15.60M
Category: biologybiology

Аналізатори

1.

КЗ «ОДЕСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ БАЗОВИЙ МЕДИЧНИЙ
ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ»
Теоретичне заняття
з теми: «Аналізатори»

2.

Актуальність теми
Отримання та аналіз інформації про процеси, що відбуваються у навколишньому
середовищі, зміни у внутрішніх органах здійснюються завдяки сенсорним системам, які
включають периферичні та центральні відділи нервової системи.
Інформація яка надходить до центральної нервової системи, аналізуються, внаслідок чого
виникає суб’єктивне відображення зовнішнього та внутрішнього середовища, що є основою
для формування відповідної реакції.
Знання цієї теми необхідні для розуміння змін відповідних реакцій, які виникають унаслідок
патології (випадання функції хоча б одного із відділів сенсорної системи призводить до
порушення діяльності всієї системи).
План заняття
1. Загальні дані про аналізатори.
2. Зоровий аналізатор: особливості будови та функції.
3. Слуховий та вестибулярний аналізатори: особливості будови і функції.
4. Нюх, смак, шкіра: особливсті будови і функції.

3.

4.

Сенсорна система (за І.П. Павловим — аналізатор) складається з периферійного, провідникового та
центрального відділів.
Периферійний відділ аналізатора — це численні рецептори, які здатні сприймати подразнення. Існує декілька
класифікацій рецепторів:
залежно від місця розташування рецептори поділяють на: інтерорецептори (вісцерорецептори), які містяться у
різних внутрішніх органах, екстерорецептори — розташовуються на зовнішній поверхні тіла;
залежно від модальності рецептори бувають: механорецептори, терморецептори, хеморецептори,
фоторецептори тощо;
залежно від характеру контакту із середовищем рецептори поділяються на контактні, тобто такі, що сприймають
подразник під час безпосереднього контакту з ним, і дистантні — ті, що не потребують такого контакту.
Основні властивості рецепторів:
рецептори здатні перетворювати, трансформувати специфічну форму енергії будь-якого подразнення в нервовий
імпульс;
специфічність рецепторів, тобто кожний подразник (звук, світло, тепло, їжа сприймається певними рецепторами;
висока чутливість до адекватних подразників (адекватний подразник сприймається рецепторами навіть тоді, коли
він має низький рівень енергії);
збудження рецептора може виникнути і внаслідок дії неадекватного подразника,але в цьому випадку сила
подразнення повинна бути в декілька разів більшою, ніж адекватного (наприклад, удар в око може викликати
відчуття спалаху світла);
для кожного рецептора існує певний поріг подразнення; адаптація, тобто пристосування до постійно діючого подразника, проявляється зниженням чутливості рецептора, якщо на нього довгий час діє сильний подразник, і
підвищенням під дією слабкого (суб’єктивно це проявляється пристосуванням до дії шуму, тепла, кольору, запаху
тощо).

5.

6.

Провідниковий відділ представлений нервовими шляхами, які проводять нервовий імпульс у
центральний відділ аналізатора.
Центральний, або мозковий, відділ аналізатора — певні ділянки кори великих півкуль головного
мозку, у клітинах яких нервові імпульси набувають нових якостей. Вони є основою для виникнення
відчуття, елементарного психічного акту, який відображає навколишню дійсність. На основі
відчуттів ниникають більш складні психічні акти — сприйняття, уявлення та абстрактне мислення.
Враховуючи анатомічну єдність та спільність функцій, виділяють наступні аналізатори:
зоровий, слуховий, вестибулярний, шкірний, смаковий, нюховий, м’язово-суглобовий та
вісцеральний.
Деякі аналізатори мають так звані допоміжні структури (наприклад, рогівка, зіниця та кришталик
у зоровому аналізаторі; вушна раковина, слухові кісточки, барабанна перетинка в слуховому),
завдяки яким здійснюється проведення енергії адекватних подразників, захист від дії надзвичайно
сильних і неадекватних подразників тощо.

7.

8.

9.

