Організація та структура церкви протягом перших століть

1.

Організація та структура
церкви протягом перших
століть

2.

• Після свого воскресіння Христос доручив своїм апостолам місію
навчати, хрестити та керувати. На початках Церкви все було в їх
руках. Саме слово «апостол» не обмежувалося лише до 12, це слово
вживали і до їх співробітників, напр.: Варнава.
• В Діяннях апостолів, посланнях апостолів та ранньохристиянській
літературі є описані три типи служіння в первісній Церкві, які
ведуть свою тяглість від апостолів: єпископи, пресвітери та диякони.
Ці служіння надавалися через спеціальну посвяту: покладання рук і
молитву.
• Протягом апостольського періоду Новий Завіт нам представляє
керівників кожної окремої Церкви у множині, називаючи їх
«старшими» (гр. πρεσβύτεροι) або ж «наглядачами» (гр.έπίσκοποι),
тобто ці терміни вживалися як синоніми, і жодного розрізнення ще
не мали.
• В постапостольському періоді керування Церквами набуває
монархічної форми. Слово «єпископ» почало означуватися до
людини, яка очолювала християнську спільноту в певному місті.
Єпископ постає як правдивий голова церкви, вчитель, провідник і
пастир душ, служитель культу і Святих тайн. Є центром
християнської спільноти даного міста. Авторитет єпископа був
базований на авторитеті апостолів. Єпископ захищав свою церкву
від розколів та єресей.
ЄРАРХІЧНА
ОРГАНІЗАЦІЯ
ЦЕРКВИ

3.

• Від ІІІ ст. єпископи обиралися вірними, але були затверджені та свячені
іншими єпископами. Згідно постанов місцевого синоду в Арлес 314 р.
та його 20 канону та першого вселенського собору в Нікеї 325 р. (канон
4) висвячувати кандидата на єпископа мали принаймні три інші
єпископи.
• В свою чергу єпископи обирали (чи радше затверджували обрання
християнської спільноти) і святили на служіння для Церкви пресвітерів
та дияконів. Пресвітери (священники) формували дорадчий орган для
єпископа та співслужили з ним Богослужіння. Лише, коли виникли
парафії – християнські спільноти у сільських місцевостях, або ж
поділені міські спільноти, - ці пресвітери отримали доручення там
сповняти священодійства. Священники мали обов'язок всецілого
підпорядкування і послуху своєму єпископу.
• В Діяннях апостолів (6, 1-6) вперше розповідається про сім дияконів,
мета яких полягала у харитативному служінні Церкви в Єрусалимі,
хоча в реальності їх служіння не полягало лише в роздаванні
милостині бідним, але щораз більше набувало місіонерського
характеру, наприклад Степан та Филип. Із розвитком християнства
диякони виконували роль асистентів єпископа і їх служіння було доволі
різним: вони повинні були допомагати бідним, адмініструвати добрами
Церкви, крім того виконували певні функції при служінні культу,
зокрема Євхаристії, допомагали при хрещенні. Вони були більш
впливовими аніж пресвітери. В Дідаскалії дияконів називали «вухами і
устами, серцем і душею» єпископа.
ЄРАРХІЧНА
ОРГАНІЗАЦІЯ
ЦЕРКВИ

4.

• В постапостолькі часи в клирі/духовенстві сформувалися інші
(нижчі) єрархічні гради: піддиякони – асистенти дияконів,
лектори – які мали завдання голосно читати в час Богослужінь
святі писання, аколити – допомагали піддияконам (запалювали
свічки, приготовляли Дари до Літургії та інше), екзорцисти – які
піклувалися чужинцями, епілептиками чи одержимими,
згадуються також і ключники – які були відповідальними за
ключі храму. Ці нижчі чини клиру були більш поширені для
Західної церкви аніж Східної.
• У великих християнських спільнотах навчання катехуменів була
доручена вчителям (гр. διδάσκαλοι) як правило пресвітерам або ж
дияконам, однак інколи це доручали і вірним.
• Ще іншими «обраними» християнськими групами були:
ісповідники – християни, які в час переслідувань були ув'язнені та
мучені, однак залишилися при житті, вдови, дівиці та диякониси.
• Целібат: у Західній церкві на провінційному синоді в Арлес 306 р.
(канон 33) було заборонено одруження для всього клиру (від
дияконату до єпископату). Натомість на Сході, заборонялося
дияконам та священникам одружуватися другий раз (після смерті
дружини) або ж одружуватися після свячень. Одружений
священник не міг стати єпископом. Тобто целібат/неодруженість у
Східній церкві був обов'язковим для вищого духовенства
(єпископів).
ЄРАРХІЧНА
ОРГАНІЗАЦІЯ
ЦЕРКВИ

5.

