
також низцi урочистих заходiв на всiх рiвнях — вiд
найвищого державного до численних мiжнародних.
Широкий розголос про вiдзначення ювiлейних дат
Бандери протягом усього року, а також донесення
до вiдома широкого суспiльства iсторичної правди,
досi викривленої i неповної, про визвольнi
прагнення українцiв реально пiднесли рiвень
нацiональної свiдомостi по всiй Українi. Степан
Бандера став одним iз найвiдомiших i найвидатнiших українцiв сучасностi.
Постать i дiяльнiсть Бандери викликали обурення
й гостру реакцiю з боку iдеологiчних противникiв
незалежностi України, в тому числi й зi столиць
сусiднiх держав, навiть на форумi Європейського
Парламенту. Можна припустити, що негативна
реакцiя керувалася єдиним «центром впливу».
Представники нової й непевної влади в Києвi,
продовжуючи притаманну їм з 2004 року традицiю
грубих правопорушень, iз першого дня владарювання розпочали широкий iдеологiчний наступ
проти основ нацiональної iдеї українцiв. Вони стали
заперечувати геноцидну природу штучного
Голодомору 1932-1933 рокiв проти української нацiї.
Роблять надуманi спроби знеславити в очах
громадськостi героїчний шлях та незаперечнi
заслуги Провiдника ОУН Степана Бандери перед
українською нацiєю. Пiдступно взялися закрiпити
за росiйською мовою неправомiрний для неї статус
офiцiйної i переважної, на шкоду i так вiками
пригнiченої української мови, поставивши сторчма
головою Європейську хартiю ре2iональних мов i
мов меншин. Розгорнули широкий наступ на МЗС,
освiту, шкiльнi пiдручники, iсторикiв.
Бiло-голубi й червонi полiтики, разом складаючи
полiтичнi барви прапора сусiдньої держави,
роблять дедалi новi загрозливi кроки, якi вказують,
що влада в Києвi вступила у небезпечну фазу
поступового вихолощення полiтичного суверенi-
Дмитро ДОНЦОВ
«Визвольний Шлях» № 12, 1952 рік
Ніщо не дається задарма
Бандера — прапор революції!
Зi стор. 1
ти цю неминучу вiйну тими методами,
що й Гiтлер. Той iшов проти Росiї
Сталiна — закоханий в большевицькiй
тиранiї, абсолютно не бажаючи — в разi
перемоги — дати свободу уярмленим москалями народам. Це припечатало його
загибель.
Теж саме хоче робити демократичний
Захiд, який схильний бачити всюди тиранiю Тiта, нiж свободу народiв. І коли
Захiд пiде у вiйну з тою ж — як Гiтлер —
проблемою неподiльности потворної
iмперiї, буде, як i Гiтлер, — розторощений. Впаде жертвою своєї трусости або
глупоти — в обiйми московської тиранiї.
Хай вiн це знає! Пригадуємо йому те
ще раз з нагоди роковин ганебної пам'ятi
большевицької революцiї. Щоб не казав,
що нiхто його не перестерiгав, бо ми не
будемо в'язати себе нiчними пактами з
дияволом. Як не в'язалися пактом Гiтлера або Заходу з Сталiним — нашим катом.
Ми продовжуватимемо нашу боротьбу до
повного розвалу московської iмперiї, до
цiлковитого визволення наших народiв i
до державної незалежностi!
Хай знає це Захiд! І хай буде проклята
Москва!
тету. Це веде до руйнування державної незалежностi
України. Пiд час закордонних вiзитiв високi
представники Києва своїми iдеологiчними виступами намагаються знецiнити позитивний досi образ
України, який сформувався в результатi безкровної
та всенародної Помаранчевої революцiї. Замовчуючи, що саме вони i спричинилися до її вибуху
своїми фальсифiкацiями, спробами узурпацiї влади i
топтанням по вiльному волевиявленню народу.
Хто нинi заперечує заслуги Бандери, той полiтично живиться кривавими наслiдками тривалого
поневолення українцiв. Пiдкорення України нашi
вороги здiйснювали всiма можливими засобами,
включно з геноцидним виморюванням селян,
державними утисками мови й культури. У хвилини
нашого високого нацiонального пiдйому Москва
завжди застосовувала грубу силу й убивала видатних
полiтикiв-самостiйникiв:
Головного
Отамана
Симона Петлюру, творця УВО й ОУН полковника
Євгена Коновальця, Головного Командира УПА
Романа Шухевича, Провiдника ОУН Степана
Бандеру.
У тяжкi хвилини життя нацiї найбiльше потрiбнi
саме борцi й духовнi подвижники, вони
допомагають вiднайти полiтичний дороговказ,
надихають до мужностi i вселяють вiру у
правильнiсть обраного iсторичного шляху та
полiтичного вибору. Разом зi Степаном Бандерою
український народ переможе у своїх вiковiчних
прагненнях до свободи, до незалежностi, до
утвердження нацiональної i людської гiдностi.
Всебiчне знання життя, iдей та чинiв Бандери
допоможуть розгубленому нинi суспiльству
подолати тимчасовi проблеми на шляху до побудови
нацiональної держави для української людини. У
цьому походi уже столiттям нам допомагають
Покрова Пресвятої Богородицi й Дух наших
великих попередникiв. До них приєднується i
невмирущий дух Степана Бандери.
Провід ОУН (б)
Усе пов’язано. Ті, хто вважали себе розумними і
поміркованими, вважаючи, що не слід втручатись у питання, які
не стосуються їх безпосередньої справи, тепер мають нарешті
побачити: держава — цільний механізм. Неможливий розвиток
і поступ однієї складової механізму, якщо інші елементи не
мають можливості розвиватись.
П
равом на вільну і чесну підприємницьку діяльність
неможливо скористатись, якщо порушуються інші права
людини. Тому захист виключно фахових специфічних інтересів і
байдужість до інших не дасть результатів.
Коли громадські активісти відстоювали право мирних зібрань
у країні — вони робили це зокрема для того, щоб ви, будь-хто
інший, мали можливість безпечно боронити свої інтереси, коли
виникне така потреба. Ці люди робили це без вас. Молодь, яка
виступала проти свавілля міліції, змусила її чільників
пояснювати, чому міліція стає засобом тиску, а не захисту. Це
робилося без вас.
Коли активні громадяни виходили на захист свободи слова,
вони відстоювали також для вас можливість бути
поінформованими щодо законодавчих ініціатив у владі і дали
можливість вам через ЗМІ тиснути на владу. Серед протестантів
не було підприємців.
Зараз не можна закривати очі на те, що роблять із мовою, з
освітою і наукою, з виборами. І обов’язково хтось буде
протестувати і працювати на відстоювання національних
інтересів. Але їм нічого не вдасться. Нам нічого не вдасться.
Якщо ми будемо без вас. І ви приречені, якщо не зрозумієте
цього. Адже все пов’язано.
Українці останні кілька років показали, що заслуговують на
таку владу, яка є зараз. Усі складові суспільства засвідчили
унікальну нездатність брати на себе мінімальну відповідальність
за процеси в країні. Нездатність самоорганізовуватись задля
системної дії, а не одноразового емоційного вихлопу. Це не
повинно бути характерною ознакою українців.
Зараз ще не пізно. Пропоную вам самим творити умови для
себе ж. Це буде складно і не одразу. Це вимагає жертв, тобто
добровільної згоди на певні власні втрати: час, гроші, праця, інші
ресурси — будь-яка дія вимагає інвестицій.
Ніщо не дається задарма. Особливо свобода. Навіть свобода
займатись підприємницькою діяльністю.
Ольга САЛО,
Громадянський рух «Відсіч»

3.

«ШП» 41 (2938)
П О ГЛ Я Д
13 жовтня 2010 р.
3
МОВА ЦАРІВ, КОМІСАРІВ І ШОВІНІСТІВ
У Конституцiї України вказано — державною мовою є українська.
Крiм того, Основний закон передбачає, що «в Українi гарантується
вiльний розвиток, використання i захист росiйської та iнших мов
нацiональних меншин України». Жодна iнша мова не називається.
Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ
М
инулого мiсяця троє народних депутатiв вiд Партiї ре iонiв, Блоку
Литвина i Комунiстичної партiї зареєстрували проект закону про мови
нацiональних меншин в Українi. Окремий пункт був присвячений українськiй
мовi як державнiй. Інший пункт стосувався росiйської.
Усi iншi «ре iональнi мови», або «мови
меншин», згадувалися разом у наступному пунктi. Росiйська знову була на чолi
цього списку, який включав у тому числi
бiлоруську, болгарську, вiрменську, гагаузьку, iдиш, кримсько-татарську, молдавську, нiмецьку, грецьку, польську, ромську, румунську, словацьку та угорську мови. Конкретне посилання було зроблено
на Європейську хартiю ре iональних
мов або мов меншин.
Щоб не було непорозумiнь щодо спрямованостi чинних законодавчих зусиль,
пункт, присвячений виключно росiйськiй, вiдкривався наступним формулюванням: «В Українi вiдповiдно до Конституцiї України гарантується вiльний
розвиток, використання i захист росiйської мови з урахуванням того, що росiйська мова є рiдною, або такою, якою
повсякденно користується бiльшiсть
громадян України, загальноприйнятою,
поряд з українською мовою мiжособового спiлкування на всiй територiї України».
Не випадково Комiтет експертiв iз
Ради Європи, що нещодавно провiв вивчення проблем ре iональних мов i мов
меншин в Українi, представив свою доповiдь Комiтету мiнiстрiв Ради Європи,
який 7 липня 2010 подав свої висновки.
Вони стосувалися конкретних мов з
особливим наголосом на тi, якi перебувають пiд загрозою вимирання. У доповiдi
зазначено: «Щодо росiйської Комiтет
експертiв дiйшов висновку, що заходи,
вибранi Україною вiдповiдно до Хартiї,
виконуються або частково виконанi».
Коментарi мовних експертiв iз Ради
Європи не враховують iсторичного минулого. Вони стосуються лише сучасностi. Зокрема, питання, як деякi меншини прийшли до компактного прожи-
вання на значнiй територiї, не розглядається i, можливо, навiть не є приводом
для занепокоєння. Таким чином демографiя українського населення, що є результатом колонiальної полiтики, яка
призвела до вимушеного голоду українського населення та його замiни росiйським, або до депортацiї кримських
татар iз Криму та подальшого поселення
росiян там, не цiкавить нi «експертiв», нi
«мiнiстрiв».
Постає питання, чи має бути статус
росiйської мови в Українi причиною для
занепокоєння Ради Європи i, таким
чином, виправданням для внесення останнього законопроекту представниками правлячої коалiцiї в парламентi
України, або це зловживання Хартiєю?
Вiдповiдь коротка – зловживання. Як
вже згадувалося, експерти не виявили
нiяких поточних проблем, пов'язаних iз
росiйською мовою в Українi вiдповiдно
до Хартiї. Росiйська мова є єдиною,
окрiм української, яка згадана у Конституцiї України.
Очевидно, що українська мова, незважаючи на те, що вона щоденно пiддається
дискримiнацiї по всiй Схiднiй Українi,
не пiдпадає пiд параметри Хартiї через
свiй особливий статус.
