Загальнонаукові основи перекладознавства

1. Загальнонаукові основи перекладознавства

Лекція 1

2.

ПЛАН
1. Поняття переклад. Процес перекладу як різновид
міжмовної та міжкультурної комунікації. Об’єкт,
предмет і завдання перекладознавства. Термінологічний
аппарат.
Основні
поняття
та
категорії
перекладознавства.
2. Становлення перекладознавства як науки. Теорія і
практика перекладу в Україні: історія і сучасність.
3.
Зв’язок
перекладознавства
з
іншими
лінгвістичними дисциплінами: теорія перекладу і
лінгвістика; теорія перкладу і контрастивна лінгвістика;
теорія перекладу і соціолінгвістика; теорія перекладу і
психолінгвістика.
4.Види текстів для перекладу та їхня класифікація.

3.

Переклад – уважається одним із найдавніших,
найскладніших і найбагатогранніших видів людської
діяльності,
оскільки
у
процесі
перекладу
відбувається не просто заміна однієї мови іншою.
Різниця у мовах спонукала людей до цієї
нелегкої, але вкрай необхідного праці, яка слугувала і
слугує цілям спілкування й обміну духовними
цінностями між народами.
У перекладі стикаються різні культури, різні
особистості, різні склади мислення, різні літератури,
різні епохи, різні рівні розвитку, різні традиції й
настанови.

4.

Слово «переклад» багатозначне, але є в ньому два
цікавих для нас термінологічних значення.
Перше з них визначає розумову діяльність, процес
передачі змісту, вираженого однією мовою засобами
другої мови.
Друге називає результат цього процесу усний чи
письмовий. Хоча ці поняття різні, але вони являють
собой діалектичну єдність, одне не мислиться без
іншого.
Доречно також зауважити, що в мовознавстві відоме
більш широке, ніж переклад поняття двомовної
комунікації. Головне місце в ній займає мовне
посередництво, до якого відносяться і переклад, і
реферування,
і
переказ,
та
інші
адаптовані
перекладання.

5.

Назви перекладу, наприклад, у романських мовах,
з'явилися лише в XVI ст. До цього ці значення
передавалися іншими словами.
Цицерон, який перекладав праці Платона і
Демосфена, Горацій у трактаті «Наука поезії»
використовували
слово
interpres
у
значенні
«перекладач», «тлумач». Те саме найменування
вживає перекладач Біблії Святий Ієронім (IV ст. н. н.).
І в Середні віки монахи-перекладачі користувалися
іменами interpres і hermeneuma.
Однак уже в кінці тієї епохи ця термінологія стає
маловикористовуваною.

6.

У романських мовах формується поняття «писати
народною мовою», тобто народною латиною,
передавалося тими самими дієсловами, що й поняття
«перекладати з латини на народну мову».
Після XII ст. перекладача у Франції називали
droguement (drugement) і trucheman (truchement) »
запозичені з сирійського targmana й візантійського
dragoumanos (пор. в українській «тлумач» з
тюркських джерел).

7.

Виникнення
друкарства
стимулювало
перекладацьку діяльність. Саме тоді і з'явилися
сучасні терміни.
До 1539 році відносять появу дієслова traduire, а в
1540 французький гуманіст і перекладач Е. Довше
включає в один зі своїх трактатів слова traduction і
traducteur.
Водночас у шкільній практиці продовжує
вживатися термін version (анг., франц., італ.), Version
(ucn.), на позначення перекладу на рідну мову з
грецької і латини.

8.

Об'єктом вивчення є сам процес перекладу в
усіх різноманітних виявах і різні перекладні тексти
і їх оригінали, зіставлення яких надає дослідникам
об'єктивні дані для розвитку теорії перекладу.

9.

Теорія перекладу або перекладознавство визначається як
наукова дисципліна, завданнями якої є:
а) вивчення процесу перекладу і його закономірностей;
встановлення закономерності у співвідношенні між
оригіналом і перекладом,
б) узагальнення у світлі наукових даних висновків із
спостережень над окремими поодинокими випадками
перекладу;
в) розкриття сутності, характеру і регулярності міжмовних
перекладацьких відповідностей різного рівня шляхом
узагальнення і систематизації спостережень над конкретними
текстами оригіналу та перекладу;
г) опис прийомів і способов перекладу;
д) розгляд історії перекладацької теорії і практики та сприяння
перекладацькій практиці, яка могла б здобувати в ній доводи і
докази в пошуках потрібних засобів вираження і на користь
певного вирішення конкретних завдань;
е) визначення ролі перекладів у розвитку вітчизняної культури
тощо.

10.

Лінгвісти здебільшого зосереджували свої зусилля на:
вивченні процесу перекладу,
побудові його гіпотетичних моделей,
зіставленні текстів оригіналу і перекладу з метою
встановлення лексичних, граматичних, і текстових
відповідностей,
визначенні перекладознавчих закономірностей,
описі перекладацьких прийомів при передачі змісту
оригіналу,
на пошуках критеріїв еквівалентності (адекватності)
перекладу,
на пошуках ефективних методів навчання перекладу.

11.