• Більшість населення Римської імперії було зосереджене у
великих та менших містах. Села і їх населення було
здебільшого на маргіналі. Перші християнські спільноти
виникли саме у великих містах. З ІІІ ст. християнство
починає активно ширитися і в селах. Таким чином
християнські спільноти в селах починають називатися
«парафіями» (гр. παροικίαλ), куди єпископ посилав
священника.
• Велика кількість парафій певної території (провінції) і під
владою місцевого єпископа почали творити церковну
провінцію,
що
сталася
називатися
–
єпархія.
Адміністративно та географічно ці церковні одиниці
відповідали державним адміністративним поділам Римської
імперії.
• У ІV ст. появляється ще одна церковна одиниця –
митрополія. Це єпископська катедра, яка мала під собою ще
декілька єпархій. Голови цих митрополій називалися
митрополити.
• У цьому ж часі формуються патріархати із центрами
великих міст імперії: Рим, Александрія та Антіохія (Сирія,
Кілікія, Месопотамія та Палестина).
ЗАРОДЖЕННЯ
ЄПАРХІЙ ТА
ПАРАФІЙ

6.

• Катехуменат: вже з ІІ ст. у Церкві був встановлений доволі довгий
період приготування до хрещення, який тривав від 2 до 3 років. Ці,
які приготовлялися до отримання цієї тайни називалися
катехуменами, тобто ті, які мали бути навчені в правдах
християнської віри.
• Хрестили катехуменів два рази в рік: на Паску та Зіслання Святого
Духа, або ж точніше в надвечір’я цих свят. Спочатку люди
хрестилися у «живій воді», тобто прохідній (річці або у морі),
згодом для хрещення почали будувати спеціальні будівлі –
баптистерії. Очолював хрещення єпископ або ж його відпоручник.
Основним правилом хрещення було занурення у воду тричі із
формулою (в ім'я Отця і Сина і Святого Духа). Хрещення ще
називали «просвічення». Відразу слідувало миропомазання та
Євхаристія. Одяг мав бути білим. Тертуліян згадує про хресних
батьків.
• Формула визнання віри в часі хрещення була різною в різних
регіонах поширення християнства. Наприклад, у Римі ця формула
вміщала вже аспекти проти таких єресей як гностицизм, головно
проти Маркіона. Вона включала визнання віри в Отця
Вседержителя, в Його Сина – Ісуса Христа, Святого Духа, у святу
Церкву, відпущення гріхів і у воскресіння тіла.
• В другій пол. ІІ ст. встановлюється практика хрещення дітей
християнських родин.
КУЛЬТ,
ДИСЦИПЛІНА І
ЗВИЧАЇ

7.

• Паралельно до організації катехуменату розвивається
тайна «примирення» (сповіді): для того, щоб не було
скандалів чи згіршення визнання гріхів відбувалося перед
єпископом або ж священником, якщо вина носила
публічний характер, то каяник мусів визнати провину не
лише перед єпископом, а всією християнською спільнотою.
• Характер покути залежав від самих гріхів. Якщо гріхи
стосувалися відречення віри, вбивства, перелюбу, то
покута могла тривати дуже довго або ж до кінця життя.
• Щодо гріха апостазії (відречення від віри), то всередині
Церкви йшли гострі суперечки чи можна таких людей
знову повертати до християнської спільноти.
• В перші століття християнства йшлося визнавати гріхи
лише у випадках тяжких гріхів (перелічених вище). Між VIII
і ІХ ст. щораз більше починає набирати практика так званої
секретної сповіді як також і покути. Цю практику
впровадили монахи в Ірландії.
ТАЙНА
ПРИМИРЕННЯ

8.