У преамбулi до Хартiї сказано, що держави — члени Ради Європи, якi пiдписали цю Хартiю, погодились на це через
наступнi причини: «Враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення бiльшого
єднання мiж її членами, зокрема для збереження та втiлення в життя iдеалiв i
принципiв, якi є їхнiм спiльним надбанням; вважаючи, що охорона iсторичних
ре iональних мов або мов меншин Європи, деякi з яких знаходяться пiд загрозою
вiдмирання, сприяє збереженню та розвитку культурного багатства i традицiй
Європи; враховуючи, що право на використання ре iональної мови або мови
меншини у приватному та суспiльному
життi є невiд'ємним правом...; усвiдомлюючи, що охорона i розвиток ре iональних мов або мов меншин у рiзних країнах
та ре iонах Європи є важливим внеском у
розбудову Європи, що рунтується на
принципах демократiї та культурного
розмаїття в рамках нацiонального суверенiтету i територiальної цiлiсностi».
Росiйська мова не знаходиться в небезпецi, росiйськомовнi громадяни в Українi мають право використовувати її в
Стаття 7. Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність
1. В Україні відповідно до Конституції України гарантується вільний розвиток,
використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є
рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України,
загальноприйнятою, поряд з українською, мовою міжособового спілкування на
всій території України, однією з офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї
Організації Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій.
Володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ
до здобутків світової науки і культури.
2. Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим
надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації
багатонаціонального українського суспільства.
Проект Закону України «Про мови в Україні»
Ініціатори: О.С. Єфремов, П.М. Симоненко, С.Р. Гриневецький
Бiльш важливим довгостроковим питанням є: чи повинна росiйська мова в
Українi, з огляду на її особливий статус i
у Конституцiї України, i в дiйсностi, взагалi бути приводом звертання до Хартiї?
приватному та суспiльному життi, про
що також свiдчать висновки згаданого
Комiтету, росiйською послуговуються не
тiльки на величезнiй територiї Росiї
(РФ), але також у багатьох її колишнiх
колонiях: Бiлорусi, Казахстанi та iнших.
Простiше кажучи, росiйська спадщина
вкорiнена i в Європi, i в Азiї. Слiд зазначити, що РФ, будучи членом Ради Європи, не ратифiкувала Хартiю. Україна ж її
пiдписала.
Крiм ухвалення, що охорона i
розвиток мов меншин має вiдбуватися «в
рамках нацiонального суверенiтету i
територiальної цiлiсностi», в преамбулi
є ще одне застереження: Хартiя ухвалюється, «пiдкреслюючи важливiсть
мiжкультурного дiалогу i багатомовностi, а також вважаючи, що охорона i
розвиток ре iональних мов або мов меншин не повиннi зашкоджувати офiцiйним мовам i необхiдностi вивчати їх...».
Проект закону передбачає як мiнiмум
десять вiдсоткiв населення, що говорить
певною мовою, щоб пiдняти цю мову на
ре iональному рiвнi, по сутi, до рiвня державної мови. У кожному ре iонi України
принаймнi десять вiдсоткiв населення говорить росiйською. Враховуючи iсторiю
України, де українська мова була заборонена як царями, так i комiсарами, українська мова не може вижити в конкуренцiї з
росiйською мовою, чому в Українi всi
триста п'ятдесят рокiв сприяли царi та
комiсари i навiть сьогоднi засоби масової
iнформацiї росiйських урядових мереж.
Цей законопроект спрямований безпосередньо на шкоду українськiй мовi та необхiдностi її вчити. Крiм того, його ухвалення призведе до полiтичної нестабiльностi
та соцiальних потрясiнь, загрожує суверенiтету i територiальнiй цiлiсностi, а
«старший брат» активно популяризує
росiйську i ховається в мiхи, якi роздмухують полiтичнi потрясiння.
Голова громадської структури росiйської «меншини» в Українi, метою якої є
начебто контроль за дотриманням прав
людини, Вадим Колеснiченко, який є народним депутатом України вiд президентської Партiї ре iонiв, на початку
цього року виступив на конференцiї в
штаб-квартирi Органiзацiї Об'єднаних
Нацiй у Нью-Йорку. Конференцiя була
органiзована Росiйською Федерацiєю.
Серед iнших iсторично сумнiвних тверджень, якi вiн зробив, Колеснiченко
заявив, що росiяни є корiнним населенням декiлькох ре iонiв України та Криму.
Це зауваження має вiдтiнок сепаратизму.
Пан Колеснiченко є рушiйною силою,
яка стоїть за цим законом про мови i зусилля якої спрямованi на використання
Хартiї для своїх цiлей. ШП
На Київщині депутати намагаються знищити напис
на пам’ятнику воїнам Армії УНР
24 серпня 2010 року в селi Вороньковi Бориспiльського району мiсцевi краєзнавцi
вiдкрили вiйськовий меморiал козакам Воронькiвської сотнi Переяславського полку,
якi полягли в битвi з бiльшовиками на рiчцi
Трубiж у 1919 роцi. На гранiтнiй колонi
викарбували: «Померти за Батькiвщину,
значить — жити», нижче наступне:
«Воронькiвцям, борцям з бiльшовизмом за
Волю України. Слава Героям!».
Д
озвiл на вiдкриття меморiального
знаку надала сiльська рада, проголосувавши за дане рiшення одноголосно.
Однак уже за декiлька тижнiв Бориспiльський райком КПУ зiбрав близько 400 пiдписiв серед мешканцiв села та
звернувся до сiльської ради з вимогою
демонтувати меморiал. Сiльська рада на
демонтаж не наважилась, однак ухвалила «прибрати згадку про бiльшовикiв» iз
меморiалу.
Сiльський голова Воронькова Ігор Заборний на прохання «Героїки» прокоментував ситуацiю довкола українського
вiйськового меморiалу. Пан Ігор зазначив, що рiшення про змiну напису є
компромiсним, адже головне, на думку
депутатiв сiльради, — це уникнути конфронтацiї, на якiй наголошують
комунiсти. Депутати погодились, що зга-
дування бiльшовикiв як окупантiв є некоректним.
Вiдтак слово «бiльшовизм» iз пам’ятника просто зникнуть. Бiльшiсть у
Воронькiвськiй сiльрадi складається з
депутатiв ВО «Батькiвщина», також до
неї входять «ре iонали» (троє) та литвинiвцi (двоє). Решта — позапартiйнi.
Рiшення «про зачистку пам’ятника вiд
некоректних зворотiв ухвалили консенсусом: представники всiх полiтсил»,
як резюмував пан Заборний.
Натомiсть голова Бориспiльської районної органiзацiї ВО «Батькiвщина»
Вiктор Прошкiн, довiдавшись про
рiшення сiльради, заявив буквально наступне: «Це зачистка iсторiї та агресивнi
дiї щодо iсторичної пам'ятi українцiв. Я
зроблю все вiд мене залежне, аби поставити на мiсце тих людей, якi топчуться
по наших святинях!». Однак коли «Героїка» повiдомила пановi Прошкiну, що
щойно розмовляла з сiльським головою
Воронькова, й останнiй засвiдчив
пiдтримку бютiвцями даного рiшення, —
iнтонацiя очiльника Бориспiльської
«Батькiвщини» одразу змiнилась. Вiн
назвав ситуацiю складною i такою, що
«потребує детального вивчення та
дослiдження».
Для довідки:
На початку лютого 1919 року командир
Вороньківської сотні Іван Черпак одержав
наказ зайняти оборону на лівому березі
річки Трубіж, щоб хоч на декілька днів зупинити просування червоних військ до Києва,
поки звідти евакуюються на захід українські
установи. Про відбиття наступу не йшлося. Бо
що, крім рушниць, шабель і двох кулеметів
могли протиставити козаки кільком десяткам тисяч більшовиків, які мали на озброєнні бронепоїзди й гармати?
Перед самою річкою повстанці пошкодили
залізницю — познімали рейки з насипу і з
мосту з надією, що це залишиться непоміченим для машиніста і перший ворожий потяг,
на великій швидкості зійшовши з колії, впаде
у воду, а вагони поскочуються в довколишні
болота. І в результаті цього буде на декілька
днів перекрито шлях на Київ наступним
поїздам.
Але серед оборонців знайшовся зрадник,
який сповістив більшовиків про небезпеку.
Тому перший їхній бронепоїзд зупинився
перед мостом і почав обстрілювати українців
із гармат. Два дні тривав нерівний бій,
більшість оборонців загинули або дістали поранення. Скориставшись нічною темрявою,
вцілілі козаки відступили, забравши своїх
поранених і загиблих товаришів.
www.geroika.org.ua

4.

4
СУСПІЛЬСТВО
«ШП» 41 (2938)
13 жовтня 2010 р.
ВТРАЧЕНІ РОКИ
Найвищим рiшенням найвищого кишенькового органу
Президента в Українi нарештi скасовано шiсть рокiв життя. Шiсть
довгих рокiв «безпросвiтної» демократiї i вiльнодумства, рокiв
«помаранчевої чуми» i «розгулу свободи», економiчних криз i
полiтичних «розборок». З чим я вас i вiтаю!
Ромко МАЛКО
З
гiдно з цим «мудрим» рiшенням,
перiод з 2004-го по 2010 роки треба
вважати таким, що не вiдбувся. Всi здобутки, а також втрати тих рокiв, всi
життєвi колiзiї, полiтичнi процеси i
навiть сiмейнi чвари варто забути i викреслити з пам’ятi. Їх не було. Все це вам
наснилось, а сон, як вiдомо, не може
бути реальнiстю.
Вiдповiдно, все населення країни з
Президентом включно, викресливши з
свого життя скасований час, помолодшало одразу на 6 рокiв. Вiднинi ви молодi
та красивi, тож насолоджуйтеся. Перейматися нiчим не треба, про все подбає
адмiнiстрацiя Президента та її рушiйна
сила Партiя ре:iонiв. Ура!
Тепер країна може спати спокiйно.
Президент i Ко немов переломили через
колiно Конституцiю, i жоднi бурi та незгоди нам бiльше не страшнi. У принципi, Президент також нарештi може
спати спокiйно. Вперше за тих шiсть
довгих безсонних рокiв, коли його, очевидно, мучили кошмари. Інакше б вiн не
взявся все так до невпiзнання зачищати
за своїм попередником. І останнi конституцiйнi подiї ще один цьому доказ.
Щоночi, заплющивши очi, вiн, певне, бачив перед собою президентський трон,
вбирав на голову корону, брав до рук
скiпетр i дряпався по високих слизьких
нiжках на гору. Але тiльки-но його пальцi
хапались за спинку, тiльки-но дупа
всiдалась на м’яке сiдало, як замерзла
апельсина, кинута невiдомо ким, збива-
ла корону з голови, i вiн, втрачаючи
рiвновагу, падав вниз, витираючи своїм
святковим царським костюмом зачовгану десятками тисяч нiг пiдлогу.
Тепер усе скiнчилось. Такi жахи бiльше
нiколи не снитимуться. Час вiдмотано
назад. Анi «помаранчевої чуми», анi
пiвдесятилiття кошмару насправдi не
було. Запити i забути.
Повна сатисфакцiя. Навiть пояснювати нiкому нiчого не треба. Бо i так не
зрозумiють. Занадто тупi i недалекогляднi. Та й що кому пояснювати? Царям
не гоже звiряти перед холопами свої
плани, а тим паче страхи.
У принципi, цього слiд було очiкувати.
Адже такий спосiб — єдиний, з яким
знайомi українськi полiтики. Вийшовши
з «совка», вони чiтко засвоїли правило
Сталiна: «Нема людини — нема проблеми». Стосується воно ж не лише людей.