Око є периферійною частиною
зорового аналізатора. Око складається з
очного яблука та додаткових органів.
Очне яблуко за формою нагадує кулю.
Воно розташоване в орбіті; між оком і
кістковою стінкою орбіти лежать жирова
тканина, зв’язки, м’язи і сльозова залоза.
Очні м’язи
Завдяки м’язам око постійно рухається в
очній ямці.
• Для управління рухом ока існує 6
м'язів: 4 прямих і 2 косих.
Одна пара повертає очі вліво і
вправо, інша - вгору і вниз, а
третя обертає його відносно
оптичної осі.

10.

Оболонок, які оточують внутрішнє ядро ​ока
Оптичної системи
Світлосприймаючої системи
Око має три оболонки: зовнішню – білкову,
середню – судинну, внутрішню – сітківку.
білкова
судинна
сітківка

11.

12.

Зовнішня оболонка ока - непрозора склера, або білкова оболонка, що займає 5/6
його поверхні;
У своєму передньому відділі з'єднується з прозорою рогівкою. Разом вони
утворюють рогівкового-склеральну капсулу ока, що виконує захисну функцію ока.
Рогівка має вигляд опукло-увігнутої лінзи.
Безпосередньо за рогівкою знаходиться передня камера ока - простір,
заповнений прозорою рідиною - водянистою вологою.
Білкова оболонка захищає око від механічних та хімічних пошкоджень, від
мікроорганізмів, рогівка - пропускає та заломлює промені світла.
Рогівка

13.

Середня - судинна, оболонка очного яблука, відіграє важливу роль в обмінних
процесах, забезпечуючи живлення ока і виведення продуктів обміну.
Вона складаєтьс из трьох частин: райдужки, війкового тіла і власне судинної
оболонки
На внутрішній поверхні цієї оболонки лежить фарбувальна речовина - чорний
пігмент, який поглинає світлові промені.
Передня частина судинної оболонки ока називається райдужкой.
Райдужка (iris) -це кругла регульована діафрагма. Вона розташована в порожнині за
рогівкою.
Судинна
оболонка
Райдужка

14.

Райдужка містить спеціальний пігмент – меланін, який зумовлює її забарвлення – від
блакитного до темного.
У деяких людей колір райдужної
оболонки різний. Таке явище називається
гетерохромія.
Анірідія - це відсутність
райдужки.

15.

У центрі райдужної оболонки є круглий отвір - зіниця, через який промені світла проникають
всередину очного яблука і досягають сітківки.
Основу райдужки утворюють два м’язи: м’яз — звужувач зіниці і м’яз — розширювач зіниці.
Райдужка відіграє роль діафрагми, яка регулює кількість світлових променів, які потрапляють в око,
завдяки чому в темноті зіниця розширюється, а на світлі — звужується (зіничний рефлекс).
За регулювання розмірів зіниць
відповідає автономна нервова
система.
Зіниці розширюються дилататор,
керованим симпатичними волокнами,
звужуються сфінктером, керованим
парасимпатичними волокнами.
Два м'язи (дилататор і сфінктер)
різноспрямованої дії здійснюють
звуження і розширення зіниці,
забезпечуючи дозоване
надходження світла в порожнину
ока.
У людини зміна розмірів зіниць здійснюється
рефлекторно (зіницьова реакція), в залежності
від кількості світла, що потрапляє на сітківку.

16.

Власне судинна оболонка
розташована між склерою і
зоровою частиною сітківки, є
задньою, найбільшою частиною
судинної оболонки, яка вистилає
2/3 внутрішньої поверхні склери.
Війкове (циліарне) тіло — це
продовження передньої частини
судинної оболонки, воно
складається з війкового (циліарного)
м'яза та війкових відростків.
Війковий м’яз, натягуючи
прикріплений до капсули
кришталика війковий поясок,
змінює кривину кришталика і
виконує функцію акомодації.
Війкові відростки утворені
судинними сплетіннями, які
продукують водянисту вологу.

17.

Внутрішня оболонка ока - сітківка - це рецепторна
частина зорового аналізатора, тут відбувається
безпосереднє сприйняття світла, біохімічні
перетворення зорових пігментів, зміна електричних
властивостей нейронів і передача інформації в
центральну нервову систему.

18.

19.

