правові_засади_державної_безпеки_зм_10_2

1. Змістовий модуль 10: ПРИНЦИПИ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ БЕЗПЕКИ

ЗАНЯТТЯ 1: ПРИНЦИПИ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ БЕЗПЕКИ

2. НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ

1.
Міжнародно-правові основи дотримання прав людини
2.
Основні принципи дотримання прав людини у сфері безпеки
3.
Права людини в умовах надзвичайного та воєнного стану
4.
Інституційні гара.нтії дотримання прав людини

3. ПЕРШЕ НАВЧАЛЬНЕ ПИТАННЯ

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДОТРИМАННЯ
ПРАВ ЛЮДИНИ.

4.

У межах міжнародної правової системи ухвалено чималу кількість конвенцій та ін
ших міжнародних актів, які імплементувалися в національне законодавство (Рамкова
конвенція про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року, Європейська конв
енція про транскордонне телебачення від 9 вересня 1998 року, Конвенція про взаємну
адміністративну допомогу в податкових справах від 25 січня 1998 року, Конвенція пр
о захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних від 28 січня
1981 року, Європейська конвенція про міжнародні наслідки позбавлення права керува
ння автомототранспортними засобами від 28 січня 1981 року).
Особливої уваги потребує аналіз Конвенції про захист прав людини і основополож
них свобод 1950 року (визначає мінімальний каталог прав людини, є дороговказом за
безпечення верховенства права, сприяє відновленню справедливості та правосуддя) та
особливості її застосування в адміністративному судочинстві України в контексті дот
римання прав і свобод людини та громадянина.

5.

Важливим є те, що 21 листопада 1990 року, наша держава взяла на себе зобов’язання приєднатися до міжнародних стандартів у галузі
прав людини, створити внутрішньодержавні гарантії їх здійснення, що грунтуються на відповідних міжнародно-правових нормах.
Зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на забезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мир
ного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного
права.
З моменту проголошення власної незалежності у 1991 році Україна як приймає участь в ратифікації міжнародних актів законодавства, у ро
зробці міжнародно-правових стандартів
прав людини, намагається їх впроваджувати в діяльяність суб’єктів публічної влади та адміністративного судочинства.
роль
Зважаючи на обраний шлях демократичного розвитку, зобов’язання України як суб’єкта міжнародного права захищати права людини,
міжнародно
правових
стандартів
у
галузі
прав
людини
при
здійсненні
правосуддя
є
вкрай
важливою.
Конвенція про захист прав і основоположних свобод підписана в Італії (місто Рим) 4 листопада 1950 року урядами 10 держав
членів Ради Європи.

6.

На законодавчому рівні 7 липня 1997 року, одночасно з текстом Конвенцїбуло ратифіко
вано протоколи № 1, 2, 4, 7, 11. Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основоположн
их свобод ратифіковано Законом України від 22 лютого 2000 року № 1484–
III «Про ратифікацію Протоколу № 6 до Конвенції
про захист прав і основних свобод, який стосується скасування смертної кари, 1983 року».
Протокол № 13 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод ратифіковано Закон
ом України від 28 листопада 2002 року № 318IV «Про ратифікацію Протоколу № 13 до Конвенції про захист прав і основних свобод як
ий стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин».
Протоколи № 12 та № 14 до Конвенції ратифіковано Законом України від 9 лютого 2006 рок
у № 3435IV «Про ратифікацію Протоколів № 12 та № 14 до Конвенції про захист прав людини і осно
воположних свобод». Ці протоколи вносять зміни та доповнення до Конвенції й також є час
тиною національного законодавства України.

7.

Варто звернути увагу, що 5 жовтня 2017 року Україна ратифікувала Протокол № 15 та Протокол
№ 16 до Європейської конвенції. Протокол № 16 до Конвенції набув чинності 1 серпня 2018 р. і надав
можливість Верховному Суду звертатися за консультативним висновком до ЄСПЛ щодо тлумачення
та
застосування
Конвенції
та
протоколів
до
неї
[9].
«Україна, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигм
и права, що спричинило виникнення в правовій теорії та правозастосуванні необхідного для подальш
ого розвитку плюралізму.
Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є «комплексним та складним правовим
механізмом захисту прав людини, який включає власне конвенційні норми, а також рішення Європейс
ької комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з
прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфіч
ні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування»... зазначав свого часу Гол
ова Конституційного Суду України С. Шевчук зазначив [8].

8.

С. Головатий відзначив, що «ратифікація Україною Європейської конвенції з прав людини ств
орила нову правову ситуацію в системі захисту прав людини і в Україні» [11, c. 11]. Професор П.
М. Рабінович зазначає: «Конвенція докорінно змінила уявлення про допустимі межі втручання у в
нутрішні
справи
держав
і
розповсюдила
міжнародноправове регулювання на деякі області внутрішньодержавних відносин, які раніше перебували пі
д виключним контролем національної влади» [7, c. 14–18].
Схожі думки вітчизняних науковців підтверджують забезпечення функціонування міжнародн
ого акту законодавства як реального механізму та інструменту захисту прав людини. Конвенція ві
дображає європейські стандарти захисту прав людини.

9.

