Історіософські ідеї в українському класицизмі, преромантизмі та романтизмі у ХVІІІ-ХІХ столітті

1. Історіософські ідеї в українському класицизмі, преромантизмі та романтизмі (друга половина ХVІІІ – 40-і рр. ХІХ ст.)

(2 год.)

2. План

Історіософські ідеї в пам’ятках українського
преромантизму: «Разговор Великороссии с
Малороссией» Семена Дівовича та «Історія русів».
Особливості історіософського осягнення історії
України в українському романтизмі.
Історіософське у творчості М. Максимовича.

3. Питання для самостійного опрацювання

Історіософський аспект «Енеїди» І.
Котляревського.
Історіософське бачення історії України у
творчій спадщині М. Гоголя.

4. Джерела:

Дівович Семен. Розмова Великоросії із
Малоросією 1762 року / Семен Дівович //
Тисяча років української суспільнополітичної думки : у 9 т. – Т. ІV. – Кн. 2
(Середина ХVІІІ ст.). – К.: Дніпро, 2001. – С.
..
115 – 144.
Історія русів / укр. переклад
Івана Драча; передмова Валерія
Шевчука. – К.: Рад. Письменник,
1991. – 318 с.

5. Джерела:

Котляревський Іван. Поетичні твори.
Драматичні твори. Листи / Іван
Котляревський. – К., 1982.

6. Джерела:

Максимович Михайло. Передмова до
збірника «Українські народні пісні» /
Михайло Максимович // Тисяча років
української суспільно-політичної думки : у 9
т. – Т. ІV. – Кн. 2 (Середина ХVІІІ ст.). – К.:
Дніпро, 2001. – С. 229 – 230.
Пам’ятки суспільної думки
України (ХVІІІ – перша
половина ХІХ ст.): Хрестоматія
/ під ред. А. Г. Болебруха. – Д.:
Вид-во ДДУ, 1995. – 488 с.

7. Література

Айзеншток І. Українські поети-романтики / І.
Айзеншток // Українські поети-романтики 20 –
40-х рр. ХІХ ст. – К., 1968.
Антонович Д. Українська культура / Д. Антонович.
– К., 1993.
Бовсунівська Т. В. Феномен українського
романтизму / Т. В. Бовсунівська. – К., 1997. – 155 с.
Грабович Григорій. До історії української
літератури. Дослідження, есеї, полеміка / Григорій
Грабович. – К.: Критика, 2003. – 632 с.
Колесник Ірина. Гоголь. Мережі культурноінтелектуальних комунікацій / Ірина Колесник. –
К.: Ін-т іст. України НАНУ, 2009. – 596 с.

8. Література

Короткий Віктор. Михайло Максимович / Віктор
Короткий // Історіографічні дослідження в
Україні. Визначні постаті української історіографії
ХІХ – ХХ ст. – Вип. 15. – К., 2005. – С. 35 – 71.
Короткий В. Михайло Максимович та освітні
практики на Правобережній Україні в першій
половині ХІХ ст. / В. Короткий, С. Біленький. – К.,
1999.
Кравченко Володимир. «Історія русів» у сучасних
інтерпретаціях / Володимир Кравченко //
Кравченко Володимир. Україна, Імперія, Росія.
Вибр. статті з модерної історії та історіографії /
Володимир Кравченко. – К.: Критика, 2011. – С.
299 – 318.
Луцький Юрій. Дволикий страдник: Микола –
Ніколай Гоголь / Юрій Луцький // Київська
старовина. – 2001. – № 4. – С. 137 – 140.

9. Література

Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком / Юрій
Луцький. – К., 1998.
Мишанич Я. «Історія русів»: історіографія,
проблематика, поетика / Я. Мишанич. – К.:
Обереги, 1999. – 240 с.
Мішуков О. «Історія русів» у контактногенетичних зв’язках і типологічних сходженнях /
О. Мішуков. – К., 1998.
Мішуков О. «Історія русів» у контексті доби –
першої половини ХІХ ст. / О. Мішуков. – К., 1997.
Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському
мистецтві / В. Овсійчук. – К., 2001.

