54_Країни_Африки_та_П_вденно_Сх_дної_Аз_ї

1.

Країни Африки і Південно-Східної Азії
План
1. Здобуття незалежності країнами Африки.
2. Держави Північної Африки.
3. Країни Тропічної та Південної Африки.
4. Крах апартеїду в ПАР.
5. Політичний та соціально-економічний розвиток Африки
наприкінці XX –поч. XXI cт.
6. Країни Південно-Східної Азії. Індонезія
7. Індокитай у 1945–1954 рр.
8. Американо-в’єтнамська війна.
9. «Червоні кхмери» та їхня модель «комунізму».
10.Нові індустріальні держави.
Д/з: ст. Ст. 152-161

2.

1. Здобуття незалежності країнами Африки.

3.

Африка на поч. ХХ ст.

4.

До Другої світової війни формально незалежними
державами були: Єгипет, Ліберія, Ефіопія, ПівденноАфриканський Союз (з 1961р. Південно-Африканська
Республіка). Більшість територій Африки колонії
Великої Британії, Франції, Бельгії, Португалії. Нині на
африканському континенті 54 незалежних держав , які є
членами ООН.
Після ІІ світової посилюється деколонізація – процес
надання незалежності, повного суверенітету домініонам,
підмандатним територіям, залежним територіям,
колоніям. Цей процес відбувався як мирним, так і
збройним шляхом.

5.

Причини деколонізації:
1. ослаблення метрополій після ІІ світової;
2. зниження ефективності колоніальної системи
господарювання;
3. зростання впливу колоній;
4. розгортання національно-визвольного руху;
5. негативне ставлення до колоніалізму суспільної
думки в країнах-метрополіях і загалом у світі;
6. «холодна війна», негативне ставлення до
колоніалізму провідних країн світу, США та СРСР.

6.

Етапи здобуття незалежності країнами Африки:
1. 1950-ті рр. – арабські країни Північної Африки (крім
Алжиру, який став незалежним у 1962 р.)
2. 1960-ті рр. – країни Тропічної Африки. 1960 р. – «рік
Африки» – 17 держав стали незалежними. Розпалися
британська, французька, бельгійська колоніальні імперії.
Залишалась португальська, яка розпалася після революції в
1974 р. у Португалії.
3. 1970-80-ті рр. – португальські колонії на півдні Африки.
У ПАР ліквідовано систему апартеїду.
4. 1993 р. – з’явилася Еритрея – колишня провінція Ефіопії.

7.

1960 р. –
«Рік
Африки» –
незалежність
отримали
17 колоній на
Африкансько
му
континенті

8.

Шляхи розвитку країни, які здобули
незалежність:
1. більшість орієнтувалися на США й Західну
Європу, будуючи схоже суспільство;
2. інші країни (Гана, Гвінея, Малі, Ангола, Бенін,
Конго, Танзанія, Ефіопія, Мозамбік) обрали
«соціалістичну орієнтацію» (будівництво
соціалізму та визнання марксизму офіційною
ідеологією).
У більшості африканських держав скрутне
становище, незважаючи на людський і природний
потенціал; загострилася продовольча проблема,
демографічний вибух.

9.

2. Держави Північної Африки.

10.

Держави Північної
Африки є складовою
частиною арабського
світу.

11.

Релігія в
державах
Африки

12.

ЛАД:
15 арабських
держав
Південнозахідної Азії
та
7Північної
Африки
Штабквартира:
Каїр, Єгипет

13.

Туніс та Марокко стали незалежними у 1956 р.
Алжир - у1962 р. До 1980-х рр. «соціалістична
орієнтація».
Єгипет з 1922 р. формально самостійна держава.
У 1952 р. переворот, проголошено республіку, президент
Насер (до 1970р.), орієнтація на СРСР.
Президент А.Садат з 1974 р. – курс на реприватизацію
економіки, приватну власність, орієнтація на Захід.
Президент Х.Мубарак (1981–2011) – стабільна, але
авторитарна система влади. Після «Арабської весни»
(2010-2011 рр.) на короткий час правління ісламістів, а з
2013 р. повернення військово-президентської системи.
Сьогодні Єгипет – геополітичний і військовий центр
Північної Африки

14.

