Борис Чичибабін

1.

Борис Чичибабін

2.

Бори́с Олексі́йович Чичиба́бін, за паспортом
Полушин, нар. 9 січня 1923, Кременчук, Українська
Соціалістична Радянська Республіка, СРСР - 15 грудня
1994, Харків, Україна) — український поет, лауреат
Державної премії (1990). Свої твори писав російською
мовою.
Більшу частину життя поет прожив у Харкові.
Унікальність творчої манери Чичибабіна
визначається гармонійним поєднанням істинного
демократизму з високою культурою вірша, ясності
«змісту» — з витонченістю «форми», яка, однак,
ніколи не ускладнює сприйняття його поезій.
Афористичність формулювань і проникливий ліризм
– характерна риса його поезії.

3.

Ім'ям Чичибабіна названо вулицю у центральній частині
Харкова, в районі Держпрому, на якій поет жив у 1950-х
роках.
На цій вулиці, названій на його честь, встановлено
пам'ятну дошку зі скульптурним зображенням поета.
Меморіальна дошка також міститься на будинку, у якому
жив і помер поет.
У Харкові щорічно проводиться поетичний фестиваль
«Чичибабінські читання».
У 2018 році побачив світ повнометражний
документальний фільм "Чичибабін" (реж. Вiталiй
Михайлов).

4.

Борис Олексійович Чичибабін народився 9
січня 1923 року в місті Кременчук, в сім’ї офіцера. До 1930 р. родина
проживала в Кіровограді (нині Кропивницький), потім у
селищі Рогань під Харковом, де Борис пішов до школи. У 1935
Полушини переїхали в Чугуїв, де він навчався у 1-й школі з 5-го по 10й клас. Тут він уже постійно відвідував літературний гурток,
публікував свої вірші в шкільній і навіть міській газеті під
псевдонімом Борис-рифмач.
Після закінчення школи Борис вступив на історичний
факультет Харківського університету. У листопаді 1942 р. через
війну Бориса призвали в армію. Кілька місяців після Перемоги
обіймав таку саму посаду в Чугуївському авіаучилищі, потім
демобілізувався через хворобу (варикозне розширення вен з
трофічними виразками). Борис вирішив продовжувати навчання в
Харківському університеті, за спеціальністю філолога, але йому
не судилося здобути вищу освіту, він писав вірші, за які його
в червні 1946 р. заарештовали і засудили за антирадянську
агітацію на 5 років.

5.

Під час слідства в Бутирській в’язниці Чичибабін написав
«Червоні помідори», «Махорку», два яскраві зразки «тюремної
лірики», які були покладені на музику і у 60-ті широко розійшлися
по країні.1951 р. – був звільнений, повернувся до Харкова, працював
різноробом в Харківському театрі російської драми підсобним
робітником сцени, потім закінчив бухгалтерські курси, і з 1953 р.
працював бухгалтером домоуправління. Тут познайомився з
паспортисткою Матільдою Федорівною Якубовською, яка стала
його дружиною.
У 1958 році з’являється перша публікація в московському
журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин).На початку 60-х років
харківський поет довгий час живе в Москві, виступає в
літературному об’єднанні «Магістраль». У 1962 році його вірші
публікуються в часописі «Новий мір», харківських і київських
виданнях. Серед знайомих Чичибабіна цього періоду — С. Маршак, І.
Еренбург, В. Шкловський.

6.

У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів
Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові —
«Мороз і сонце». У січні 1964 р. Чичибабіну доручають
керівництво літературною студією при БК працівників зв’язку.
Робота чичибабінської студії стала яскравим епізодом в
культурному житті Харкова, внеском міста у
«шістдесятництво».
У 1965 р. в Харкові виходить збірка «Гармонія», яка і в
невеличкій мірі не відображала істинного Чичибабіна: майже
ніщо з найкращих віршів поета не могло бути надруковано з
цензурних міркувань.У 1966 році на негласну вимогу КДБ
Чичибабіна усунули від керівництва студією. Саму студію було
розпущено. За офіційною версією: за заняття, присвячені
Цвєтаєвій та Пастернаку. За іронією долі в цьому самому році
поета прийняли до СП СРСР (одну з рекомендацій дав С. Я.
Маршак). Однак короткочасна хрущовська відлига закінчилася:
Радянський Союз вступив у двадцятиріччя, назване згодом
епохою застою.