10. Література

Світленко С. І. Історіософське осягнення історії
України у творчості М. О. Максимовича / С. І.
Світленко // Вісник ДНУ. Серія Історія та
археологія. – 2015. – № 23. – С. 38-50.
Плохій Сергій. Козацький міф. Історія та
націєтворення в епоху імперій / Сергій Плохій.
– К., 2012. – 440 с.
Попович Мирослав. Нарис історії культури
України / Мирослав Попович. – К., 1999.
Яценко М. Т. Українська романтична поезія 20 –
60-х років ХІХ ст. / М. Т. Яценко // Українські
поети-романтики. – К., 1987.

11. 1. Історіософські ідеї в пам’ятках українського преромантизму: «Разговор Великороссии с Малороссией» Семена Дівовича та

12. «Разговор Великороссии с Малороссией» Семена Дівовича

Написаний у 1762 р.
Поетичний твір у формі діалогів, який здобув
значної популярності в другій половині ХVІІІ
ст.
Опубліковано цю пам’ятку у 1882 р.
заходами
М. Петрова.

13. Семен Дівович

Здобував освіту в Києво-Могилянській
академії й в Академічному університеті в
Санкт-Петербурзі.
В 1761 р., С. Дівович став перекладачем
Генеральної канцелярії гетьмана К.
Розумовського і написав свій твір «в честь,
славу и защищение всей Малороссии».

14. Давні витоки Малоросії (України)

«Від давніх козарів рід веду і начало,
І назв у мене було спочатку немало…»
Описано минуле Малоросії, яка хоробро
й піднесено вела боротьбу за власну
свободу з чужоземцями.

15. Періоди української історії

«… королям польським
взялась підлягати, від
них царів інших
подалася шукати»
російському царю
«добровільно себе
піддала»

16. Бойові традиції козаків

ведуть початки від перших
козацьких гетьманів –
Леслава Лянцкоронського і
Венжика Хмельницького,
які успішно боролися
проти турок. Згадано в
діалогах і про переможну
битву над турками під
Хотином славного
гетьмана П. КонашевичаСагайдачного.
П. Конашевич-Сагайдачний

17. Постать Б. Хмельницького

Б. Хмельницький
«віддалив від Польщі
козацькую силу»
Він переміг поляків у
численних битвах
національно-визвольної
війни
«від Польщі вовсе
відстав» і добровільно
пішов у підданство до
російського царя, який
«добровільного вдання
знак побачив явний».
Б. Хмельницький.
Гравюра ХVII ст.

18. С. Дівович відстоював право Малоросії на самостійні дії

«Тож коли Росії я вже належать стала,
Покажу, як це при ній смілива бувала»
«З ким говориш, знаєш ти, чи вже забуваєш?
Таж Росією я є! Нащо пропускаєш?»
«Наче іншій, не мені, Росії, належиш
І без мене при мені війною бентежиш?».

19. У діалогах С. Дівовича чітко проводиться думка про окремішність і рівноправність Малоросії як країни, про її нетотожність

«Отак, рівні з тобою, одне ми складаєм,
Бо одному, не двом ми царям присягаєм.
Ось чому тебе маю за рівну собі,
Не кажі: як суспільству далася тобі».

20. “Історія русів”

Написана скоріше за все на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст.
Списки почали копіюватися в 1809–1818 рр., а
численні з’явилася в 30-х рр. ХІХ ст.
Перше повне видання здійснив О. Бодянський в
у 1846 р.
В 1956 р. її перевидання було здійснено у США, а
в 1991 р. – в Україні.

21. Проблема авторства “Історії русів”

І пол. ХІХ ст. (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич та ін.) називали
автором Г. Кониського.
У ІІ пол. ХІХ ст. М. Максимович розкритикував дану теорію.
Від кін. ХІХ ст. до 1921 р. (О. Лазаревський, В. Горленко і
М. Драгоманов) авторами називали Григорія і Василя Полетиків.
У 20-х рр. ХХ ст. (М. Слабченко, М. Возняк), виникла версія про
авторство О. Безбородька.
О. Оглоблин додав ще двох вірогідних авторів – Архіпа
Худорбу і Миколу Ханенка.
Я. Мишанич найвірогіднішим автором називає О. Безбородько.