Це складна оболонка, що містить кілька шарів клітин, різних за формою та функціями. Зорова частина
сітківки складається з десяти шарів.
Перший шар – пігментний, складається із щільно розташованих епітеліальних клітин, які містять чорний пігмент
фусцин. Він поглинає світлові промені.
Усі шари сітківки, окрім зовнішнього пігментного* утворені нейронами, три види яких є основними:
фотосенсорні нейрони (їхні дендрити утворюють палички і колбочки). Палички — це рецептори сутінкового
вечірнього бачення, світлочутливі, розкидані по всій сітківці (їх близько 130 млн), дають інформацію про
контури предмета, його переміщення. Колбочки — це рецептори денного бачення, кольорочутливі, розміщені в
ділянці жовтої плями (їх близько 7 млн), дають інформацію про колір предмета, чітку його форму.
Розміщені вони нерівномірно: у центрі сітківки розташовані переважно колбочки, далі від центру – колбочки і
палички разом, а на периферії переважають палички.
біполярні (провідникові) нейрони — передають інформацію;
оптично-вузлові (оптико-гангліозні) нейрони, аксони яких формують зоровий нерв.
Сліпа частина сітківки складається із двох шарів: пігментного та шару епітеліальних клітин.
На задній поверхні зорової частини сітківки помітне добре виражене овальної форми підвищення — диск
зорового нерва — тут збираються аксони гангліозних нервових клітин сітківки, які, проникаючи через склеру,
утворюють стовбур зорового нерва. У ділянці диска знаходиться сліпа пляма (у цій ділянці сітківка складається
лише із шару нервових волокон, усі інші шари — відсутні, тому ця ділянка не є зоровою).
Латеральніше від сліпої плями (на 3—4 мм назовні) на сітківці є ще одна специфічна ділянка, так звана жовта
пляма, вона круглої або овальної форми, з невеликим заглибленням у центрі — центральною ямкою (тут містяться
тільки колбочки) — це місце найкращого сприйняття зорових подразнень.

20.

21.

Сприйняття кольору залежить від довжини світлових
хвиль і яскравості світла.
Наявність трьох типів колбочок дає можливість
відрізняти зміни яскравості від зміни довжини хвилі.
Колбочки
«Красні»
Реагують
сильніше на
довгі хвилі
«Зелені»
Реагують
сильніше на
хвилі середньої
довжини
«Сині»
Реагують
сильніше на
короткі хвилі

22.

23.

Дальтонізм, нездатність правильно визначати ті або інші кольори, може
мати спадкову природу або бути викликаним захворюванням зорового
нерва або сітківки.
Спадковий дальтонізм зустрічається частіше, вражає обидва ока і не
погіршується з часом. Цей варіант дальтонізму в різного ступеня
вираженості присутня у 8% чоловіків і 0.4% жінок. Спадковий дальтонізм
пов'язаний з X-хромосомою і практично завжди передається від матеріносія гена до сина.
Дальтон був протанопом (не розрізняв червоний колір), але не знав про
свою колірну сліпоту до 26 років. У нього були три брати і сестра, і двоє з
братів страждали кольоросліпотой на червоний колір. Дальтон докладно
описав свій сімейний дефект зору в невеликій книзі. Завдяки його
публікації і з'явилося слово «дальтонізм», яке на довгі роки стало
синонімом не тільки описаної ним аномалії зору в червоній області
спектру, але і будь-якого порушення колірного зору.
А ЯКІ ЦИФРИ ТИ БАЧИШ НА МАЛЮНКАХ?

24.

Ядро очного яблука — це прозорі середовища ока:
кришталик (lens) — прозоре, двоопукле утворення. Власна речовина кришталика не має судин та нервів і
складається з кришталикових волокон, які є видозміненими епітеліальними клітинами. Зовні кришталик
оточений капсулою. У капсулу вплітаються волокна війкового пояска (зв’язки), які сполучають кришталик з
війковим тілом. Завдяки цьому кришталик змінює свою форму під час скорочення та розслаблення циліарного
м’яза і, таким чином, є пасивною частиною акомодаційного апарату ока. Кришталик є основним світлозаломлювальним середовищем;
склисте тіло (corpus vitreum) — прозора маса желеподібної речовини, розташована в порожнині між
кришталиком і сітківкою;
передня камера ока знаходиться між рогівкою і райдужкою, заповнена водянистою вологою;
задня камера ока розміщена між райдужкою і кришталиком та війковим тілом, теж заповнена водянистою
вологою, яка відтікає у венозну пазуху склери, що знаходиться у ділянці лімба. Передня і задня камери очного
яблука сполучаються між собою через зіницю.
Таким чином, око складається із двох систем:
оптичної системи світлозаломлювальних середовищ (рогівка, водяниста волога камер ока, кришталик, склисте
тіло. Чітке бачення здійснюється тільки за умови прозорості заломлювальних середовищ ока);
рецепторної системи сітківки (світлочутливі клітини з їхніми закінченнями у вигляді паличок та колбочок, з
якими зв’язаний зоровий нерв).

