Хронологія історична та астрономічна

1.

Перший квартал
Неділя
Понеділок
Вівторок
Середа
Четвер
П'ятниця
Субота
Другий квартал
Неділя
Понеділок
Вівторок
Середа
Четвер
П'ятниця
Субота
Третій к в а р т а л
Неділя
Понеділок
Вівторок
1
2
3
4
5
6
7
Січень
8 15 22 29
9 16 23 ЗО
10 17 24 31
11 18 25
12 19 26
13 20 27
14 21 28
Квітень
8 15 22
9 16 23
10 17 24
11 18 25
12 19 26
13 20 27
14 21 28
Липень
1 8 15 22
2 9 16 23
3 10 17 24
1
2
3
4
5
6
7
1
2
3
4
Лютий
5 12 19
6 13 20
7 14 21
8 15 22
9 16 23
10 17 24
11 18 25
1
2
3
4
Травень
5 12 19
6 ІЗ 20
7 14 21
8 15 22
9 16 23
10 17 24
11 18 25
29
30
31
29
ЗО
31
26
27
28
29
30
26
27
28
29
30
Серпень
і 12 19 2«
6 13 20 27
7 14 21 28
Хронологія історична (від гр. хроуос —
час, Лбуос; — знання, наука, хро\к>Аоуих — хронологія, дата) вивчає історію
виникнення і розвитку літочислення у
народів світу, форми і методи обчислення часу, різні календарні системи, а також розробляє методику переведення
дат на сучасне літочислення.
Розрізняють два типи хронології — астрономічну (математичну) та історичну
{технічну). Астрономічна X. вивчає закономірності руху небесних тіл і визначає
шляхом обчислень точний астрономічний час, історична ж X., аналізуючи значну кількість джерел, визначає час (дату) історичної події і час виникнення джерела.
Потреба обліку часу виникла у людей за глибокої давнини. Ще первісні люди спостерігали за послідовно повторюваними явищами природи: зміною дня і ночі, фазами місяця, порами року. Фіксація явиш природи сприяла упорядкуванню практичних знань, що значною мірою
використовувалися у господарській діяльності. Накопичуючи свої спостереження, люди виявили певні закономірності збігу явищ природи із
розташуванням небесних світил, що дало можливість вимірювати час і
фіксувати його у конкретних одиницях.
Усі основні вироблені людством одиниці лічби часу — доба, місяць,
рік — визначаються астрономічними поняттями. За основну величину
виміру часу приймається доба — період повного оберту Землі навколо
своєї осі, тобто час, упродовж якого Сонце, з'явившись на небосхилі, обходить Землю і повертається у початкову точку. Є зоряна (час, що прохо514

2.