22. “Історія русів” політичний памфлет чи історична праця?

Впродовж тривалого періоду вивчення «Історії русів»
рефлексії стосовно цієї пам’ятки докорінно
змінювалися: від захоплення до сумнівів і повного
розчарування аж до обвинувачень в історичному
фальсифікаті.
Ще у ХІХ ст. наукова критика верифікувала фактичний
бік «Історії русів». Проте пам’ятка не втратила своєї
ролі в процесі українського націотворення, яке
виробляло «український модерний проект»,
підкріплюючи його теоретичним обґрунтуванням
власної національної історії.

23. “Історія русів” як пам’ятка романтизму

У творі «герої і лиходії, захопливі описи битв,
перемог і поразок, моторошні свідчення про
страшні кари».
«Історія русів» нині тлумачиться або як маніфест
російсько-української єдності, або як яскравий вияв
раннього українського націоналізму.
С. М. Плохій розглядає цей твір як «спробу
нащадків козацької старшини виторгувати для себе
найвигідніші умови входження в імперію».

24. «Історія русів» стала альтернативою національним російському та польському історичним наративам, що заперечували окремішність

Обкладинка “Історії русів”
(К., 1991)

25. Історіогенеза українців

Автор використовував біблійні міфологеми
про походження народу слов’янського від
«племені Афета, Ноєвого сина».
Поділяв
слов’ян на:
• східних, які називалися
скіфами, або скіттами,
• південних – сарматами або
русами,
• північних – варягами.

26. Проблема історичного простору

Акцентується увага на давній державній і
духовно-культурній традиціях «Великого
князівства Київського»:
◦ Його великі князі утвердили
християнство
◦ Володимир Мономах був
«визнаний од Грецької
Імперії Царем Руським і
одержав на те дідівську
корону з усіма іншими
Царськими регаліями».
В. Мономах

27. Автор зазначав добровільність об’єднання руського народу з Литвою і Польщею як вільного, рівноправного і свобідного, а не

Карта Великого князівства
Литовського. ХV ст.

28. Ідея твору

Автор прагнув показати тяглість і безперервність
української історичної традиції.
Поєднував традиції демократії античного періоду з
феодальними засадами суспільства польськолитовського історичного часу.
В ній містяться ідеї автономізму, незалежності,
простежуються намагання провести чітку грань між
Україною й іншими державами, зокрема Росією.
Україна – не провінція, не окраїна іншої держави, а
країна, яка живе самостійним і самобутнім життям, хоч
і підпадає час від часу під вплив могутніх сусідів –
Росії, Польщі, Туреччини.
Ідея твору – захист пригнобленого народу, поняття
«народ» і «нація» для автора є тотожними, попри
аристократичне походження мислителя.
Автор пам’ятки виступив проти деспотизму й
жорстокості, чужоземної тиранії, проти
пригнобленого народу і його проводу – козацтва.

29. Висновки:

У «Разговорі Великороссии с Малороссией» Семена Дівовича та в
«Історії русів» міститься інтерпретація початків української історії,
тяглості українського історичного процесу, самостійності та
відрубності історії розвитку українського народу, осягнення
історичного співіснування українського, польського і російського
народів, української соборності.
Твір Семена Дівовича «Разговор Великороссии с Малороссией» – це
яскрава пам’ятка, де відбилися суспільно-політичні погляди
патріотично налаштованої старшини, яка відчувала, що над
Батьківщиною нависла загроза втрати свої етнічної і політичної
самобутності,що знайшли продовження в «Історії Русів».
Автор останньої показав, що державне життя українського народу
бере початок за часів Київської Русі, заперечував протиставлення
Київської Русі й України. У творі чітко сформульована ідея, що
найбільшою цінністю є незалежна національна держава.

30. 2. Особливості історіософського осягнення історії України в українському романтизмі

31. Романтизм в Україні

Романтизм – закономірне явище в розвитку культури,
ментальності європейських народів.
В України романтизм виявився переважно в поезії й
образотворчому мистецтві, але відбився і в
філософії, історії, літературній прозі, навіть у
природознавстві й медицині.
Сформувався також феномен романтичної
історіософської думки. Для українського романтизму
притаманне звернення до минувшини, особливо
козацької.