Важливе значення мають також протоколи, що вносять зміни та доповнення до Конвенції.
Серед найбільш застосовуваних судами протоколів необхідно вказати Перший протокол до Євро
пейської конвенції, ст. 1 якого гарантує право власності.
Необхідно також звернути увагу на Протокол № 4, який визначає право на свободу пересування,
заборону вислання громадянина, а також колективного вислання іноземців.
Це положення містить важливі гарантії щодо свободи пересування в судовому застосуванні [3].
В адміністративному судочинстві застосування ст. 5 Конвенції має місце при розгляді справ про з
атримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України
[4], про оскарження затримання [5], про визначення строку затримання [6] та ін., а стаття 6 Конвенці
ї гарантує право на справедливий суд, справедливий розгляд справи, публічний розгляд справа, розгл
яд справи впродовж розумного строку, розгляд справи незалежним і безстороннім судом, вирішення
й розгляд справи судом, встановленим законом, тощо.

10.

Справедливий розгляд справи за ст. 6 Конвенції кореспондує ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного
судочинства України, яка визначає завдання адміністративного судочинства щодо справедливого, неуп
ередженого та своєчасного вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин для
ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб.
Публічність розгляду справи, гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування техн
ічними засобами.
Для усунення законодавчих прогалин та недоліків правового регулювання в справах про адміністр
ативні правопорушення суди безпосередньо застосовують ст. 6 Конвенції.
Права
людини,
визначені
в
статтях
8–11
Конвенції,
мають
також важливе значення при розгляді та вирішенні адміністративних справ і справ про адміністративні
правопорушення, а ст. 13 Конвенції регламентує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конве
нції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, наві
ть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

11.

Така норма знайшла широке застосування в судочинстві України, адже визначає
загальні вимоги щодо необхідності забезпечення ефективного юридичного захисту в
національному органі, насамперед йдеться про органи публічної адміністрації, тому
ця норма має важливе значення для галузі адміністративного права.
Аналіз практики застосування ст. 14 Конвенції, щодо заборони дискримінації, в
адміністративному судочинстві України, насамперед, стосується справ у сфері соціал
ьного забезпечення.
Застосовується
в практиці судів і ст. 18 Конвенції, яка вказує, що обмеження,
дозволені згідно з цією Конвенцією щодо згаданих прав і свобод, не використовують
ся для інших цілей, ніж ті, для яких вони встановлені.
Тобто, ще раз наголошується на недопустимості звуження змісту та обсягу прав
людини державою.

12.

У
разі,
якщо
законодавство
країни-учасниці
Ради Європи передбачає кращі стандарти, ніж у Конвенції, то згідно ст. 53 Конвенції «ніщо в цій Кон
венції не
може тлумачитись як таке, що обмежує чи
зневажає будь-які
права людини та основоположні свободи , які можуть бути визнані на підставі законів будьякої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є» [2].
Отже, Конвенція про захист прав і основоположних свобод виступає фундаментальним джерелом
адміністративного права, що закріплює основний каталог прав людини, у тому числі, у взаємовідноси
нах між органами публічної адміністрації та особами приватного права.
Застосування Конвенції про захист прав і основоположних свобод як джерела права та основи для
адміністративного судочинства має важливе значення та дозволяє вирішувати справи ґрунтуючись на
міжнародних та європейських стандартах прав людини і громадянина.

13.

Водночас застосування національними судами Конвенції про захист прав і основоположних свобо
д не
повинно лише обмежуватися згадкою про ту чи іншу статтю акта законодавства. Це має бу
ти глибокий аналіз
застосовуваної норми з урахуванням можливих обмежень відповідних прав і св
обод людини.
Отже, Конвенція про захист прав і основоположних свобод має досить стисле формулювання відп
овідних прав людини і для глибшого її розуміння варто звертатися також до практики Європейськог
о суду з прав людини, у якій більш детально тлумачаться її положення. Це, так само, доповнює правов
е регулювання суспільних відносин, формує цілісну систему джерел адміністративного права.

14.

ВИСНОВКИ
Cформована до теперішнього часу практика адміністративного судочинства,
пов’язана
з
реалізацією міжнародноправових
положень
та
актів
національного
законодавства сформувала спільні форми взаємодії в контексті дотримання прав
людини і
громадянина у категоріях закріплення норми міжнародного права в
якості юридичного факту виникнення внутрішньодержавних відносин;
інтерпретації норми внутрішньодержавного права з урахуванням норм
міжнародного права, що є обов’язковими для України; практичного застосування по
ложень міжнародного договору України, що містить інші правила, ніж закон
України;
реалізації положення міжнародного договору України, що містять
аналог яких відсутній в національному праві.
правила,

15.

ВИСНОВКИ
Після використання всіх національних засобів правового захисту та розгляду
справи національними судами України громадянин,
іноземець
чи особа
без громадянства мають право звернутися в Європейський суд з прав людини.
Практика застосування та захисту судами України в процесі здійснення
адміністративного судочинства міжнародноправових стандартів прав людини є
суттєвим фактором розвитку судочинства, спрямованим на зміцнення принципів
побудови правової держави і громадянського суспільства.
Осмислене
застосування
адміністративними
судами
міжнародноправових норм у сфері захисту прав людини до конкретних обставин створюють
основу
для
визнання
міжнародно-правових
норм зразковими, одночасно виводить українську судову систему на якісний рівень
розвитку.

16. ДРУГЕ НАВЧАЛЬНЕ ПИТАННЯ

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
У СФЕРІ БЕЗПЕКИ

17.

Державна кадрова політика у військовій сфері, як зазначає В. Ортинський, становить
складну інтегровану багатофункціональну динамічну систему узгоджених дій і відносин,
спрямованих на розвиток і ефективне використання кадрового потенціалу.
За сутністю – це принципова лінія держави, яку провадять відповідні інститути щодо
формування, професійного використання і забезпечення соціально-правового захисту
кадрового складу
Воєнної організації держави на основі виявлення та реалізації цілей, завдань,
принципів в умовах військових дій та окупації частини території України [1, c. 6].
Одним з визначальних принципів Воєнної організації держави є принцип дотримання
прав і свобод людини та громадянина.