За бажання з картинки можна витирати
i людей, i подiї, i навiть епохи. Що таке
шiсть рокiв порiвняно з вiчнiстю? Тим
паче з вiчнiстю, яку збираються правити
нами люди з ре:iонiв? Провiвши адаптацiю безпрограшного методу до нових
реалiй на пiдручниках iсторiї, нова влада
впевнено почала втiлювати мрiю свого
лiдера — стерти з пам’ятi кошмар його
поразки. Варто зазначити, що операцiю
з часткового амнезування країни вона
провела блискуче. Тiльки от чи доведе
його до логiчного закiнчення, я не впевнений.
Насправдi в данiй ситуацiї зовсiм не
важливо, яка з Конституцiй краща: та,
що скасована, чи перша. Не важливо, i
яка полiтична система буде в країнi: президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська. Не цiкавий
навiть той правовий колапс, в якому
опинилася країна пiсля найвищого
рiшення найвищого суду. Все це «розрулять». Важливо iнше: сама постановка
питання, яка не вкладається в жодну здорову голову. Виявляється, найпростiший
спосiб вирiшення проблеми — це її скасування. Болить у вас зуб — вирвiть. А
коли не хочете рвати, просто сядьте i
подумайте, що насправдi вiн у вас не
болить. Хочете їсти — не бiжiть на кухню, а просто скажiть собi, що ви не голоднi. Й у вас все одразу налагодиться.
З такою логiкою дуже гарно керувати
країною. Гарно, сидячи на енному поверсi сiрого будинку на Банковiй, розставляти фiгурки на великiй шахiвницi i спостерiгати за ними. Вiдчуття божественнi,
коли не сказати бiльше. Але цих вiдчуттiв
абсолютно недостатньо, щоб перетворитися на Бога. Зовсiм не достатньо. Бо за
логiкою комбiнаторiв iз Банкової треба
рiшенням Конституцiйного суду вiдмiнити i свiтову фiнансову кризу, i падiння
гривнi, i розвал iпотеки, треба воскресити Кирпу i Кравченка, вiдмiнити кiлька
повеней на Днiстрi, дозволити не повертати людям борги за кредити, а також
скасувати iншi подiї, якi вiдбулися в даний перiод включно з кiлькома вiзитами
Кирила Гундяєва i продовженням оренди
росiйським флотом баз у Криму. Адже
шiсть рокiв скасовано…
Хто за це вiзьметься? Може, «боги» з
Банкової? Щось менi здається, що кишка
тонка. Бо одна справа грати в наперстки, навiть у масштабах цiлої країни, i
зовсiм iнша — робити реальну роботу.
А щоб розмiр змiн все-таки вiдчувався,
треба не лише скасувати шiсть важких
рокiв, а й повернути рух iсторiї в карди-
Бути «угодним» чи бути українцем?
початком виборчого процесу методи ведення агiтацiї
Бути «угодним» — це мовчки ковтати наступ на українЗ
та впливу на свiдомiсть «електорату» з боку партiї вла- ську мову, яка на 20-му роцi незалежностi України потреди набули нових рис. Навiщо закривати «небажанi» бує захисту вiд наступу росiйської мови. Адже росiйська,
газети або телепередачi? Якщо можна просто повсюди
розставити лояльних до правлячого режиму людей?
Саме так вiдбулося на Львiвському телебаченнi.
У полiтично-аналiтичнiй програмi «Погляд з Високого
замку» — тепер новий ведучий. Усунення попереднього
аргументували тим, що в такий час її вести мають «свої»
люди. Тобто «угоднi» теперiшнiй владi.
Що ж таке бути «угодним» на теперішній час?
Бути «угодним» — це накритися бiлим полотном i тихо,
не пiднiмаючи пилу, прямувати на цвинтар iсторiї. Туди,
де потрохи вiдроджується Радянський Союз, комунiстична влада, де знову починають спинатися на рiвнi ноги
концтабори, в'язницi та репресiї. Де постають загрози
українству.
Бути «угодним» — це спiвати хвалебнi оди на честь
владної партiї i активно забувати про свою честь i
гiднiсть.
Бути «угодним» — це пасивно реагувати на витiвки влади, що ставлять пiд сумнiв саме iснування незалежної й
самостiйної Української держави.
Бути «угодним» — це приймати як належне, коли, порушуючи принцип територiальної цiлiсностi, вiддають
територiю України iншiй державi. І натякають, що це ще
не кiнець.
Бути «угодним» — це допустити, щоб Інститут
нацiональної пам'ятi, який має займатися вiдновленням
правдивої iсторiї України та викриттям актiв геноциду
та звiрств проти українцiв, очолювали комунiсти, якi
безпосередньо причетнi до злочинiв проти українського
народу.
Бути «угодним» — це не хвилюватися, коли перекроюють конституцiйний лад держави пiд кожнi конкретнi
обставини.
У 2004-му було вигiдно позбавити Президента повноважень — аби не дай Бог Вiктор Ющенко розбудував би
самодостатню Україну. А вже в 2010-му можна вiдмiняти
конституцiйну реформу, аби Україна потрохи ставала
тоталiтарною структурою.
Бути «угодним» — це прийняти iнформацiю, що Голодомор не був геноцидом українцiв. Може, й репресiй проти
української iнтелiгенцiї не було? Може, й масовi розстрiли
та переслiдування — також витвiр нашої фантазiї?
як виявляється, навiть за умов вiсiмдесятвiдсоткової
присутностi в українському медiйному просторi є пiд
загрозою.
«Угодним» байдуже, що владоможцi говорять росiйською, що викладання в українських ВНЗ iде не
українською, що українська книга на межi вимирання,
що право українцiв на отримання iнформацiї державною
мовою порушується в бiльшостi ре:iонiв України.
Бути «угодним» — це стерпiти, коли в Почаївськiй
лаврi не приймаюсь прохання про молитву українською
мовою, а представники «Рускаго мiра» кажуть, що Бог
молитов українською не чує.
Бути «угодним» — це мовчки спостерiгати, як так званi
патрiотичнi сили пересварюються мiж собою, розчищаючи широку дорогу до влади ворогам України.
Бути «угодним» — значить перекреслювати майбутнє
України, i творити будучнiсть української губернiї певної
Імперiї.
Бути «угодним» — це просто бути байдужим до всього,
що дiється навколо.
Радянська комунiстична репресивна система дає добрi
плоди. Багато кому з українцiв байдуже, що навколо
валяється смiття — у прямому i переносному значеннi.
Бути «угодним» — це стояти, опустивши руки, коли
треба брати вiник i вимiтати смiття з нашої української
хати.
Бути «угодним» — це мовчати, коли час кричати. Це
чекати, коли час дiяти. Це боятися, коли прийшов жертовний час!
Я не хочу бути «угодною»...
Я така, якою мене народила ця земля. Я українка, i для
свого майбутнього я бачу безальтернативний варiант: соборну й самостiйну Українську державу, у якiй українець
має справжню iсторiю, рiдну українську мову, самодостатню культуру, державу, якою кожен iз нас пишається i
за яку ладен вiддати останнiй подих.
Державу, яка сама вирiшує свою долю, а не по-рабськи
повзає перед своїми сусiдами й сильними свiту цього.
Державу, у якiй кожен, покладаючись на власнi сили,
творить українське майбутнє для своїх нащадкiв!
Софія ФЕДИНА, УП
нально iнший напрямок. Звiсно, багато
що вже зроблено: Росiя — форевер,
Бандера — не герой, Голодомор — не геноцид… Але ж цього явно не достатньо.
Наступний крок — перенесення столицi
України туди, де їй справдi мiсце. У
Донецьк. Переїзд туди Адмiнiстрацiї
Президента, Верховної Ради, Кабiнету
Мiнiстрiв тощо. Київ, звичайно, «мать
городiв руських», але ж хiба вiн зрiвняється за красою та потенцiалом iз Донецьком? Та нiколи в свiтi. Врештi-решт,
це ще й економiчно вигiдно i практично.
Тiльки на одному парламентi можна буде
зекономити сотнi мiльйонiв гривень.
Навiщо засiдати впродовж року, коли
можна сесiї проводити двiчi на рiк, ухвалювати одночасно всi закони i їхати пити
горiлку? Депутатiв також так багато не
треба, вистачить осiб 50. Їхнi карточки i
так можуть голосувати без власникiв. А
додайте до цього ще економiю на орендi
житла для вихiдцiв iз Донецька. Вони
зможуть спокiйно жити в своїх квартирках i ходити на роботу до Кабмiну, Конституцiйного суду чи до всiляких
вiдомств пiшки, без чисельної охорони,
та не напружуючись вирiшувати важливi
державнi справи не гiрше, нiж у Києвi.
Зрештою, так спокiйнiше. Бо який же
йолоп додумається їхати в Донецьк, аби
пiкетувати парламент на знак протесту
проти змiни закону «Про мови» чи виставляти десь пiд «Донбас Ареною» черговий «майдан»? Думаю, жоден.
Комусь така пертурбацiя може здатися
всього лише далекою перспективою. А
дарма. Судячи з того, як швидко в країнi
прогресує маразм i яких «успiхiв» уже досягнуто, можна сподiватися, що навiть
до Євро-2012 з переселенням вдасться
встигнути.
А наразi основне зроблено — шiсть
рокiв скасовано, тож можна будувати нову країну… ШП
Зупинимо
фальсифікаторів історії
Нова-стара влада запопалася переписувати
історію. Зі сторінок підручників викидають
розділи про Крути, УПА, Помаранчеву революцію.
Натомість пропонують «толерантний варіант»
глянцево-гламурної історії Російської імперії. Але
і в цьому варіанті виявилось безліч «білих плям», і
то, як на мою думку, «білими» ці плями є не тому,
що не досліджені, а тому, що їх старанно і свідомо
заретушували.
П
ридворні борзописці нам пропонують вивчати
і шанувати Петра І, Єкатєріну ІІ, графа
Воронцова та інших «строітєлєй і собіратєлєй», але
«чомусь» і з сучасних «спільних підручників», і з
кіношних «блокбастерів» та пропагандистської
московської літератури дивним чином зник цілий
пласт, який був доволі широко представлений в
шкільних програмах ще за часів мого дитинства.
Повстання під проводом Івана Болотнікова.
Повстання під проводом Кіндрата Булавіна.
Повстання під проводом Степана Разіна.
Повстання під проводом Омеляна Пугачова.
Заколот декабристів…
Цей ряд можна продовжувати досить довго, але
мета новітніх фальсифікаторів зрозуміла. Вони
намагаються вихолостити з народної пам’яті
незаперечний факт, що в історії московської
імперії завжди знаходилися сили, які зі зброєю в
руках протестували проти самодержавного
деспотизму. «Тішь да гладь да божья благодать» —
таку милу картинку російська влада пропонує як
ілюстрацію до власного минулого і сучасного. Не
згадують
імен
революціонерів
Дмитра
Каракозова, Віри Засулич, Софії Перовської,
Миколи Кибальчича…
Бояться? І не дарма.
Тож звинувачуючи українських істориків у
політизації нашого минулого, перегляді «сторінок
спільної історії», не забудьте витягнути колоду з
власного ока, може, проясниться. А ми
допоможемо.
Віктор РОГ

5.

