53_Країни_Близького_та_Середнього_Сходу

1.

Країни Близького та Середнього Сходу.
План
1. Арабський світ.
2. Утворення держави Ізраїль.
3. Арабо-ізраїльські війни. Загострення близькосхідної
проблеми.
4. Туреччина.
5. «Арабська весна» (2010-2011). Громадянські війни в Лівії,
Сирії, Ємені.
6. Ісламська держава Іраку і Леванту (ІДІЛ) та її розгром.
7. Іран.
8. Афганістан.
Д/з: ст. Ст. 137-152.

2.

3.

Авторитарні режими

4.

1. Арабський світ.

5.

Більшу частину Близького Сходу становлять арабські
країни. Основне багатство – нафта (90% світових запасів).
Більшість із них є членами Організації країн – експортерів
нафти (ОПЕК). Арабські країни різняться за рівнем розвитку й
державним устроєм:
-Кувейт, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати,
Катар – найвищий у світі показник доходу на одну особу;
передові технології, безкоштовна освіта, розвинена система
соціального забезпечення поєднуються з міцними
ісламськими традиціями, монархічною формою правління,
патріархальними пережитками.
-Алжир, Лівія, Єгипет, Сирія – авторитарні режими,
республіканський устрій, спроби побудувати «арабський
соціалізм».

6.

ЛАД:
15 арабських
держав
Південнозахідної Азії
та
7Північної
Африки
Штабквартира:
Каїр, Єгипет

7.

8.

2.Утворення держави Ізраїль.

9.

Палестина – це історична батьківщина євреїв, з 600-х
рр. н.е. - частина ісламського світу.
У 1897 р. Сіоністський конгрес у Швейцарії ухвалив
рішення про утворення держави євреїв на території
Палестини.
Сіонізм – національний рух європейських євреїв кінця
XIX ст., спрямований на відродження єврейської
національної самосвідомості, створення єврейської
держави на їхній історичній батьківщині; об'єднує різні
ідеології: від соціалістичних до ортодоксальнорелігійних.
У 1920–1940-х рр. Палестина – підмандатна територія
В. Б.

10.

29 листопада 1947 р. Ген. Асамблея ООН схвалила утворення в
Палестині 2 держав – єврейської (56% території) та арабської
(43%). Місто Єрусалим – самостійна адміністративна одиниця.
14 травня 1948 р. створено єврейської держави Ізраїль.
Арабську самостійну державу не було створено. Палестинці та
сусідні арабські країни не визнали Ізраїлю.
15 травня 1948 р. об’єднані збройні сили Єгипту, Трансйорданії
(пізніше – Йорданія), Сирії, Іраку, Лівану, Саудівської Аравії та
Ємену розпочали наступ.
Проте військові підрозділи щойно створеної єврейської держави
зупинили арабські армії та завдали їм поразки.
СРСР підтримав Ізраїль, розраховуючи зміцнити свої позиції в
цьому регіоні та сприяти розпаду Британської імперії. Пізніше
арабо-ізраїльський конфлікт став складовою «холодної війни»:
СРСР став підтримувати арабські країни в протистоянні з Ізраїлем,
а США та країни Заходу – Ізраїль.

11. Державна символіка

Прапор був розроблений для сіоністського руху у
1891 році. Полотнище прапора нагадує «талит» —
біла з синіми смугами єврейська молільна накидка.
Гексаграмма в центрі — Маген Давид, відомий як
«Щит Давида», або «Зірка Давида». Цей знак став
єврейським символом ще в XVII віці і був
прийнятий Першим Сіоністським конгресом у 1897
році.
Герб держави Ізраїль — є зображенням менори
(семісвічника), що стояла в Ієрусалимському храмі.
Семісвічник обрамлений оливковими гілками,
символізуючими мир; під підставою менори напис
івр. — «Ізраїль». Фон герба завжди синій, тоді як
зображення менори і оливкових гілок може бути
білого (як на президентському прапорі) або
золотого кольору (у більшості решти місць,
наприклад на обкладинці ізраїльського паспорта).
Герб був прийнятий в результаті конкурсу,
проведеного в 1948 р., на основі проекту вихідців,
що переміг, Латвії, братів Гаврила і Максима
Шаміров. Окремі елементи були узяті з проектів
інших учасників конкурсу.
На арці Тита, присвяченої завоюванню Іудеї і
розташованої в Римі на імператорських форумах є
зображення полонених іудеїв, несучих менору.