дить між двома послідовними розташуваннями певної зірки, яка не має
помітного власного руху в одній і тій самій точці неба) і сонячна (період
часу між двома послідовними розташуваннями Сонця в одній і тій самій
точці неба) доба. Період часу, за який Сонце повертається у ту ж саму
точку неба, до тієї ж самої зірки, називається зоряним роком. Місяць —
це період повного оберту Місяця навколо Землі, рік — період повного
оберту Землі навколо Сонця.
Витоки X. сягають часів Стародавнього Єгипту, згодом — стародавніх
Греції і Риму. В середні віки завдяки розвиткові продуктивних сил та
культури, а також зростанню ролі релігії, хронологічні знання вдосконалюються і поширюються в Європі, зокрема на Русі. Однією з перших
праць із X. в Давній Русі були "Хронологічні статті" Кирика Новгородця, який розкрив такі поняття, як початкова точка відліку часу (тобто
ера), тривалість року, поділ року на місяці за сонячним і місячним календарями (далі — К.), поділ року на тижні тощо.
Початок становлення X. як наукової дисципліни припадає на кінець
XVI — початок XVII ст. Він був пов'язаний з ім'ям французького вченого-гуманіста Жозефа Скалігера, який у своїх студіях "Нова праця про
поліпшення лічби часу" (1583), "Скарби часів" (1606) та інших розробив
систему уніфікації літочислення, яка значною мірою вплинула на подальші наукові розробки у цій сфері. Наприкінці XVI ст. в Острозі були
видані праці з хронології А. Римші та Г. Смотрицького, які торкалися
розвитку X. в Україні.
Із XVIII ст. в Європі активізуються дослідження з X. З'являються узагальнюючі праці, і в тому числі перший вітчизняний підручник з X. ректора Київської духовної академії І. Фальковського. Наприкінці XIX — на
початку XX ст. загальну теорію та історію західноєвропейського літочислення розробили німецькі вчені: астроном та хронолог Х.-Л. Іделер — у
праці "Посібник з математичної та технічної хронології" та Ф. Гінцель — у
тритомній однойменній праці.
В Україні увагу окремим проблемам X., зокрема народним К., приділяли Я. Головацький, М. Максимович, І. Франко. Займалися ними
і російські вчені — В. Татищев, І. Болтін, М. Карамзін, М. Погодін,
О. Шахматов та ін. П. Хавський і М. Горбачевський створили таблиці для
порівняння Юліанського та Григоріанського К.
XX ст. позначилося складенням потужної школи вчених-істориків, які
працювали у галузі X. Особливий інтерес до цієї науки зріс із запровадженням 31 січня 1918 р. в РРФСР Григоріанського К. З'являються праці
Г. Саара, І. Полака, С. Биковського, Н. Ідельсона, В. Никольського,
Л. Черепніна, А. Зиміна, О. Каменцевої, О. Пронштейна. Від кінця 1930-х
років X. починає викладатись у вишах.
Розвиток І. X. як науки в Україні припадає на другу половину XX ст.
Об'єктом дослідження вітчизняних вчених (В. Стрельського, П. Титаренка, С. Заремби, О. Мацюка та ін.) стали проблеми, пов'язані з вивченням календарних систем, календарних реформ та стилів, уточнення дат
за астрономічними явищами, переведення дат на сучасне літочислення та
ін. У 1963 р. виходить друком підручник А. Введенського, В. Дядиченка
та В. Стрельського "Допоміжні історичні дисципліни".
515

3.

Кінець XX — початок XXI ст. позначилися активізацією розробок з X.
Праці О. Перехреста, Г. Бондаренка, О. Купчинського свідчать про необхідність подальших досліджень у цій галузі знань, зокрема створення
календарних систем.
Усеосяжний характер періодичності явищ природи, більш або менш
однакові форми і умови господарської діяльності на планеті привели до
календарних обчислень часу, котрі грунтуються на рухах небесних світил.
Слово "календар" походить від латинського "Саіепсіае" — перший день
нового місяця. Латинське "саіепсіагіит" у буквальному перекладі означає
"боргова книга", оскільки у Стародавньому Римі існувало правило оплачувати боргові проценти саме в перший день місяця.
Кожна календарна система потребує будь-якої початкової точки відліку.
Це — т. зв. ера, від якої здійснюється відлік років. Назва "ера" походить
від латинського "аега", що перекладається як "число", "цифра". Вважається, що за всю історію людства було понад 200 ер. Однак всі вони мають
умовне значення. До найпоширеніших ер належать: Антіохійська ера від
"створення світу" (відлік — від 1 вересня 5968 р. до н. е.); Візантійська
ера від "створення світу" (від 1 вересня 5508 р. до н. е.); Александрійська
ера від "створення світу" (від 25 березня 5493 р. до н. е.); Олімпійська ера
(від літа 776 р. до н. е.); ера від "заснування Риму" (від 21 квітня 753 р.
до н. е.); ера Набонассара (від 26 лютого 747 р. до н. е.); християнська
ера (від 25 грудня 1 р. н. е.); ера Діоклетіана (від 29 серпня 284 р. н. е.).
Початком ери могла бути як реальна (історична), так і міфічна (легендарна або фіктивна) подія. Прикладом найстародавнішого обчислення
часу, яке велося від реальної історичної події, була ера Набонассара (від
747 року до н. е. до 284 р. н. е.). Римські історики дотримувалися цієї ери
майже до воцаріння Діоклетіана, який був проголошений імператором у
284 р. н. е. Від цього року починається його ера. Через кілька століть
проти існуючого звичаю обчислювати час за ерою Діоклетіана виступив
римський монах Діонісій Малий, який працював над складанням К. Він
уважав, що християни повинні відкинути язичеський лік років і перейти
до розрахунків років від народження Ісуса Христа. На основі довільних
(штучних) розрахунків Діонісій "визначив" дату народження Христа і заявив, що ця подія відбулася 532 роки тому. Отже, наступний рік
відповідно буде 533^м роком від Різдва Христового. Число 532 Діонісій
взяв не випадково. Йому було доручено скласти таблицю святкування Великодня, і, ввівши це число, він спростив порядок обчислення релігійних
свят. Число 532 має цікаву властивість: його можна одержати у результаті
множення числа 4 на 7 і далі на 19, тобто 4x7x19=532. Число 7 — це число
днів тижня, а число 4 — період високоса (кожний четвертий рік — високосний). Добуток цих чисел (7x4=28) називається колом Сонця: через
кожні 28 років числа місяців починають знову припадати на ті ж самі дні
тижня. Наприклад, якщо 1 травня 1960 р. була неділя, то неділя була також 1 травня 1932 р. і буде 1 травня 2016 р.
Числом 19 позначається коло Місяця: через кожні 19 років всі фази
Місяця починають знову припадати на ті ж самі числа місяця. Наприклад, коли повний місяць був 11 квітня 1960 р., то повномісяччя було також 11 квітня 1941 р. і буде 11 квітня 2017 р.
Якщо ж зробити такий обрахунок — 28x19=532, то це означає, що через кожні 532 роки одним і тим самим числам місяців відповідатимуть
одні й ті ж самі дні тижня, а також одні й ті ж самі фази Місяця.