«ШП» 41 (2938)
5
ПОЗИЦІЯ
13 жовтня 2010 р.
ПРИЙДІТЬ І ВІЗЬМІТЬ ЇЇ!
Коли я був малим хлопцем, плем'я Сiокс панувало всюди. Сонце
вставало й сiдало на їх землi; вони посилали десять тисяч воїнiв
на бiй. Де цi воїни зараз? Хто їх знищив? Де нашi землi? Хто їх
привласнив?
Sitting Bull (Lakota), вождь iндiанського племенi Сiокс
І коли прийде час, ти побачиш щось перед собою, щось, що не
бiжить i не задкує, а б'є тебе так, що ти навiть дихнути не можеш.
Якщо ти таке вiдчуєш — чудово. Тому що це справжнє бойове
хрещення! Ти пройдеш через нього й знайдеш єдину повагу, яка
має значення в цьому свiтi, — самоповагу.
Martin, «Rocky Balboa»
Назар ГРИНИК, спеціально для УП
К
ажуть, iсторiя — це мертва рiч, якою
не варто займатися. Бо вона про тих,
хто лежить у землi, а ми всi ще живi. Але
менi здається, що iнколи краще лежати в
землi, не втративши самоповаги, анiж
ходити нею по колiна в лайнi.
Так, принаймнi, вважали багато людей,
якi змiнювали хiд iсторiї.
Наприклад, спартанцi на чолi зi своїм
царем Леонiдом І, якi лягли пiд Фермопiлами восени 480 року до нашої ери.
У вiдповiдь на пропозицiю персiв скласти зброю греки вiдповiли: «Прийдiть i
вiзьмiть її».
Лише пiсля кiлькаденних боїв за допомогою хмар стрiл перси врештi здолали
спартанцiв. Цi вiдчайдухи не лише добряче пошматували в десятки разiв бiльшу за
себе ворожу армiю, у тому числi й елiтну
гвардiю «безсмертних», вбили двох
братiв перського царя, а й фактично
зупинили азiйську вiйськову експансiю в
Європу.
Тобто зберегли нашу з вами цивiлiзацiю.
Але повернiмось до бiльш сучасних
подiй.
В українськiй iсторiї теж є чимало
прикладiв героїчних вчинкiв, не гiрших
за Фермопiли. І, напевно, однiєю з
найбiльш яскравих i найменш вiдомих
iсторичних подiй є збройна боротьба iз
червоним терором у Холодному Яру на
Черкащинi в 1919-1922 роках.
Саме там, у серцi України, пiд носом у
бiльшовикiв, кiлька десяткiв сiл поставили кулеметнi гнiзда, вивiсили жовто-блакитний прапор i сказали комунiстам:
«Прощайтє, таварiщi». Адже «таварiщi»,
яких в 1917-му багато хто в Українi вiтав
як братiв-революцiонерiв, виявилися
азiйськими шизоїдами, порiвняно з якими фiльм «Пила-3» — це мелодрама.
Документи
«Надо поощрять енергiю i массовiдность тєррора против контррєволюцiонєров...» — Лєнiн у листi до
Зiнов'єва, 2 червня 1918 року.
«Нєобходiмо проiзвєстi бєспощадний
массовий тєррор протiв кулаков, попов i
бєлогвардєйцєв; сомнiтєльних запєрєть в
концєнтрационний лагєрь внє города», —
Лєнiн — Пензенському губвиконкому, 9
червня 1918 року.
«Прєкрасний план! Доканчiвайтє єго
вмєстє с Дзєржiнскiм. Под вiдом «зєльоних» (ми потом на нiх свалiм) пройдьом
на 10-20 вьорст i пєрєвєшаєм кулаков,
попов, помєщiков. Прємiя: 100.000 р. за
повєшєнного», — Лєнiн у листi до заступника голови Реввоєнради Латвiї Склярского щодо новин про органiзацiю
антибiльшовицьких «зелених» загонiв у
Прибалтицi, серпень 1920 року.
Вказiвки згори по всiй вертикалi
бiльшовицької влади виконувалися з аж
надмiрним ентузiазмом.
Вiдкриємо Мельгунова, «Красный террор в России: 1918-1923». Ось спогад очевидця про людськi бiйнi у Київськiй ЧК:
«Вєсь <...> пол большого гаража был
залiт <...> стоявшєй на нєсколько дюймов
кровью <...> стєны билi забризгани кровью, на нiх рядом с тисячамi дир от пуль
налiплi частiци мозга i кускi головной
кожи <...> Рядом с етiм мєстом ужасов в
саду того жє дома лєжалi наспєх
повєрхностно заритиє 127 трупов
послєднєй бойнi».
На червоний терор чекiстiв повстанцi
були змушенi вiдповiдати нацiональним
терором.
Учасник подiй Юрiй Горлiс-Горський у
своїй книзi «Холодний Яр» згадує:
«Пiд'їжджаємо. На обрiзаного молоденького ясена нанизано через прорiзи тринадцять людських черепiв iз вишкiрени-
ми зубами. До чола верхнього черепа
прибито табличку з написом: «Володiння
Холодного Яру. Проїзд чекiстам суворо
заборонений». Чомусь здається, що й
самi кiстяки смiються над цим жартом.
— Оцих сiм верхнiх, бiлiших, — це штаб
ударної групи Бобринської ЧК на чолi з
уповноваженим Станайтiсом, латишем.
А нижчих не знаю. Це мельничанськi
хлопцi пожартували.
— Де вони їх набрали?!
— Хiба мало їх тут по лiсах валяється?!
Торiк лисиць трупами так обгодували, що
перестали курей красти по хуторах.
Отак, по-людськи, подумаєш — жаль людей. Але що зробиш? Слова «боротьба» i
«жаль» взаємно виключають одне одного... Ще прийдеться лисиць годувати,
якщо нами не нагодують...»
І, як свiдчать документи, вмирати
холодноярцi теж вмiли не гiрше спартанцiв.
З рапорту начальника Лук'янiвської буцегарнi Рiхтера вiд 10 лютого 1923 року:
«В 8 часов 30 мiнут 9-го фєвраля красноармєйцєм внутрєннєго караула мєста заключєнiя был подан обичний утрєннiй
кiпяток в камєру № 1, гдє находiлось 14
чєловєк, прiговорьонних чрєзвичайной
сєссiєй КГРТ к висшєй мєрє наказанiя.
Вирвав iз рук красноармєйца кiпяток,
одiн арєстованний облiл iм красноармєйца, завладєл єго рєвольвєром i
вибєжал iз камєри.
В ето врємя остальниє арєстованниє
пронiклi iз камєри в корiдор, оттуда в
канцєлярiю Тюрпода, гдє вооружилiсь
находiвшимiся там 5 вiнтовкамi i открилi
стрєльбу iз вєрхнєго i нiжнєго етажа Тюрпода».
Історик Володимир Кравцевич-Рожнецький так описує цей останнiй бiй,
який вiдбувався в Лук'янiвськiй в'язницi:
«Бiй тривав чотири години, повстанцi
стрiляти вмiли. Прорвавшись до виходу з
в'язницi, вони наразилися на кулемет, поставлений бiля дверей надвiр. Тодi вони
повернулися в камеру й продовжували
вести вогонь, доки вистачало боєприпасiв. Потiм тi, у кого залишалося ще
кiлька патронiв, за запорiзьким звичаєм,
вистрiлили одне в одного, i шiстнадцять
тiл упало на пiдлогу камери.
Решта здаватися не збиралася: вони
пiдпалили тюремнi матраци, дим повалив коридором до виходу, де стояв кулемет. Прикриваючись димом, повстанцi iз
гвинтiвками без патронiв пiшли на кулемет».
І це вiдбувалося в центрi Києва, а не на
знiмальному майданчику в Голлiвудi!
Пам'ять
«...Уяви собi, що було б iз нашими
бiдними ворогами, якби хоч пiв-України
охопила така Холодноярщина. От я, простий собi Андрiй Чорнота, можу вдарити
зараз у великий монастирський дзвiн, i
шiсть-сiм найближчих сiл за годину-другу
дадуть десять тисяч бiйцiв, дивiзiю вiйська, яке не знає полону, не має права на
вiдступ, бо залишить вороговi хати i
родини. А скiльки дала вся Україна на
заклик свого уряду?
Якби ми цього року перемогли, з усiєї
України лише холодноярцi мали б право
сказати: «Ми не пустили ворога у свої
хати, не годували його своїм хлiбом, не
дали йому своїх синiв на гарматне м'ясо»,
— Юрiй Горлiс-Горський, «Холодний Яр».
Зараз багато людей присягаються у любовi до України. Але коли доходить до
конкретних справ, то починають знаходити виправдання i тицяти пальцем, мовляв, «ось цей чи ця менi перешкодили й
не дали зробити те, що я задумав». Або
щось роблять, але тiльки задля непереможного бажання потрапити у владу й
отримати таким чином iндульгенцiю вiд
власної совiстi.
Бо якщо вона, совiсть, є — то неодмiнно десь там глибоко шкребеться, i
тихо так запитує: «А чи справдi я зробив
усе можливе? І чи зробив я це безкорисливо, не задля грошей чи власного еQо, а
задля цiєї країни та її народу?».
Я особисто вiрю у двi речi.
Перш за все — смерть наших героїчних
предкiв не є марною. Бо їхнiй приклад
надихає, а отже, вони живi. Живi в
наших думках i наших справах. Тому ми
несемо подвiйну вiдповiдальнiсть, не
тiльки перед своїми дiтьми, але й перед
дiдами та прадiдами.
По-друге, мiсця, пов'язанi з людьми, якi
зi зброєю в руках загинули за свої й нашi
з вами переконання, — особливо важливi.
Бо вони є основою iсторичної пам'ятi й
мiсцем зв'язку поколiнь.
***
«Думка побiгла до дорогих, зрiвняних
iз землею могил, по степах Херсонщини,
лiсах i узгiр'ях Чигиринщини, над
Днiпром, над Богом, на Лису гору... Розтинала землю й приглядалася до кiстякiв
борцiв... Розрiзала схил Холодного Яру...
Розгвинтила гарматну гiльзу... Хоч i
потемнiв прапор, та ще видно слова
пророка — «І повiє новий вогонь з Холодного Яру», — Юрiй Горлiс-Горський,
«Холодний Яр». ШП
світову війну і постаті Ялтинської конфе- українців за право на власну державу на руїни... як свідки злочину проти нашого нароВогнем і зброєю Другу
ренції, акцію «Вісла», окремі відділи УПА і своїй землі (до речі, займався цим Всеволод ду... Але чи була тоді якась альтернатива? Добпровідних людей визвольного руху. А також, Пшепюрський, за що був засуджений на 25 ровільно залишити Рідні Землі? Така була ви-
Н
ещодавно мені пощастило переглянути
унікальний історично-документальний
фільм «Вогонь і зброя» (Ліга Українців Канади,
2008 рік), який розповідає про УПА на Закерзонні, хоч інформацію про нього мав вже
понад рік. Клопоти були суто технічні. Пан
Андрій, який подарував мені цей фільм, просив мене висловити свою думку. Я не беруся
писати рецензії, хай це роблять історики і
критики, однак хочу сказати кілька слів. Властиво, небагато можна додати до цієї стрічки,
бо вона на сьогодні не має конкурентів.
Щоправда, в Україні створено кілька художньо-документальних фільмів, але лише про
окремі бої УПА з каральними відділами НКВД.