18.

Принцип дотримання прав і свобод людини та громадянина в діяльності Національної
гвардії названий серед інших принципів у Законі України “Про Національну гвардію України”
[2]. Дотримання як форма реалізації права означає утримання від вчинення дій, які перебувають
під забороною і розглядається як пасивна поведінка, на відміну, наприклад, від виконання прав,
що вимагають активних дій.
Зазначимо, що принцип дотримання прав людини та громадянина передбачений і в інших
законодавчих актах.
Для зазначених видів діяльності, можливо, цілком достатньо вказівки на принцип
дотримання прав людини, але для діяльності Національної гвардії такого підходу явно
недостатньо.
У багатьох законах, що регулюють організацію та діяльність державних органів,
закріплюється принцип поваги і дотримання прав і свобод людини та громадянина.
В Законі України “Про Національну поліцію” закріплено принцип дотримання і поваги прав
і свобод людини та громадянина [3].

19.

У цих випадках за основу взято принцип загальної поваги та дотримання прав людини, передбачений п. “z” ст.
55 Статуту Організації Об’єднаних Націй (ООН) від 26 червня 1945 року.
Принцип загальної поваги прав людини належить до загальновизнаних принципів міжнародного права, які
відповідно до Конституції України є складовою правової системи України.
Принцип поваги прав людини належить до прав на гідність.
У науковій літературі гідність розглядають у двох аспектах: вузькому та широкому.
У вузькому аспекті гідність – це моральні якості людини або її ділові якості (ділова репутація), які вона поважає
сама в собі й бажає, щоб їх поважали інші; повагу ж моральних і ділових якостей людини з боку тих осіб, що її
оточують, називають її честю.
У широкому сенсі гідність – це не тільки моральні та ділові, але й взагалі всі якості людини, зокрема й
негативні, бажання людини, щоб всі навколишні і, передусім, держава в особі своїх органів сприймали її як носія
всієї сукупності прав і свобод, не зважаючи на її якості; першооснова всієї системи прав і свобод людини.

20.

Повага права людини на гідність є необхідною передумовою поваги всіх інших прав людини.
Принцип поваги людської гідності прямо закріплений у Законі від 30 червня 1993 року № 3352-XII
“Про попереднє ув’язнення”, хоча в самому Законі його зміст не розкрито.
Необхідно зауважити, що у законодавчих актах, які закріплюють принцип поваги прав і свобод
людини та громадянина разом з їх дотриманням, зміст цього принципу зазвичай не розкривається.
У законі України від 18 лютого 1992 року № 2135-XII “Про оперативно-розшукову діяльність”
принципи поваги і дотримання прав і свобод людини та громадянина перераховані у відповідних
статтях серед інших принципів, але далі передбачені окремі статті, що розкривають тільки принцип
дотримання прав і свобод людини та громадянин.
Закон України “Про Національну поліцію” розкриває принцип дотримання та поваги прав і свобод
людини і громадянина.

21.

Відповідно до цього Закону, звертаючись до громадянина, працівник поліції зобов’язаний: назвати
свої посаду, звання, прізвище, пред’явити на вимогу громадянина службове посвідчення, після чого
повідомити причину і мету звернення; у разі застосування до громадянина заходів, що обмежують його
права і свободи, роз’яснити йому причину і підстави їх застосування, а також права та обов’язки
громадянина, що виникають у зв’язку з цим.
Поліцейський в разі звернення до нього громадянина зобов’язаний назвати свої посаду, звання,
прізвище, уважно його вислухати, вжити відповідних заходів у межах своїх повноважень або
роз’яснити, в чию компетенцію входить вирішення порушеного питання.
У цих випадках доцільно говорити про шанобливе або ввічливе звернення до громадян.
У Статуті патрульно-постової служби міліції України (чинний до прийняття Стандартних
операційних процедур [4]) (далі – Статут) встановлено, що діяльність підрозділів патрульної служби
поліції (далі – ПС) будується відповідно до принципів законності, гуманізму, поваги прав людини,
гласності [5, c. 131].

22.

Участь спільно з органами Національної поліції в охороні громадського порядку і забезпечення безпеки (що можна
узагальнено назвати охороною правопорядку, як зазначено в Статуті ППСМ) відповідно до Закону “Про Національну
гвардію України” входить до загальних завдань Національної гвардії. Участь в охороні громадського порядку за допомогою
несення патрульної служби в населених пунктах входить до завдань з’єднань і військових частин.
Детальний аналіз участі підрозділів Національної гвардії подано у розділі “Взаємодія ОВС і Національної гвардії у
сфері охорони громадського порядку” монографії, яку підготовано О. Яремою [6, c. 126–139].
Перед прийняттям рішення про заступання на службу начальник територіального органу поліції, командир підрозділу
ПС в необхідних випадках проводять рекогносцировку на місцевості за участю командирів військових частин Національної
гвардії України.
Під час рекогносцировки уточнюються розрахунок, розстановка сил і засобів, розташування постів, маршрути
патрулювання, види та склад нарядів, порядок і час несення служби, їхні особливі обов’язки, чисельність, розміщення та
завдання резерву.
Тлумачення положень Закону “Про Національну гвардію України” та Статуту дає підстави вважати, що Статут,
зокрема правила поводження з громадянами, повною мірою поширюється на 50 військовослужбовців Національної гвардії
у разі участі в охороні громадського порядку.