Лівія у 1911-1942 рр. колонія Італії. Незалежна з 1951р.
У 1969 р. проголошено Лівійську Арабську Республіку,
яку очолив М. Каддафі (1969–2011). Він проводив
антизахідний курс, «арабський соціалізм» – поєднання
ісламських і соціалістичних ідей. Величезні прибутки
від експорту нафти забезпечували достатньо високий
рівень життя лівійців. М. Каддафі підтримував ліві
повстанські рухи, палестинців та міжнародні
терористичні групи, що викликало конфлікт із США.
«Арабська весна» повалила при підтримці НАТО режим
Каддафі. Сьогодні Лівія залишається однією з найбільш
нестабільних держав Північної Африки, хоча має великі
природні ресурси

15.

3. Країни Тропічної та Південної Африки.

16.

Тропічна (Субсахарська) Африка – Африка південніше
Сахари - найвідсталіший в економічному аспекті регіон світу.
Тут створювали тиранії – як прорадянські, так і прозахідні.
До сер. 1960-х рр. у Тропічній Африці припинився колоніалізм,
переважно мирним шляхом (крім Кенії й Камеруну).
Ці країни пройшли складний шлях економічних експериментів,
військових переворотів і демократизації. Він є ключовим
центром демографічного та економічного розвитку світу у
XXI ст.
Нігерія – найбільша економіка та за населенням, континенту.
Демократична Республіка Конго – одна з найбагатших на
корисні копалини держав світу.

17.

18.

Країни Південної Африки.
Південна Родезія – у 1965р. біла меншість прагнула створити
расистську державу. У 1979р. визнано рівність рас, проведено
вибори та проголошено нову державу – Зімбабве.
Португалія володіла Анголою, Мозамбіком, Гвінеєю-Бісау, Кабо
Верде (Островами Зеленого Мису), Сан-Томе і Прінсіпі.
Деколонізація тривала у 1975-1990 рр. У цих країнах
розпочалася громадянська війна, в яку активно втручалися СРСР,
Китай, Куба, ПАР, Родезія. Після виведення радянських (1986 р.)
і кубинських (1991р.) військ у 1992 р. президенти колишніх
португальських колоній офіційно зреклися орієнтації на
соціалізм і пішли на зближення із Заходом.
У 1989р. ПАР надала незалежність Намібії, яка перебувала під її
управлінням з 1920 р.

19.

4. Крах апартеїду в ПАР.

20.

З 1948 р. расистський режим ПАС запровадив апартеїд
(«роздільне існування» рас) – крайня форма расової
дискримінації, позбавлення цілих груп населення
політичних і громадянських прав, аж до територіальної
ізоляції за расовою належністю (політична влада
належала білим (африканерам), а представники
темношкірого населення та переселенці з Азії були
позбавлені політичних прав).
Режим набув ознак поліцейського. Уряду було дозволено
виселяти темношкірих із будь-якої місцевості країни.
Були заборонені шлюби темношкірих із білими.

21.

Уряд проводить політику сегрегації – одна з форм
расової дискримінації – примусове відокремлення
«кольорового» населення від «білого». Створюються
бантустани – ізольовані території для темношкірого
населення. На 1981 р. у бантустанах (13% території)
проживало 75 % населення.
ООН запровадила санкції проти расистського режиму
ПАР. Чорношкіра більшість вела боротьбу.
Національні організації ПАР: Африканський
національний конгрес (АНК) об’єднував народ коса (6
млн. чол.), а Рух культурного визволення нації
(ІНКATА) – народ зулу (8 млн. чол.)

22.