25.

26.

27.

28.

Фізіологія органа зору
Акомодація — пристосування ока до бачення предметів на
різній відстані. Акомодація забезпечується кришталиком,
кривина якого може змінюватися, причому діапазон акомодації
кришталика найбільший у молодому віці. Кривина кришталика
регулюється шляхом розслаблення або натягу війкового пояска.
Так, наприклад, якщо необхідно розглядати предмети, які
знаходяться на далекій відстані від ока, відбувається
розслаблення війкового м’яза і війкова зв’язка натягується.
Натягнення війкової зв’язки спричинює натягнення капсули
кришталика та зменшення його кривини і фокусування предметів
на сітківці. Якщо необхідно розглянути предмети, які розташовані на близькій відстані, війковий м’яз скорочується,
ослаблюється натягнення війкової зв’язки та капсули
кришталика, і під дією еластичних сил кривина його
збільшується, таким чином заломлювальна сила збільшується.
Скорочення війкових м’язів відбувається рефлекторно завдяки
надходженню імпульсів у середній мозок і збудженню
парасимпатичних волокон, які входять до складу окорухового
нерва. З віком у результаті зменшення еластичності кришталика і
ослаблення війкових зв’язок сила акомодації знижується,
найближча точка чіткого бачення поступово віддаляється. Це
явище носить назву пресбіопії (стареча далекозорість).

29.

30.

Адаптація
Пристосування ока до бачення за умов різного ступеня освітленості має назву адаптації. Чутливість
рецепторних клітин ока залежить від попереднього подразника. Після дії інтенсивного світла
чутливість різко знижується, а в темряві — підвищується. З процесом адаптації пов’язана поступова
“поява” предметів під час переходу з добре освітленого приміщення в темне і навпаки.

31.

32.

Слухова сенсорна
система має
периферичний відділ
(орган слуху)
провідниковий відділ
(слуховий нерв)
центральний відділ
(слуховий центр кори
кінцевого мозку).
Орган слуху у
людини складається з
трьох частин:
зовнішнього,
середнього і
внутрішнього вуха

33.

34.

35.

36.

37.

38.

39.

40.

41.

42.

Завитка – кістковий канал,
усередині якого розміщуються
дві подовжні мембрани. Нижня
мембрана утворена щільною
сполучною тканиною, а верхня
– тоненькою одношаровою.
Мембрани розділяють канал
завитки на три частини –
верхній, середній і нижній.
Нижній і верхній канал на
верхівці завитки сполучаються
між собою, а середній є
замкненою порожниною.
Канали заповнені рідинами:
верхні і нижній – перилімфою, а
середній – ендолімфою

43.

Кортіїв орган – апарат, що містить рецептори й опорні клітини. На кожній рецепторній
клітині міститься до 70 виростків – волосків. Над волосковими клітинами розташована
покривна мембрана, яка контактує з волосками. Кортіїв орган розділений на ділянки, кожна з
яких відповідає за сприйняття хвиль певної частоти.
Рідина, що міститься в каналах завитки, є передавальною ланкою, яка доносить енергію
звукових коливань до покривної мембрани кортіїва органа.
Волоскові клітини відрізняються за своїми функціями. Внутрішніх волоскових клітин
розміщених в один ряд в тричі менше ніж зовнішніх, але вони відповідають за передачу
90-95% інформації до мозку. Зовнішні волоскові клітини, розміщені у три ряди, навпаки,
отримують еферентні сигнали від мозку і беруть участь у підсиленні або послабленні
коливань базилярної мембрани. Під дією ритмічної
деполяризації і реполяризації зовнішні волосокові
клітини починають ритмічно скорочувтись і розтягуватись, змінюючи натяг базилярної мембрани,
таким чином вони збільшують її коливання у
певному місці і підсилюють точність сприйняття
звуку.