23.

Особливо це стосується військовослужбовців Національної гвардії, які несуть службу у форменому
одязі поліції.
Обов’язок держави визнавати, дотримуватися та захищати права і свободи людини та громадянина
прямо передбачено Конституцією України, в якій людина, її права та свободи проголошені вищою цінністю.
Цей обов’язок в частині дотримання і захисту прав і свобод безпосередньо виконують державні органи
та їхні посадові особи, військовослужбовці Національної гвардії.
Якщо дотримання, як вказано вище, передбачає пасивну форму поведінки, невчинення дій, що
порушують права і свободи, то захист прав і свобод людини і громадянина – це активні дії, спрямовані на
недопущення порушень цих прав і свобод, запобігання їм та припинення їх.
Натомість, якщо звернутися до виділених у теорії держави і права форм реалізації права, то захист прав
і свобод людини належить до застосування права, що визначається як владна діяльність компетентних
органів з реалізації правових норм шляхом конкретизації загальних розпоряджень для індивідуальної
життєвої ситуації та винесення індивідуальних правових актів (актів правозастосування).

24.

Захист прав і свобод людини і громадянина (далі – прав і свобод) необхідно довести до рангу
принципів діяльності Національної гвардії.
На нашу думку, в Законі України “Про Національну гвардію України” треба передбачити, що
діяльність Національної гвардії здійснюється на основі принципу поваги, дотримання і захисту прав і
свобод людини та громадянина, а в окремих статтях розкрити зміст усіх трьох складових цього
принципу.
Виконуючи поставлені перед Національною гвардією України завдання, військовослужбовці
часто втручаються у сферу прав і свобод, тому вся діяльність військ повинна бути чітко
регламентована нормами права, а військовослужбовці повинні знати ці правові норми, мати високий
рівень правосвідомості та правової культури для їх неухильної реалізації, для чого командири та
начальники всіх ступенів повинні постійно вести роботу з правового виховання військовослужбовців
Національної гвардії.

25.

Певною складністю реалізації принципу поваги прав і свобод у діяльності Національної гвардії є
те, що, крім військовослужбовців Національної гвардії, інші військовослужбовці, унаслідок специфіки
своєї служби, з громадянами спілкуються рідко, на відміну, наприклад, від поліцейських, які
спілкуються з ними щодня.
Отже, більшість військовослужбовців
шанобливого поводження з громадянами.
Національної
гвардії
є
малопідготовленими
до
Для того, щоб поважати права людини, передусім, необхідно знати їхній зміст, володіти високою
правовою культурою, яка передбачає не тільки знання правових норм, але й шанобливе ставлення до
права.
Висока правова культура найчастіше досягається належно організованим навчанням за
юридичною спеціальністю, постійним підвищення рівня правових знань за допомогою практичної
діяльності за отриманою юридичною спеціальністю, у результаті підвищення кваліфікації,
самоосвіти.

26.

Правова підготовка повинна здійснюватися за допомогою: вивчення правових
дисциплін відповідно до навчальних планів військово-навчальних закладів; вивчення
правових питань у системі командирської підготовки офіцерського складу; вивчення
тем з правової тематики в системі суспільно-державної підготовки всіх категорій
військовослужбовців; проведення методичних зборів, семінарів, лекцій і бесід з
правових питань; систематичної самостійної роботи кожного військовослужбовця з
вивчення законодавства і практики його застосування [7, с. 286].
Зважаючи на Воєнну доктрину, систематичне підвищення рівня правових знань
військовослужбовців є одним із важливих завдань у роботі щодо зміцнення
правопорядку та військової дисципліни у військах [8].
Самостійне вивчення внормативних правових актів України, військових статутів,
наказів і директив Міністра оборони України та практики їх застосування є
основною формою правової підготовки військовослужбовців.

27.

Рівень правової підготовки військовослужбовців повинен відображатися в
атестації та службових характеристиках військовослужбовців.
Під правовим вихованням доцільно розуміти цілеспрямований та систематичний
вплив на свідомість, почуття і психологію військовослужбовців, мета якого –
сформувати у них глибокі й стійкі правові уявлення, переконання і почуття,
прищепити їм високу правову культуру, навички і звички активної правомірної
поведінки.
Головне завдання правового виховання – добитись, щоб військовослужбовці
знали, чітко та точно дотримувалися Конституції України та законів, Військової
присяги, вимог інших нормативних правових актів та активно брали участь у їх
реалізації.

28.

Основні завдання правового виховання особового складу Збройних сил України такі:
перетворення отриманих правових знань на особисті переконання, на практичні навички та
звички правомірної поведінки;
прищеплення військовослужбовцям почуття нетерпимості до відступання від вимог правових
норм;
формування готовності та вміння військовослужбовців активно відстоювати та захищати свої
права; зміцнення законності та правопорядку в Збройних силах [9, c. 334].
На практиці правова підготовка і правове виховання здійснюються за двома напрямами:
роз’ясненням та вивченням чинного законодавства та впливом на свідомість і почуття людей
практикою застосування правових норм.

29.

Основними засобами правового виховання через роз’яснення
і вивчення права є:
правова пропаганда;
правове навчання;
правова самоосвіта.

30.

Залучення підрозділів Національної гвардії України до охорони громадського
порядку під час проведення масових заходів, охорони громадського порядку у
великих містах країни зумовлює потребу в підвищенні правової культури особового
складу Національної гвардії.
З цією метою доцільно збільшити кількість годин, передбачених для вивчення
юридичних дисциплін у системі під час проведення службової підготовки в частинах
і підрозділах Національної гвардії України.
Зміст принципу дотримання прав людини та громадянина в діяльності
Національної гвардії так чи інакше розкрито в положеннях Закону “Про Національну
гвардію України”, а саме що обмеження прав і свобод військовослужбовцями
Національної гвардії під час виконання службових обов’язків допустимо у межах,
передбачених законодавством України.