4.

Властивості числа 532 якраз і використав Діонісій Малий для обчислення Пасхалій — дат святкування Пасхи на багато років наперед. Церква тривалий час не наважувалася прийняти запропоноване ним літочислення. Воно запроваджувалося поступово в різних країнах. Так, вперше
дата від Різдва Христового (скорочено "Р. X.") трапляється в церковних
документах лише у 742 р., і тільки з середини XVI ст. в усіх папських документах вказується дата від "Р. X." і одночасно з нею — дата за Візантійською ерою від "створення світу". Згідно з указом Петра І Росія перейшла на еру від Різдва Христового, яка починалася через 5508 років
після "створення світу" за Візантійською ерою, лише у 1700 р. До XIX ст.
її прийняли в усіх християнських країнах. Нині ера від "Р. X.", або "наша ера", є загальноприйнятою для фіксації всіх історичних подій. Поява
К. спричинювалася не тільки практичними потребами людей — це зумовлювалося також різноманітними релігійними віруваннями, міфологіями, переказами тощо. З огляду на природні явища, які клалися в основу К., їх можна поділити на три види: сонячні, в основі яких лежить сонячний тропічний рік (365,24 доби); місячні, в основі яких лежить період
між двома однаковими фазами Місяця (29,5 доби); місячно-сонячні, в
яких поєднується два фактори: зміна місячних фаз і настання рівнодення.
Зазначимо, що стародавні календарні системи базувалися на побутових спостереженнях, які й лягли в основу К. деяких народів світу.
Серед давніх календарних систем слід назвати давньоєгипетську, давньоримську, мусульманську, К. майя, які справили значний вплив на подальший
розвиток календарної системи Західної Європи та Азії і на К. інших народів.
Якщо давньоєгипетський К. був побудований на основі культу Сонця
(сонячний К.), то мусульманський за основу обчислення часу брав рух
Місяця (місячний К.) і розглядав цю планету як божество. Єврейський
К. був місячно-сонячним і грунтувався на складних обчисленнях. Незручність місячно-сонячного К., яким користувались і римляни, поставило на порядок денний питання про необхідність календарної реформи.
Така реформа була здійснена в Римі у 46 р. до н. е. під час правління
Юлія Цезаря.
Александрійський астроном і математик Созіген запропонував Цезареві
проект календарної реформи, яка відносно точно розв'язала цю проблему.
Цей К. після смерті Юлія Цезаря був названий Юліанським (тепер він відомий як "старий стиль"). Проте він не одразу увійшов у вжиток і був прийнятий християнською церквою на Вселенському соборі в Нікеї аж у 325 р.
н. е. Відтоді вш почав поширюватися у країнах, де існувала християнська
релігія. У нас ним почали користуватись після хрещення Русі у 988 р.
Юліанський К. ліг в основу календарної системи, якою користуються в
наш час більшість народів світу, але з деякими змінами.
У XVI ст. виникла потреба вдосконалити Юліанський К., бо за ним
календарний рік розходився з астрономічним на 11 хвилин і 14 секунд, а
за 128 років — на цілу добу. Оскільки цим К. користувалися досить довго, то через 1280 років розходження досягло 10 діб. Це спричинилося до
проведення у 1582 р. нової календарної реформи. Папа римський Григорій XIII створив спеціальну комісію з астрономів і духовних осіб, якій
було доручено розробити проект нового К. За основу комісія прийняла
проект, запропонований ще у 1576 р. італійським лікарем, астрономом і
математиком Алоїзієм Ліліо (1520—1576). Реформа повинна була
517