Літературознавці
основну
увагу
приділяли
аксеологіченим аспектам перекладу.
Зазвичай вони вивчали художні тексти, прагнучи
оцінити
переклад
з
погляду
його
естетичної
еквівалентності оригіналу, ролі мови перекладу в розвитку
духовної культури, його відповідності моральним
потребам епохи.
Багато робіт літературознавців і перекладачів
художньої літератури присвячені суто професійній стороні
перекладацької
майстерності,
обміну
досвідом
перекладацької діяльності та оцінки достоїнств і недоліків
конкретних перекладів.

12.

Щодо машинного напряму, то він виник у період
захоплення ідеєю створення автоматичного перекладу і
має суто прикладне значення.
Тут
розробляються
проблеми
моделювання
машинного
перекладу,
«прямого»
через
мовупосередника, або триетапного (аналіз - перетворення синтез), намагаються формалізувати перекладацьку
діяльність людини, знайти методи ефективної обробки
лінгвістичної інформації, виявлення синтаксичних
структур мови, опису значення лексичних одиниць,
укладання алгоритмів і програм перекладу з однієї мови
на іншу для конкретної електронної апаратури.

13.

Практика свідчить про близькість лінгвістичного і
літературознавчого напрямів.
Принаймні, при аналізі перекладознавчих проблем,
наприклад, на матеріалі художнього перекладу лінгвістові
не обійтися без естетичних оцінок і літературознавчих
підходів, а літературознавцю, який здійснює переклад,
постійно доводиться звертатися до лінгвістичних понять.
Тому іноді ці дві дослідні гілки перекладу розглядають у
межах одного напряму – філологічного.

14.

Як часто трапляється у філології, дефініції
терміна «переклад» залежать від цілей дослідника і
поглядів ученого і його належності до тієї чи іншої
наукової школи.
Так, один із засновників перекладознавства
А.В. Федоров, для якого матеріалом аналізу
«слугують лише тексти як мовні твори», вважає, що
переклад означає вміння «висловити коректно і
повно засобами однієї мови те, що вже виражено
раніше засобами іншої мови».

15.

Прихильники
структурних
методів
дослідження визначають переклад як «перетворення
структури мовного твору, внаслідок якого, за
збереження незмінним плану змісту, змінюється
план вираження «одна мова замінюється іншою».
Прихильники денотативного погляду на
переклад вважають його процесом «опису за
допомогою мови перекладу денотатів, описаних
мовою оригіналу».

16.

Послідовники трансформаційних методів
уважають, що переклад - це «перебудова одиниць і
структур вихідної мови в одиниці і структури мови
перекладу».
Представники
семантичних
теорій
стверджують, що переклад полягає в розкритті
сутності еквівалентних відношень між змістом
оригіналу та перекладу і т.ін.

17.

Тут доцільно запропонувати робоче визначення
перекладу як викликаного суспільною необхідністю
процесу і результату передачі інформації (змісту),
виражених у письмовому або усному тексті на
одній мові, за допомогою еквівалентного
(адекватного) тексту іншою мовою.
Це визначення потребує коментарю.

18.

По-перше, під інформацією розуміється весь зміст, вся
інформація як смислового, так і стилістичного, емоційноекспресивного, функціонального, оцінного, жанрового,
естетичного характеру, закріплені в оригінальному тексті і що
підлягають передачі при перекладі на іншу мову.
Таким чином, інформацією йменується те, що в
кібернетиці не вивчається, а лише вимірюється. За Вінером
«інформація - це позначення змісту, отриманого з зовнішнього
світу у процесі нашого прилучення до нього і пристосування
до нього наших почуттів».
Інакше кажучи, в кібернетиці мають справу не з
інформацією як такою, а з її матеріальним вираженням за
допомогою відповідних слів, знаків, сигналів і т. ін.
Кібернетична міра кількості інформації відірвана від
реального змісту будь-якого знака або сигналу, від смислів і
емоцій, які висловлюються словом, відірвана якраз від того,
що для нас становить головний об'єкт вивчення.

19.

По-друге, під еквівалентністю (адекватністю)
розуміється найбільш повне й ідентичне збереження в
тексті перекладу жанрової своєрідності оригіналу і всієї
різноманітної інформації, що міститься в тексті
оригіналу.
Лише службова внутрішньомовна інформація не
передається, оскільки вона повідомляє відомості про так
званих «порожніх» граматичних категоріях (рід неживих
іменників і дієслова, рід, число і відмінок прикметників,
деякі категорії займенників і т. ін.), притаманних
системам тих чи інших мов.
Еквівалентність перекладу оригіналу поняття
відносне. Її рівень і специфіка змінюються залежно від
способу і жанру перекладного тексту. Так само як вимоги
до еквівалентності перекладу наукових, ділових і,
наприклад, художніх текстів також будуть різними.

20.

Основи перекладознавства
таких розділів:
складається
1. Загальна теорія перекладу
2. Окремі теорії перекладу
3. Спеціальні теорії перекладу
4. Історія практики і теорії перекладу
з

21.

1. Загальна теорія перекладу вивчає універсальні
закономірності процесу перекладу взагалі і залежно від
жанру перекладаються тексти, визначає теоретичні
основи міжмовних, стилістичних, функціональних і т.
ін. відповідностей, специфіку усного та письмового
перекладу і т. ін.
А. В. Федоров визначав загальну теорію перекладу як
«систему узагальнень, які можна застосувати до
перекладу різних видів матеріалу з одних мов на інші.

22.