32. Українська романтична думка зародилася в 20–60-х рр. ХІХ ст.

Концепція українського романтизму
розвинулася під впливом:
◦ видань «Запорожская Старина» І. Срезневського,
◦ публікацій джерел з української історії О.
Бодянського
◦ праць учених етнографів та фольклористів і
насамперед «Кобзаря» Т. Шевченка.
◦ філософії німецького романтизму
◦ визначних подій суспільно-політичного життя,
таких, як Велика французька революція,
Наполеонівські війни, рух декабристів.

33. Погляди романтиків на історії

Романтики акцентували увагу на людських цінностях.
Дійсна історія – це історія духу.
Романтична концепція історизму передбачала розгляд
національної й громадянської своєрідності. У цьому
контексті романтики довели автохтонність
слов’янського населення, давність його писемності й
культури, вплив слов’янства на розвиток Європи.
Романтики мислили образами. Так, образ кобзаря,
лірника перетворювався в образ України. Розвинений
романтизм поставив у центр уваги феномен
народності, прагнучи відчути народну душу.
Романтики інколи не зупинялися перед
фальсифікацією джерел, перед творенням історичних
міфів, створенням культу дідизни – життєпису дідів.

34. Напрями українського романтизму

науковий
•узагальнюючі праці з
історії України
БантишаКаменського (1822),
М. Маркевича (1842),
з історії козацтва
А. Скальковського
(1840)
художньолітературний
•Історичні драми
М. Костомарова,
•історичні романи
П. Куліша,
•великі історичні
поеми Т. Шевченка.

35. Срезневський Ізмаїл Іванович

Жива зацікавленість
українською фольклорноетнографічною
старовиною пробудилася
під впливом харківського
інтелектуального
середовища (Г. Ф. КвіткиОснов’яненка, П. П.
Гулака-Артемовського).
Хронологічно це відбулося
досить рано, коли Ізмаїл
Срезневський навчався на
етико-політичному відділі
філософського факультету
Харківського університету
в 1826–1829 рр.
І. І. Срезневський

36. Харківський літературно-етнографічний гурток (1820-і рр. )

Учасники:
◦
◦
◦
◦
◦
◦
◦
І. І. Срезневський,
О. Г. Шпигоцький,
І. В. Росковшенко,
брати Ф. С. і О. С. Євецькі,
Л. І. Боровиковський,
А. Л. Метлинський,
М. І. Костомаров та ін.
Діяльність гуртка ознаменувала формування
українського інтелектуального ядра,
навколо якого з часом утвердилася школа
харківських романтиків.

37. Діяльність І. Срезневського

Наприкінці 1820-х – на початку 1830-х рр. І. І.
Срезневський розпочав активне вивчення української
народної мови, зацікавився традиційним побутом та
народною культурою українців, знайомився з пісеннопоетичною творчістю кобзарів, записував спогади
старожилів про Запорозьку Січ, народні думи, перекази та
легенди.
Збирання української народної спадщини зумовило появу
відповідних археографічних публікацій.
В 1831 р. І. І. Срезневський опублікував перші записи
українських пісень в «Украинском альманахе».
В 1833-1838 рр. надрукований збірник «Запорожская
старина», в якому побачили світ українські історичні пісні
і думи, а також матеріали й записи самого збирача про
побут запорожців.
Ця діяльність сприяла зацікавленню народною тематикою,
формуванню і кристалізації народної ідеї в українському
історичному процесі.

38. Микола Костомаров

Микола Іванович
зізнавався, що в
ранній період
своєї творчості
перебував під
значним впливом
такого «мутного
джерела», як
«Запорожская
старина» І. І.
Срезневського.
Микола Костомаров

39. І. Срезневський«Взгляд на пам’ятники украинской народной словесности» (1834)

Порушувалося
питання про
оригінальність і
самодостатність
української мови,
яку визначав не як
наріччя російської
мови, а як «одну з
найбагатших мов
слов’янських…».
Українська абетка

40. Проблема історичного розвитку

Українські романтики
розглядали історію
України переважно як
історію козацького
періоду. При цьому
княжий період Київської
Русі практично не
враховувався.
Козак. Ілюстрації до «Енеїди»
І. Котляревського.
Автор А. Базилевич

41. Причини цього феномену

загальним історіософським завданням як
письменників “української школи” було
простежити причини падіння Польщі й висвітлити
і ясні, і темні сторінки польсько-українського,
шляхетсько-козацького співіснування
набагато глибше і зовсім не усвідомлене міфічне
завдання – переказати й ритуально відтворити
«смерть України», її перехід із одного в інший
спосіб існування».