44.

45.

46.

Мішечок, маточка та півколові протоки складають
вестибулярний орган що регулює положення тіла в
просторі та підтримує рівновагу. Стінка цих утворень
вистелена плоским епітелієм, за винятком так званих плям
мішечків та ампульних гребінціву де міститься велика
кількість волоскових чутливих клітин. Поверхня епітелію
плям мішечків вкрита драглистою отолітовою мембраною
в якій містяться включення, так звані отоліти або
побудовані з кришталиків кальцію карбонату. Пляма
еліптичного мішечка — це рецептор лі нійних прискорень і
гравітації, а пляма сферичного мішечка — гравітації та
вібрації. Під час відповідних рухів голови і тіла отолітова
мембрана, подібно до плоского каменя, ковзає відносно
плями і натягає волоски сенсорних клітин, що спричинює
виникнення нервових імпульсів. Апікальна частина
ампульних гребінців вкрита желатиноподібним куполом,
який має форму дзвона без порожнини, висотою близько
1мм. Функціонально желатиноподібний купол — рецептор
кутових прискорень. Під час рухів голови, а також у разі
прискореного обертання всього тіла купол легко змінює
своє положення під впливом руху ендолімфи. Відхилення
купола стимулює волоскові клітини, що спричинює
виникнення нервових імпульсів.

47.

Механізм передачі звукових коливань
Барабанна перетинка, сприймаючи звукові коливання, передає їх на систему
слухових кісточок. Через них коливання передаються на мембрану овального
отвору. Система кісточок посилює коливання звукової хвилі, але знижує її
амплітуду. Це пояснюється тим, що коливання спочатку передаються на довше
плече важеля, утвореного рукояткою молоточка і відростками коваделка, а
також різницею площ стремінця і барабанної перетинки. Коливання мембрани
овального вікна спричинюють коливання перилімфи у верхньому та нижньому
сходах завиткової протоки. У подальшому вони доходять до круглого вікна і
зміщують мембрану круглого вікна назовні у напрямку до порожнини
середнього вуха (якби не було мембрани круглого вікна, то коливання були б
неможливі, тому що рідина не стискується). Коливання перилімфи вестибулярних сходів через пристінкову мембрану передається на ендолі- мфу. Разом з
ендолімфою коливається й основна мембрана, на якій розташовані рецепторні
клітини, що стикається з покривною мембраною, це призводить до її
деформації і виникнення рецепторного потенціалу (збудження). Збудження
передаються волокнами слухового нерва, які утворюють синапси на рецепторних клітинах кортієвого органа. Імпульси, які проходять по волокнах
слухового нерва, передають інформацію в центральну нервову систему. У
слуховій зоні кори великих півкуль нервові імпульси трансформуються в
слухові відчуття. Людина здатна сприймати звуки в широкому діапазоні — від
16 до 20 000 коливань за секунду.

48.

Кісткова передача звуків здійснюється через кістки черепа. Переконатися в наявності кісткової провідності
досить легко. Якщо поставити на тім’я ніжку камертона, то звук можна почути навіть при закритому
слуховому ході. Це пов’язано о тим, що звукова хвиля добре проводиться кістками черепа, передається зразу
на перилімфу верхнього та нижнього сході» завиткової протоки, а потім на ендолімфу, що спричинює коливання основної мембрани з волосковими клітинами, внаслідок чого вони збуджуються і виникає нервовий
імпульс. Слід зауважити, що ефективність кісткового шляху провідності значно нижча, ніж повітряного.

49.