Автор фільму «Вогонь і зброя» Мирослав Іваник зумів поглянути на тематику цілісно,
пов’язуючи з тодішньою ситуацією в світі, а зокрема в Європі. Адже все діялось не в якійсь
порожнечі, а в конкретній суспільно-політичній, економічній і воєнній ситуації, починаючи
від Першої світової війни і до 50-х років ХХ ст.
(а відлуння відчувається і досі). І хоч фільм розповідає про події на окремій визначеній території — Закерзонні, — та вони відображають
історію визвольної боротьби взагалі. Тому
бачимо кадри про напад німців на Польщу,
німецько-совєтську дружбу 1939-1941 років,
здається вперше, кадри з перемовин між УПА
і АК. І все з відповідним коментарем. У фільмі
нема художніх епізодів боїв, є лише документи
і живі свідки: документи про творення структур
ОУН і УПА на Закерзонні, документи боротьби
з окупантами, короткі біографії командирів
повстанських відділів і рідна панорама Краю
від Холмщини до Лемківщини, бо фільм — то
історія цих земель від Підляшшя до Карпат,
історія боротьби, героїзму, сподівань і руїни.
Зрозуміло, що жоден фільм не охопить
історію визвольних змагань навіть на окремій
території, але треба сказати, що М.Іваникові
це майже вдалося. Дивишся на «Вогонь і
зброю» на Закерзонні і бачиш в уяві всю
тодішню Україну.
«Актори» фільму — це передусім документи
і люди, учасники тих подій, переважно рядові
повстанці й історики-дослідники з Польщі,
США, України.
Автор створив те, чого до нього ніхто не
робив, хоч тільки щодо невеликої етнографічної української території — Закерзоння
як частини Соборної України. М.Іваник не
поминув навіть такої «дрібниці», майже не
відомої загалу, як контакти УПА з іноземними представництвами, акредитованими в
Польщі, для інформування світу про боротьбу
років ув’язнення в ҐУЛАГу).
Так, можна побажати, щоб у фільмі була
подана хоч коротка інформація про такі
постаті, як Ярослав Старух, цей визначний
Лемко, редактор, історик, провідник; розшифрувати скорочення «УЧХ» — Український
Червоний Хрест, коли і хто його реактивував;
згадати про УПА на Підляшші, про відділи УПА
ком. Острозького-Голобенка на Холмщині тощо. Було б добре, якби документи озвучував
диктор, бо глядач не встигає все прочитати.
Фільм М.Іваника треба визнати всеохоплюючим і всестороннім дослідженням визвольних змагань українців Західних Окраїн
за право вільно жити на своїй землі і причин,
що спонукали українців до збройної боротьби за своє існування і до своєї оборони.
У листопаді 1955 р. польська газета «Політика» писала про становище в південно-східній
Польщі, що там існував, хоч ніким не визнаний, найправдивіший в світі воєнний фронт. Це
твердження офіційної партійної комуністичної
газети передає справжній стан ситуації на Закерзонні в сорокових роках ХХ ст. А що діялось
на тому фронті, показує фільм М.Іваника.
Закінчення фільму створює, принаймні у
мене, песимістичне відчуття... Справді, кадри
фільму не налаштовують на оптимізм: руїни,
мога влади. (Згадаймо при нагоді, чим
закінчились так звані переговори між Головною Командою АК і НКВД у 1945 році —
врешті засудженням всієї делегації АК, хоч
Польща, як відомо, була союзником СССР.) Залишити збройну оборонну боротьбу і будувати
«народну владу»? Таке теж було, але не захистило від депортації. Одне і друге вело до створення правого фіктивного прецеденту: «Лемки
покинули ці землі», — як висловився один
«дослідник» на конференції в Коростенку. Залишили, не боронили своєї землі, не маєте
права на неї, бо самі її зреклися. У світі й таке
бувало. Дякуймо тим, які цього не допустили,
бо завдяки їм змагання, вже не збройні, продовжуються, завдяки їм залишився не лише
епос боротьби, не лише прагнення повернутись, а таки повернення, хай неповне, але повернення. Завдяки їм і їхній боротьбі питання
Закерзоння лишається актуальним і чекає на
юридично-політичне вирішення. Своєю боротьбою вони зберегли нащадкам право на
Рідну Землю. Стрічка М.Іваника є важливим
документальним причинком до цього.
Коли ж ми дочекаємось фільму «Вогонь і
зброя» про УПА в Україні?
Степан СЕМЕНЮК

6.

6
СКРИЖАЛІ ІСТОРІЇ
«ШП» 41 (2938)
13 жовтня 2010 р.
ЧЕРВОНІ ПАРТИЗАНИ У СВІТЛІ ДОКУМЕНТІВ
Закiнчення. Початок у ч. 40
Ґвалтування, розпуста, пияцтво
Пияцтво стало буденним станом багатьох партизанських загонiв. Часто документи, спогади, щоденники просякнутi
такими фразами: «Гуляли до 2.00 години
ночi...», «Лисенко iз своєю коханкою
пiшов ночувати невiдомо куди. Гуляли
цiлий день...», «Пiзно ввечерi заїхав
Олексiй Федорович зi своїм почтом, гуляли допiзна, аж до 24.00...» І далi знову
пили, гуляли, веселилися. Як казав їхнiй
великий поет, «пир во время чумы»
(ЦДАГО України. — Ф. 64. — Oп. 1. — Спр.
59. — Арк. 34, 39, 74, 144-145; Спр. GO. —
Арк. 11, 47, 48, 84, 87).
Поступово затуманена горiлкою i вседозволенiстю свiдомiсть перетворювала
велику кiлькiсть партизанських загонiв
на апокалiптичнi ескадрони смертi. У
повiдомленнi пiдпiльника ОУН про ситуацiю на Ковельщинi за 15-29 лютого 1944
року сказано, що «...червонi грабують
населення дочиста. В селах Мшанцi,
Головня (зараз Любомльський район Волинської областi) та й iнших Dвалтують
жiнок i дiвчат. У Головнi був такий випадок: один червоний на подвiр’ї хотiв
зDвалтувати 14-лiтню дiвчинку. Її батько,
який переховувався у пiдвалi, не витерпiв, вийшов i почав йому докоряти.
Червоний побив його до напiвсмертi...
Згодом знищили всi пасiки, забрали мед,
а вулики пiдпалили соломою» (ЦДАГО
України. — Ф. 3833. — Oп. 1. — Спр. 129. —
Арк. 51).
Таке саме повiдомлення зi Зборiвського району Тернопiльської областi:
«Іншим їх заняттям є «Давай горiлку,
сало». Коли дiстануть горiлки, п'ють до
втрати глузду. Кидають зброю, стрiляють
у хатi, валяються на землi. Загрожуючи
револьвером, масово Dвалтують жiнок.
До зDвалтованих жiнок стають «у чергу».
Йдуть по 10-20 чоловiкiв до однiєї Dвалтованої жiнки. Є масовi випадки, що в одному селi зDвалтовано вiд 20 до 50 жiнок.
Потiм починають грабувати населення —
їжу, вбрання i взуття. Пiд час грабунку
бiльше всього шукають горiлку, сало i
годинники» (ЦДАГО України. — Ф. 3833.
— Oп. 1. — Спр. 157. — Арк. 23).
Цю моральну атмосферу насильства
передають i документи ворожих станiв, i
звiти самих червоних, зокрема, у доповiднiй записцi народному комiсару ГБ
УССР С.Савченку (про поведiнку партизанiв з’єднання iм. Будьонного) згадуються постiйнi грабунки, мародерство
мирного населення i насильство над
жiнками, здiйснюване партизанами. Наприклад, у селi Голибiсах Шумського району Волинської областi «старшина
Мєзєнцев у п’яному станi побив прялкою
двох дiвчат, вимагаючи вiд них згоди на
iнтимний зв’язок».
«У селi Дубовцi пiд Тернополем було
зDвалтовано жiнку у вiцi 40-45 рокiв партизанами Гардановим, Панасюком,
Мєзєнцевим, ком. загону Бубновим та
iншими».
«В одному селi пiд Снятином старшина
Мєзєнцев, напившись горiлки, вийняв
пiстолет i пробував зDвалтувати дiвчину,
та вона втекла, тодi вiн зDвалтував її бабусю, якiй було 60-65 рокiв. При перевiрцi
цiєї квартири було виявлено багато комунiстичної лiтератури. Син цiєї бабусi
виявився членом Комунiстичної партiї,
призваним на службу 1940 року».
«В с. Бiскiв (Карпати) в квартирi штабу
з’єднання кухар штабу прострiляв вiкна,
кухонний посуд i стелю за те, що хотiв
зDвалтувати господиню, але вона втекла.
Пiсля цього вiн випорожнився на столi.
Про дiї цих осiб було вiдомо командуванню, але останнi не звернули на це уваги»
(ЦДАГО України. — Ф. 62. — Оп. 1. —
Спр. 295. — Арк. 69-71).
Звичайно, вiйна — це насильство, але
деякi документи розкривають дверi буквально в пекло. У Державному архiвi
Одеської областi зберiгається радянський службовий переклад «Повiдомлення директора Румунської спецслужби
«Сiгуранца» Є.Кристеску прем’єрмiнiстру Румунiї Й.Антонеску вiд 18
квiтня 1942 р.».
У ньому повiдомляється, що за дорученням Одеського обкому КПУ в серпнi
1941 року партизанська група ввiйшла на
вул. Дальницькiй, буд. № 47, у катакомби,
щоб згодом у тилу фронту здiйснювати
диверсiйнi акти.
Пiсля блокування румунською полiцiєю
виходiв iз катакомб продукти закiнчились, у загонi почався голод. Бажання
деяких партизанiв вийти i здатися окупацiйнiй владi рiзко припинялося керiвником партизанської групи — вiн погрожував смертю будь-кому, хто насмiлиться
вийти. Далi пряма мова документу: «Перша проблема (голоду) була вирiшена вбивством Бялiка i його дружини, якi були
порiзанi на шматки, покладенi в бочки i
засоленi.
Цi продукти споживались деякий час у
виглядi бульйону i смаженини. Керiвник
партизанської групи залишив собi мiзки
розстрiляних. Це рiшення було ухвалено
керiвником на основi специфiчного
бiльшовицького критерiю: Бялiк i його
дружина були членами цiєї групи, але не
були членами Комунiстичної партiї.
У певний момент, коли закiнчилися й
цi продукти, перед кожним постала проблема, кого наступного покладуть у бочку.
Думка покинути катакомби пустила коренi».
Згодом одна група партизанiв тiкає
через погано замуровану нiшу i здається
румунам, а iнша частина змовляється i
вбиває керiвника загону та його дружину.
Та через спроби румунiв викурити їх iз
катакомб отруйним димом, змушена далi
перебувати у сховищi. «Тим часом, — сказано в документi, — оскiльки в них не було продуктiв, вони ухвалюють рiшення
з'їсти м’язи рук i нiг вбитого командира
загону i його дружини.
Коли став можливим вихiд iз катакомб,
партизани вийшли i здались владi». На
основi їхнiх свiдчень i була пiдготовлена
доповiдна Антонеску (Державний архiв
Одеської областi — Ф. 492 (ст.) — Оп. 1
(ст.). — Спр. 13 (ст.) — Арк. 20-24 (ст.)).
