Тварини та рослини Червоної книги України

1.

Тварини та рослини
Червоної книги України

2.

Кі́т лісови́й
Вид хижих ссавців з роду кіт родини котових. В Україні рідкісний
ссавець, що підлягає охороні. Загалом подібний до свійського кота, але
відрізняється дещо більшими розмірами (довжина тіла до 90 см) і
відносно коротким притупленим хвостом, покільцьованим кількома
(частіше 3–4) темними смугами. Кінчик хвоста чорний. Підошви лап
чорні. Очі блакитні або сірі.
Ринарій червоно-рожевий (кольору «сирого м'яса»). Череп великий,
довжиною 90–110 мм, звичайно без носового прогину. Сучасний ареал
займає лісові області Середньої та Південної Європи, Малої
Азії та Кавказу. Україна є східним кордоном номінативної форми
лісового кота. У XVII—XVIII ст. вид траплявся в Карпатах, на Волині та
Сумщині. Кіт лісовий поширений в Українських Карпатах,
на Закарпатті (Виноградівський, Берегівський, Воловецький,
Тячівський, Перечинський райони). Невелика популяція кота лісового
виявлена в Чернівецькій області (Сторожинецький, Глибоцький
райони), на Волині, та в Одеській області.
Протягом першого десятиліття ХХІ ст. ареал розширився — вид
виявлено в Миколаївській області та навіть на Черкащині. Окремі деталі
поширення і природної історії кота лісового в Європі викладено на
сторінці «Кіт лісовий європейський». Селиться в горах, у глухих
дубових, дубово-грабових, букових і мішаних, рідко ялинових лісах
(висота 300–900 м), у плавнях в очеретяних заростях, часто влаштовує
лігва на плавучих острівцях.

3.

Причини зміни чисельності
Інтенсивне вирубування лісу, різке
скорочення площ старих листяних
лісів, особливо дібров, створення
штучних лісових насаджень і
активне рекреаційне використання
лісів, знищення особин виду під
час відстрілу бродячих домашніх
котів, застосування мисливських
капканів.
Серед несприятливих кліматичних
факторів важливе значення має
глибина снігового покриву.

4.

Чисельність
В Україні карпатська популяція сягає чисельності 300–400
особин, на Поділлі — кілька десятків особин. Є одиничні
особини в плавнях Дунаю та Дністра. Загальна кількість
оцінюється в 400–500 особин.
Особливості біології
Веде прихований спосіб життя. Селиться поодинці.
Активний у сутінках та вночі. Теплолюбна тварина.
Водиться в місцях, що добре прогріваються сонцем, з
густим травостоєм, старими дуплистими деревами, в
чагарнику. Виводкові лігва влаштовує в дуплах дерев,
розколинах скель, під купами сушняку і колод, у норах
борсука та лисиць, зрідка — на горищах лісових будинків,
в очеретяних заростях.
Живиться переважно мишоподібними гризунами, рідше
птахами, плазунами, у крайніх випадках — трупами
тварин. Самка раз на рік (квітень — травень) після 63–68
денної вагітності народжує 2–4 (зрідка 5) сліпих малят, які
тримаються біля неї до вересня — жовтня.
Вороги і конкуренти — рись, лисиця звичайна, вовк,
куницеві, бродячі собаки, великі хижі птахи. Значної
шкоди чистоті виду завдають бродячі коти, які, паруючись
з дикими, дають гібриди.

5.

Лось звичайний

6.