5.

розв'язати два основних завдання: по-перше, ліквідувати накопичену
різницю у 10 діб між календарним і тропічним роками (і, отже, повернути день весняного рівнодення на 21 березня); по-друге, максимально
наблизити календарний рік до тропічного, щоб у майбутньому різниця
між ними не була б такою відчутною.
Перший крок календарної реформи полягав у тому, що було вирішено вважати п'ятницю 5 жовтня (після четверга 4 жовтня 1582 р.) 15-м
жовтня 1582 р. Дату весняного рівнодення 1583 р. пересунули з 11 березня на 21 березня 1583 р. Таким чином було здійснено перехід на новий
стиль і зліквідовано нагромаджену різницю.
Новий календарний стиль, котрий отримав назву Григоріанського, виявився значно точнішим від Юліанського ("старого стилю"), та все ж не
абсолютно точним. Так, рік за Григоріанським К. відстає від тропічного
року на 26 секунд, а різниця в одну добу може настати через 3323 роки. Таким чином, середня тривалість календарного року стала значно ближчою
до тривалості сонячного року.
Першими Григоріанський К. визнали Італія, Іспанія, Португалія,
Франція (1582). У 1583—1584 рр. — Баварія, Австрія, Швейцарія, у 1700 —
Норвегія, Данія, у 1753 р. — Швеція, Фінляндія і т. д. У найбільших православних країнах світу Григоріанський К. було запроваджено аж у XX ст.,
зокрема, в Болгарії — у 1916, Росії — у 1918 р., Сербії — у 1919, Румунії —
у 1919, Греції — у 1924 р. Цей К. прийняли і мусульманські країни (Туреччина — у 1926, Єгипет — у 1928 р.).
У Росії протягом XVIII ст. питання про реформування Юліанського К.
не стояло. Однак у міжнародних стосунках з європейськими країнами
Росія практично зіткнулася з двома календарними системами і була змушена визнати зверхність Григоріанського. У XIX — на початку XX ст. "новим" стилем поряд із "старим" стали користуватися російське МЗС, торговельний і військово-морський флоти. На Григоріанський К. перейшли
астрономи і метеорологи, ним користувалися у наукових виданнях і листуванні; у газетних матеріалах вказувалася подвійна дата. Решта суспільних
справ і подій усередині держави обраховувалася за "старим стилем".
У 1899 р. з пропозицією провести реформу К. виступили спеціальні
комісії, утворені з цією метою при РАН. Однак ця академічна робота не
увінчалася успіхом, позаяк керівник Синоду К. Побєдоносцев висловився за несвоєчасність проведення цього заходу.
Західноєвропейський К. у Росії був запроваджений постановою РНК
1 лютого 1918 р., коли різниця між Юліанським і Григоріанським К. становила 13 днів. Тому замість 1 лютого 1918 р. стали вважати 14 лютого,
замість 2 лютого — 15 лютого і т. д. Ця різниця у 13 діб збережеться до
29 лютого 2100 р. і лише після цього збільшиться ще на одну добу і становитиме 14 діб.
Григоріанський К. з астрономічної точки зору є досить точним, але і
він має ряд недоліків. Так, істотною вадою є неоднакова тривалість
місяців (28, 29, 30, 31 день), а отже, й неоднакова тривалість кварталів
(90, 91, 92 дні); нема узгодженості між днями тижня і числами місяців, у
результаті чого однакові за назвами дні тижня в різні місяці і в різні календарні роки припадають на різні числа. Кожен новий рік починається
з іншого дня, а сам початок року не пов'язаний з якимись астрономічними чи іншими природними явищами. Місяці також починаються у різні
518

6.