Повстанець Степан Дубницький так
описував свого командира: «Він нам
видавався дідусем. Був середнього зросту,
трохи похилий і кривав на одну ногу. Завжди
ходив, як Мойсей, з високою палицею, носив
німецький мундир, а на голові — шапку
вермахтівку. На поясі при боці мав пістолет, на
плечі — шкіряну торбу й мапник, а на шиї —
далековид. «Дідик» завів у сотні суворі
порядки, яких наше вояцтво не любило. Проте
всі мусили звикати до дисципліни і виконувати
накази. Сотенний хоч накульгував, був
витривалим і навіть проводив форсовані
рейди. При переходах висилав вперед
розвідників. Позаду них йшов сам з високою
палицею і вів за собою стрілецьким рядком
всю сотню. Сотенний вимагав від стрільців
дотримуватись
конспірації
і
карав
порушників. Під час кожного переходу
забороняв чим-небудь калатати (їдункою,
диском від кулемета чи іншими предметами),
говорити голосно чи курити. Були випадки,
коли один вояк із рою порушив дисципліну, то
він карав стрільців цілого рою. Особливо
любив проводити з ними муштру: «Тут впадь!
Тут встань! Там впадь! Там встань!». Якщо
хтось добре не ліг, на нього кричав і притискав
палицею до землі. Під час постою «Дідик»
вимагав від нас не гаяти часу, а займатись
корисними справами: лагодити одяг, взуття,
пришивати ґудзики, чистити особисту зброю,
голитись, стригтись і митись. З цією метою
часто шикував стрільців, оглядав з допомогою
чотових і ройових, як вони виконували його
доручення. Регулярно зі стрільцями проводив
політзаняття, розповідав про важливі події,
декого критикував за порушення наказів,
складав плани на майбутнє».
Навесні 1946 р. Ф.Григорович почав хворіти
на ногу, поранену ще у «Карпатській Січі». У
зв’язку з цим 22 квітня 1946 р. командир
тактичного відтинка «Лемко» майор Мартин
Мізерний-«Рен» звільнив Ф.Григоровича«Дідика» від виконання обов’язків командира
сотні «Ударник-1». Сотню тимчасово очолив
чотовий ст. бул. Павло Белей-«Корп», а відтак
ст. бул. Роман Гробельський-«Бродич».
Ф.Григорович переведений на канцелярську
працю у команду ТВ «Лемко». Там він, імовірно,
працював аж до літа 1947 р., коли через
виселення всього українського населення з
Лемківщини в результаті акції «Вісла» відділи
УПА були змушені перейти або на територію
СССР, або відійти на Захід.
Поручник «Дідик» у складі невеликої групи
вирушив через Чехословаччину до Західної
Німеччини. Після двох із половиною місяців
виснажливого рейду в другій половині
жовтня 1947 р. біля міста Собеслава у
південній Чехії Франц Григорович-«Дідик»
трагічно загинув. Йому не вдалося вибратися
із крижаної води, коли під час переправи
біля греблі через річку Лужніце дірявий
човен перевернувся…
Кому відомі подробиці життя та діяльності
Франца Григоровича, українських формацій
та підрозділів, у яких він служив, просимо
писати на електронну адресу [email protected]
або на адресу редакції.
Володимир МОРОЗ
Замість висновку
Українськi iсторики у бiльшостi своїй
давно дiйшли згоди, що саме iз цiєї частини партизанiв НКВД формувало власнi
«легендованi пiд УПА» загони для репресiй проти мирного населення i дискредитацiї нацiонально-визвольного руху. А
звiрства, якi вони вчиняли пiд маскою
оунiвцiв, мало чим вiдрiзняються вiд злочинiв, здiйснених пiд власним ликом —
червоних партизанiв.
До речi, зараз Федеральне архiвне
агентство Росiї готує до видання збiрник
документiв «Украинские националисты.
1935-1945 гг.», у якому будуть використанi
документи Центрального архiву ФСБ
Росiї. Збiрник повинен довести колаборацiонiзм українських нацiоналiстiв,
вказавши на зв’язки керiвництва ОУН iз
нацистами, та нагадати довiрливим про
злочини членiв ОУН i воякiв УПА проти
мирного населення у роки Другої свiтової вiйни. Все було б добре, якби не мирне населення: воно досi спiває пiснi про
героїв-бандерiвцiв, а не про «визволителiв»-москалiв. Ми також переконанi,
що серед тем, порушених у збiрнику, не
буде сказано нi слова про «легендованi
пiд УПА» загони НКВД, як i не буде доступу до повного обсягу документiв iз проанонсованих тем.
Якщо ж додати сюди ще совєтську практику фiзичного тиску на опонентiв аж до
ув'язнення (наприклад, затримання директора музею СБУ «Тюрма на Лонцького»),
то перед нами вiдкриється не прагнення
до повноцiнної наукової дискусiї, а добре
проведена спецiальна операцiя з дезiнформацiї населення. На жаль, у цiй манiпуляцiйнiй технологiї задiянi, напевне, i
деякi чиновники СБУ. На жаль.
А поки що пораджу всiм, кого цiкавить
питання Другої свiтової вiйни, увести у
пошукову систему назву документального збiрника «Красные партизаны Украины: 1941-1944» i зберегти у своєму архiвi.
Олександр ТКАЧУК
Франц Григорович-«Дідик»
Майбутній поручник УПА народився 17
серпня 1900 р. у Судовій Вишні (тепер місто у
Мостиському районі Львівської області).
Здобув середню освіту, очевидно, вже після
визвольних змагань, оскільки від листопада
1918 р. до липня 1922 р. перебував у лавах
Галицької Армії. Подробиці бойового шляху
Ф.Григоровича невідомі, крім того, що у 1922
році він закінчив старшинську школу і
отримав ступінь підхорунжого — імовірно, в
інтернованих частинах УГА у Чехословаччині.
Також можливо, що саме там закінчив середню освіту і 4 курси факультету права. Мабуть,
повернувся додому, де займався торгівлею.
М
ожливо, був членом ОУН, оскільки
включився у боротьбу на Закарпатті, де
належав до «Карпатської Січі» від її
заснування у вересні 1938 р. Із рештками
січовиків у червні-липні 1939 р. перейшов до
Українського легіону під командуванням
полковника Романа Сушка (так звані
Військові відділи націоналістів). Там
виконував обов’язки чотового інтенданта до
розформування легіону у листопаді 1939 р.
Від червня 1944 р. — в Українській
Повстанській Армії, спочатку як стрілець сотні
«Залізняка»-«Євгена», відтак, від вересня того
ж року — як заступник курінного інтенданта
куреня «Рена». В УПА признано його ступінь
старшого булавного. З куренем вирушив у так
званий Карпатський рейд, звідки повернувся
наприкінці 1944 р. У грудні очолив
господарчу референтуру повітового проводу
ОУН на Лемківщині, проте ненадовго.
15 червня 1945 р. «Дідик» став на чолі
першої сотні куреня «Рена». Нею командував
до кінця липня, коли курінь був розчленований на чоти, прикріплені до районів
підпільної адміністрації ОУН. Чоти із сотні
«Дідика» діяли на терені 4 і 5 районів Лемківщини, на захід від Балигороду. Ф.Григорович
далі керував ними як районний організаційно-мобілізаційний (військовий) референт
(«оргмоб»).
У листопаді 1945 р. «Дідик» зібрав вояків
свого відділу, доповнивши її стрільцями СКВ
із 4 і 5 районів. Відновлена сотня отримала
назву «Ударник-1» і номер «94». Після
недовгого вишколу відділ під командуванням
Ф.Григоровича включився у боротьбу із
депортацією
українського
населення
Лемківщини в СССР, знищуючи транспортні
комунікації (мости), влаштовуючи засідки на
польське військо, яке виселяло і грабувало
селян. Зокрема, варто згадати акцію на
с. Команьча 23 березня, де спалено будівлі
залізничної станції, казарми, 40 вагонів, 5
мостів, захоплено значні запаси речей,
канцтоварів та господарських речей. 25-26
березня сотня «Ударник-1» з допомогою двох
боївок СБ провела наступ на осередок
прикордонників та війська польського у
с. Лупкові, в результаті чого ті панічно втекли
у Словаччину, а повстанці знищили казарму,
станцію, залізничні та автошляхи. Наказом
ГВШ УПА ч. 1/46 від 15 лютого 1946 р.
старший булавний «Дідик» був підвищений до
ступеня поручника УПА з датою старшинства
1 червня 1945 р.

7.

«ШП» 41 (2938)
СКРИЖАЛІ ІСТОРІЇ
13 жовтня 2010 р.
7
КОМУ ЗАВАЖАЄ ПАТРІАРХ СЛІПИЙ У ХАРКОВІ?
Як повiдомив вiдповiдальний секретар Комiсiї з питань
топонiмiки й охорони iсторико-культурного середовища
Харкiвської мiської ради Олексiй Хорошковатий, мiська влада
готує Cрунт для знесення меморiальної дошки видатному
релiгiйному i громадському дiячу України, багатолiтньому
полiтв'язню сталiнських таборiв, Патрiарху Української ГрекоКатолицької Церкви Йосипу Слiпому.
Павло КЛЕНЕНКО, Харків
Ц
я дошка була встановлена у серпнi
2005 року зусиллями громадських органiзацiй Харкова та Свiтового КонCресу
Українцiв на будинку колишньої пересильної в'язницi («Тюремний замок») за
адресою: Харкiв, вул. Малиновського, 5,
де у 1960-х роках перебував Патрiарх
Йосип пiд час свого арешту (тепер у цьому будинку розмiщуються пiдроздiли
мiлiцiї Ленiнського району м. Харкова).
Рiшенням засiдання Мiської комiсiї з
питань топонiмiки й охорони iсторикокультурного середовища вiд 30 березня
2010 р. (п. 2 протоколу) рекомендовано
вiдмiнити розпорядження Харкiвського
мiського голови № 1630 вiд 14 липня
2005 р. про дозвiл на встановлення вищезгаданої меморiальної дошки. На думку української громадськостi, таким
рiшенням ксенофобськи налаштованi
чиновники Харкiвської мiської ради дають сигнал деструктивним силам краю
щодо можливого самовiльного демонтажу дошки. Уже отримана iнформацiя
про ймовiрнi акти вандалiзму щодо меморiальної дошки Патрiарховi УГКЦ
Йосиповi Слiпому найближчим часом.
Українська громадськiсть Харкова,
вiряни української греко-католицької
церкви вважають ухвалу Мiської комiсiї з
питань топонiмiки й охорони iсторикокультурного середовища щодо долi меморiальної дошки Патрiарховi УГКЦ
Йосиповi Слiпому провокативною i такою, що руйнує на Харкiвщинi засади
громадянського суспiльства, створює
пiдстави для мiжконфесiйного i мiжнацiонального розбрату, а також спонукає
до ескалацiї суспiльної напруженостi в
українськiй спiльнотi.
Українськими органiзацiями краю
надiсланi тривожнi телеграми на адресу
Президента України Вiктора Януковича
i мiнiстра внутрiшнiх справ України Анатолiя Могильова щодо недопущення
провокацiй навколо меморiальної дошки Патрiарховi УГКЦ блаженнiйшому
Йосиповi Слiпому у Харковi.