31.

Цілком прийнятно використовувати, у контексті законодавчого розкриття принципу дотримання прав і
свобод в діяльності Національної гвардії, положення Закону України “Про Національну поліцію” стосовно
того, що діяльність поліції, яка обмежує права і свободи громадян, негайно припиняється, якщо досягнута
законна мета або з’ясувалося, що ця мета не може або не повинна досягатися обмеженням прав і свобод
громадян.
Конституція України стверджує, що права і свободи людини та громадянина можуть бути обмежені
тільки законом і тільки тією мірою, в якій це необхідно з метою захисту основ конституційного ладу,
моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни та безпеки
держави [10, c. 26].
Конкретизацією цієї конституційно-правової норми слугують положення про те, що в умовах
надзвичайного стану для забезпечення безпеки громадян і захисту конституційного ладу можуть
встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням меж і строку їхньої дії.
Відповідно до Закону України від 16 березня 2000 року № 1550-III “Про правовий режим
надзвичайного стану” встановлено перелік надзвичайних заходів і межі їх дії, вичерпний перелік
тимчасових обмежень прав і свобод громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, прав
організацій і громадських об’єднань.

32.

З метою дотримання прав і свобод військовослужбовці Національної гвардії повинні
чітко знати, коли, якими правовими актами, на який час і які саме права і свободи можуть
бути обмежені.
Права і свободи людини та громадянина найістотніше обмежуються, коли
військовослужбовці Національної гвардії застосовують фізичну силу, спеціальні засоби,
зброю, бойову та спеціальну техніку. Це, передусім, стосується у права людини на життя й
особисту (тілесну, фізичну) недоторканність.
Загальні умови і межі застосування фізичної сили, спеціальних засобів, зброї, бойової та
спеціальної техніки передбачені Законом “Про Національну гвардію України”.
Ураховуючи практику країн-членів НАТО, доцільно, щоб військовослужбовці
Національної гвардії обов’язково проходили спеціальну підготовку та періодичну перевірку
на придатність до дій, пов’язаних із застосуванням фізичної сили, спеціальних засобів, зброї,
бойової та спеціальної техніки, вміння надавати першу допомогу постраждалим.

33.

До завдань з’єднань і військових частин оперативного призначення, спеціальних
моторизованих з’єднань і військових частин входить
правоохоронними органами у боротьбі зі злочинністю.
участь
спільно
з
На військові частини спеціального призначення покладаються завдання: участь у
роззброєнні та ліквідації незаконних збройних формувань, організованих злочинних
груп, у припиненні масових заворушень, що супроводжуються збройним
насильством, вилучення у населення зброї, що незаконно зберігається; участь в
припиненні актів тероризму та в знешкодженні осіб, які захопили заручників.

34.

Ратифікація Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму знайшла відображення у нормативноправовому забезпеченні діяльності Національної гвардії. Відповідно до Закону України від 20 березня
2003 року № 638-IV “Про боротьбу з тероризмом” з’єднання та військові частини Національної
гвардії України беруть участь в антитерористичній операції та забезпеченні правового режиму
антитерористичної операції.
Бойові дії на сході України внесли зміни у права військовослужбовців Національної гвардії під час
несення бойової служби щодо участі в антитерористичній операції і забезпечення правового режиму у
районі проведення антитерористичної операції відповідно до Закону України “Про тимчасові заходи
на період проведення антитерористичної операції” [11].
Військовослужбовцям Національної гвардії надається право на застосування заходів і тимчасових обмежень,
передбачених Законом України “Про боротьбу з тероризмом”.

35.

Серед прав військовослужбовців Національної гвардії під час несення бойової служби, передбачених
Законом України “Про Національну гвардію України”, можна виділити права, безпосередньо пов’язані із
захистом прав і свобод людини та громадянина:
– припиняти злочини, адміністративні правопорушення та дії, що перешкоджають виконанню
військовослужбовцями Національної гвардії службових обов’язків, вимагати від громадян дотримання
громадського порядку; – перевіряти у громадян документи, що посвідчують їхню особу, якщо є достатні підстави
підозрювати їх у вчиненні злочину або адміністративного правопорушення;
– складати протоколи про адміністративні правопорушення та направляти їх до органу або посадовій особі,
які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення;
– здійснювати адміністративне затримання осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, з
передаванням затриманих у поліцію;
– вживати необхідних заходів щодо забезпечення схоронності слідів злочину до прибуття представників
територіальних органів поліції;
– затримувати та доставляти в поліцію осіб, які вчинили злочин або адміністративне правопорушення або
замах на їх вчинення, або з метою встановлення їх особи.

36.

На нашу думку, зазначене вище внутрішньо неузгоджене щодо положень Кодексу України про
адміністративні правопорушення (далі – КУпАП).
Військовослужбовці Національної гвардії здійснюють доставлення фізичної особи у відповідні приміщення
для складання протоколу про адміністративні правопорушення, а не адміністративне затримання, яке полягає в
короткочасному обмеженні свободи фізичної особи.
Адміністративне затримання мають право здійснювати лише посадові особи, прямо зазначені в ст. 262
КУпАП, до переліку яких військовослужбовці Національної гвардії не входять.
Строк адміністративного затримання, за загальним правилом, не повинен перевищувати три години (ст. 263
КУпАП), водночас доставлення необхідно здійснити в якомога коротший строк [12, c. 88].