дні. Чергування тижнів не залежить і від тривалості місяців, тому нерідко
початок тижня припадає на один місяць, а кінець — на інший. Кількість
робочих днів також різна і коливається у межах 23—27 днів. Усі ці недоліки спричинюють певні труднощі, особливо в господарчій галузі, у
здійсненні бюджетних розрахунків, нарахуванні зарплатні тощо. Тому
вже у XIX ст. почали розроблятися проекти такого К., в якому була б узгоджена тривалість місяців і кварталів з постійною кількістю тижнів, новий рік починався б в один і той самий день, а за числом у місяці можна було б назвати день тижня.
Перший такий проект запропонував у 1849 р. французький філософ
Огюст Конт. За цим проектом рік ділився на 13 місяців, у кожному з яких
було 4 тижні по 7 діб, а всього 28 діб. Кожен місяць починався з неділі і
закінчувався у суботу. До одержаних таким шляхом за рік 364 діб додавалася ще одна доба без назви, яка вставлялася після суботи останнього —
13-го — місяця як додатковий день відпочинку. У високосному році ще один
день відпочинку без назви додавався б після суботи шостого місяця. Цей К.
має один суттєвий недолік: рік, який складається з 13 місяців, не можна
поділити на півріччя і квартали, не поділивши відповідно і місяці.
Зручніший варіант запропонував французький астроном Гюстав Армелін. Згідно з цим проектом рік мав налічувати 12 місяців та поділятися на чотири квартали по 91 добі у кожному. Кожний квартал мав би
містити 13 тижнів, причому перший місяць повинен був мати 31 добу, а
останні — по ЗО. Перші числа року і кварталу завжди приходилися б на
неділю, у кожному місяці — 26 робочих днів. Однак, незважаючи на те.
що даний проект свого часу був схвалений СРСР, Індією, Францією
Югославією та іншими країнами, він так і не був прийнятий.
У 1923 р. при Лізі Націй було створено спеціальний комітет у справа)
календарної реформи, який розглянув кількасот проектів. Суть їх зводилася до вибору між двома типами К.: 13- і 12-місячним. Робота над ство
ренням Всесвітнього К. триває і нині.
Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. М., 1963; Бикерман Э. Хронология древнего мира. М., 1975; Білоус Л. М. Час і календар. К., 1960; Бондаренко Г. В.
Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни. Луцьк, 1997; Введение в специальные
исторические дисциплины: Учеб. пособие / Т. П. Гусарова, О. В. Дмитриева,
И. С. Филиппов и др. М., 1990; Введенський А. О., Дядиченко В. А., Стрельський В. /.
Допоміжні історичні дисципліни. К., 1963; Володомонов Н. В. Календарь: прошлое,
настоящее, будущее. М., 1987; Ермолаев И. П. Историческая хронология. Казань,
1980; Заремба С. 3. До питання про теорію і методику хронологічних досліджень 11
УІЖ. 1974. № 2; Каменцева Е. И. Хронология. М., 1982; Климишин І. А. Календар
природи і людини. Львів, 1975; Климишин И. А. Календарь и хронология. М., 1990;
Кобрин В. Е., Леонтьева Г. А., Шорин П. А. Вспомогательные исторические дисциплины. М., 1984; Купчинський О. Перші датування документів за григоріанським календарем у державних установах України XVI ст. / / ЗНТШ. Львів, 1991. Т. 222: Праці
історико-філософської секції; Перехрест О. Г. Історична хронологія. Черкаси, 1999;
Пронштейн А. П., Кияиіко В. Я. Хронология. М„ 1981; Савчин М. С. Допоміжні історичні
дисципліни. Дрогобич, 1995; Селешников С. И. История календаря и хронология. М.,
1972; Стрельський В. І., Титаренко П. Г. Історія календаря. К , 1975; Титаренко П. Г.
Історія календаря в Росії і на Україні в зв'язку з загальною історією календарів. К.,
1972; Хренов Л. С., Голуб И. Я. Время и календарь. М., 1989.
Ірина ВОЙЦЕХ1ВСЫ
519