7.

У 1967 році поет перебуває в сильній депресії – сімейні
проблеми, переслідування, що відобразилось в його творчості.
Згодом зустрічає закохану в його поезію Лілію Карась, і через
деякий час поєднує з нею свою долю, в нього спостерігається
творчий злет, початок численних багаторічних подорожей по
СРСР (Прибалтика, Крим, Кавказ, Росія), поява нових друзів. З
іншого боку — жорстоке розчарування в романтичних ідеалах
радянської юності, посилення цензури, а отже, неминучий
поступовий перехід з письменників «офіційних» в напів-, а потім
і зовсім заборонені.
На початку 1968 року в Харкові друкується остання
доперебудовна збірка Чичибабіна — «Пливе Аврора», понівечена
цензурою. У 1973 р. Чичибабіна виключають з СП СРСР.У 1974 р.
поета викликали в КДБ. Там йому довелося підписати документ
про те, що, якщо він продовжить розповсюджувати
самвидавську літературу і читати вірші антирадянського
змісту, на нього бути заведено справу.

8.

Настала пора п’ятнадцятирічного замовчування імені
Чичибабіна. Весь цей час (1966–1989 рр.) він працював старшим
майстром матеріально-заготівельної служби харківського
трамвайно-тролейбусного управління. І продовжував
писати — для себе і для своїх нечисленних, але відданих
читачів. Публікації, дуже рідкісні, з’являлися тільки за
кордоном. У 1987 році поета поновлюють у Спілці
письменників, твори починають друкувати.13 грудня 1987 р.
Чичибабін вперше виступає в столичному Центральному
Будинку літераторів. Успіх колосальний. Звучить його вірш
«Не помер Сталін» (1959).У 1990 р. за видану за свій
рахунок книжку «Дзвін» Чичибабіна було удостоєно Державної
премії СРСР. Поет бере участь у роботі товариства «
Меморіал», дає інтерв’ю, здійснює поїздки в Італію, в Ізраїль.
Помер Борис Чичибабін 15 грудня 1994 року, менш ніж
місяць не доживши до свого 72-го дня народження. Похований
на 2-му кладовищі Харкова.

9.

10.

11.

Вірш змушує задуматися не тільки про батьківщину, але
і над проблемою, про яку в Україні дотепер сперечаються: про
місце російської мови в нашій країні. Борис Чичибабін, наш
земляк-харків’янин, що прославив Україну своїми віршами,
написаними російською, цим рядком давно вирішив цю
суперечку.
У цій поезії поет висловив свою любов до української
землі і її народу. І не має значення, якою мовою він написаний.
Жителі Східної України переважно говорять і думають
російською. Але робити з цього висновок, що вони не люблять
Україну, не пишаються нею, не бажають їй процвітання – це
націоналістичний абсурд. Борис Чичибабін, Микола Амосов,
Євген Патон… Хіба вони не любили і не люблять батьківщину?
Але ж для кожного з них рідною мовою є російська! Так вже
історично склалося, і тепер дорікати людям, що з молоком
матері всотали російську мову як рідну, не можна. Двомовність
зовсім не суперечить тому, що в незалежній державі офіційною
мовою повинна бути мова більшості. В Україні - це українська
мова.

12.

Батьківщина, як правильно сказав поет, у крові. Уся
Канада (за незначним винятком) говорить англійською мовою,
тобто своєї “канадської” мови немає. Але хто скаже, що
канадці не патріоти?
Відчуття батьківщини – це не словесна декларація, це
не виступи на мітингах про любов до народу, про турботу про
його благо, це не передвиборні обіцянки і запевняння усе робити
для людей. Це не тільки побожне ставлення до державної
атрибутики (хоча і воно важливе). Це відданість Вітчизні на
ділі. Жити з батьківщиною в крові - це чесно трудитися,
сприяючи процвітанню країни.
Історія України знає чимало видатних особистостей,
що своїми справами сприяли розвитку країни. Один з них –
Володимир Симиренко. От щирий патріот України! Його праця
була спрямована на розвиток промисловості в країні, його
багатство – на щедре меценатство. В. Симиренко давав гроші
на видавництво газет, журналів, підтримував студентську
молодь, жодне з дореволюційних видань Т. Г. Шевченка не
здійснювалося без його допомоги.
Оце і є приклад не декларативної, а щирої любові до
батьківщини.