Вид роду лось родини оленевих представлений у фауні
України і суміжних країн. Занесено до Червоної книги
України з кінця 2017 року. Широко поширений в лісовій і
місцями у лісостеповій природних смугах, на півночі —
у тундрі. На сході свого поширення межує з іншим видом
цього роду — лосе американським (Alces americanus).
Існує широка зона гібридизації між лосем звичайним і
американським в Центральному Сибіру і на
півночі Зовнішньо Монголії. Лось є другим найбільшим (за
вагою) ссавцем фауни України (після зубра) і другим за
довжиною тіла (після ціп'яка бичачого Taenia saginata) видом
тварин фауни Європи (не рахуючи китів).
Самці лося озброєні рогами, які вони скидають кожної осені.
Вагомий внесок у вивчення екології лося
зробив К. П. Філонов у період з кінця XIX до середини XX
ст. лосів в Україні не було. На початку XX ст. лось фігурував
у зведенні фауни України як „звір колишньої фауни, про що
свідчать численні знахідки лося на торфовищах“.
Вид з'явився в Україні шляхом природного розселення з
території Білорусі і до кінця XX століття заселив усю лісову і
лісостепову смугу на південь до Карпат (але в самих
Карпатських горах відсутній), Середнього Подніпров'я
та Дінця. На сьогодні відбувається зворотне скорочення
південних меж видового ареалу.
Період розширення ареалу був пов'язаний зі зростанням
загальної чисельності виду та з великими
площами соснових посадок, які виконували захисні
функції та були незамінним кормовим біотопом. Тепер
площі молодих сосняків значно скоротилися, а рівень
незаконного полювання суттєво зріс, через що чисельність
лося невпинно скорочується.

7.

Виходячи з відомих і доступних для аналізу
моделей динаміки ареалу і чисельності лося
у Східній Європі, у найближчі два-три
десятиліття вид, можливо, остаточно зникне в
Україні та південній частині Білорусі.
Відбуватиметься це практично без участі
людини, відповідно до динаміки самого виду та
через глобальні змінами клімату.
Проблеми охорони
Лося планували включити до Червоної книги
України 2009 року, проте тоді вид не отримав
цього охоронного статусу. У листопаді 2018
року окружний адміністративний суд Києва
виключив лося європейського з Червоної
книги, на що Мінекології подало апеляцію й
виграло її 8 квітня 2019 року.
За останні роки популяція лося в Україні
скоротилася з 14 до 4,5 тис. особин і продовжує
скорочуватися, незважаючи на повну заборону
полювання на нього. При цьому трупів тварин в
лісах не знаходять і, отже, це не пов'язано з
природною загибеллю звірів. Лось підпускає до
себе дуже близько і може стати легкою
здобиччю браконьєрів. У 2021 році лося врешті
включено до Червоної книги зі статусом
«вразливий».

8.

Білуга
Вид анадромних риб родини осетрових.
Білуга — прохідна риба; для нересту вона заходить далеко
у річки (до 1000 км). Відкладає до
1,5 млн. ікринок. Мальки білуги скочуються в море.
Живиться білуга рибою, а її молодь —
різними безхребетними (молюсками, ракоподібними тощо).
Використовуються м'ясо та ікра білуги.
У викопному стані білуга відома з
нижнього пліоцену (Одеса).
Будова
Тіло довге, високе, товсте. Рот великий, півмісячний,
зяброві перетинки зрощені між собою і утворюють вільну
шкірясту згортку під міжзябровим проміжком.
Завдовжки може сягати 5 м, вага — 1000 кг (зазвичай
ловлять особин до 2,5 м і до 200–300 кг). Як виняток, за
непідтвердженими даними, зустрічались особини до 2 т і
9 м завдовжки, якщо ці відомості вірні, то білугу можна
вважати найбільшою великою прісноводною рибою Земної
кулі.
Тривалість життя до 100 років. Верхня третина тулубу і
голови сірувато-бурі або майже чорні з блакитним чи
зеленкуватим відблиском, боки сірувато-білі, черево
молочно-біле.

9.

Поширення
Чорне, Азовське, Каспійське моря. До 70-х рр. ХХ
ст. білуга зустрічалася також в Адріатичному морі,
звідки входила для нересту в річку По, проте за
останні 30 років її тут жодного разу не зустріли, і
тому адріатична популяція білуги вважається в
даний час вимерлою.
В Україні зустрічається в північно-західних і
північній частинах Азовського моря, біля
берегів Криму і в північно-західних частині
Чорного моря. Раніше білуга була порівняно
численна, проте з часом її чисельність сильно
збідніла.
Живлення
За способом живлення білуга — хижак, який
живиться переважно рибою. Починає хижачити ще
мальком в річці. У морі живиться переважно
рибою (оселедця, тюльки, бички тощо), однак не
нехтує і молюсками. У шлунках каспійської білуги
знаходили навіть дитинчат каспійської нерпи.