2. Окремі теорії перекладу виявляють особливості
перекладу з одної конкретної мови на іншу, типи
відповідностей між конкретними мовними одиницями і
явищами, види оказіональних мовних відповідностей,
індивідуальних стилістичних прийомів перекладачів
тощо.
Іншими словами, це «підсумки роботи з дослідження
перекладу зведеної конкретної мови на іншу і перекладу
конкретних видів мовного матеріалу. Звичайно, загальне
і часткове завжди взаємопов'язане. Окремі теорії
перекладу, спираються на широкий емпіричний матеріал,
збагачують загальну теорію, роблячи її більш
достовірною і доказовою.

23.

3. Спеціальні теорії перекладу досліджують
специфіку різних видів перекладацької діяльності
(переклад усний, письмовий, синхронний, послідовний,
абзацний-фразовий тощо.) й особливості, своєрідність і
закономірності, зумовлені жанром перекладного твору
(переклад художньої, наукової, технічної, публіцистичної
тощо літератури).
4. Історія практики і теорії перекладу пов'язана з
дослідженням історичних етапів і основних напрямів
перекладацької діяльності, періодизацією перекладів,
варіюванням уявлень про сутність перекладу, різновиди
перекладної літератури в національних літературах і т. ін.

24.

Критика перекладу дає оцінку адекватності
перекладів оригіналу, що визначає значення перекладів
для культури приймаючої мови.
Цей напрям зазвичай пов'язаний з перекладами
художньої літератури і лише починає оформлюватися в
самостійний
науково-обґрунтований
розділ
перекладознавств.
Теорія машинного перекладу, на основі якої
робляться спроби змоделювати процес природного
перекладу і створити інженерні установки, що містять
відомості про лексико-граматичні і семантичні
відповідності різних мов. Теоретики машинного
перекладу спираються на дані таких наук, як
інформатика, кібернетика, математика, семіотика та ін.

25.

З перекладознавством тісно пов'язана методика
викладання
перекладу.
Вона
розробляє
найоптимальніші методи навчання різним видам і
типам усного та письмового перекладу з однієї
мови на іншу.
Деякі дослідники вважають, що в сучасному
перекладознавстві відомі ще два розділи:
практикологія перекладу, що містить у собі
соціологію перекладу, редакційну роботу над
перекладом, методологію критики перекладу, і
дидактику перекладу, яка вивчає питання навчання
перекладачів і укладання навчальних посібників.

26.

Вже зазначалося, що в перекладознавстві вивчається як
процес перекладу, що відбувається у свідомості людини,
так і результати цього процесу, мовні твори, тексти.
Саме тексти є єдиним матеріалізованим свідченням
здійсненого процесу перекладу і конкретним матеріалом
для зіставного наукового аналізу, що дозволяє встановити
комунікативні і перекладознавчі закономірності, способи
і прийоми еквівалентної передачі різноманітної і
багатопланової інформації оригіналу в перекладі.

27.

Перекладом
цікавляться
культурологи,
етнографи, психологи, історики, літературознавці, і
різні боки перекладацької діяльності можуть бути
об'єктом вивчення в рамках відповідних наук.
У перекладознавстві використовуються дані
таких наук, як лінгвістика, літературознавство,
історія,
соціологія,
психологія,
етнографія,
семіотика, інформатика і деяких інших. Тому в
науці про переклад - перекладознавстві - можуть
виокремлюватися
культурологічні,
когнітивні,
психологічні, літературні та інші аспекти.

28.

Отже,
перекладознавство
приречене
на
міждисциплінарний підхід до розробки певних тем
та аналізу певного матеріалу. Однак головне полягає
в тому, що перекладознавство має справу з
вивченням процесів передачі творів духовної
культури однієї мовної спільноти іншій, з
порівняльним аналізом за різними параметрами
письмових та усних текстів оригіналу і перекладу.
Це ще раз свідчить про те, що перекладознавство
є філологічною дисципліною, що входить до
гуманітарних дисциплін, об'єктом яких є мова і текст
як виразники духовної культури людини в
суспільстві.

29.

Переклад в Україні:
історія і сучасність
(короткий екскурс)

30.

Історія українського перекладу
має свої
особливості порівняно із класичною схемою
більшості європейських літератур: спершу переклади
Біблії, згодом античних авторів, потім сучасників і
загалом авторів національних літератур.
Українська перекладацька традиція – багатовікова.
Історія склалася так трагічно, що українська мова й
література – головні чинники формування нації в
умовах бездержавності – ніколи не функціонували в
нормальних умовах.

31.

Першопочатки перекладацької діяльності в Україні
сягають часів Київської Русі — першої суверенної
держави на українських землях. Хрещення Русі
наприкінці X ст. н. е. (988) і запозичення кирилиці, яке
його супроводжувало, зумовили залучення цієї держави
до культурного простору Візантії.
Із упровадженням християнства виникла потреба в
численних перекладах релігійної літератури. У ситуації
диглосії „розмовна мова (староукраїнська/руська) —
писемна мова (церковнослов'янська /староболгарська)"
саме друга мова переважно застосовувалася для
перекладів. Вона виконувала таку саму функцію, що й
латинська мова в середньовічній Європі.

32.