12.

3. Близькосхідна проблема в міжнародних
відносинах. Арабо-ізраїльські війни.

13.

Арабо-ізраїльські війни – збройні конфлікти між
Ізраїлем та арабськими країнами Близького Сходу у
другій пол. ХХ – поч. ХХІ ст., що виникли внаслідок
суперечностей навколо створення Ізраїлю, статусу
Палестини, Єрусалима та територій.
Арабо-ізраїльські війни:
І. Війна за незалежність Ізраїлю (1948–1949). Єгипет,
Йорданія, Сирія, Ірак, Ліван напали на Ізраїль. Результат:
Ізраїль зберіг незалежність; розширив територію; ~700
тис. палестинських біженців.
ІІ. Суецька криза (1956). Ізраїль, Франція, В. Б. напали
на Єгипет після націоналізації Суецького каналу.
Результат: Ізраїль тимчасово зайняв Синай; відступив під
тиском США і СРСР.

14.

Арабо-ізраїльські війни:
ІІІ. Шестиденна війна 1967 р. (до 1970 р.) Ізраїль превентивно
напав на Єгипет, Сирію, Йорданію. Результат: Ізраїль захопив
Синай, Газу, Західний берег, Голанські висоти, Сх. Єрусалим.
ІV. Війна Судного дня, або Семиденна війна (1973 р.) Єгипет,
Сирія напали на Ізраїль. Результат: без вирішальних перемог;
поштовх до мирного процесу. Підписання Кемп-Девідських угод
(Єгипет- Ізраїль,1978). Арабські країни вкрай негативно сприйняли
ці дії Єгипту і виключили його з Ліги арабських держав. У 1970-х
рр. палестинці розпочали терористичну війну проти Ізраїлю.
V. Перша ліванська війна 1978 р. Ізраїль напав на палестинські
формування. Результат: частковий відступ; розгортання сил ООН.
VІ. Друга ліванська війна 1982 р. Ізраїль напав на Організацію
визволення Палестини (ОВП) та сирійські сили. Результат:
тимчасова окупація частини Лівану; зростання ролі «Хезболли».

15.

Арабо-ізраїльські війни:
VІІ. Перша інтифада (1987–1993). Палестинці напали на Ізраїль.
Результат: угода в Осло – створення Палестинської автономії.
«Палестинська автономія» (або «Палестинська держава»)
розділена територією Ізраїлю: сектор Гази і Західний берег ріки
Йордан. На 2006 р. кількість палестинських біженців становила 4,4
млн. осіб, з яких 2,5 млн. жили в арабських країнах.

16.

Арабо-ізраїльські війни:
VІІІ. Друга інтифада (2000–2005). Палестинці напали на
Ізраїль. Результат: посилення безпекових заходів; будівництво
бар’єру. Екстремістські угруповання ХАМАС, Хезболла,
Ісламський джихад та інші ведуть активну терористичну
діяльність проти Ізраїлю. Виведення ізраїльських військ із
Палестини призвело до розгортання у 2006-2007 рр.
громадянської війни між прихильниками ФАТХ (помірковані) і
ХАМАС (радикальні). Це протистояння призвело до фактичного
розколу Палестини. ХАМАС узяв під контроль сектор Гази,
ФАТХ – Західний берег річки Йордан.
ХІ. Війни Ізраїлю з ХАМАС (2008–2009; 2014; 2021; 2023–
2025). Взаємні напади Ізраїль-ХАМАС (Сектор Газа). Результат:
періодичні масштабні операції; гуманітарна криза. Після
ескалації 2023–2024 рр. процес нормалізації сповільнився.

17.

18.

4. Туреччина.

19.

Туреччина з 1945 р. етапи та особливості розвитку:
I. 1945–1960: перехід від однопартійної кемалістської
системи до багатопартійності. Союз зі США, 200
млн. дол. економічної допомоги за «планом
Маршалла». Приєдналася до НАТО (1952) і взяла
активну участь у створенні Багдадського пакту.
II. 1960–1980 – нестабільна демократія та військові
перевороти: період Другої республіки (1961-1980 pp.)
Військові перевороти відбувалися y 1960,1971,1980
pp., їх метою було створення уряду, який би протистояв
ісламістам і вивів Туреччину до розвинених держав.
У 1961 р. референдум затвердив нову конституцію,
яка проголошувала Туреччину правовою,
національною, демократичною, світською державою.

20.

