Олена Іванівна Теліга — поетеса, публіцистка, борець за Україну

1.

Олена Іванівна Теліга — поетеса,
публіцистка, борець за Україну
Чудінов Владислав, А-10

2.

Дитинство
Олена Теліга (дівоче прізвище — Шовгеніва) народилася 21
липня 1906 року в селі Іллінське під Москвою в родині
українського інженера Івана Шовгеніва, який був професором
політехніки. Її мати походила з дворянського роду. У 1918
році, після початку революційних подій, родина переїхала до
Києва. Тут вона вперше глибоко зацікавилась українською
мовою, літературою та історією, хоча в дитинстві спілкувалась
переважно російською. У 1923 році, через загрозу арешту
батька, родина емігрувала до Чехословаччини. Саме за
кордоном почалося її свідоме формування як українки.

3.

Освіта,
ідейне становлення
У Празі Олена вступила до Українського вільного
університету, де навчалася на філологічному факультеті.
Водночас вона студіювала педагогіку та
літературознавство. Її світогляд зазнав значного впливу
завдяки знайомству з діячами української інтелігенції та
письменниками так званої «празької школи». У цей
період вона остаточно переходить на українську мову,
активно пише поезії, відвідує літературні гуртки та
починає займатися журналістикою. У 1929 році виходить
заміж за українського емігранта, спортсмена і військового
Михайла Телігу, який стає її моральною опорою в
боротьбі.

4.

Літературна та публіцистична
діяльність
Олена Теліга — авторка численних поезій,
нарисів, літературно-критичних та
публіцистичних статей. Її вірші присвячені
боротьбі, гідності, коханню, свободі та силі
духу. Основні теми: національна ідея,
філософія українського героїзму, жіноча
сила в умовах боротьби.
Вона співпрацювала з відомими
українськими виданнями, такими як
«Вісник», «Літаври», «Наступ», і
редагувала їхні розділи. Її стиль — гострий,
вольовий, пристрасний, з великою
внутрішньою силою. Водночас її поезія не
позбавлена ліричності, чуттєвості та
глибокого патріотизму. Вона стала однією з
ключових постатей української культурної
еміграції.
її статуя

5.

Повернення в Україну та політична
боротьба
У 1941 році, після початку німецько-радянської війни,
Олена Теліга повертається до окупованого Києва. Її
метою було відродження українського культурного життя.
Вона очолює Спілку українських письменників,
організовує літературні вечори, видає журнал «Літаври»,
у якому друкуються твори патріотичного спрямування.
Водночас вона активно підтримує діяльність ОУН
(проводу Мельника), відмовляється співпрацювати з
німецькою адміністрацією, засуджує будь-яке приниження
української гідності. Її діяльність викликала підозру у
гестапо, однак вона не виїхала з міста, попри
попередження про небезпеку.

6.

Цікаві факти:
ЇЇ поезії:
Весняне
• Безсмертне
«Тільки вечір злітає на місто»
• П'ятнадцята осінь
Радість
• Вечірня пісня
За кордоном
• Чорна площа
Життя
• Лист
Мужчинам
• «Усе — лише не
І. Чужа весна
це! Не ці спокійні
ІІ. Сонний день
дні…»
ІІІ. Пломінний день
• Напередодні [Два
Відвічне
сонети]
Поворот
• Соняшний спогад
Танго
• 1933—1939
Козачок
• Засудженим
Подорожній
«Не треба слів. Хай буде тільки
діло…»
Літо
Вірність
«Ніч була розбурхана та тьмяна…»
«Моя душа й по темнім трунку…»
«Не любов, не примха й не
пригода…»
Чоловікові
«Гострі очі розкриті в морок…»
«Сьогодні кожний крок хотів би бути
вальсом…»
Неповторне свято
На п'ятім поверсі
«Махнуть рукою! Розіллять вино…»
Відповідь
«Я руці, що била, не пробачу…»
Спочатку писала російською. Лише в еміграції усвідомлено перейшла на
українську мову, бо вважала, що справжній митець має писати мовою свого
народу.
Не мала військової підготовки, але діяла на рівні з підпільниками. Хоч і не
брала участі в боях, її активна участь в ОУН і відверті статті були рівноцінні
боротьбі з ворогом.
Її останні вірші були написані за кілька днів до арешту. Вона знала, що на
неї полюють, але все одно продовжувала писати — навіть в умовах
смертельної загрози.
Останні слова перед стратою — легенда. Свідки передають, що вона
сказала: «Тут стріляють, а я зростаю!» — це символ її духу.
Чоловік загинув разом з нею. Вона могла врятуватись одна, але
залишилась із Михайлом Телігою — їх убили в один день у Бабиному Яру.
Не залишила жодної поетичної збірки за життя. Її вірші були надруковані
вже після смерті, зібрані друзями та колегами.
Могила невідома. Її тіло, як і тисячі інших, не було поховане — це лише
підсилює символічне значення її постаті.
Вона сама вирішила, ким стане. Олена могла обрати життя в еміграції,
викладати, займатись спокійною літературною працею. Але обрала шлях
боротьби й повернення в окупований Київ.

7.

Арешт, страта та безсмертя
Олену Телігу разом із чоловіком Михайлом
заарештували німці в лютому 1942 року. Їх утримували
в камері у Київській в'язниці на вул. Артема (тепер
Лук’янівська). Незважаючи на допити, вона відмовилася
від будь-яких поступок, зберегла свою гідність і
твердість духу. Через кілька днів подружжя було страчено
у Бабиному Яру. Тіла не були поховані. Сьогодні вона є
символом незламності, жертви заради ідеї та
національної гідності. Її загибель стала однією з
найтрагічніших сторінок українського визвольного руху.

8.

Пам’ять про героїню
У 2017 році в Бабиному Яру відкрито пам’ятник Олені Телізі.
Її іменем названі вулиці в багатьох містах України, зокрема в Києві — станція метро
«Шулявська» була тимчасово перейменована в «імені Олени Теліги» як жест вшанування.
Встановлені пам’ятні дошки, літературні премії, організовано виставки та вечори пам’яті.
Її поезія включена до шкільної програми з української літератури.
Вона стала символом сильної української жінки, яка поєднала слово і вчинок, мистецтво й
боротьбу.