Історична довiдка:
Кардинал Йосип Слiпий (17.02.1892 —
7.09.1984) — видатний український церковний i громадський дiяч, патрiарх Української Греко-Католицької Церкви,
вчений i богослов. Народився у селi Заз-
Відійшла у засвіти
14 червня 2010 року на 92-му роцi
життя пiсля короткої недуги упокоїлась у Бозi
бл. пам. Анастазія КОВАЛЬ
із дому Струк.
Народилася Анастазiя 9 березня
1918 року в бiднiй селянськiй родинi у
селi Нанчiлцi Великiй Старо-Самбiрського району, що на Львiвщинi.
У сiм’ї було п’ятеро дiтей. Закiнчила
шiсть класiв сiльської школи. Коли почалася вiйна, їй було 20 рокiв.
У той час нiмецькi окупанти вимагали, щоб iз кожної господарської хати
одна людина виїхала на жнива до
Нiмеччини. Так у 1942 роцi Анастазiя
була вивезена на примусовi роботи i
бiльше нiколи не побачила своїх
батькiв.
У Нiмеччину їхала в дерев’яному вагонi пiд вартою озброєних есесiвцiв.
Потрапила на ферму до брутального
господаря, який її бив, бо не розмовляла нiмецькою. Декiлька разiв тiкала вiд
нього. За це її заарештувала полiцiя, i вона вiдсидiла 15 днiв у тюрьмi у Вайденi.
Потiм вона була переведена на роботу до iншого господаря в село Сельбiц,
де тяжко працювала в полi i бiля худоби. Їй так мало давали їсти, що вона їла
потайки вiд господинi бульбу, яка була
приготована для свиней.
Пiсля вiйни Анастазiя була переведена в табiр бiля Байройту i служила в
американському шпиталi.
Ще мусила ховатися вдень i вночi вiд
нападiв Червоної армiї, яка за допомогою американцiв вишукувала радянських громадян, щоб їх забрати назад
до СССР.
У 1947 роцi приїхала до Францiї в
Париж «на контракт», тобто працювала у французьких багатих родинах.
Хоч не володiла французькою мовою,
знайшла мiсце у сiм’ї, де було 10 дiтей.
У 1949 роцi одружилася з українцем
Данилою Ковалем, який також приїхав
iз Нiмеччини, куди був вивезений з України. Разом вони отримали статус i до-
кументи полiтичних бiженцiв i пiд захистом Женевської конвенцiї мешкали
в околицi Парижа. У них народилася
дочка Катруся, яку вони виховували в
українських традицiях. Анастазiя провадила її до української четвергової
школи в Парижi, де законницi викладали дiтям катехизм i українську мову.
Хоч Анастазiя i вiдчувала наслiдки
працi в Нiмеччинi, однак продовжувала тяжко працювати на французьких
панiв, прибираючи їхнi помешкання.
З 1974 року декiлька разiв вiдвiдувала
своїх сестер в Українi, допомагала їм.
Вона любила свою рiдну землю — Україну. Мала непохитну вiру до своєї
церкви, бо була переконана, що тiльки
вiра їй допоможе пережити всi труднощi життя. Шанувала Францiю, бо тут
знайшла притулок пiсля вiйни i дiстала
в 1972 роцi французьке громадянство.
Пiсля вiдходу у вiчнiсть чоловiка
п’ять рокiв тому Анастазiя поступово
втратила зiр i не могла бiльше себе
обслуговувати, потребувала постiйної
допомоги. Тому проживала бiля дочки
i зятя. Наприкiнцi квiтня цього року
захворiла i була перевезена до шпиталю.
Кожний, хто на життєвому шляху
зустрiчався з бл. пам. Анастазiєю
Коваль, збереже у своєму серцi якнайкращу пам’ять про працьовиту i вiруючу людину, ласкаву й добру мати,
патрiотку України.
Дочка Катруся з родиною дякують
всiм, хто приєднався до їхнього болю
молитвою пiд час Служби Божої i панахиди, що були вiдправленi 21 червня
2010 року о. Михайлом Романюком в
українськiй греко-католицькiй катедрi
Святого Володимира Великого в Парижi та на мiсцевому цвинтарi мiста
Тє, бiля Парижа.
Хай буде їй пухом гостинна французька земля.
Вiчна їй пам’ять!
Дочка з родиною (Париж, Франція),
горем прибиті втратою дорогої Анастазії
дростi Теребовлянського повiту на Галичинi.
Пiсля навчання в Інсбруцi (Австрiя) та
Римi захищає докторат, стає професором догматичного богословiя у
львiвськiй семiнарiї. З 1926 р. — ректор
Греко-Католицької Богословської Академiї у Львовi. У груднi 1939 року за згодою папи Пiя XII митрополит Андрей
Шептицький висвятив Йосипа Слiпого
на єпископа iз правом наступництва. По
смертi митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року Йосип Слiпий перебрав керiвництво галицької митрополiї.
У 1945 роцi разом з iншими українськими греко-католицькими владиками
був ув'язнений радянською владою i засуджений на 8 рокiв позбавлення волi.
Пiсля вiдбуття цього термiну Йосипу
Слiпому присудили наступний. У 1963 роцi, на 18
роцi заслання, завдяки
клопотанням папи Івана
ХХІІІ, президента США
Дж.Кеннедi, iнших вiдомих полiтичних i громадських дiячiв країн свiту,
митрополита
Йосипа
Слiпого звiльнено i депортовано за межi СРСР.
За кордоном Йосип
Слiпий розгортає активну
дiяльнiсть, спрямовану на
визнання в свiтi i створення Патрiархату Української Греко-Католицької
Церкви, на пожвавлення
релiгiйного, громадського життя української дiаспори.
Завдяки подвижницькiй роботi Йосипа Слiпого у Римi побудувано собор св. Софiї, придбано i вiдновлено парафiяльний храм Жировицької
Матерi Божої, зорганiзувано Український Католицький Унiверситет св. Климента, налагоджена видавнича робота.
Як учений-богослов Йосип Слiпий
виявив себе у працях з додогматичної
теологiї, iсторiї УГКЦ, екуменiчної
тематики.
У 1961 роцi, пiд час етапу до Мордовських таборiв, Йосип Слiпий перебував
кiлька тижнiв у Харкiвськiй пересильнiй
в’язницi. З метою вшанування пам’ятi
видатного релiгiйного дiяча на будiвлi
колишньої в’язницi iнiцiативою громадських органiзацiй у серпнi 2005 року було
встановлено меморiальну дошку. ШП
На полиці з книжками
У
Київському видавництві «Ярославів Вал»
побачила світ книжка волинського письменника Івана Корсака: «КАПЕЛАН АРМІЇ УНР».
Це історичний роман про події першої половини ХХ ст. в Україні — змагання за Автокефалію
Православної Церкви в рамках боротьби за
українську державність. Так тоді це розуміли.
Автор розкриває брутальну акцію Московського Патріархату в особі Архімандрита Смарагда Латишенкова, який доконав вбивства
митр. Юрія Ярошевського, поборника Автокефалії. Треба сказати, що це перша ластівка в
Україні в дослідженні змагань за Автокефалію.
Наукові праці на цю тему були написані в діаспорі, і тому читачеві в Україні не були доступні,
тож досі цією тематикою наші письменники у
боргу перед громадськістю, зокрема перед
молодим поколінням. Роман Івана Корсака,
здається, — перша поважна спроба заповнити цю прогалину нашої історії.
У додатку чи, як пише автор, «Замість
приміток», вміщено короткі, але вичерпні
життєписи осіб, священнослужителів і світських, які брали участь у Визвольних змаганнях за державність і Автокефалію Церкви,
також нам мало знаних, а точніше — незнаних.
До цієї дуже вартісної, поки одинокої, на
жаль, книжки з цієї тематики, маю кілька
зичливих зауваг.
Шкода, але про капеланську службу героя
книги о. Павла Пащевського в творі сказано
мало, як і про його життя в Луцьку протягом
понад десяти років. Він створив у Луцьку тоді
єдину українську парафію при Христовоздви-
женській церкві, настоятелем якої був у 19261939 роках. Христовоздвиженська церква була гімназійною церквою, а о. Павло викладав
в Луцькій українській гімназії ім. Лесі Українки
(ЛУГ) Закон Божий (релігію).
З Луцька о. Павло як військовий капелан
виїжджав з послугою до інших міст, де були
середовища українських комбатантів УА УНР,
серед них і до Перемишля. Він вважав це за
свій обов’язок як капелана. З травня 1920
року о. проторей о. Павло Пащевський
очолював Управління Військового Душпастирства Генштабу Армії УНР в чині ген.хорунжого. (іноді називають його Головним
Капеланом Армії УНР).
Перебуваючи в таборах інтернованих у
Польщі, отець Пащевський організував
курси для військових священнослужителів.
Останні після розпуску таборів у 1924 р.
розійшлися по українських парафіях. Між
іншим, на Луччині в с. Піддубцях настоятелем
церкви був випускник цих курсів о. Лукаш
Воронюк, старшина Армії УНР.
У 1923 році не було Польської Православної Церкви, була Православна Церква в
Польщі і як така отримала в 1924 р. Автокефалію від Константинопольського Патріархату. Назву «Польська Автокефальна Православна Церква» надано Декретом Президента Польщі в 1938 році.
Будемо сподіватися, що Іван Корсак
продовжить свої дослідження і порадує нас
новими книгами.
Степан СЕМЕНЮК, Луцьк
Правда зі сльози та крові
3
жовтня у м. Кіцмані та с. Мамаївці Кіцманського району відбулася акція «Не дамо згасити
свічу пам’яті», присвячена мільйонам невинних жертв Голодоморів в Україні.
Біля пам’ятного Хреста зібрались люди, щоб відправити панахиду, згадати ті страшні роки,
пом’янути душі, яких ніхто не оплакував, не запалював їм свічок і не говорив поминальних
слів.
Прозвучали виступи голови Чернівецької обласної організації «Всеукраїнського товариства
політв’язнів і репресованих» — Ірини Войцехівської, представників влади, очевидців тих
подій.
Зі смутком на обличчі люди слухали промовців, а в руках мерехтіли запалені свічки.
На закінчення до пам’ятного Хреста «За волю України» поклали квіти і поставили запалені
свічки. Затих вітерець, свічки горіли рівненько, неначе підтверджували, що пам'ять про ті
страшні дні не зникає. Минуть роки, а ми будемо пам’ятати геноцид, невинно убієнних голодом жителів України. Будемо пам’ятати тоталітарні злочини правлячого режиму тих років.
Наталка БІЛОВА

8.

К УЛ ЬТ У РА
8
41 (2938)
13 жовтня 2010 р.
«НЕХАЙ СВІТ РАДУЄ ВАС СВОЄЮ КРАСОЮ»
З такими теплими словами звернулася до усiх вiдома дитяча
письменниця Зiрка Мензатюк, презентуючи у столичнiй книгарнi «Є»
свою нову книжку, але вже не тiльки для дiтей, а й для дорослих —
«Український квiтник».
Зоряна НАГІРНЯК
Н
апевне, книгарня ця не бачила ще
такої краси. Чорнобривцi, жоржини, троянди, хризантеми... Мимоволi
згадується дитинство, мамин квiтник
бiля хати, ласкавий її погляд... І вiдчуття
безмежного щастя.
Гостi святкової презентацiї дарували
квiти господинi, однак i онучка письменницi Яринка в нацiональному вбраннi
теж обдаровувала кожного маленьким
запашним букетиком, щоб був добрий
настрiй i радiла душа. І все це пiд неповторну музику Чайковського.