• В ранніх християнських творах (лист до Діогнета,
Тертуліян) зазначено, що християни не відрізнялися від
інших ані їжею, ані одягом, чи то помешканням. Вони
провадили життя добросовісних громадян своєї імперії.
Однак їхній спосіб життя таки доволі відрізнявся від того
способу яким жили погани.
• Подружжя: якщо молоді люди-християни одружувалися, то
просили для себе благословення єпископа як своєрідне
«затвердження» їх подружжя. Не вдавалися до передбачень
для себе гороскопу (це часто робили погани). Нормою для
християн стала подружня чистота до одруження,
моногамія і подружня вірність. Церква строго засуджувала
аборти і прирівнювала його до звичайного вбивства.
• Християни не брали участь у різних виставах і
гладіаторських битвах через їхню неморальність та
жорстокість.
• Якщо особа готувалася вступити до катехуменату, але її
професія могла б завдати моральне згіршення та шкоду,
мусіла її залишити. Наприклад: скульптор, художник,
актор, гладіатор, охоронець поганського храму, маг та інші.
РЕЛІГІЙНОМОРАЛЬНЕ
ЖИТТЯ

9.

• У ранньохристиянський період вважалося непристойно носити
кульчики, малювати очі, щоки та волосся. Носити накладне
волосся. Ці та подібні речі вважалися мистецтвом
пожадливості і способи спокус. А також як своєрідний докір
Творцеві що не дав людині достатньої краси, або вияв
несправедливості щодо встановлених норм Богом у природі.
Якби жорстким це не видавалося, однак на практиці Церква
завжди з повагою ставилася до соціальних класів і не кожний
«люкс» та мода були заборонені. Визначні християнські
авторитети цього часу підкреслювали, що можна носити і
золоті прикраси і одяг з м'якої тканини та інше, але не мати
нестримної тяги до цих речей.
Абсолютно нормальним і приємливим вважалося до прикладу
достойні розваги як: гімнастика-спорт, риболовля та
полювання. Однак заборонялися азартні ігри.
• Чому ці аспекти мали місце в житті християн? Християни
чекали другого приходу Ісуса Христа, вони готувалися до цієї
парусії щодня, через що мали доволі строгі моральні погляди та
аскезу. Християни збирали собі скарби на небі, а не на землі
через харитативні справи, милостині, опіка хворими…, тому
дбання про тіло було приведене до мінімуму.
ЗОВНІШНІ
АСПЕКТИ

10.

• В Діяннях апостолів згадуються про ламання хліба і
молитва. Християнські спільноти відзначали Євхаристію у
формі своєрідного бенкету в пам’ять жертви Ісуса Христа.
Це відбувалося вечором як остання вечеря Христа з учнями
у приватній квартирі когось із християн.
• Юстин мученик у своїй Апології, близько 150 року залишив
детальний опис святкування Євхаристії. Розпочиналося
святкування із читання якогось тексту Святого Письма.
Потім наступала проповідь єпископа, і після слідували
молитовні прохання вірних, потім всі присутні давали одне
одному знак миру поцілунком. Підносили єпископу хліб і
вино змішане з водою промовлялися слова подяки
(εύχαριστια). Благословенні дари були роздані дияконами
всім присутнім як «тіло і кров воплоченого Ісуса». Ці
святкування Євхаристії дещо відрізнялися залежно від
місцевості.
ЄВХАРИСТІЯ

11.

ЄВХАРИСТІЯ
• Дідахе та муч. Юстин називають Євхаристію «жертвою».
Під час святкування Євхаристії багато джерел вказує на
«бенкет любові» або агапе.
• Метою агапе було культивувати братню любов і
солідарність між християнами (багатими, бідними, вдовами,
сиротами), це був радше харитативний жест, де багатші
ділилися своїми дарами із біднішими. Цей благословенний
хліб називався «євлогія» не Євхаристія. Ця практика у ІV ст.
зникла, але практика такої братньої трапези між
християнами підтримувалися різними братствами та
асоціяціями.
• Днем святкування Євхаристії була неділя, як день
Господній. На кожній Євхаристії був присутній єпископ.

12.