Як книжна мова науки церковнослов'янська
зберігала свою писемну функцію до кінця XVIII ст.,
коли утворилася сучасна українська мова.
Використовуючись
як
засіб
перекладу,
церковнослов'янська мова вбирала українські елементи,
які укорінювалися в перекладених текстах. Одночасно
завдяки взаємодії з церковнослов'янською українська
(„проста мова") збагатила свій словник і розвинула
синтаксис.

33.

Середньовіччя. Український переклад має свої
початки в середньовічних перекладах Святого Письма
старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські
просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали
Святе Письмо старослов'янською (староболгарською)
мовою.
Звідси започатковується переклад в Україні та
інших слов'янських народів, які прийняли кириличну
абетку. В наступних найближчих століттях з
давньогрецької на старослов'янську витлумачували
наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено
книги «Олександрія» про Олександра Македонського,
«Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про
Індійське царство» та інші найпопулярніші твори
середньовічної Європи.

34.

Перша
школа
слов'янського
мистецтва
перекладу,
започаткована
монументальними
працями Костянтина, Мефодія та їх учнів,
характеризується багатьма рисами, які є спільні для
всього європейського Середньовіччя, а саме :
переклад здійснювався на мову-посередницю
(латину в Західній Європі й старослов'янську — у
Східній);
перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи
наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна
технічна
викінченість
і
насиченість
найскладнішими засобами поетичного перекладу;
імена
тодішніх
перекладачів
залишилися
здебільше невідомі.

35.

XV — XVIII. У XV — XVIII ст. з'явилися
українські версії поезій Овідія (Іоанн Максимович,
Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація
(Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та
Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без
адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик
Острозький),
епіграм
відомого
польського
ренесансного поета Яна Кохановського (перекладач
невідомий) і англійського письменника Джона
Овена (переклав Іван Величковський), славетної
поеми італійця Торквато Тассо «Визволений
Єрусалим» (перекладач невідомий) та інших
видатних творів зарубіжної літератури.

36.

У XV—XVI ст. поширювалися „духовні
повісті", в яких описуються історії про королівмагів і страждання Христа. Це були непрямі
переклади або адаптації латинських оригіналів,
зроблені найчастіше з польських версій. Польська і
рідше чеська мови слугували посередниками для
українських перекладів релігійних і світських книг.

37.

Однак паралельно з'являються приклади
прямого перекладу з латинської мови. До них,
імовірно, належить переклад-адаптація легенди про
Святого Георгія.
Поряд з релігійними текстами перекладають
також деякі наукові праці, серед яких „Трактат з
логіки" Мойсея Маймоніда, єврейського теолога,
філософа і лікаря (1135—1204).

38.

Український переклад тих часів розвиває
традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого
на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще
зберігається ритмізованість.
Вимоги до перекладу залежали від жанру:
найближчим до оригіналу мав бути, звісно,
переклад Святого Письма, а твори інших жанрів
можна було вільно інтерпретувати в переспівах та
інших видах творчих переробок.

39.

Попри видані ще за Петра І імператорські
ухвали, які забороняли використання української
мови для перекладу і публікації книг, у XVIII ст.
процес освоєння іноземної літератури українською
мовою не припиняється.
Щоправда, перевага віддається не власне
перекладам, а переспівам, які важко відрізнити від
творів національної літератури-сприймача.

40.

Прикладом такого вільного пристосування текстуоригіналу задля потреб національної культури є й славетна
Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським,
перше видання якої з’явилося друком у 1798 р.
Поема українського автора стоїть у ряду переробоктравестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза
П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—
1786), росіянина М. Осипова (1791—1796).
На початку XIX ст. частина письменників йшла слідами І.
Котляревського,
вдаючись
до
бурлескно-травестійних
переробок, як-от: жартівлива поема «Горпинида» (1818) П.
Білецького-Носенка, побудована на античних міфах про
Прозерпину; «Жабомишодраківка» (до 1847 р.) К.
Думитрашка — переробка давньогрецької пародійної поеми
«Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей» ).

41.

Античний спадок досяг українських земель
завдяки творчості Григорія Сковороди (1722—
1794), філософа, педагога і поета, який зробив
значний внесок у розвиток перекладу в Україні
XVIII ст.
Він переклав твори Горація, Вергілія, Овідія,
Ціцерона, Плутарха, а також твори неолатинських
поетів, зокрема французького гуманіста М. А.
Мюре (Муре).
Григорій Сковорода

42.

Дипломатичні відносини України з Османською
імперією,
Кримським
ханством,
Францією,
Австрією, Польщею і Молдавією, які розвиваються
в XVI ст. після створення Козацької християнської
республіки (Запорозької Січі), дають підстави
говорити про існування письмового та усного
дипломатичного перекладу в тогочасній українській
державі.
Ця діяльність розширюється у XVII ст. за
гетьманування Богдана Хмельницького, який мав
послів у більшості сусідніх країн.

43.

Заснування
митрополитом Петром Могилою
Київської Академії в 1632 р. дало великий поштовх
перекладацькій діяльності в Україні, головним чином у
галузі науки.
Академія об'єднала довкола себе талановитих
учених і професорів, таких як X. Філалет, Г. і М.
Смотрицькій, Л. Зизаній, 3. Копистенський, П. Могила,
Ф. Прокопович, Г. Кониський. Усі вони володіли
кількома мовами, зокрема латиною, грецькою,
церковнослов'янською і польською.
Петро Могила

44.