10.

Дятел трипалий
Лісовий птах родини дятлових (Picidae). Один з 2х видів роду; єдиний вид у фауні України. В
Україні гніздовий осілий вид. Менший від дятла
звичайного. Забарвлення строкате, чорне з білим.
У дорослого самця на тім'ї жовта «шапочка»;
горло і шия спереду білі; решта шиї з білими і
чорними поздовжніми смугами; спина і поперек
білі; верхні покривні пера крил і надхвістя чорні;
низ білий, з чорними поздовжніми смугами
спереду на боках тулуба і поперечними − ззаду;
махові пера чорні, з білими плямами, які на
розгорнутих крилах утворюють смуги; хвіст
чорний, цупкий, загострений, крайні стернові пера
білі з чорними смугами; дзьоб темно-сірий; ноги
трипалі, темно-сірі; райдужна оболонка ока
коричнева.
У дорослої самки, яка подібна до дорослого
самця, тімʼя чорне з білими рисками. Молодий
птах схожий на дорослого самця, але оперення
верху з бурим відтінком; низ строкатіший. Маса
дорослого птаха: 51-69 г, довжина тіла: 10-240 мм,
розмах крил: 125—132 мм. Від решти дятлів
відрізняється цілком білою спиною та трьома
пальцями на нозі, а дорослий самець і молодий
птах − також жовтою «шапочкою». Голос

11.

Голос досить мовчазний та у порівнянні з іншими
дятлами володіє збідненим репертуаром.
Звичайний поклик, який видається протягом року
− м'яке «тюк» або «тік» − нижче, ніж у великого
строкатого дятла, але вище, ніж у білоспинного.
На початку сезону розмноження видає щебечучи
або стрекочучи звуки, більш тихі та м'які, ніж у
великого строкатого дятла.
Барабанять обидві статі, самки у меншому
ступені. Область поширення − смуга хвойних та
мішаних лісів Євразії від Скандинавії та
Центральної Європи на схід до Камчатки,
Сахаліну, Хоккайдо та Корейського півострова. В
центральних областях Європи ареал спорадичний:
гірські масиви Альп, Татр, Карпат і Балкан. В
Україні гніздиться в Карпатах та з 2004 р. на
Поліссі (ліси півночі Житомирської, Рівненської і
Волинської областей). Європейська популяція
оцінюється у 450−1100 тис. пар.[3]. В Україні
чисельність становить 300—320 пар. З них 290—
300 пар гніздиться в Карпатах і 10-20 пар — на
Поліссі.
Основна кількість гніздових пар знаходиться у
національному природному парку «Синевир» і
прилеглих заказниках Ґорґан (70-120 пар),
Карпатському біосферному заповіднику (85 пар).
Чисельність виду у лісах Карпат скорочується, і в
наш час[коли?] становить 3-4 пари на 100 км²
(Чорногора), раніше (1940—1960 рр.) — 10-26 пар
на 100 км². Причини зміни чисельності:
скорочення площ стиглих лісів, ліквідація ділянок
сухостійних дерев і згарищ.

12.

Осілий птах, взимку кочовий. Заселяє стиглі і
пристигаючі ліси переважно тайгового типу, надає
перевагу ділянкам з сухостійними деревами. В
Центральній та Східній Європі оселяється у
гірській місцевості у проміжку між 650 та 1900 м
над рівнем моря. Моногам. Статева зрілість настає
наприкінці першого року життя.
Гніздовий період триває з квітня по липень.
Гніздиться у дуплах дерев. Діаметр дупла 8−14 см,
глибина дупла 20−35 см, діаметр льотка 4−5 см. У
кладці 3-7 видовжених білуватих яєць з блискучою
шкаралупою. Розміри яєць: 21−28 х 17−21 мм.
Відкладання яєць відбувається у травні — червні.
Насиджування триває 19-25 діб. Пташенята
з'являються в кінці травня − кінці червня.
Живиться комахами, головним чином личинками
та лялечками ксилофагів. Серед жуків
переважають короїди та вусачі.