42. “Українська школа” в польському письменстві

Юзеф Богдан Залеський (у праці «Збаразька
битва») і Міхал Чайковський (у романі «Вернигора,
гетьман України» та синтезі «Козацтво в
Туреччині», що поєднує літературу, політичну
агітацію, історію й археографію) дотримувалися
позицій узагальненого козакофільства.
В основі їхньої рецепції була покладена легенда
про подвійне козацько-шляхетське походження,
одвічну польсько-козацьку єдність, подвійну
лояльність.
Спирався такий погляд на локальний український
патріотизм, на прагнення популяризувати і
прославляти козацьку Україну, а інколи, як у М.
Чайковського, на сподівання відродити її військову
та політичну потугу для порятунку Європи.

43. “Українська школа” в польському письменстві

Тема образу України звучить у творчості
Мальчевського («Марія»), С. Гощинського
(«Канівський замок»). Але найвище втілення і
завершення козакофільства простежуємо в
творчості Юліуша Словацького («Змій»,
«Вацлав», «Беньовський», «Срібний сон
Саломеї»). Його спадщина уособлює польське
усвідомлення української теми, тобто ролі
України в історії Польщі як
втраченого раю, як джерела
екзотичного, свобідного та
бунтарського, як історичного
попередження про власну
політичну загибель.

44. Висновки:

Український романтизм актуалізував
ідеї народності, національної та
особистісної своєрідності, акцентував
на історичних традиціях козацького
періоду української історії з її
демократизмом і любов’ю до свободи.
Все це заклало основи
романтичної концепції
історизму.

45. 3. Історіософське у творчості М. Максимовича

46. Михайло Олександрович Максимович (1804–1873 рр.)

Народився 15 вересня 1804 р. на
хуторі Тимківщина Золотоніського
повіту Полтавської губернії, в сім’ї
небагатих дворян – вихідців із
старшинських козацьких родів.
Початкову освіти він здобув у
Золотоніській монастирській школі, а
потім вступив до НовгородСіверської гімназії.
Вищу освіту М. Максимович отримав
у Московському університеті (18191823 рр.)
У 1827 р. він захистив магістерську
дисертацію і розпочав роботу на
кафедрі ботаніки Московського
університету, а в 1833 р. був
обраний професором і завідувачем
кафедри ботаніки.
У 1827 р. вийшла у світ його збірка
«Малороссийские песни», яка
здобула великий позитивний
резонанс серед інтелігенції.

47. Проблема генезису українців

У передмові до праці «О малороссійских народних
песнях» (1827 р.) М. О. Максимович звернув увагу на
складність процесу етногенезу українців, які мали
«відмітний характер, ошляхетнений і вивищений
Богданом Хмельницьким».
Учений визначив особливість малоросіян у поєднанні
трьох первісних способів життя: наїздницького,
чабанського і хліборобського.
М. О. Максимович першим актуалізував питання про
необхідність вивченняукраїнців, висловивши ідею
українського народу як об’єкту пізнання історії.

48. Діяльність в університеті Св. Володимира

У травня 1834 р. М. Максимовича затвердили
завідувачем кафедри російської словесності і
деканом історико-філологічного факультету, а у
вересні того ж року – ректором нового університету.
На цій посаді М. О. Максимович пропрацював
півтора роки, але багато зробив для цього вищого
навчального закладу.
Однак учений ще десятиріччя викладав в
університеті філологію, активно займався науковою
діяльністю, поклав початок національній
фольклористиці, став одним із перших українських
національних істориків України.
Університет Св. Володимира
в Києві. Поштова листівка

49. Світогляд М. О. Максимовича

під впливом
шеллінгіанства пройшов певну еволюцію
від усвідомлення раціонального начала
до осягнення ірраціонального, яке
дозволяло осягнути «філософію серця»,
«душу народу». В цьому контексті цілком
зрозумілим є захоплення М. О.
Максимовича народним фольклором, що
дозволяло не обмежуватися історією
видатних персоналій або державних
установ, а вивчати масову свідомість,
звернути увагу на минувшину народу.