37.

Особливості захисту військовослужбовців Національної гвардії зумовлені також можливістю застосування
ними для припинення правопорушень, затримання правопорушників фізичної сили, спеціальних засобів, зброї,
бойової та спеціальної техніки.
Варто звернути увагу на те, що правила застосування фізичної сили, зброї, спеціальних засобів містяться в
багатьох законодавчих актах, що регулюють діяльність правоохоронних органів.
Ці правила у зазначених законодавчих актах нерідко дублюються. З метою законодавчої економії було б
доцільно у всіх законодавчих актах, що регулюють діяльність правоохоронних органів, у положеннях про
застосування фізичної сили, зброї, спеціальних засобів посилатись на один законодавчий акт. 53 У сучасних
умовах це має бути Закон України “Про Національну поліцію”.
Цей закон є сьогодні найсучаснішим у сфері діяльності правоохоронних органів. Водночас поліцейські
найчастіше з-поміж всіх працівників правоохоронних органів застосовують фізичну силу, зброю, спеціальні
засоби.

38.

Особливо таке посилання було б доречним у законі “Про Національну
гвардію
України” з урахуванням тісної взаємодії Національної гвардії та Національної поліції
під час виконання покладених на них завдань.
У зв’язку з вищевикладеним пропонуємо ст. 18 Закону України “Про Національну
гвардію України” назвати “Умови, межі та порядок застосування фізичної сили, зброї
та спеціальних засобів” і викласти в такій редакції “Військовослужбовці
Національної гвардії мають право застосовувати фізичну силу, зброю і спеціальні
засоби на умовах, в межах і в порядку, передбачених законом “Про Національну
поліцію”.
Інші правові норми із зазначеного питання із Закону “Про Національну гвардію
України” доцільно вилучити, залишивши ст. 19 “Застосування бойової та спеціальної
техніки” оскільки в законі “Про Національну поліцію” застосування озброєння та
бойової техніки не передбачено.

39.

У
запропонованій новій статті “Захист прав і свобод людини і
громадянина в діяльності Національної гвардії” необхідно відобразити
такі моменти: захист прав і свобод людини та громадянина незалежно
від статі, раси, національності, мови, походження, майнового та
посадового становища, місця проживання, ставлення до релігії,
переконань, належності до громадських об’єднань та інших обставин
військовослужбовцями здійснюється за допомогою запобігання
злочинам і адміністративним правопорушенням та припинення їх,
затримання осіб, які вчиняють або вчинили злочини та адміністративні
правопорушення.

40.

ВИСНОВКИ
Закріплений в Законі України “Про Національну гвардію України” принцип
дотримання прав і свобод людини та громадянина необхідно конкретизувати з
урахуванням того, що діяльність Національної гвардії з його реалізації здійснюється
на основі поєднання поваги, дотримання та захисту прав і свобод людини та
громадянина.
У зв’язку з цим необхідно розкрити зміст усіх трьох складових цього принципу,
для чого в Закон України “Про Національну гвардію України” доцільно ввести статті:
– “Повага прав і свобод людини та громадянина в діяльності Національної
гвардії” у редакції: “Національна гвардія здійснює свою діяльність на основі поваги
гідності людини як передумови поваги прав і свобод людини та громадянина.

41.

Ніщо не може слугувати підставою для приниження гідності людини.
Звертаючись до громадянина, військовослужбовець Національної гвардії
зобов’язаний у шанобливій формі: назвати свої посаду, військове звання, прізвище,
пред’явити на вимогу громадянина службове посвідчення, після чого повідомити
причину і мету звернення; у разі застосування до громадянина заходів, що
обмежують його права і свободи, роз’яснити йому причину і підстави застосування
таких заходів, а також права та обов’язки громадянина, що виникають у зв’язку з
цим.
Військовослужбовець Національної гвардії в разі звернення до нього
громадянина зобов’язаний назвати свої посаду, військове звання, прізвище, уважно
його вислухати, вжити відповідних заходів у межах своїх повноважень або
роз’яснити, в чию компетенцію входить вирішення порушеного питання.

42.

Військовослужбовцям Національної гвардії заборонено застосовувати щодо громадян тортури,
насильство, інше жорстоке або таке, що принижує людську гідність, поводження”;
– “Дотримання прав і свобод людини і громадянина в діяльності Національної гвардії” у редакції:
“Будь-яке обмеження прав і свобод людини і громадянина військовослужбовцями Національної
гвардії під час виконання ними службових обов’язків допустимо лише на підставі та в порядку, що
передбачені Конституцією України та законами.
Діяльність Національної гвардії, що обмежує права і свободи громадян, негайно припиняється,
якщо досягнута законна мета або з’ясувалося, що ця мета не може або не повинна досягатися
обмеженням прав і свобод громадян.
Військовослужбовці Національної гвардії під час здійснення діяльності, яка обмежує права і
свободи людини і громадянина, зобов’язані керуватися положеннями кримінального, кримінально
процесуального законодавства, законодавства про адміністративні правопорушення та інших галузей
законодавства України”;

43.

“Захист прав і свобод людини та громадянина в діяльності Національної гвардії” у редакції: “Захист прав і
свобод людини та громадянина військовослужбовцями Національної гвардії здійснюється за допомогою
припинення злочинів і адміністративних правопорушень та запобігання їх, затримання осіб, які вчиняють або
вчинили злочини й адміністративні правопорушення.
З метою захисту прав і свобод людини та громадянина військовослужбовці Національної гвардії мають право
на застосування фізичної сили, зброї, спеціальних засобів, бойової та спеціальної техніки”.