• Вже апостоли проповідували і писали до нових спільнот
щоб їх підтримати в досвідах і в автентичному навчанні
Христа, тому що з’являлося щораз більше людей, які
інтерпретували Писання і навчання апостолів по-своєму.
Пристосування Євангелія до грецької філософії несло теж
багато ризиків.
• грец. αἵρεσις - вибір, напрямок, школа, вчення,
переконання, осягання. Вчення, що не є згідне із офіційною
доктриною Церкви. Виникнення єресей дало імпульс для
Церкви більш ясно окреслити (визначити) правди
християнської віри.
• Християнське богослов`я – аргументоване пізнання Бога і
його справи спасіння, розвивається на основі Святого
Письма використовуючи філософські категорії вироблені
великими мислителями.
• Апостольські отці – кін. І, перша пол. ІІ ст. Це отці, які
безпосередньо або дуже близько контактували з
апостолами і зберегли незмінне свідчення життя, віри і
навчання першого і другого християнського покоління.
Саме вони передали безпосереднє навчання апостолів.
РОЗВИТОК
ЦЕРКОВНОЇ
ДОКТРИНИ ТА
ЛІТЕРАТУРИ.
АПОСТОЛЬСЬКІ ОТЦІ.
АПОЛОГЕТИ.

13.

• Між відомими писаннями цієї епохи відзначаються: Дідахе –
збірник апостольських вказівок/інструкцій, або ж
невеликий катехизм, збірник навчань християнина, що жив
між 80-120 рр., можливо в Антіохії.
• Лист папи Климента до Коринтян (92-100)
• Сім величних листів муч. Ігнатія, єпископа Антіохії (70107)- Ξεοφόρος. Ігнатія величають богословом єдності. Він
вчить про глибоку, досконалу і вічну єдність між Божими
особами; єдності людської і божої природи в особі Слова.
Таку модель Ігнатій пристосовує до Церкви, де єдність
бездискусійна і непохитна має існувати між єпископом і
учнями.
• Муч. Полікарп, єпископ Смирни. Учень св. Івана Богослова.
Написав в 108 р. лист до Филипян, єдине що збереглося із
його писань. Був у Римі де дискутував про розв'язання
проблеми святкування Паски.
АПОСТОЛЬСЬКІ
ОТЦІ

14.

• Близько 125 року виник новий тип християнської
літератури – апології (з грецької «захищати»). Апологети
захищали своїми писаннями християнську віру насамперед
перед юдеями та поганами, а згодом і від єретиків,
особливо гностиків. Написані у формі діалогу або дискурсу.
Для своїх обґрунтувань християнські апологети широко
зверталися до пізньо-платонічної та стоїчної філософії.
Вони обстоювали християнську науку та мораль,
представляли красу християнства, спростовували наклепи
проти християн.
• Кодрат, Аристид, найвідомішим апологетом був муч. Юстин
філософ (пом.165 р) за часів імп. Марка Аврелія, який
написав «Діалог з Трифоном» та дві «Апології», відомим
апологетичним твором є «Лист до Діогнета», написаний бл.
160 р.
• Найбільш відомим апологетом ІІ ст. є св. Іреней Ліонський.
Учень Полікарпа зі Смирни. Помер бл. 202 р. як мученик за
імп. Семпимія Севера. Писав проти єресі гностицизму (твір
«Проти єресей»), один з найбільших богословів свого часу.
АПОСТОЛЬСЬКІ
ОТЦІ

15.

• Богослов’я формується як наука, особливо екзегеза –
пояснення Святого Письма
і спроби систематичного
викладення християнської думки.
• Найбільші представники цього періоду: Климент
Александрійський та Оріген вони мали справу з
найважливішими
проблемами
філософії
та
використовували найцінніші елементи, щоб глибоко
проникнути у зміст віри даючи їй спекулятивного
фундаменту. Цей процес, який був розпочатий апологетами
ІІ ст. можна означити як християнізація еллінізму. В цьому
часі постають великі богословські школи в Александрії та
Антіохії.
• Представники
Киприян.
Західньої
Церкви:
Іполит,
Тертуліян,
ХРИСТИЯНСЬКІ
ПИСЬМЕННИКИ ІІІ СТ.

16.