Високий рівень знання і викладання латинської
мови в Київській Академії уможливив переклад
трактатів з астрономії, географії, медицини тощо.
У той самий час випускники Академії, які
оселилися у Москві за наказом Петра І,
перекладали російською мовою праці київських
учених з філософії і теології.
У
XVII-XVIII
ст.
український
читач
познайомився
у
перекладах
з
деякими
літературними творами італійського Відродження.

45.

Романтизм. Поети-романтики відмовились від
пересміювання твору-оригіналу і передавали його,
переважно, у більш-менш точному перекладі чи
вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне
емоційне враження.
Прикладами можуть слугувати переспіви балад Й.
В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»),
що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський,
переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830х роках Євген Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і
переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А.
Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської,
сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили
учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського
братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних
текстів (псалми Давидові) і «Слова о полку Ігоревім»
(Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон
Куліш).

46.

Переклад кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Зародження та становлення перекладацької думки і
теоретичних вимог до перекладачів в Україні
припадає на 70-ті рр. XIX ст. На початку 1864 р. у
Львові виник постійний український народний
театр, що зумовило потребу перекладного
репертуару.
У газеті “Слово” та в журналі “Нива” з’явилися
перші переклади, а також висловлювалися цінні
думки про значення та специфіку перекладацьких
здобутків.

47.

Художні переклади виконані у XIX і на початку
XX ст., цілком вписалися в український культурний
контекст, збагативши його творчістю корифеїв
світової літератури.
Водночас вони сприяли розвитку української
мови і літератури, які були офіційно заборонені
указами царського уряду 1863 і 1876 рр.
Поява
нових
виражальних
засобів
і
літературних жанрів, що доти не існували в
українському дискурсі (таких як сонет, класична
трагедія), великою мірою була зумовлена
перекладами.

48.

У перші десятиріччя XX ст. відбулися дві російські
революції 1905 і 1917 рр., які сколихнули імперію.
У 1918 р. постала незалежна українська держава —
Українська Народна Республіка, визнана за кордоном.
Серед її міністрів були і перекладачі.
Зростання української самосвідомості дало сильний
поштовх оригінальній та перекладацькій творчості.
Вона не зупинилася навіть після більшовицьких
репресій 20—30-х років, через які українська література
зазнала величезних втрат.

49.

Так званий Гурток неокласиків, заснований на
початку 20-х років, мав на меті заповнити прогалини в
перекладацькому спадку української літератури, щоб
ввести її у світовий контекст. Він об'єднував
талановитих поетів і письменників, таких як М. Зеров,
П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський.
М. Рильський
М. Драй-Хмара

50.

У плеяді українських перекладачів XX ст. —
Бориса Тена, Миколи Бажана, Василя Мисика,
Євгена Дроб'язка, Дмитра Білоуса, Дмитра
Паламарчука вирізняються два поліглоти — Микола
Лукаш і Григорій Кочур.
М. Лукаш
Г. Кочубей

51.

Що стосується Григорія Кочура, то він переклав
„Гамлета", подав свої версії творів давньо- і
новогрецьких, римських, австрійських, німецьких,
англійських, французьких, італійських, російських,
польських, чеських, словацьких, білоруських,
грузинських, литовських, латиських, естонських та
ін. поетів.
Завдяки перекладам Кочура представники
майже тридцяти літератур світу постали перед
українським читачем.

52.

Переклад Нового часу. Після Другої світової війни,
завдяки повноцінній школі українського художнього
перекладу, очолюваної М. Рильським, а після нього Г.
Кочуром, наш переклад досягає творчої зрілості, і
перекладна література повносило й систематично входить
до національної культури. І було це в час, коли, за
офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та
літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий
читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував
світову класику до російськомовної літератури.
Отож у наших перекладачів і в Україні, і поза нею –
Борисові Тену, Т. Осьмачці, М. Терещенку, В. Барці, Г.
Кочуру, І. Стешенко, Й. Кобіву, І. Качуровському, О.
Тарнавському, М. Лукашеві, О. Зуєвському, Є. Поповичу, О.
Сенюк, В. Лучукові, Л. Череватенкові, Р. Лубківському, Я.
Кравцеві, В. Шовкуну та іншим талантам з роду Протея –
йшлося не лише про те, щоб перекладений твір увійшов у
читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те,
щоб ствердити повноцінність рідної мови.

53.

У таких умовах, коли в Україні до політичних
цькувань долучалася майже повна відсутність
критичної літератури, зокрема лексикографічних та
довідкових джерел, а перекладачі діаспори були
позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого
довкілля, українські перекладачі вивели рідну мову
на неозорі простори світового письменства,
підносячи тим самим її авторитет.
У другій половині ХХ ст. склалася
парадоксальна ситуація, коли джерело живлення
літературної мови перенеслося з оригінальної
літератури на перекладну.

54.

Явище універсалізму творчої особистості перекладача
– симптоматичне для української літератури.
Одначе лише в 60-х роках ХХ ст. у художньому
перекладі на перший план виступають професійні
перекладачі.
Український переклад другої половини XX ст.,
дотримуючись
традицій,
прагне
до
розширення
відтворюваних стилів і жанрів.
Поетичні та прозові версії іншомовних творів належать
Івану Світличному, Дмитру Павличку, Івану Драчу, Віктору
Коптілову, Михайлу Москаленку, Анатолю Перепаді,
Андрію Содоморі, Всеволоду Ткаченку, Євгенії Кононенко,
Марії Габлевич, Максиму Стрісі та ін..