Влада заборонила антирасистські організаціїє. Лідера
АНК Нельсона Манделу у 1963-1990рр. було ув’язнено.
З 1989 р. президент Фредерік де Клерк демонтує
апартеїд: скасовано обмеження для чорного населення,
заборону змішаних шлюбів, легалізовано опозиційні
партії, амністовано багатьох політичних в’язнів. У
1994 р. на виборах до парламенту переміг АНК.
Президентом ПАР став Н.Мандела. За мирне вирішення
політичної кризи Ф. де Клерк та Н. Мандела нагороджені
Нобелівською премією миру.
Сьогодні ПАР – найрозвиненіша економіка Африки та
одна з найвпливовіших держав континенту, хоча вона й
досі долає спадщину расової нерівності.

23.

5.
Політичний
та
соціально-економічний
розвиток Африки наприкінці XX – поч. XXI cт.

24.

Для політичного розвитку країн Африки характерно:
1. Політична нестабільність і слабкість державних
інститутів (перехід від військово-диктаторських режимів,
домінування військових у суспільно-політичному житті та
однопартійних систем до багатопартійності).
2. Обмеження політичних свобод у багатьох країнах.
3. Відсутність демократичних традицій, демократичного
досвіду.
4. Збройні конфлікти та громадянські війни (Руанда,
Сомалі, Ліберія, Судан…)
5. Племінний або етнічний сепаратизм.

25.

Авторитарні режими

26.

Іноземні
військові
бази в
країнах
Африки

27.

28.

Для економічного
розвитку країн
Африки характерно:
1. Економічне
відставання.
2. Наявність значних
природних ресурсів.
3. Багатоукладність
економіки.
4. Низький рівень
розвитку
продуктивних сил.
Країни світу за ВВП

29.

Найбільші
країни
світу
за ВВП

30.

Африка і Євразія вночі.
Яка відчутна і разюча
різниця.
Частка Африки у
світовому ВВП є низькою,
~3% від загального
обсягу, а проживає >17%
населення світу.
Найменш розвинуті країни
займають 56,4% площі
Африки, в них проживає
52,6% населення регіону,
виробляють 26% ВВП
Африки.

31.

Для соціального розвитку країн Африки характерно:
1.У Африці проживає < 1, 5 млрд. осіб. Найвищі у світі темпи
зростання населення.
2.~1/3 населення без базового доступу до медицини, 50% – без
базової санітарії (середня тривалість життя (63 р.), висока
дитяча смертність – у 1,5-2 рази вища, ніж в розвинених країнах
світу).
3. ~1/3 населення неписемна, що перешкоджає впроваджувати
високоефективні технології.
4. Соціальна нерівність (за межею бідності >60%).
5. Виробництво продовольства відстає від збільшення
населення.
6. ~1/5 населення недоїдає, виживає завдяки гуманітарній
допомозі ООН.

32.

Кількість людей віком 65+ років у різних частинах світу

33.

34.

Спостерігаються і позитивні тенденції:
зростання тривалості життя
збільшення доступу до освіти
розвиток медичних програм боротьби з ВІЛ і
малярією.
Нині серед швидкозростаючих економік світу половину
становлять африканські країни.

35.

Майже усі країни Африки в організації
Африканський Союз (АС).
Мета якої забезпечити в Африці демократію,
стабільність економіки, припинення всіх конфліктів
і створення ефективного спільного ринку (введення
єдиної валюти (афро) та створення спільних
збройних сил).
До ОПЕК входять африканські країни-експортери
нафти.

36.

ОПЕК+ не тільки країничлени,
а + інші:
Азербайджан,
Бахрейн,
Бруней,
Казахстан,
Малайзія,
Оман,
Південний Судан,
Росія та
Судан
Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

37.

38.

США проти
Китаю:
торговельне
домінування
в Африці

39. Китайські комуністичні інвестиції.

40.

41.

6. Країни Південно-Східної Азії. Індонезія.

42.

43.

На 1945 р. у Південно-Східній Азії лише одна
незалежна держава – Таїланд. Після розгрому Японії
розгорнувся національно-визвольний рух. Особливість
моменту: японські окупанти уже неспроможні
управляти, попередні ж колонізатори (англійці,
французи, голландці) – ще не встигли повернутися.
Індонезія 350 років була колонією Голландії, пройшла
шлях від проголошення незалежності у 1945 р та
соціалістичного експерименту (правління Сукарно в
1945-1967 рр.) через трагічні спроби комуністичного
перевороту в 1965 р. до військової диктатури Сухарто
(1968-1998 рр.) і від диктатури до демократизації
суспільства в наш час.