Відчуття рівноваги (фізіологія вестибулярного аналізатора)
Вестибулярний орган входить до складу перетинчастого лабіринту
внутрішнього вуха і є органом сприйняття положення тіла і зберігання
рівноваги. Будь-яка зміна положення і рух тіла в просторі спричинюють
подразнення рецепторів вестибулярного органа. Подразнення
отолітових рецепторів або ж рецепторів півколових проток відбувається
залежно від характеру руху. Так, отолітовий апарат збуджується
(змінюється тиск отолітів на рецепторні клітини) при зміні швидкості
прямолінійного руху людини, під час нахилів тіла або голови вбік;
рецептори півколових проток подразнюються в момент прискореного
або сповільненого колового руху в будь-якій площині за рахунок руху
ендолімфи, унаслідок чого реалізуються рефлекси, які забезпечують
координовані тонічні скорочення м’язів, за допомогою яких положення
тіла вирівнюється і зберігається рівновага. Під час збудження
вестибулярного органа виникають рефлекторні реакції рухового
характеру (ністагм - мимовільний рух очних яблук); реакції, які
змінюють діяльність внутрішніх органів (зміна серцевого ритму,
звуження або розширення кровоносних судин, блювання тощо), а також
різноманітні відчуття (відчуття запаморочення, порушення орієнтації в
навколишньому середовищі, виникнення відчуття нудоти).
Вестибулярний орган бере участь у регуляції і перерозподілі
м’язового тонусу, який визначається у тварин з двобічним або
однобічним руйнуванням вестибулярного апарату (перерозподіл
м’язового тонусу — збільшення тонусу м’язів-розгиначів кінцівки на
боці операції).
Орієнтація в просторі і збереження рівноваги здійснюються не
тільки за допомогою вестибулярного органа. Велике значення має
зорове сприйнятая сигналів від пропріорецепторів і рецепторів шкіри.

50.

51.

52.

Смаковий аналізатор
До складу смакового аналізатора входять рецептори, що сприймають
смакові подразнення, нервові волокна, які передають інформацію від
цих рецепторів у ЦНС, а саме в кору, де відбувається аналіз інформації.
Периферійний відділ смакового аналізатора представлений смаковими
рецепторами, які містяться в слизовій оболонці язика, надгортанника і
задній стінці глотки і мають назву смакові цибулини. У людини
нараховується до 2000 смакових цибулин, більша частина з них
міститься у смакових сосочках язика (грибоподібних, жолобуватих,
листоподібних). Смакова цибулина має еліпсоподібну форму і
складається зі щільно прилеглих одна до одної 40—60 веретеноподібних
смакових та опорних клітин. На апікальній поверхні рецепторних клітин
містяться мікроворсинки, де адсорбуються смакові речовини. Вершина
цибулини сполучається з поверхнею язика за допомогою отвору —
смакової пори, яка веде в невелике заглиблення, утворене апікальними
поверхнями смакових сенсорних клітин,— смакову ямку. Основними
смаковими відчуттями є солодке, гірке, солоне та кисле. Інші смакові
відчуття, яких багато, є комбінацією цих чотирьох основних. Гірке
сприймається переважно рецепторами кореня язика, солодке — його
кінчиком, кисле та солоне — бічними поверхнями.

53.

54.

Шкіра
Шкіра (cutis) утворює зовнішній покрив організму людини, площа якого в дорослої людини становить
1,5—2,0 м2. Похідними шкіри є сальні, потові й молочні (грудні) залози, волосся, нігті. Шкіра виконує
різноманітні функції:
захисну (захищає тканини організму людини від дії термічних, механічних, хімічних чинників,
ультрафіолетового опромінення, вона непроникна для мікроорганізмів);
видільну (виділення поту і шкірного сала, а з ними і кінцевих продуктів обміну та шкідливих речовин);
бере участь в обміні речовин (в обміні води та електролітів; за добу виділяється близько 0,5—0,6 л води);
бере участь у терморегуляції (до 82% усіх теплових витрат організму відбувається через шкіру);
виконує роль депо крові (у судинах шкіри в дорослої людини може депонуватися до 1 л крові);
виконує дихальну функцію;
бере участь в обміні вітамінів (вона є місцем синтезу і депонування вітаміну D);
рецепторну функцію (шкіра є суцільним рецепторним полем, де зосереджені температурні, больові та
тактильні рецептори).
Шкіра складається з епідермісу (надшкір’я), дерми (власне шкіри). Під шкірою розташована підшкірна
жирова клітковина.

55.

56.

57.