50. Історіософія М. Максимовича

М. О. Максимович «витворює вражаючу за
своєю масштабністю міфологему генези
української нації. Дослідник створив одну із
найсміливіших гіпотез, своєрідну історичну
космогонію українського народу».
Оксана Ковальчук

51. Праці про історію Києва та Київської Русі, написані в 1830-х – 1840-х рр.

«Откуда идет Русская земля, по сказанію
несторовой повести и по другим старинным
писаниям русским» (1836),
«История древній русской словесности» (1839),
«О происхождении варяго-руссов» (1839) та ін.

52. «Откуда идет Русская земля, по сказанію несторовой повести и по другим старинным писаниям русским»

Періодизація історії
древній – від 60-х рр. ІХ ст. до останньої чверті ХІІІ ст.,
середній – від останньої чверті ХІІІ ст. до ХVІІІ ст.,
новий – від ХVІІІ ст. і до першої чверті ХІХ ст.,
новітній, або сучасний період.

53. «Откуда идет Русская земля, по сказанію несторовой повести и по другим старинным писаниям русским»

Давній
• вирізнявся розвитком православ’я, книжкової світської й
церковної культури, мови, руського просвітництва в Києві,
впливами греко-східного просвітництва
Середній
• характеризувався оновленням розумового й суспільного
життя Північно-Східної Русі, впливами латино-західного
просвітництва на інтелектуальне життя Південної і Західної
Русі, а згодом і Великоросії
Новий
• позначився новоєвропейськими впливами, прагненням до
європеїзму
Новітній
• відродилося намагання відродити феномен народності, її
самобутній дух

54. Проблема історіогенези

Розрізняв русів північних, до яких залучав
великорусів і білорусів, та русів південних, або
україно-галицьких, у т. ч. полян, сіверян з уличами,
деревлян, тиверців і можливо білих хорватів
(галичан).
Піддав критиці теорію скандинавського походження
Русі та її прибічників, використовуючи дані руських
літописів
На основі літописів М. О. Максимович стверджував,
що руси і варяги – два різноплеменні народи.

55. Київ як центр Русі

М. О. Максимович показав розширення історичного
простору Русі від Києва до південно-західної, або
Червоної Русі, міста якої були «рідними дітьми Києву», із
втратою яких земля Руська стала називатися Україною, а
в ХІV ст. отримала назву Мала Русь.
Київ став «средоточієм древнього Руського світу».
У промові «Об участіи и значеніи Кіева в общей жизни
Россіи», опублікованій окремою брошурою в Києві 1837
р. мислитель визначив три великі періоди «Руського
життя», уособленням яких стали Київ, Москва і Петербург
Київ зберігав роль
важливого духовного
сакрального центру
«святих місць» Руської
землі.
Давньоруський Київ.
Макет.

56. Київ як центр Русі

Після поділу всеросійської метрополії Київ, перебуваючи
під владою князівства Литовського, за словами М. О.
Максимовича, «стає средоточієм духовної єдності для
всієї західної Русі». З часом новим історичним чинником
захисту Києва й України стало козацтво.
У праці «Очерк Киева» (1847) М. О. Максимович знову
показав «першопрестольність» Києва, який був духовною,
економічною й політичною столицею Русі. Духовна
святість Києва зберігалася впродовж усієї історії для всієї
Русі. В «Обозрении Старого Киева» мислитель
знову нагадав читачеві
про роль Києва як матері
руських міст, показав цілу
низку церковних пам'яток,
що підтверджували
історичну древність,
духовну сакральність Києва.
Київ

57. Проблема історіогенези

Русичі належали до корінного населення прабатьківщини,
під якою розумів терени навколо Києва.
Висунув гіпотезу про Русь як плем’я «древнє і родоначальне
для багатьох інших народів». За гіпотезою вченого, русичі
поклали початки кількох колін, у т. ч. козар, болгар, чудь,
готів, а самі зберегли власну ідентичність корінної Русі.
Осмисливши проблему походження русів як автохтонного,
древнього народу, який генетично пов’язаний з
древньоазійським Яфетовим племенем, М. О. Максимович
виділив первісний та історичний періоди життя русів.