• Гностицизм – у своїй суті представляє собою релігійний
синкретизм багатьох тогочасних філософських течій та
релігій, особливо зороастризм. Грецьке γνῶσις означає
«знання». В основі вчення стоїть дуалізм: контраст між
Богом та матерією, світлом/темрявою. Лише гностики
можуть правдиво пізнати Бога та світобудову, що дає
людині повернутися в божественну реальність з якої
колись її було забрано і ув'язнено в матерію. Завдання
людини є визволитися з неї. Ісус був просто людиною, яка
осягла Божественність через пізнання і навчала своїх учнів
того ж шляху.
• Донатизм – походить від імені єпископа Карфагену Доната.
Ця єресь зародилася внаслідок критики деяких єпископів
та священників, які в час переслідування імп. Діоклеціяна
(303-305рр) принесли на ліквідацію священні християнські
книги. Святі Тайни звершені таким духовенством
донатисти твердили недійсними, бо освячення Святих Тайн
залежить від гідності того, хто їх творить. Були сильно
критиковані св. Августином.
• Докетизм – з грецької мови означає «здаватися». Суть цієї
доктрини полягала в запереченні того, що людська
ЄРЕСІ ПЕРВІСНОЇ
ЦЕРКВИ

17.

• Донатизм – походить від імені єпископа Карфагену Доната.
Ця єресь зародилася внаслідок критики деяких єпископів
та священників, які в час переслідування імп. Діоклеціяна
(303-305рр) принесли на ліквідацію священні християнські
книги. Святі Тайни звершені таким духовенством
донатисти твердили недійсними, бо освячення Святих Тайн
залежить від гідності того, хто їх творить. Були сильно
критиковані св. Августином.
• Адопціанізм – ця христологічна доктрина підкреслює
людськість Ісуса Христа, бачачи в ньому лише умовний
історичний інструмент підпорядкований владі Отця, тобто
концепція субордиціонізму, для якого Син суворо
підпорядковується Отцю.
• Монтанізм – зародився у Фригії в другій пол. ІІ ст.
Засновник Монтан, колишній поганський жрець. Риси:
велике значення надавалося пророцтвам, очікування
остаточного повернення Христа на землю, крайній
аскетизм
(особливо
у
сексуальних
відносинах).
Прихильник: Тертуліан. Існували до VII ст.
ЄРЕСІ ПЕРВІСНОЇ
ЦЕРКВИ

18.

• Друга пол. ІV ст. розквіт великих мислителів і письменників
раннього християнства – отців Церкви.
Характеристики отців Церкви:
Патристична давнина (останні: Іван Дамаскин
для Східньої Церкви та Ісидор з Севільї для
Західної – VII-VIII ст.);
Ортодоксійна наука;
Святість життя;
Признання Церкви;
Основні представники:
Атанасій Великий, Василій Великий, Григорій з Назіяну, Іван
Золотоустий (Східня Церква, писали грецькою мовою),
Амброзій, Єронім, Августин та папа Григорій Великий (Західня
Церква, писали латинською мовою).
ЗОЛОТА ЕПОХА
ОТЦІВ ЦЕРКВИ

19.

• Своїми писання обстоювали правдивість церковних
доктрин проти єресей, писали проповіді, катехизи та
аскетичні твори.
• Отці Церкви IV ст. були сильними особистостями.
Деякі спільні риси:
Здебільшого отримали християнське виховання з родини
(мати Моніка – св. Августин, мати Антуса – св. Іван
Золотоустий, сестра Марчелла – св. Амброзій, святі Василій та
Григорій з Нісси – сестра Макрина).
Майже всі походили з високих соціальних родинних еліт, всі
мали серйозні студії (часто ще поганські), багато з них
перервали свої студії або ж вже працю, отримували хрещення
і йшли у пустиню.
Майже всі мали досвід монашого життя. Багато з них, на
заклик Церкви полишали тихе монаше життя і ставали
священниками, а потім єпископами (виняток – св. Єронім).
Будучи єпископами виконували дуже різні завдання і
апостоляти.
Вони великі проповідники і письменники, маючи досвід віри,
знання Святого Письма і доктрини.
ОТЦІ ЦЕРКВИ IV СТ.