Редактор видавництва «Гранi-Т» Олена Мовчан, представляючи мальовниче
видання, що вийшло в них у серiї художньо-природничої лiтератури, зазначила,
що книжка ця унiкальна: крiм дивовижних квiткових iсторiй Зiрки Мензатюк,
можна знайти й численнi зображення зi
старовинних гербарiїв, а також майже
науковi описи тридцяти квiтучих i пахучих чудес. Зацiкавить вас i передмова до
книжки мистецтвознавця Ірени Бiлаш,
рясно насичена легендами.
«Чому саме квiти?» — з таким риторичним запитанням звернулася до аудиторiї
Зiрка Мензатюк. І додала: «Квiти потрiбнi багатьом, квiти були втiхою з давнiхдавен. Як не прикро, за песимiстичним
ставленням до життя українцi нинi займають перше мiсце в Європi. Чому? Чому
ми так сумно дивимося на свiт? Треба
тiльки озирнутися довкола — нас мають
радувати природа, квiти, якi роблять
веселiшим наше життя».
Воно й не дивно, що Зiрка так закохана у все прекрасне i з таким захопленням
розповiдає про те, що прикрашає нашу
землю i вабить око. Виросла вона у мальовничому буковинському краї, серед
мальв i чорнобривцiв, якi разом iз
матiр'ю плекала своїми руками. Чудовий
свiт барв вона бачить у вишитих сорочках, килимах, на фресках, картинах, у
малюнках, що їх створювали художники
з часiв античностi й донинi. Сьогоднi у
Зiрки Мензатюк — власний квiтник,
таємницями якого охоче дiлиться з читачами, даруючи мiнiатюрнi есеї про найулюбленiшi квiти.
Оповiдi про них розмiщенi за порою
цвiтiння: вiд весняного первоцвiту — до
пiзньої осiнньої хризантеми. До кожної
iсторiї додано репродукцiю художнього
твору та iлюстрацiю вiдомих ботанiчних
альбомiв. Можна дiзнатися iм'я автора
картини, її назву, час створення.
А на обкладинцi — тюльпан, квiтка, яка
була дуже модною в Європi XVII ст. Вiдомий випадок, коли за цибулинку тюльпана незвичного кольору один аматор
заклав власний будинок. Їх везли здалеку,
продавали надзвичайно дорого, займалися виведенням нових сортiв, а власники садiв замовляли художникам малювати букети з їх квiтникiв, щоб зберегти
нетривалу красу на картинi. Так виник
цiлий напрям у голландському живописi
— «квiтковий натюрморт».
Вiтаючи свою колегу по перу з такою
гарною подiєю, письменниця Леся Воронина зазначила, що Зiрка Мензатюк
нiколи не писала без душi: «Ця книжка —
святкова. Цi образки про квiти — мовби
квiтковi замовляння, якi роблять нас
щасливiшими»
А Людмила Омельченко навiть розповiла, як книга «Український квiтник»
допомогла їй побороти хворобу. Вiд кожної оповiдi про квiти вiє добром, теплом,
чимось магiчним, що сприяє фiзичному i
душевному зцiленню. А нам, зрештою,
вiдомi лiкувальнi властивостi багатьох
квiткових рослин.
Презентацiя книжки перетворилася на
чудове, мовби родинне свято. Поруч iз
Зiркою були її чоловiк, провiдний солiст
Нацiональної опери України Степан
Фiцич (вiн подарував усiм пiсню), її донька-журналiстка, онучка, друзi, колеги,
мистецтвознавцi, просто прихильники її
творчостi, всi, хто кохається на цiй швидкоминучiй красi, яка пережила вiки. ШП
На Чигиринщині відкрито пам’ятник письменнику-борцю
Тепер є де вклонитися Юрію Горлісу-Горському, хорунжому Армії УНР, авторові знаменитої книги спогадів «Холодний Яр».
П
ам’ятник споруджено в центрі села Мельників Чигиринського району, поруч із монументом Холодноярським героям, на місці,
де колись стояла церква Святої Покрови, де
не раз бував Юрій разом із побратимами —
старшинами та козаками полку гайдамаків
Холодного Яру.
Ведучий мітингу, Роман Коваль, розповів,
що за неповні два місяці на Черкащині, Херсонщині, Київщині, Дніпропетровщині та Житомирщині встановлено пам’ятники борцям за
волю України, а саме: в селах Матвіївці,
Зміївці, Воронькові, Ганнівці та Горбулеві.
Сьогодні свято прийшло у Мельники, яке
називають столицею Холодного Яру. Це вже
шостий монумент борцям за Самостійну Україну в Мельниках!
Автором пам’ятника став член Національної
спілки художників України Віктор Крючков,
профінансував побудову Володимир Сапа,
якого влада нині ув’язнила. І свято відбулося
без нього. Що казати — на Черкащині владу
захопили половці! Вони почали полювання на
тих, хто фінансував українські ініціативи. Половецька орда такого не пробачає!
Але українці не здаються. Зокрема члени
історичного клубу «Холодний Яр» Леся та Олег
Островські намагаються, всупереч обставинам, попри погрози і залякування з боку «половців», здобути перемогу на виборах — Леся
балотується до Черкаської обласної ради, а
Олег — на посаду міського голови Чигирина.
Своєрідною відповіддю орді, яка вийшла з донецьких степів, став рух за вшанування борців
за Самостійну Україну в 1917-1920-х роках.
Ініціював його історичний клуб «Холодний Яр».
Благородну ініціативу підхопили богуславці:
на Покрову в м. Богуславі Київської області
на стіні Свято-Миколаївського чоловічого монастиря буде урочисто відкрито та освячено
меморіальну дошку на честь козаків Армії УНР
Івана Білецького та Оверка Бондаренка,
учасників Другого Зимового походу. «Московсько-жидівська комуна» стратила їх у
містечку Базарі, попри те, що вони були військовополоненими.
У цей же, день, 14 жовтня, в с. Степанці
Канівського району Черкаської області на стіні
сільської школи буде встановлено меморіальну дошку на честь Оникія Тимофійовича Кучера, козака 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії
Української повстанської армії Другого Зимового походу. Їхні анкети знайшов у Державному архіві СБУ Роман Коваль. Опубліковано їх у
книзі «Рейд у вічність» 2002 року, а згодом у
книзі «Другий Зимовий похід».
Вшанування пройдуть і в Медвині, де медвинці відзначатимуть 90-ліття повстання своїх
батьків і дідів проти диктатури чужинців. А 17
жовтня на кладовищі с. Корчівки Черняхівського району Житомирської області заплановано
відкриття пам’ятника отаманові Дмитрові Соколовському. 10 листопада пам’ятник борцям за
волю України постане в Легедзиному
Тальнівського району Черкаської області.
Не стоять осторонь і наші брати з Галичини.
Їхня патріотична півсотня прибула до Мельників на відкриття пам’ятника Юрію Горлісу-
Горському з далекого Львова. Очолив делегацію Богдан Винниченко, голова секретаріату Всеукраїнського об’єднання ветеранів
Львівщини. Скажемо відверто: наше свято
без галичан було би неповним!
Чи знаєте хто, які слова були написані на
жовто-блакитному прапорі полку гайдамаків
Холодного Яру? Це були слова уродженця
Галичини Івана Франка:
Ми поляжем, щоб славу і волю, і честь,
Рідний Краю, здобути Тобі.
Це рядки з пісні «Не пора, не пора, не пора
москалеві й ляхові служить».
Тільки подумайте: на жовто-блакитному прапорі лісовиків, гайдамаків Наддніпрянської
України вигаптовано слова гнаного в Галичині
поета, а на чорному прапорі Холодного Яру —
слова Тараса Шевченка «І повіє огонь новий з
Холодного Яру». Ось кого читали новітні гайдамаки! Шевченка і Франка! А начитавшись їх,
взяли до рук зброю і пішли захищати
Батьківщину.
Як гарно, що пісню «Не пора, не пора…» в
Мельниках, попри дощ, співали українці
Тижнева всеукраїнська газета
Київ • Лондон • Мюнхен • Нью-Йорк • Торонто
Головний редактор: Вiктор Рог
tel +38 (044) 279-81-33
[email protected]
Засновник ТОВ «Українська Видавнича Спілка»
Інформацiйний вiддiл: Ганна Фiлiчева
tel +38 (044) 278-63-49
[email protected]
Директор: Максим Макар
[email protected]
вул. Ярославів Вал, 9, а/с 276, м.Київ, 01034, Україна
Наддніпрянщини та Галичини. Співали так, що
й дощ ущух!
Освятив пам’ятник отець Назарій (УАПЦ).
Сказав він і тепле слово про полеглих.
Промовляв і в. о. голови Чигиринської районної ради Юрій Лисак. Лунало в Мельниках слово заступника голови Національної спілки
письменників України Василя Шкляра, героя
України Левка Лук’яненка та автора пам’ятника Віктора Крючкова. Виступали й члени історичного клубу «Холодний Яр» Богдан Легоняк,
Олег та Леся Островські. А племінниця командира 1-го полку Січових Стрільців Армії УНР
Івана Андруха, Надія Макулович, прочитала
вірш «Пам’яті героїв Холодного Яру», який
написала в дорозі до Холодного Яру. Декламував вірш «Нескорені» письменник із Галичини
Володимир Бохонко.
Заспівав пісню про Василя Чучупака
кобзар Тарас Силенко. Співав і Володимир
Гонський, який від імені народного депутата
України від партії «Батьківщина» передав кошти на поминальний обід.
Промовляв і народний депутат України
Тарас Стецьків, який разом зі своїми товаришами фінансово допоміг завершити роботи,
пов’язані з перевезенням та монтуванням
пам’ятника.
Цього дня відбувся й автопробіг у Холодний
Яр. Його організатором виступив рух «Українська альтернатива» (керівник Володимир
Кухар) за сприяння мистецької агенції «Наш
формат» (Владислав Кириченко і Сергій Куцан).
В автопробігу взяли участь лідер гурту «Тартак»
Сашко Положинський, журналіст «5-го» телевізійного каналу Роман Чайка, поет Павло
Вольвач, лідер рок-ватаги «ДельТора» Євген
Янкевич, інші діячі української культури. Гасло
автопробігу — «Воля України або смерть!». Цим
митці, журналісти, громадські діячі, не пов’язані
з політичними партіями, хотіли задекларувати
свою рішучу незгоду зі спробами колоніальної
влади ліквідувати Українську державність.
«Воля України або смерть!» — таке гасло
сяяло на чорному прапорі полку гайдамаків
Холодного Яру. Таке гасло мусять виписати українські патріоти на своїх прапорах сьогодні.
Прес-служба історичного клубу «Холодний Яр»
Редакція залишає за собою право скорочувати та редагувати статті.
За достовірність газетних публікацій несе відповідальність автор.
Матеріали подані в редакцію, не повертаються і не рецензуються.
При передруку посилання на газету обов’язкове.
Редакція не завжди згідна з думкою автора.
Листування з читачами тільки на сторінках часопису.
Вiддiл розповсюдження: tel/fax +38 (044) 279-41-22
Свідоцтво КВ № 2157 від 16.09.1996
Передплатний iндекс — 30504
Технiчний вiддiл: Оксана Сванiдзе
+38 (044) 279-80-86
[email protected]
Друк: ПП Макар ММ
Друк офсетний. Зам. 13/10
Загальний наклад — 10000