44.

45.

7. Індокитай у 1945–1954 рр.

46.

Індокитай (В’єтнам, Лаос, Камбоджа) до війни колонії
Франції.
2 вересня 1945 р. керівник Компартії Індокитаю Хо Ші
Мін проголосив утворення Демократичної Республіки
В’єтнам (ДРВ).
1945 рр. проголошено незалежність Лаосу і Камбоджі.
Франція намагається відновити колоніальне панування →
Перша індокитайська війна (1946–1954). СРСР та КНР
визнали уряд Хо Ші Міна. Франція зазнала поразки:
В’єтнам, Лаос і Камбоджа отримали незалежність у1954 р.
В’єтнам було поділено на дві частини: на північ від 17-ї
паралелі ДРВ (комуністи, Хо Ші Мін), на південь –
Республіка В’єтнам (підтримували США).

47.

48.

8. Американо-в’єтнамська війна.

49.

ДРВ прагне збройним шляхом приєднати Південний
В’єтнам, на території якого створено прокомуністичні
партизанські сили. У це протистояння втрутилися США
та СРСР і КНР. У 1965 р. американські літаки
бомбардують ДРВ, на допомогу Півдню прийшли
війська США. Але партизанські з’єднання комуністів
знищити не вдалося.
Жорстокість проявляли обидві сторони:
США – технологічно руйнівна війна (бомбардування,
напалм, дефоліанти);
комуністичні сили – партизанський терор і репресії,
мінування.

50.

СРСР і КНР з 1965р. надавали в’єтнамським комуністам
допомогу. Війна була невдалою для США, які з 1969 р.
виводять війська із В’єтнаму. У 1973 р. припинено війну.
У 1975 р. ДРВ захопив південний Вʼєтнам, у 1976 р. –
проголошено єдину державу Соціалістичну Республіку В’єтнам.
У 1975 р. комуністи захопили владу у Камбоджі та Лаосі. Усі три
комуністичні режими країн Індокитаю проголосили своїм
завданням побудову соціалізму. Це була перемога не лише
комуністів Індокитаю, а й СРСР, його великий успіх у
«холодній війні».
3 1986 р. у В’єтнамі почалися економічні реформи за зразком
КНР: перехід до ринкової економіки при збереженні монополї
комуністичної партії на владу. Нормалізовані відносини з Китаєм,
виведено війська з Камбоджі та Лаосу, відновлено дипломатичні
відносини зі США (1995 р.)

51.

52.

9. «Червоні кхмери» та їхня модель «комунізму».

53.

У 1950-60-х рр. Камбоджею правив король Н. Сіанук,
якого скинули у 1970р.
У 1975р. у Камбоджі (Демократична Кампучія)
встановили тоталітарний соціалізм «червоних
кхмерів» (1975–1979) – фанатиків-комуністів на чолі з
Пол Потом. Це одна із найжорстокіших і
найкривавіших диктатур XX ст. Полпотівці навіть
жорстокість Сталіна і Мао вважали недостатньо
радикальною і проводили «стопроцентну, повну
соціалістичну революцію» без міст, без власності, без
ринків та грошей, без сім’ї.

54.

Дії «червоних кхмерів»:
1. Міста ліквідовували, їх жителів переселяли у села і
джунглі, де насильно створювалися «с/г комуни». При
цьому: сім’ї руйнували, харчування впроголодь.
2. Відмінено гроші, введено прямий розподіл.
3. Уся країна – конц. табір. Безмежна жорстокість:
знищено 3 млн. із 8 млн. – держ. службовців, вчителів,
студентів, важкохворих, невдоволених владою ... (Із 643
лікарів живими залишилося 69, знищено 4/5 учителів).
4. Знищували техніку, устаткування, закривали
школи, спалювали книги.
5. Повністю зруйновано економіку.