55.

Художній переклад месником постає на повен
зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно
руйнованої у своєму історичному розвиткові
оригінальної української літератури.
Так переклад набув несподівано політичного
значення, опинився на передньому краї боротьби за
українську культуру. Це була унікальна ситуація,
коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати
націю. То була величезна жертовна праця.

56.

Художній переклад відіграв значну роль в історії
національного опору та національного відродження.
Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над
перекладами в умовах тюрем і заслань.
Це майже вся творчість поета каторжанина П.
Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М. Зерова на
Соловках (праця над перекладом Вергілієвої «Енеїди»)
у 30-х рр. ХХ ст., у 40–50-х рр. – Г. Кочура в Інті, у 7080-х рр. – В. Стуса, Калинця, І. Коваленка та
рецензування цих перекладів Г. Кочуром.
Важко було цим подвижникам дістати навіть
іноземні оригінали. Адже тексти, крім цензуриперлюстрації в Києві та офіційної цензури в концтаборі,
проходили ще додаткову цензуру в Москві. А часто
відіслані в листах до рідних переклади були
конфісковані.

57.

Одночасно з перекладацькою діяльністю
розвивалися українські теорії перекладу, які
стосувалися головним чином художнього перекладу,
що залишався однією з рідкісних сфер уживання
української мови за радянського режиму.
Сфери наукового, технічного, суспільнополітичного, юридичного і військового перекладу, й
усний
переклад
на
офіційному
рівні,
обслуговувалися виключно російською мовою.

58.

У 80—90-х роках розширилися дослідження в
галузі часткових теорій перекладу, метою яких було
визначення
основних
моментів
перекладацької
діяльності в конкретному жанрі.
Київська, Львівська і Сімферопольська школи
сприяли пошукові та виявленню стилістичних
інваріантів (домінант) деяких поетичних, фольклорних,
драматичних, науково-технічних, публіцистичних та
інформаційних жанрів.
Головна мета цих досліджень полягає в
ознайомленні перекладачів з головними ознаками
певних жанрів, відтворення яких є необхідним для
збереження жанру в перекладі. Стилістичний інваріант
(або домінанта) жанру завжди охоплює постійні та
змінні ознаки, вибір яких визначає індивідуальноавторський стиль. Тепер потрібно розширювати ці
дослідження, щоб охопити множинність і художніх, і
офіційних, наукових та технічних жанрів.

59.

Щодо жанрової теорії перекладу, то у її
випрацювання зробили свій посильний внесок й
українські перекладознавці – О. І. Чередниченко, В.
Д. Радчук, П. О. Бех та ін.

60.

Статус єдиної державної мови, наданий
українській мові в 1989 р. і закріплений
Конституцією 1996 р., передбачає її використання у
ЗМІ, телекомунікаціях і рекламі, на національних та
міжнародних конференціях.
Розширення сфер застосування української
мови вимагає ретельного вивчення термінологічних
та
лексикографічних
проблем
перекладу.
З'являються друковані або електронні словники, а
також двомовні й багатомовні глосарії у військовій,
інформаційній, економічній, екологічній та ін.
галузях. Переклади текстів у згаданих галузях
сприяють вирішенню проблеми дефіциту термінів.

61.

Термінологічні
варіації,
зумовлені
зокрема
наявністю численних термінів іноземного походження
(головним чином англо-американського), свідчать, що
українська
термінологія
перебуває
на
шляху
становлення.
Безперечно, жодна термінологія світу не є
усталеною на 100 відсотків, у ній завжди існують
постійні (узуальні) та непостійні (оказіональні)
елементи. Питання полягає у співвідношенні цих двох
типів елементів.
Якщо постійні елементи домінують, можемо
говорити
про
стабільність
термінології.
У
протилежному випадку маємо нестабільність, що
заважає адекватному перекладові спеціалізованих
текстів. Головною метою термінологів і лексикографів є
нормалізація національної термінології, уникнення
занадто великої кількості іншомовних елементів.

62.

В умовах незалежного розвитку Україна
відчуває особливу потребу у кваліфікованих усних і
письмових перекладачах.
Якщо раніше переклад під час офіційних
переговорів
і
міжнародних
конференцій
здійснювався лише з російської мови і на російську,
то сьогодні переговори і конференції на
президентському, урядовому і парламентському
рівнях проводяться українською мовою, що вимагає
дедалі більшої кількості перекладачів з різних мов
на українську.
Забезпечення належного рівня їхньої освіти
можливе лише у межах широкої міжнародної
співпраці.

63.

Таким чином, у сучасних дослідженнях
сформувалося бачення двох течій в історії
українського перекладу.
Перша, «класична», походить від Старицького і
Франка і, сягнувши вершин у неокласиків,
виявляється сьогодні у практиці більшості
провідних майстрів — від Гр. Кочура до М.
Москаленка.
Її представникам притаманне тяжіння до
вироблених літературних норм, орієнтація на
новітню європейську й національну традицію,
обережне ставлення до експерименту в галузі
форми й лексики, прагнення відтворювати стильові
риси оригіналу переважно засобами нормативної
мови.

64.