13.

Дятел білоспинний
лісовий птах родини дятлових (Picidae), найбільший
представник роду дятел (Dendrocopos). Один з 5-ти видів у
фауні України. В Україні гніздовий кочовий вид.
Морфологічна характеристика
Схожий на великого строкатого дятла. Довжина тіла:
240—260 мм; маса самця: 105—112 г, самки: 105—106 г.
Виражений статевий диморфізм. У дорослого самця смуги
на шиї, плечі, верх спини, верхні покривні пера крил і
надхвістя чорні; лоб білуватий; на голові червона
«шапочка»; горло, щоки, покривні пера вух, шия, низ
спини і поперек білі; воло, груди і черево спереду білуваті,
з чорними рисками; черево ззаду і підхвістя червонуваторожеві; махові пера чорні, з білими плямами, які на
розгорнутих крилах утворюють смуги; хвіст чорний,
цупкий, загострений, крайні стернові пера білі, з чорними
смугами; дзьоб і ноги темно-сірі; райдужна оболонка ока
коричнева. У дорослої самки, що схожа на дорослого
самця, голова зверху цілком чорна. Молодий птах схожий
на дорослого самця, але червона «шапочка» поцяткована
чорним. Від великого строкатого, середнього і сирійського
дятлів відрізняється білим низом спини і попереком, а
також чорними плечами.

14.

Голос
Кричить відносно рідко, переважно у сезон розмноження
та інколи восени. У порівнянні з великим строкатим
дятлом голос не такий різкий, відносно тихий та нижчий.
Найчастіше видає голосне «кік».
Поширений в південній частині лісової зони Євразії, але
скрізь нерівномірно. Гніздовий ареал простягається
суцільною смугою від Східної Європи через усю Північносхідну Азію до Південного Китаю, узбережжя Охотського
моря та островів Японії. Займає західну частину
Скандинавського півострова, мозаїчно поширений в долині
Ельби, вздовж кордону Німеччини та Австрії, на півдні
Балканського півострова. В Україні поширений відносно
мозаїчно, найчастіше трапляється на Розточчі, у Східних
Карпатах, на Західному та Житомирському Поліссі та на
північному сході країни.

15.

Особливості біології
Осілий вид, типовий моногам. Населяє старі, але
достатньо світлі листяні та мішані ліси з великою
кількістю загиблих дерев. У першу чергу віддає перевагу
березнякам, але зустрічається також у лісах за участю
ясеня, тополі, клена, вільхи, дуба, граба, верби. У Карпатах
та на Розточчі оселяється у пралісах або старих букових
лісах, обов'язково з високим відсотком (не менше 5—7%)
старих трухлявих дерев. У Поліссі найчастіше займає
вологі ліси або ж лісові заплави рік та біля берегів озер.
Гніздиться у дуплах м'яких порід дерев. Глибина дупла
25—37 см, высота льотка 5,5—7 см, ширина льотка 4,7—
6,4 см.[3] Гніздування відбувається у березні−червні.
Кладка з 3—7 (зазвичай 4−6) видовжених білих яєць.
Насиджування здійснюють обидва птахи. Тривалість
інкубації 11—12 днів, виліт молодих через 24—28 діб після
вилуплювання. Успішність гніздування в Україні
скорочується через порушення лісового законодавства та
зростання чисельності хижаків (зокрема кунячих). Успіх
розмноження не перевищує 2,1–2,4 молодих на пару. У
живленні переважають ксилофаги, личинки комах, лялечки
мурашок різних видів. Їжу найчастіше здобуває на
стовбурах гнилих або висохлих дерев, часто повалених, або
у пеньках.

16.