Епідерміс утворений багатошаровим зроговілим лускатим епітелієм, який складається з п’яти шарів:
базального, шару шипуватих клітин, зернистого, блискучого і рогового. Роговий шар шкіри людини
повністю оновлюється протягом 7—11 днів. Базальний шар утворений клітинами, які розміщені на
базальній мембрані. Серед клітин цього шару розрізняють пігментні клітини (меланоцити) та клітини
Лангерганса, які є різновидом макрофагів, з якими пов’язані місцеві захисні реакції епідермісу. Шар
шипуватих клітин утворений 5—10 рядами клітин, які мають відростки. Базальний шар та шар
шипуватих клітин утворюють так звану росткову зону епідермісу. Зернистий шар утворений трьомачотирма рядами клітин, в яких містяться зерна кератогіаліну, що свідчить про початок процесів
зроговіння клітин епідермісу. Блискучий шар також утворений трьома-чотирма рядами плоских клітин,
у цитоплазмі яких накопичується білок елеїдин. Роговий шар побудований з десятків рядів зроговілих
клітин, які поступово відмирають і перетворюються на рогові лусочки, в яких накопичуються пухирці
газу, що сприяють збереженню тепла організмом. Поверхневий шар унаслідок значного вмісту кератину
непроникний для води, стійкий до дії хімічних речовин тощо. Між клітинами зернистого і нижніх рядів
рогового шару є своєрідний ліпідний бар’єр, що забезпечує непроникність епідермісу. На ділянках, де
шкіра тонка (шия, обличчя тощо), кількість рядів епідермісу значно менша порівняно з іншими
ділянками, відсутній блискучий шар, процеси зроговіння відбуваються у скороченому циклі. Колір шкіри
залежить головним чином від пігменту (меланіну), який міститься в базальному шарі епідермісу. У шкірі
осіб негроїдної раси пігмент накопичують клітини всіх шарів епідермісу, включаючи роговий.

58.

Дерма — власне шкіра — складається з поверхневого,
сосочкового і глибокого, сітчастого, шарів. Сосочковий шар
утворений пухкою сполучною тканиною, яка у вигляді сосочків
вростає в епідерміс. Відповідно до розташування сосочків на
поверхні епідермісу видно виступи (гребені ), а між ними
западини (борозни). Особливо виражене чергування виступів і
западин визначають на підошвах та долонях. Рельєф сосочків
дерми є індивідуальним для кожної людини і використовується в
антропології, криміналістиці та судовій медицині для ідентифікації особи, а також для діагностики генетичних аномалій,
наприклад хвороби Дауна. У сосочковому шарі міститься велика
кількість кровоносних та лімфатичних судин, нервових волокон,
непосмугованих м’язових волокон, які пов’язані з цибулиною
волосся, а в деяких місцях такі пучки лежать самостійно (шкіра
обличчя, сосок молочної залози тощо). Скорочення
непосмугованих м’язових волокон може спричинити спазм
судин і зменшення тепловіддачі. Сітчастий шар дерми утворений
щільною волокнистою неоформленою сполучною тканиною.
Колагенові та еластичні волокна цієї тканини йдуть у різних
напрямках і переплітаються між собою, забезпечуючи міцність
шкіри та її тісний зв’язок з підшкірною жировою клітковиною.
У сітчастому шарі дерми знаходяться сальні та потові залози,
корінь волосся.

59.

Підшкірна жирова клітковина побудована зі сполучної тканини, яка є скупченням жиро§#х
клітин. Вона відіграє амортизаційну роль під час дії на шкіру механічних чинників, бере участь у
терморегуляції, є джерелом поживних речовин. У ній містяться кровоносні та лімфатичні судини,
що утворюють сітки, та нервові волокна, що утворюють сплетення.
Залози шкіри поділяють на сальні та потові. Особливим різновидом останніх е молочні залози.
Потові залози — прості трубчасті нерозгалужені залози; вони знаходяться майже на всіх
ділянках шкіри, за винятком проміжної частини губ, головки статевого члена та його передньої
шкірочки. Найбільше потових залоз на шкірі пальців, долонь, пахвових складок, підошов. Потова
залоза складається із секреторного апарату, який розміщений у глибоких ділянках сітчастого шару
дерми, та вивідної протоки, яка у вигляді спіралі проходить через сітчастий і сосочковий шари
дерми, епідерміс і відкривається на поверхні шкіри потовою порою. Частина вивідних проток не
утворює пор, а впадає разом з протоками сальних залоз у волосяну лійку. Залежно від способу
виділення секрету розрізняють мерокринні й апокринні потові залози. Підраховано, що в шкірі
дорослої людини знаходиться близько 2,5 млн потових залоз, які виділяють 550—650 мл поту за
добу. Піт складається з води (98%), мінеральних солей та органічних речовин (2%). Для
випаровування поту організм витрачає тепло, охолоджуючись при цьому.

