Франція (1918-1939 рр.)

1.

ФРАНЦІЯ (1918-1939 рр.)
Наслідки війни:
загиблих – 1.400.000
Країна втратила половину торговельного флоту, було зруйновано понад 10 тис. підприємств, 1500 мостів і 265 тис.
житлових будинків. Витрати на війну становили 200 млрд франків. Борг союзникам зріс до 60 млрд франків, із яких 2/3
припадало на США. Загальна сума збитків від війни досягла 134 млрд франків, що становило чверть національного
багатства Франції. Рішення Паризької конференції певною мірою компенсували ці втрати, хоча й недостатньо.

2.

Парламент Франції
(Національні Збори складається
з двох палат: Палата депутатів
та Сенат). Президент
обирається парламентом
строком на 7 років. За своїми
характеристиками Франція була
парламентська республіка зі
«слабким президентом».
На відміну від США та Великої
Британії, де панували дві
політичні партії, у Франції,
боротьбу на виборах вели
декілька партій. Для
формування уряду вони
об'єднувалися в блоки (ліві або
праві), центристів тощо.
Причина такої
багатопартійності в тому, що у
Франції не було великої
олігархії. Основу французької
економіки становили середні та
дрібні підприємці.

3.

За результатами війни Франція отримала
економічно розвинені регіони Ельзасу і Лотарингії,
контроль над саарським вугільним басейном. Крім
цього Франція отримала колишні колонії
Німеччини та Османської імперії, Того, Камерун
тощо .

4.

На відміну від деяких країн президент Франції третьої республіки не мав серйозного впливу.
Обраний парламентом, він залежав від політичних сил, які віддали за нього голоси.
Значний вплив на політичні процеси в країні визначав уряд на чолі з прем'єр – міністром. Не
дарма, й на міжнародних переговорах країну представляв саме прем'єр – міністр.
1919. ХІ – на парламентських виборах перемогу отримали праві консерватори об’єднані в
Національний блок на чолі з Олександром Мільєраном. В економічній сфері якихсь радикальних
змін не відбулося. Як і раніше, економіка Франції існувала за рахунок колоніальних володінь та
репарацій з Німеччини.
1920 – президентом обрано Поля Дешанеля. Через декілька місяців президента було
відправлено до психіатричної лікарні. Президентом став О. Мільєран.

5.

В 20-ті роки вдалося стабілізувати економіку.
1924 - на парламентських виборах перемогу отримав Картель лівих сил на
чолі з Едуардом Ерріо. До нього входили центристи, радикали та соціалісти.
Прийнято закон про політичну амністію, лібералізацію
діяльності політичних партій.
Заборонено діяльність католицьких чернечих конгрегацій (братств).
У зовнішній політиці Франція відмовилася від жорсткого курсу стосовно
Німеччини й приєдналася до «плану Дауеса». Було встановлено дипломатичні
відносини із СРСР. Уособленням нового курсу Франції в зовнішній політиці стала
боротьба в Лізі Націй за відмову від війни як засобу політики.
1926. VІІ – уряд Картелю лівих сил пішов у відставку.
На виборах перемогу отримала коаліція правих сил «Національне єднання». На чолі з Раймон
Пуанкаре.
Було збільшено податки на дрібних власників, скорочено державних службовців, девальвовано
франк.
1926 р. - запроваджено допомогу з безробіття, а через два роки — пенсії для низькооплачуваних
працівників, допомогу' в разі інвалідності й хвороби за рахунок підприємців. Було розпочато
реалізацію програми будівництва дешевого житла.
1928 – на виборах перемогу отримали блок на чолі з Р. Пуанкаре.
Але ж, після виходу радикалів на чолі з Едуардом Даладьє блок розпався,
Р. Пуанкаре подав у відставку.

6.

Економічна криза у Франції розпочалася пізніше в 1931 році та немала таких
катастрофічних наслідків як в інших країнах світу.
За допомогою колоніальних володінь Франція – метрополія змогла вистояти в епохи кризи.
Під час економічної кризи активізувалися ліві (соціалістична та комуністична партії) та праві
(«Французька солідарність», «Молоді патріоти», «Аксьєн Франсез» («Французька діяльність») та
інші.
1934. 6.ІІ – праві сили зібралися перед будинком парламенту з гаслами «Геть парламент!».
Е. Даладьє подав у відставку.
Соціалісти на чолі з Леоном Блюмом, комуністи з Морисом Торезом, радикали з
Едуардом Даладьє об’єдналися в Народний фронт.
1936. ІV – на виборах переміг Народний фронт. Прем’єр – міністром був призначений
Леон Блюм.
Уряд проводив політику згідно Матіньонського договору між Загальної конфедерації
праці та Загальної конфедерації французьких промисловців, який передбачав:
1. Встановлення 40-годиного робочого дня;
2. Підвищення заробітної плати;
3. Укладення колективних трудових договорів;
4. Введення оплачуваних відпусток;
5. Введення пільгових залізничних білетів;
6. Підвищення пенсій;
7. Підвищення заробітних плат.

7.

Соціальну політику Блюма економіка Франції не витримала. Інколи, таку політику називають
популізмом.
1938. ІV – Народний фронт розпався. До влади прийшов уряд радикальних та правих сил на
чолі з Едуардом Даладьє.
Встановлено трирічний спеціальний режим, упродовж якого тривалість робочого тижня могла
перевищувати 40 годин, шестиденний робочий тиждень, значно збільшено всі податки,
скорочено витрати на соціальні програми.
З ініціативи Е. Даладьє з'явилася спеціальна програма створення режиму керованої економіки, який посилювала її
подальше державне регулювання. Запроваджені заходи так званої політики «диригентства», як її назвали, мали
позитивний вплив на розвиток господарства.
В міжвоєнний період за 20 років керівництво уряду змінилося 33 рази.