Другу, «фольклорну», течію, що спирається на
усну творчість і традиції бароко, репрезентують П.
Куліш, І. Костецький, Василь Барка, М. Лукаш..
Представникам цієї течії властива схильність до
експериментів, використання фольклорного й
діалектного матеріалу для відтворення стильових
особливостей першотвору.

65.

У подальшому перекладознавчі дослідження в
нашій країні стали звичною справою.
Постійно
публікувалися
дослідження
і
практичні посібники, в яких на матеріалі багатьох
мов поглиблювались знання про перекладознавство
і перекладацьку діяльність, пропонувалися нові
теоретичні підходи, розкривалися способи і
прийоми подолання труднощів перекладу і т.ін.
Причому простежувалось три напрямки в
розвитку
перекладознавства:
лінгвістічний,
літературознавчий і машинний.

66.

Перший крок до створення теорії перекладу в Росії
зробив О. Горький, який написав кілька невеликих заміток
про художній переклад. Ці нотатки він передав К. І.
Чуковському і доручив йому укласти перший опис принципів
художнього перекладу.
Таким чином, брошуру «Принципи художнього
перекладу», що включала статті К. І. Чуковського і Н. С.
Гумільова, видали для службового користування в 1919 р. А
в 1930 р побачила світ книга «Мистецтво перекладу», вона
була значно доповнена і дослідженнями А. В. Федорова
«Прийоми і завдання художнього перекладу».
У 1931 р М. П. Алексєєв опублікував велику статтю
«Проблеми художнього перекладу». За кілька місяців до
початку Великої Світової війни було видано дві книги, які
відіграли особливу роль у розвитку перекладознавства:
«Високе мистецтво» К. І. Чуковського і «Про художній
переклад» А. В. Федорова .

67.

Для наступних років були характерними «малі
дослідницькі жанри».
Статті,
замітки,
рецензії,
присвячені
найрізноманітнішим
видам
перекладацької
діяльності (в тому числі машінному перекладу),
часто публікувалися у випусках: «Майстерність
перекладу», «Зошити перекладача», тематичних
збірниках різних видавництв, а також у журналах,
газетах і вузівських учених записках.
Перекладацька
різноманітнішою.
проблематика
ставала

68.

Наведемо перелік найбільш значущих праць у галузі
перекладу і перекладознавства:
1. Коптілов В. В. Актуальні теоретичні питання українського
перекладу. Київ, 1971;
2. Копаньов П. І. Питання історії і теорії художнього перекладу.
Мінськ, 1972;
3. Гачечиладзе Г. Художній переклад і літературні взаємозв'язки.
М., 1972;
4. Комісаров В. Н. Слово про переклад. М., 1973;
5. Еткінд Є. Російські поети-перекладачі від Тредіаковського до
Пушкіна. Л., 1973;
6. Рецкер Я. І. Теорія перекладу і перекладацька практика. М.,
1974;
7. книга чеського вченого Іржі Лівого «Мистецтво перекладу».
(М., 1974)
8. Федоров А. В. «Нариси загальної зіставної стилістики» (М.,
1971);
9. монографія Бархударова Л. С. «Мова і переклад».

69.

2. Тексти для перекладу та їхня
класифікація

70.

Із запропонованої дефініції перекладу виходить, що
в перекладознавстві існує два взаємопов'язаних рівня
досліджень: процесуальний, який спирається головним
чином на дедуктивні методи, так як процес перекладу
не наданий нам у безпосереднє спостереження і
текстовий, який відбувається в свідомості людини.
Матеріальним об'єктом, доступним для конкретного
перекладознавчого аналізу, є тексти оригіналу і
перекладу, письмові або усні.
Функціональна, змістова й емоційна специфіка цих
текстів значною мірою впливають на методологію і
методику дослідження. Тому класифікація текстів (в
найзагальнішому плані), які в існуючій практиці можуть
підлягати перекладу, необхідна.

71.

Тексти для перекладів надзвичайно різноманітні
за жанрами, стилями і функціями. Тому
перекладачеві важливо знати вид тексту, який йому
належить перекладати.
Саме типи текстів визначають підхід і вимоги
до перекладу, впливають на вибір прийомів
перекладу й визначення ступеня еквівалентності
перекладу оригіналу.
Мета и завдання перекладача є різними залежно
від виду тексту, який перекладається: поема чи
роман, наукова стаття чи газетна інформація,
документ чи технічна інструкція. І закономірності
перекладу кожного із жанрів мають свої
відмінності.

72.

Філологи давно намагаються розробити класифікацію
текстів. Однак зробити це нелегко: занадто велике їх
розмаїття і занадто помітно взаємопроникнення мовних
засобів і різновидів мовлення в деяких типах текстів.
Найбільш переконливими вважаються класифікації, в
основу яких покладені функціональні ознаки.
Свого часу академік В. В. Виноградов запропонував
поділяти стилі мови й мовлення, виходячи з трьох
основних функцій мови: спілкування, повідомлення і вплив.
Ця ідея покладена і для класифікації текстів, оскільки
вони відносяться до певного стилю мовлення, яке є
системною реалізацією функціонально-зумовлених мовних
засобів, тобто стилів мови.

73.

