Слобідська Україна

1. Слобідська Україна.

Слобідські козацькі полки
Автор : Ахадов
Едуард

2.

28 вересня 1651 року було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно
обмежувалися козацькі права, так козацькою територією визнавалося
лише Київське воєводство і козацький реєстр скорочувався до 20 000.
Після підписання цієї угоди, козаки з Брацлавщини і Чигиринщини змушені були
продавати свої мешкання та перебиратись разом з сім'ями на Київщину.
Через великий наплив людей на Київщину разом з їхнім майном, Хмельницький
прийняв рішення розселити цих козаків на пустих землях і таким чином були
засновані 5 козацьких слобід: Охтирка, Рибинськ (Остророжок), Суми, Харків,
Ізюм, на південь і південний-захід від містечка Білгород :

3. Етапи колонізації :

1.
Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники
переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській.
2.
Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651 р.:
переселення 1652 р. року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у
кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували місто Острогозьк; переселенці з містечка
Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми.
Ця хвиля тривала й далі: 1654 р. засновано місто Харків, 1662 р.— Богодухів.
3.
Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670–1680-их роках (в
тому числі організований Іваном Самойловичем насильницький «Великий згін» 1678–1679 рр.).
4.
У 1674 р. засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 р. — місто Ізюм.
5.
Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією повстання Палія у 1704 р. та насильницьким
переселенням мешканців Правобережної України на Лівобережжя у 1711—1712 роках, що було організовано
російською владою.
6.
Остання велика колонізаційна хвиля припадає на 1720–1730 роки, у зв'язку з відновленням польськошляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734 р., а також із посиленням
старшинського визиску козацько-селянської людності на Гетьманщині.

4. Утворення полків:

Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки: Острогозький
полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. У 1685 р.
утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (у 1734 р. на Слобідській
Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські
жалувані грамоти. Але Слобідська Україна , на відміну від Гетьманщини, не
мала державної української влади (гетьманату). У 18 ст. були спроби
централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого
військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з
московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник
Федір Шидловський (1708–1711 рр.), охтирські полковники Федір Осипов
(1711 р.) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків
Василь Капніст (1751–1757 рр.) та ін. Але над козацькою владою Слобідської
України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи
(зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім
воронізький, київський). У 1711 р. Харківським, Ізюмським і Острогозьким
полками керував азовський губернатор, адмірал Ф.
Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 р. і Харківським) —
київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки
перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були
спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові
Великої Росії» (1687–1700 рр.) у Москві. Із 1726 р. слобідські полки перейшли у
відання Військової Колегії, а також російського військового
головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

5. Список полків, що існували у Слобідській Україні:

• Харківський полк,
• Ізюмський полк,
• Балаклійський полк (1669—
1677, увійшов до складу
Харківського та Ізюмського
полків),
• Сумський полк,
• Охтирський полк,
• Острогозький полк.

6. Прапори декількох полків:

Прапор
Харківського
козацького
полку.
Прапор
Ізюмського
козацького
полку.
Прапор
Охтирського
козацького
полку.

7. Організація народного господарства Слобідської України

• Організація народного господарства Слобідської України була подібна
до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному
хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою
хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала
поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібних
землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й
російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді
досягали розмірів латифундій. Найбільшими землевласниками на
Слобідській Україні серед козацької старшини були (за абеткою):
Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьєви,
Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови,
Тевяшови, Шидловські та інші; з російських поміщиків: графи
Гендрикови, князі Голіцини, Дуніни, Кропоткіни, Юсупови; з
закордонних чужинців — князі Кантеміри; з Гетьманщини — Капністи,
Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та інші.

8. Соціальний устрій та народне господарство

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні
(з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські
поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»).
Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у
козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала
половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на
старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і
козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. Селяни
ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях
козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це
відробляли панщину (у 18 ст. — 2 дні на тиждень) та платили данину.
Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні
в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й
господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів,
пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдовани тощо), «посадські
люди», «однодворці» й «крестьяне». Загальна кількість росіян була невелика:
за підрахунками Д. Багалія, у середині 18 ст. у 4 Слобідських полках було лише
1 650 росіян (зокрема, в Харківському полку 1498 росіян).

9.

• Значне місце у Слобідській Україні займало вівчарство, (у 13 ст. також
тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство,
ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і
кустарні промисли (в кін. 18 ст. у Слобідській Україні нараховувалось
близько 34 000 ремісників та кустарів). Помітне місце посідала соляна
промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо
селітарництво. У 18 ст. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська
шкіряна Ф. Шидловського (кінець 1711 р.), скарбова тютюнова в Охтирці
(1719 р.), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739 р.), полотняна
сотника Охтирського полку Семена Нахимова (1769 р.), шовкові заводи в м.
Новій Водолазі (кін. 18 ст.) тощо.
• Осередками торгівлі були ярмарки, яких у 1779 р. було 271, здебільшого
локального характеру, ледве 10 середніх і лише 2 великі — в Сумах і
Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через Слобідську Україну,
яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й
Гетьманщиною, Запоріжжям і Південною Україною, Кримом і Доном,
Кавказом та Іраном — з іншого. Зокрема жваві торгові стосунки були між
Слобідською Україною і Гетьманщиною. З Слобідської України йшла до
Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних заводів, з Гетьманщини
на Слобідську Україну йшли промислові вироби, зокрема скло, залізні
вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

10.

У 1670 р. вибухнуло повстання в Острогозькому полку, пов'язане з селянською війною
під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полковник Іван
Дзиковський, на короткий час ліквідувало московську владу на східній Слобідській
Україні. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією разом з
більшістю повстанців потрапили в полон і були страчені.
Населення Слобідської України брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707—1708 рр.,
але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були
допомагати Москві приборкати повстання.
Коли в 1711 р. кримський хан Девлет-Гірей напав на Слобідську Україну (татари тоді
зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили райони
Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар,
за що Петро І наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами
и с детми послать к Москве для ссылки».
Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на Слобідській
Україні, але тут вони мали переважно соціальний і локальний характер.
Менше відома політична діяльність старшини Слобідської України у 18 ст.. Москва
уважно стежила за проявами українського автономізму на даній території. Так, у 1704 р.
Охтирський полковник Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений
уряду і засланий на північну Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само
(хоч і з інших причин) був усунений у 1711 р. харківський полковник генерал-майор
Федір Шидловський. Також особливо непокоїли Москву зв'язки слобідської старшини з
Гетьманщиною.

11. Політичне життя Слобідської України

Політичне життя Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а
згодом Російської імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже
географічне положення Слобідської України між Московщиною, Кримським ханством,
Донськими козаками та Гетьманщиною не раз втягувало Слобідську Україну в
суперечності східноєвропейської політики того часу.
Слобідська Україна була тереном руйнівних татарських нападів з півдня, які тривали аж
до російсько-турецької війни 1768—1774 років й Кучук-Кайнарджійського мирного
договору 1774 р.
Великої руйнації зазнала Слобідська Україна (особливо її західна частина — Сумщина й
Охтирщина), коли взимку 1708—1709 воєнні дії шведського й московського війська
поширилися на Слобідську Україну, яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже
далася взнаки Слобідській Україні також російсько-турецька війна 1735—1739 років, що
заподіяла великої шкоди господарству.
Соціальний устрій Слобідської України, чимало відмінний від того, що був на
Московщині, з одного боку, та московська централістична політика — з другого,
спричиняли конфлікти між Слобідською Україною й московським урядом, а іноді
викликали заворушення й навіть повстання слобідської людності проти Москви.

12. Дякую за те що подивилися мою презентацію.

Уся інформація бралася звідси.