58. Дискусія з М. П. Погодіним

Свою гіпотезу походження «первісної і стародавньої Русі» М. О.
Максимович відстоював в полеміці з прибічниками норманської
теорії, яскравим представником якої був російський історик М.
П. Погодін.
Своє бачення проблеми український мислитель висвітлив у
листі до зазначеного опонента «О происхождениии варягоруссов» від 27 березня 1841 р., написаному в Києві.
М. Максимович виклав свій систематичний погляд на русів як на
слов’янський народ і в цьому сенсі виступив послідовником М.
В. Ломоносова, відкидаючи бачення прибічників норманського
походження Русі.

59. «Волынь до ХІ века» (1839)

Вчений об’єднав Волинь за своїм слов’янським
походженням з іншими руськими землями: Київською,
Червоно-руською або Галицькою, Поділлям, які
утворювали «один, корінний південно-руський
народ» упродовж дев’яти століть. Таким чином,
мислитель сформулював ідею етнічно-територіальної
єдності, соборності південно-руського, або
малоросійського народу, який вирізнявся від поляків,
чехів, сербів та інших слов’ян.
Історична традиція руськості з ХІV ст. була підтримана
древнім Галицьким князівством, яке стало називатися
воєводством Руським, а згодом і українським
козацтвом, що в ХVІІ ст. іменувалося «старожитною
Руссю». Назва Малоросія або Мала Русь спочатку
належало Волинській і Галицькій землям, а затим
поширилося на Лівою сторону Дніпра. Таким чином,
М. О. Максимович показав тяглість, безперервність
руської історії від київського до козацького періоду.

60. Концепція тяглості української історії

«О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и
населении ея непришлым народом (Письмо М. П.
Погодину)» (1859)
Запустіння України М. О. Максимович переконливо
спростував, показавши безперервність існування народу
українського на власних теренах і назвавши версію М. П.
Погодіна «довільною вигадкою».
Тим самим заперечувалася погодінська історіософська
концепція, згідно з якою історична спадщина Київської
Русі з її територією, етносом, мовою належить тільки
великоросам.

61.

«теорія Погодіна була своєрідною реакцією
на парадигму «загальноруської єдності»,
котра саме в цей період виникає й
утверджується в історичній думці імперії»
О. П. Толочко

62. «О причинах взаємного ожесточения поляков и малоросіян, бывшаго в ХVІІ веке (Письмо к М. А. Грабовскому)» (1857)

часи древньої князівської самостійності.
від нашестя Батия в 1240 р. до «визволення Києва
Гедимінам» у 1320 р. (80 років) «епоха Татарської влади
над всією Україною».
від приєднання України до Великого князівства Литовського
в 1320 р. до унії з короною Польською в 1569 р. (249 років)
«епоха Литовської влади».
«епоха Польської влади», що охоплювала період від
Люблінської унії 1569 р. до «приведення Богданом
Хмельницьким всієї України під державу Руську» в січні
1654 р. (протягом 85 років).
«епоха роздвоєного буття України», коли східна Україна
постійно перебувала під владою «Руською», а західна
спочатку впродовж 57 років коливалася між Росією і
Польщею, а згодом – після Прутського договору 1711 р. до
кінця Польського королівства в 1795 р. – постійно належала
.
Польщі.

63. Литовський період в українській історії

М. О. Максимович приділив велику увагу ролі литовського
періоду української історії, коли значна частина українських
земель перебувала у складі Великого князівства Литовського.
• «Нечто о земле Киевской» (1864),
• «Заметки о земле Волынской» (1864),
Праці з даної тематики:
• «Память о киевском воеводе Григории
Хоткевиче» (1868),
• «Письма о князьях Острожских» (18660,
• «Литовский замок в Киеве» (1871) та ін.
Автор відмічав позитивну сторону «литовсько-руського світу». Втім,
історик не вважав входження українських земель до Великого
князівства Литовського природним, а розглядав як наслідок
завоювання – «нашестя Гедиміна на Київ».