44. ТРЕТЄ НАВЧАЛЬНЕ ПИТАННЯ

ПРАВА ЛЮДИНИ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНОГО ТА
ВОЄННОГО СТАНУ.

45.

Українці
добре знайомі з обов’язками, які настають під час запровадження
надзвичайної ситуації.
Але
останнім часом ми все частіше чуємо про необхідність запровадження
надзвичайного стану.
Отож, для того, щоб без паніки діяти відповідно до ситуації, потрібно розуміти які
обмеження будуть введені і які обов’язки додадуться.
Так, Конституція України говорить нам про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю.

46.

Права людини і громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках,
прямо передбачених Конституцією і з метою:
врятування життя людей та майна;
запобігання злочинові чи його припинення;
забезпечення інтересів національної безпеки,
громадського порядку, економічного добробуту;
територіальної
цілісності,
забезпечення охорони здоров’я і моральності населення, захисту репутації або
прав і свобод інших людей;
запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.

47.

ЩО ТАКЕ НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН
Відповідно
до Закону України «Про правовий режим надзвичайного
стану», надзвичайний стан є особливим правовим режимом, що обмежує
певні конституційні права людей та надає додаткові повноваження
органам державної влади.
Надзвичайний
стан оголошується у разі наявності реальної загрози
безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими
способами є неможливим. Стан вводиться на строк не більше 30 діб і не
більш 60 діб – в окремих її місцевостях і може бути продовжений не
більше як на 30 діб.

48.

ЯКІ ОБМЕЖУВАЛЬНІ ЗАХОДИ ДЛЯ ГРОМАДЯН
ЗАПРОВАДЖУЄ ВВЕДЕННЯ ВОЄННОГО СТАНУ?
Надзвичайний стан передбачає:
встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи
пересування по території, де вводиться надзвичайний стан; обмеження руху
транспорту та їх огляд;
посилення охорони громадського порядку та об’єктів,
життєдіяльність населення та народного господарства;
що
забезпечують
заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких
встановлюється судом;
заборона страйків; примусове відчуження або вилучення майна у юридичних і
фізичних осіб.

49.

Ні в якому разі не можуть бути обмежені:
право мати рівні з іншими конституційні права і свободи та право бути рівними перед законом;
право громадянина України не бути позбавленим громадянства; право не бути вигнаним за межі
України та право не бути виданим іншій державі;
право на життя і право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від
протиправних посягань;
право кожного на повагу до його гідності і право не бути підданим катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню: право не бути
підданим без власної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам;
право на свободу та особисту недоторканність; право не бути заарештованим або триматися під вартою
інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом,
тощо.

50.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану», можуть вводитися
додаткові обмежувальні заходи, такі як:
запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування
необхідності;
і предметів першої
усунення від роботи на період надзвичайного стану, в разі неналежного виконання своїх обов’язків,
керівників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нормалізація
обстановки в районі надзвичайного стану, та покладення тимчасового виконання обов’язків зазначених
керівників на інших осіб;
зміна режиму роботи підприємств, установ, організацій усіх форм власності, переорієнтація їх на
виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності,
необхідні для проведення аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт;

51.

мобілізація та використання ресурсів підприємств, установ і організацій, незалежно від
форми власності для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних ситуацій з
обов’язковою компенсацією понесених втрат;
встановлення карантину
протиепідемічних заходів;
та
проведення
інших
обов’язкових
санітарних
та
тимчасова заборона будівництва нових, розширення діючих підприємств та інших
об’єктів, діяльність яких не пов’язана з ліквідацією надзвичайної ситуації або
забезпеченням життєдіяльності населення та аварійно-рятувальних формувань тощо.
Також, з метою ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій, у мирний час може
здійснюватися цільова мобілізація, обсяги і строк проведення якої визначаються в
Указі Президента України про введення надзвичайного стану.

52.

ВОЄННИЙ СТАН
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії
правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні
права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38,
39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові
обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі,
що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення
заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною
першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного
стану" (пункт 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64
"Про введення воєнного стану в Україні"):

53.

54.

Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.
Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції.
Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених
Конституцією України.
Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода
пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком
обмежень, які встановлюються законом.
Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань.
Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та
місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.
Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого
самоврядування.

55.

Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стаття 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не
заборонена законом.
Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти
собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно
погоджується.
Стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх
економічних і соціальних інтересів.
Стаття 53. Кожен має право на освіту.

56.

Військове командування може встановлювати заборони або обмеження на вибір місця
перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан,
особливого режиму в’їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян,
іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів, перевірку
документів в осіб, а в разі потреби проведення огляду речей, транспортних засобів,
багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян, за винятком обмежень,
встановлених Конституцією України.

57.

Під
час воєнного стану може бути запроваджена комендантська година – тобто
заборона перебування на вулицях в певний час доби без спеціальних дозволів.
Комендантська година вводиться за окремим дорученням військового командування на
встановлений ним період, але не довше строку дії правового режиму воєнного стану.
Під час воєнного стану громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному
обліку у Міністерстві оборони України, Служби безпеки України чи Службі зовнішньої
розвідки, може заборонятися змінювати місце проживання (місце перебування) без
дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпект
України чи Служби зовнішньої розвідки, обмежуватися проходження альтернативної
(невійськової) служби.

58.