Функція спілкування є основною у сфері
повсякденного спілкування людей. Текстам, що
інформують про щось носіїв мови, притаманна
переважно функція повідомлення.
Функція впливу надзвичайно важлива для
художніх і публіцистичних текстів, які не лише
звернені до розуму, а й до почуттів людини. Вони
розраховані на певний вплив на реципієнта, на того,
хто їх сприймає.

74.

Хоча стиль матеріально втілюється в тексті, але
ототожнювати ці два поняття не можна.
Стиль – це лексико-граматична єдність у розмаїтті
текстів, яка виявляється характерною для певної категорії
текстів.
Отже,
при
класифікації
текстів
повинна
враховуватися їхня належність до того чи іншого
функціонального стилю. Звичайно, жорстка текстова
класифікація навряд чи можлива. Мовні стилі впливають
і взаємопроникають один в одного. Є перехідні і
периферійні стильові реалізації. Однак в кожному тексті є
щось визначальне, що становить його специфіку. Це і
дозволяє поділяти тексти на класи. У детальній
класифікації неминуче з'являться підкласи, види, підвиди
і т. ін.

75.

Отже, беручи до уваги функції мови і стилі мови і
мовлення, доцільно виокремити шість основних
функціональних стилів текстів:
I - а) технічні тексти і тексти природничих наук, б)
філософські, в) літературні;
II - а) інформаційні, документальні та наукові, б)
суспільно-політичні, в) художні;
III - а) прагматичні, б) літературні (художні);
IV - а) прагматичні, б) естетико-художні, в)
лінгвістичні, г) етнографічні;
V - а) релігійні, 6) літературні, в) ділові, г) офіційні;
VI - а) релігійні, б) художні, в) віршовані, г) дитяча
література, д) драматургічні, е) кінофільмові, ж)
технічні.

76.

Катаріна Райс пропонує поділ текстів на:
а) тексти, орієнтовані на зміст (повідомлення преси,
репортажі, комерційні тексти, офіційні документи,
навчальна і спеціальна література, звіти, трактати,
гуманітарні, природничо-наукові та технічні тексти
тощо;
б) тексти, орієнтовані на форму (художня проза, поезія,
есе, життєпису і т. ін.);
в) тексти, орієнтовані на звернення (реклама, агітація,
проповідь, пропаганда, полеміка і т. ін.);
г) аудіо-медіальні тексти (радіо- і телепередачі, сценічні
твори, всі тексти, які супроводжуються позамовним
оформленням, виконавською, музичним, декоративним
тощо).

77.

1. Розмовні тексти поділяються на розмовнопобутові, розмовно-ділові та інші. Вони виконують,
функцию спілкування і реалізуються в усній
діалогічній формі і орієнтовані на взаємну
комунікацію заради будь-яких целей.

78.

2. Офіційно-ділові тексти, до яких відносяться
державні, політичні, дипломатичні, комерційні,
юридичні та інші подібні документи. Їхня основна
функція – повідомлення. Зазвичай, вони існують у
письмовій формі.

79.

3. Суспільно-інформативні тексти, які
містять
найрізноманітнішу
інформацію,
що
проходить по каналах масової комунікації, газетам,
журналам, радіо і телебаченню.
Їх головна функція - повідомлення. Ці тексти
можуть бути тенденційними і розрахованими на
певний вплив, на опрацювання громадської думки.
Однак функція повідомлення залишається у них
основною, яка формує типологію тексту. Форма цих
текстів зазвичай письмова.
На радіо і телебаченні письмові тексти
ретранслюються в усній формі. Щось подібне
відбувається і з ораторською промовою, коли вона
відтворює письмовий оригінал.

80.

4. Наукові тексти, що мають багато підтипів,
видів і підвидів, залежно від галузей знань і
призначення.
Серед них виокремлюються, насамперед,
спеціальні тексти, розраховані на професіоналів, і
науково-популярні, призначені для масового читача.
Всім їм притаманна функція повідомлення й
орієнтація на логічно послідовне, об'єктивне і
доказовий виклад змісту.
Наукові тексти реалізуються головним чином в
письмовій формі. На конференціях, з'їздах,
симпозіумах тощо їх форма може бути усною.

81.

5. Художні тексти, що охоплюють усе жанрове
розмаїття художньої літератури, літературної критики та
публіцистики. У них дві основні взаємопов'язані
текстоформуючі функції: впливова та естетична.
У таких текстах особливого значення набуває форма
викладу. У літературі втілюється не лише і не стільки
раціональне, скільки художнє і естетичне пізнання
дійсності. Від форми матеріалізації змісту залежить
естетична цінність твору і рівень емоційноекспресивного впливу на читача.
У художніх текстах використовуються одиниці і
засоби всіх стилів, але всі ці стильові елементи
включаються в особливу літературну систему і
набувають нову, естетичну функцію. Художні тексти
поділяють на види або відповідні літературні жанри.
Кожному з видів властива своя художня, мовна і
функціональна специфіка.

82.

6. Релігійні твори. Зміст і характеристики яких
відрізняються особливою своєрідністю. Основне
місце серед них займають канонічні книги Святого
Письма, апокрифи. Житія святих, проповіді,
теологічні твори.
Переклади біблійних книг мають багатовікову
історію. Біблійні перекази пов'язані з екзегетикою розділом богослов'я, де трактується багатозначність
деяких текстів Біблії та біблійної лексики,
уточненням текстів.

83.

Дякую за увагу!