64. Від початку 1840-х до середини 1860-х рр. М. О. Максимович вивчав походження козацтва, етапи розвитку цього соціального стану,

«Исследование о гетмане Петре КонашевичеСагайдачном» (1843), «Бубновская сотня» (1848),
«Обозрение городовых полков и сотен, бывших на
Украине со времени Богдана Хмельницкого» (1856),
«Филологические письма к М. П. Погодину» (1856),
«Ответные письма М. П. Погодину» (1857), «О причинах
взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в
ХVІІ веке» (1857), «Воспоминания о Богдане Хмельницком»
(1857), «Заметка о казацких гетманах « (1859), «Письма о
Богдане Хмельницком» (1859 – 1860), «Исторические
письма о казаках приднепровских» (1863 – 1865) та ін.

65. Спростування польських історичних міфів

М. О. Максимович показав, що
«Києвопереяславська Русь або Україна прийнята
з’єднання з Польщею в одну Річ Посполиту, на
праві людей рівних з рівними, вільних з вільними»
як ішлося в акті 1569 р.
Розвінчав М. О. Максимович і міф про
«добродійність» польського панування в Україні,
розкривши різні види гноблення поляками
українців: національно-релігійного й соціального.

66. «Исторические письма о козаках приднепровских”

М. О. Максимович поглибив своє розуміння
органічної внутрішньої структури
української історії, пов’язавши київський
княжий і козацький періоди вітчизняної
минувшини.

67. «Письма о Богдане Хмельницком»

Адресовані М. П. Погодіну (1-4) і М. І. Костомарову (5-18)
і опубліковані в 1859-1860 рр.
М. О. Максимович представив свій погляд на Б.
Хмельницького, він уже в першому листі показав, що
Московська і Київська Русь – «дві сторони одного Руського
світу, надовго розрізненні і навіть протистоячі одна одній,
зійшлись воєдино – зусиллями Богдана».
Діяльність Б. Хмельницького поклала
початок «великій історичній справі –
возз’єднанню всієї Владимирової Русі».
Представляє інтерес і лист 11, де
йдеться про характеристику
Б. Хмельницького. При цьому
міститься симптоматична теза про те,
що козаки встали під прапор
гетьмана одностайно, «за цілість своєї
вітчизни Малоросійської».

68. Народні маси в роботах М. Максимовича

М. О. Максимович поставив об’єктом своїх
історичних досліджень саме народні маси в
українській історії. Підтвердженням цього є
його праці в царині соціальної історії,
зокрема «Сказание о Колиивщине» (1839),
«Известия Гайдамаках» (1845).
Ці розвідки наповнені не тільки цікавим
фактичним матеріалом, а й розмислами
історіософського спрямування про
особливості історичного простору та
історичного часу в українських землях, про
соціальні фактори руху історії.

69. Висновки:

Можна стверджувати, що М. О. Максимович зробив помітний
внесок у закладення основ української національної
історіософії історії України.
М. О. Максимович розробив ряд узагальнень у рамках
романтичного історіософського напряму,
насамперед,виділивши українську народність як об’єкт
наукового дослідження, у тому числі історичного.
Мислитель приділив велику увагу руському історіогенезису,
чітко виокремив південно-руський (український) історичний
простір у межах великого руського світу, показав
автохтонність і стародавність південноруської людності,
розкрив першість південноруських теренів на чолі із Києвом
у консолідації земель і народів у кордонах Русі. Не менш
важливо, що М. О. Максимович структуризував український
історичний процес у просторі й часі, при цьому показав
безперервність функціонування південноруського
територіального масиву та людності, тим самим пов’язавши
в одну вісь княжий і козацький періоди української історії.
Заслугою М. О. Максимовича став пошук причинних
чинників поступу історичного процесу, серед яких були
соціальні, духовно-культурні, церковно-релігійні, військові.