III. 1980–2002: неоліберальні реформи та
євроінтеграційний курс – поєднання світськості та
поступове зростання політичного ісламу; урбанізація та
індустріалізація. Економічні реформи (лібералізація,
ринкові механізми) перетворили Туреччину до поч.
1990-х pp. на сучасну індустріальну країну. Туреччина
здійснила технологічну («зелену») революцію у с/г,
забезпечила власні потреби у продовольстві, частину
якого стала експортувати. 3 2004 р. розпочалися
переговори щодо вступу до ЄС.

21.

У 1980-ті роки розгорнувся
рух курдського народу до
національного
самовизначення. У
Туреччині, Іраку, Ірані –
збройні сутички курдських
загонів із урядовими
силами. Курдська проблема
найгостріше виявилась у
Туреччині.
Турецька армія застосовувала тактику «випаленої землі»,
проводила жорстокі каральні акції проти курдів,
піддаючи репресіям мирних мешканців. У Туреччині
порушуються права курдів.

22.

IV. 2002–2016 – епоха правління Партії справедливості та
розвитку (ПСР): трансформація системи.
2003 р. – прем’єр-міністром стає Реджеп Таїп Ердоган.
Швидке економічне зростання.
Активна зовнішня політика («нуль проблем із сусідами»).
V. З 2016р.: президентська республіка та регіональна
активність.
Реджеп Таїп Ердоган з 2014 р. чинний Президент Туреччини.
2017 р. - перехід до президентської системи. Посилення
персоналізованої влади. Балансування між НАТО та
Росією. Інфляція та валютна криза.
Напруження з ЄС. Проблеми з правами людини.
Амбіції регіонального лідера.

23.

5. «Арабська весна». Громадянські війни в Лівії,
Сирії, Ємені.

24.

«Арабська весна» – хвиля масових протестів,
революцій та збройних конфліктів у країнах
Північної Африки та Близького Сходу у 20102011 рр. (революції в Тунісі та Єгипті, громадянська
війна в Лівії, повстання в Сирії та Ємені, масові
протести в Алжирі, Бахрейні, Йорданії, Марокко,
Омані та ін. країнах), яка призвела до падіння
кількох авторитарних режимів і спровокувала
громадянські війни в окремих державах.

25.

Передумови:
1. соціально-економічні (високий рівень безробіття
(особливо серед молоді); зростання цін на
продовольство (криза 2008–2010 рр.); соціальна
нерівність, корупція; демографічний вибух);
2. політичні (десятилітні перебування при владі
авторитарних режимів (президент Єгипту Хосні
Мубарак при владі 30 р, президент Тунісу Бен Алі –
майже 25 р., лівійський диктатор Муаммар Каддафі
– 42 р.)); обмеження свобод слова, цензура;
відсутність реальної політичної конкуренції;
3. роль соціальних мереж (Facebook, Twitter) у
мобілізації протестів.

26.

Наслідки:
1. політичні (повалення режимів в Тунісі, Єгипті, Лівії,
дестабілізація Сирії; до влади прийшли не демократи в
буквальному розумінні слова, а помірні ісламісти;
нестабільність або повернення авторитаризму у
більшості країн; посилення ролі армії в політиці); навіть
у країнах, що уникнули масових заворушень, уряди для
запобігання революціям проводить ліберальні реформи;
2. геополітичні (зміна розстановки сил у регіоні;
зростання впливу регіональних держав (Іран, Туреччина,
Саудівська Аравія), міграційна криза в Європі (2015 р.),
посилення ролі Росії в Сирії у 2015-2025 рр.;
3. соціальні (поляризація суспільств, розквіт радикальних
рухів (зокрема ІДІЛ).

27.

6. Ісламська держава Іраку і
Леванту (ІДІЛ) та її розгром.

28.

«Ісламська держава Іраку та Леванту (ІДІЛ)» –
невизнана ісламістська терористична держава та
міжнародна терористична, мілітаристська група
напрямку джихадизму.
Основною її метою було встановлення в Іраку та Сирії
«нового порядку»; захоплення Близького Сходу,
Північної Африки, частини Південної Азії та Європи.
Безпосередня попередниця ІДІЛ — угрупування
«Ісламська держава Іраку», утворена у 2006 р. в Іраку
шляхом злиття одинадцяти радикальних ісламістських
угрупувань на чолі з місцевим підрозділом «Аль-Каїди».
До 2015 р. було взято під контроль територію з
населенням понад 10 млн. осіб.
ІДІЛ розбито у жовтні 2016 – липні 2017 р.