Важливо!
За інформацією Державної прикордонної служби України з 29 листопада 2018 року заборонено в'їзд на
територію тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим іноземцям. Ті іноземці, які до
29 листопада 2018 року в'їхали на зазначену територію на законних підставах, мають право
безперешкодно повернутися на материкову територію України.
За рішенням Командувача Об’єднаних сил в контрольних пунктах в'їзду-виїзду встановлено особливий
режим перетину лінії розмежування, зокрема обмежено виїзд іноземців та осіб без громадянства на
тимчасово окуповану територію у Донецькій та Луганській областях.
Обмеження не застосовуються до представників офіційних спостережних місій ООН, ОБСЄ та
Червоного Хреста. Щодо решти іноземних громадян рішення на пропуск до тимчасово окупованої
території України буде прийматись при наявності відповідних документів про постійне проживання на
окупованій території або потребу перетину лінії зіткнення з гуманітарною метою.

59.

Під
час воєнного стану може примусово відчужуватися майно, що перебуває у
приватній або комунальній власності, майна державних підприємств, державних
господарських об’єднань для потреб держави в умовах правового режиму воєнного
стану в установленому законом порядку (Закон України "Про передачу, примусове
відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи
надзвичайного стану").

60.

Примусове
відчуження майна - позбавлення власника права власності на
індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності
та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму
воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного
відшкодування його вартості.
Рішення про примусове відчуження майна приймається військового командування,
погодженим відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною,
районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або
виконавчим органом відповідної місцевої ради. У місцевостях, де ведуться бойові дії,
примусове відчуження здійснюється за рішенням військового командування без
погодження з такими органами.
Про примусове відчуження або вилучення майна складається акт встановленої форми.

61.

Компенсація за відчужене майно
I. Попереднє повне відшкодування вартості примусово відчуженого майна здійснюється на підставі
документа, що містить висновок про вартість майна на дату його оцінки, яка проведена у зв’язку з
прийняттям рішення про його примусове відчуження.
II. Наступна повна компенсація: колишній власник або уповноважена ним особа після скасування
правового режиму воєнного стану звертається до військового комісаріату за місцем відчуження майна із
заявою, до якої додаються акт і документ, що містить висновок про вартість майна.
III. Повернення відчуженого майна: підставою для повернення майна є рішення суду, яке набрало
законної сили якщо після скасування правового режиму воєнного стану майно, яке було примусово
відчужене, збереглося, а колишній власник або уповноважена ним особа наполягає на поверненні майна.
Одночасно особа зобов’язується повернути грошову суму, яка була нею одержана у зв’язку з
відчуженням майна, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
Колишній власник майна, яке було примусово відчужене, може вимагати взамін надання йому іншого
майна, якщо це можливо (стаття 12 Закон України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення
майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану").

62.

Суспільні роботи
На території, на якій введено воєнний стан, військове командування разом з іншими
органами влади або й самостійно має право запроваджувати трудову повинність та
залучати громадян до суспільно-корисних робіт (постанова Кабінету Міністрів України
від 13 липня 2011 року № 753 "Про затвердження Порядку залучення працездатних
осіб до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану").
Трудова
повинність полягає у виконанні робіт оборонного характеру, а також у
ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного, природного та воєнного характеру, а
також їх наслідків.
При цьому тривалість виконання таких робіт та їхня оплата встановлюються
відповідно до трудового законодавства. Крім того, військовому командуванню
надається право використовувати потужності, ресурси та майно підприємств та
організацій усіх форм, а також окремих громадян.

63.

Трудова повинність може запроваджуватися для працездатних осіб, не залучених до
роботи в оборонній сфері та сфері забезпечення життєдіяльності населення і не
заброньованих за підприємствами, установами та організаціями на період дії воєнного
стану з метою виконання робіт, що мають оборонний характер.
Варто зауважити, що за працівниками, залученими до виконання суспільно корисних
робіт, на час виконання таких робіт зберігається попереднє місце роботи (посада).
Забороняється залучати до суспільно корисних робіт малолітніх дітей та дітей віком
від 14-15 років, жінок, які мають дітей віком до 3 років, а також вагітних жінок у разі,
коли виконання таких робіт може негативно вплинути на стан їх здоров'я.

64. ЧЕТВЕРТЕ НАВЧАЛЬНЕ ПИТАННЯ

ІНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ДОТРИМАННЯ ПРАВ
ЛЮДИНИ.

65.

Права людини — фундаментальна складова демократичного суспільства,
що визначає межі державної влади та гарантує гідність особи.
Їхнє
забезпечення неможливе без ефективної системи інституційних
гарантій — органів, механізмів і процедур, які забезпечують реалізацію,
захист і відновлення порушених прав.
У
контексті правової держави інституційні гарантії виступають як
структурна основа правового механізму, що забезпечує верховенство
права та правову безпеку особи.

66.

Поняття та ознаки інституційних гарантій
Інституційні гарантії — це сукупність організаційно-правових
засобів, що реалізуються через діяльність спеціально
уповноважених
органів
державної
влади,
місцевого
самоврядування, міжнародних інституцій та громадянського
суспільства з метою забезпечення прав і свобод людини.

67.

Ключові ознаки:
Організаційна
оформленість
повноважень, процедур).
(наявність
структури,
Нормативна визначеність (закріплення в Конституції, законах,
міжнародних договорах).
Функціональна спрямованість
відновлення прав.
на
реалізацію,
захист
Інституційна сталість (тривала дія, незалежність, підзвітність).
і

68.

КЛАСИФІКАЦІЯ ІНСТИТУЦІЙНИХ ГАРАНТІЙ
Національні інституції