60.

61.

Сальні залози — прості альвеолярні розгалужені залози з голокриновим типом секреції. Вони розташовуються на
всіх ділянках шкіри, за винятком підошов та долонь. Секреторний апарат знаходиться на межі сосочкового і
сітчастого шарів, а вивідна протока відкривається на дні волосяних лійок. За добу сальні залози виділяють близько 20
г шкірного сала, яке змащує поверхню шкіри та волосся, надає еластичності шкірі і волоссю, пом’якшує їх, робить
непроникним епідерміс для різних хімічних речовин та мікроорганізмів.
Волосся — похідний елемент шкіри. Залежно від довжини виділяють довге — на голові, під пахвами, на лобку; у
чоловіків — на обличчі; коротке (щетинкове) — брови, вії; пушко- ве — вкриває все тіло, за винятком проміжної
частини губ, долонь, підошов, головки статевого члена, передньої шкірочки, клітора, малих статевих губ.
Кожна волосина має стрижень, який виступає над поверхнею шкіри, і корінЬу який розміщується у власне шкірі.
Нижня частина кореня розширена і має назву цибулини. Клітини волосяної цибулини є джерелом росту волосся.
Знизу в цибулину вростає пухка сполучна тканина — волосяний сосочок (аналог сосочка дерми), де містяться нервові
волокна та кровоносні судини, які забезпечують живлення волосся. Корінь волосся
оточений волосяною сумкою, або фолікулом, в яку вплітаються непосмуговані м’язові волокна м’яза-підіймача,
скорочення якого приводить волосся у перпендикулярне положення відносно до поверхні епідермісу, утворюючи
“гусячу шкіру”. На рівні переходу кореня волосся в стрижень волосяна сумка розширюється, утворюючи лійку
волосся, куди відкриваються протоки сальної залози. Стрижень волосся розташовується над поверхнею шкіри і
розміщується відповідно до епідермісу майже під гострим кутом. Складається він із трьох зон: внутрішньої, мозкової9
середньої, кіркової речовини, і поверхневої, кутикули. У кірковій та мозковій речовинах міститься пігмент, від кількості
якого залежить колір волосся. Час життя волосся становить від декількох тижнів до декількох років, щоденно в нормі
випадає 50—120 волосин.

62.

Нігті являють собою рогову пластинку, яка лежить у
сполучнотканинному нігтьовому ложі. З трьох боків її
оточують складки шкіри, які мають назву нігтьових
валиків. Ніготь має корінь, тіло і вільний край. У шкірі
нігтьового ложа міститься велика кількість кровоносних
судин і чутливих нервових закінчень.
У шкірі і пов’язаних з нею структурах міститься велика
кількість рецепторів, які сприймають різні подразнення з
навколишнього середовища (на 1 см2 шкіри знаходиться в
середньому 100—200 больових точок, 5—13 холодових,
1—3 теплових і до 25 точок, які реагують на тиск). Вони не
зібрані в окремі органи чуття, а розсіяні по всій шкірі.
Щільність розташування шкірних рецепторів не однакова
на різних ділянках тіла людини. Особливо їх багато на
ділянках шкіри з підвищеною чутливістю, наприклад, на
підошвах і долонях, на обличчі, статевих органах.

63.

Виділяють терморецептори (теплові та холодові),
механоре- цептори і больові рецептори. Вони мають
різну форму і різну будову та розташовані в шкірі на
різній
глибині.
Рецептори,
які
сприймають
подразнення шкіри за морфологічною ознакою, є
вільними нервовими закінченнями чутливих нервів,
інша ж частина міститься у різноманітних капсулах
(диски Меркеля сприймають силу тиску, тільця Пачіні
— рецептори тиску й вібрації, тільця Мейснера
сприймають подразнення під час руху об’єкта, тільця
Руфіні — теплові рецептори, колби Краузе —
холодові рецептори).
У шкірі, окрім чутливих нервових волокон та їхніх
закінчень, містяться еферентні володсна нервової
системи, які іннер- вують залози шкіри і
непосмуговані м’язові клітини.
English     Русский Rules