55.

Ворогами для «червоних кхмерів» окрім КНР стали всі
країни.
У 1979 р. В’єтнам за підтримки СРСР ввів свої війська
в Камбоджу, які скинули полпотівський режим. Створено
Народну Республіку Кампучію проти якої борються і
полпотівські партизани, і прихильники принца Н.Сіанука.
У 1989 р. в’єтнамські війська виведено. У 1991 р. –
Договір про врегулювання камбоджійського конфлікту.
1993 р. – Камбоджа королівство (Н. Сіанук).
Громадянська війна тривала до смерті П.Пота (1998 р.)
Сьогодні Камбоджа – політично стабільна, але частково
авторитарна держава з швидким економічним розвитком.

56.

10. Нові індустріальні держави.

57.

Нові індустріальні держави (НІД) – країни, що
здійснили швидкий перехід від аграрної або сировинної
економіки до індустріально-експортної, динамічно
зростає їх економіка, але ще не досягнуто статусу
високорозвинених країн.
Причини економічного піднесення цих країн:
1. Активне втручання держави в економіку.
2. Урядова підтримка розвитку експорту.
3. Значні іноземні інвестиції.
4. Кваліфікована дешева робоча сила, висока культура
праці, почуття обов’язку та моральної відповідальності.
5. Попит на їх експортну продукцію у промислово
розвинені країни світу.

58.

Основні риси НІД:
І. Економічні характеристики:
1. Швидке зростання ВВП на душу населення.
2. Активна експортно-орієнтована промисловість.
3. Збільшення частки високотехнологічного виробництва.
4. Залучення іноземних інвестицій
ІІ. Соціальні ознаки:
1. Зростання рівня життя і середнього класу.
2. Урбанізація, розвиток міст.
3. Підвищення рівня освіти
ІІІ. Політичні та стратегічні особливості:
1. Часто політична стабільність або авторитарні режими
сприяють економічним реформам.
2. Експортна орієнтація та інтеграцію у світову економіку.

59.

Спільне для НІД Південно-Східної Азії:
1. Орієнтуються на японську модель розвитку, повторення
японського «економічного дива».
2. Надзвичайно високі темпи зростання їх економік.
3. Широке впровадження приватно-ринкових відносин.
4. Населенню притаманна висока культура праці, повага до влади,
що грунтується на релігійних традиціях конфуціанства.
5. Залучали іноземний капітал, новітні технології.
6. Промисловість орієнтована на експорт: на світовий ринок
постачати радіоелектроніку, роботи, автомобілі, судна тощо.
7. Зміни в соціально-економічному статусі цих країн привели до
певної їх демократизації.

60.

За темпами економічного зростання та рівнем розвитку
виділяють 3 ешалони НІД:
І. (1960–1980 рр.) «лідери» – високотехнологічні, майже
високорозвинені країни: Південна Корея, Гонконг,
Тайвань, Сінгапур – «азійські тигри».
ІІ. (1970–1990 рр.) «середні» – середній рівень
розвитку: Малайзія, Таїланд, Індонезія, Бруней.
ІІІ. (1990–2000 рр.) «молодші» – початкова або
проміжна стадія індустріалізації: В’єтнам, Філіппіни,
Камбоджа, Лаос.

61.

62.

1. На сьогодні АТР – найбільший ринок світу та приклад
для інших країн, як потрібно долати економічну
відсталість і досягати економічного зростання.
2. Ці країни розвиваються за євроринковим стандартом,
проте з урахуванням власних традицій.
3. Велику роль відіграють іноземні інвестиції, сучасні
технології, електроніка, зовнішня торгівля, сфера послуг...
4. Економічне об’єднання АСЕАН, безмитна сприяють
зростанню виробництва в цьому регіоні, зміцнює їх
позиції як в АТР, так і в усьому світі.

63.

АСЕАН:
10 держав
субрегіону
Штабквартира:
Джакарта,
Індонезія