29.

7. Іран.

30.

Під час Другої світової війни, щоб не допустити нацистську
Німеччину в Іран: північну частину Ірану окупував СРСР,
В. Б. – південну.
У 1962 р. шах Мохаммед Реза Пехлеві розпочав «білу
революцію» – реформи, спрямовані на модернізацію країни
й викорінення феодальних пережитків: обмежувалося
поміщицьке землеволодіння й володіння релігійних
мусульманських общин, розпочато індустріалізацію,
реформу освіти й охорони здоров’я, надано виборче право
жінкам; насаджувався західний стиль життя, західна мода.
У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та
країни Заходу.
У країні зростала релігійна опозиція, яку очолив аятола
(релігійний лідер) Хомейні.

31.

У березні 1979 р. в результаті ісламської революції
повалено монархію, Іран проголосили ісламською
республікою, найвища влада в країні належала
духовенству. Аятола як духовний та політичний
керівник здійснює верховну владу і є вищим над
державними структурами – може заблокувати будьяке рішення президента чи парламенту.
Ісламський фундаменталізм – ідеологічна та
політична течія, що різко активізувалася у 1980-ті рр. і
домагалася повернення до витоків ісламу й Корану,
суворого виконання всіх традиційних
(фундаментальних) настанов.

32.

33.

Повалення режиму С. Хусейна в Іраку (2003), «Арабська
весна» (2010-2011) дали шанс іранському керівництву
зміцнити свої позиції в ісламському світі. Так, Іран
фактично впливає на політику Іраку, Оману, Сирії, Лівану
та Ємену. Його воєнні контингенти, добровольці,
контрольовані шиїтські збройні формування беруть
участь у внутрішніх конфліктах в Іраку, Сирії та Ємені.
Іран активно підтримав Росію під час її агресії проти
України й фактично став її союзником. (РФ отримала
від Ірану тисячі безпілотників, іншу зброю та військове
спорядження).
.

34.

28 лютого 2026 р. –
початок масштабної
військової операції
США та Ізраїлю
проти Ірану.
Ліквідовано 40
іранських
високопосадовців.
Після загибелі Алі
Хаменеї його
наступником став
син – Моджтаба
Хаменеї

35.

8. Афганістан.

36.

Афганістан – одна з найвідсталіших держав світу,
напівфеодальна монархія (король Захір-шаха),
існували пережитки родоплемінного й патріархального
устрою. Майже 90 % населення проживало в селі,
близько 3 млн. кочували. В країні не було ні сучасної
промисловості, ні залізниць. Більшість населення
неписемне. Країна балансує між СРСР і США,
отримуючи допомогу від обох. З 1964 р. обмежена
конституція, певна лібералізація, поєднання
модернізації та традиціоналізму.

37.

1973 р. – військовий переворот, ліквідація монархії.
Республіка Мухаммад Дауда (1973–1978), посилення
авторитаризму.
Квітнева революція і радянська інтервенція (1978–
1989).
27 квітня 1978 р. – ліворадикально налаштовані офіцери
здійснили військовий переворот («квітнева
революція»). Розпочато радикальні перетворення, що не
враховували національно-культурних традицій і
супроводжувалися боротьбою за владу. Виник Рух
«моджахедів» (борців за віру) – збройної опозиції, яка
діяла під релігійними гаслами.

38.

У грудні 1979 р. втрутився СРСР: у Афганістан введено радянські
війська (до 100 тис.) Тривала війна призвела до великих руйнувань,
мільйони афганців загинули або стали біженцями. Загинуло ~35 тис.
радянських солдатів та офіцерів, із них 2378 українців, понад 37
тис. було поранено. СРСР (М. Горбачов) з кінця 1986 р. розпочав
виведення військ, яке завершилося 15 лютого 1989 р.
Але громадянська війна продовжується: у квітні 1992 p.
моджахеди здобути Кабул.
1996 р. таліби (ісламські фундаменталісти) захопили владу,
створено «Ісламський Емірат Афганістан». Таліби дали притулок
головному терористу Усамі Бен Ладену, якого США звинуватили в
організації терористичних актів 11 вересня 2001 р. – війська США
нанесли удари по Афганістану, владу талібів повалено
Формується Ісламська Республіка Афганістан, надається
міжнародна допомога Заходу і США. Але таліби після виведення
військ США у 2021 р. знову відновили свою владу.