Тоя гайова
Багаторічна трав'яниста рослина родини жовтецевих.
Рослина отруйна, може також використовуватися як
лікарська.
Опис
Корені веретеноподібно потовщені. Стебло прямостояче,
просте, коротко запушене, 40—100 см заввишки. Листки
багаторазово пальчасторозсічені, частки ланцетні або
широколанцетні. Квітки зигоморфні, жовті, в щільних
китицях. Плід — збірний, із запушених листянок. Цвіте у
червні — липні.
Поширення
Трапляється на Лівобережжі в Лісостепу і на півночі
Степу в лісах, по чагарниках, на узліссях.
Використання
Використовується в народній медицині нарівні з аконітом
джунгарським. Вважається й протималярійним та
антигельмінтним засобом. Препарати аконіта дібровного
виявляють гіпертензивну та протиаритмічну дію, а також
мають антитоксичні властивості при отруєннях аконітом
джунтарським. Смертельно отруйна рослина!

17.

Верба альпійська
багаторічна рослина родини вербових. Реліктовий вид,
занесений до Червоної книги України у статусі
«Зникаючий». Протиерозійна і декоративна культура.
Опис
Невеликий листопадний сланкий кущ заввишки 20-25 см,
хамефіт. Гілки численні, тонкі, вузлуваті, темно-коричневі,
пагони першого року розвитку опушені. Бруньки
яйцеподібні, загострені, коричневі. Листки
короткочерешкові, оберненояйцеподібні, цілокраї,
загострені, зверху лискучі, темно-зелені, завдовжки 5-40
мм, завширшки 2-20 мм. У молодому віці вони опушені, у
повному розвої — голі, з війчастим краєм. При розгляданні
проти світла на них добре помітна густа мережа жилок.
Восени листя чорніє, стає майже прозорим, нерідко
зберігається на гілочках до весни.Рослина дводомна.
Суцвіття — сережки завдовжки 3-5 см, зазвичай
розташовані на верхівках торішніх пагонів біля верхівкової
бруньки. Приквіткові луски червонуваті, зверху темні,
волосисті, завдовжки 1-3 мм. Тичинкові нитки фіолетові,
пиляки від червоно-фіолетових до майже чорних. Зав'язь
розташована на дуже короткій ніжці, червонувата, у
молодому віці опушена. Стовпчик червонуватий, короткий,
приймочки роздвоєні, червоні. Плід — сірувато опушена
коробочка. Екологія та поширення

18.

Це морозостійка, світлолюбна і відносно вологолюбна
рослина. Верба альпійська зростає в субальпійському та
альпійському поясах на осипах, вогких вапнистих скелях,
торф'янистих ділянках. Віддає перевагу вапняковим
ґрунтам, але може рости і на будь-яких інших поживних. В
природі вона часто входить до складу угруповань
Androsation alpinae, Seslerion tatrae й Salicion retusae.
Квітне в червні-липні. Плодоносить у серпні. Як
запилення, так і розповсюдження насіння відбувається за
допомогою вітру. Поновлюється насінням, а також
вегетативно — укоріненням сланких пагонів. В природі
утворює гібриди з вербою трав'яною, козячою,
списовидною, туполистою, сітчастою, вушкатою,
попелястою, Salix bicolor і Salix silesiaca.
Ця верба належить до альпійських рослин, ареал яких
охоплює гірські системи Середньої Європи — Східні
Альпи та Карпати, зокрема Західні, Високі, Низькі Татри.
Єдина українська популяція розташована в заповідному
масиві Свидовець, на горі Близниця на висоті близько 1880
м. Загалом же висотна межа розповсюдження цього виду
знаходиться між 1380 і 2500 м над рівнем моря. Значення і
статус виду
В Україні верба альпійська охороняється у Карпатському
біосферному заповіднику. У зв'язку з надзвичайно малою
чисельністю популяції заборонено збирання рослин навіть
з науковою метою. Окрім України рослина має охоронний
статус також у Словаччині.
В природі цей вид приносить користь, запобігаючи ерозії
гірських ґрунтів, він також придатний для вирощування в
садах як ґрунтопокривна рослина.

19.

Вовчі ягоди Софії
Вид кущових рослин з родини тимелеєві (Thymelaeaceae) .
Історія
Вовчі ягоди Софії вперше були знайдені Василем
Матвійовичем Черняєвим 7 червня 1821 року у
Валуєвському повіті Воронезької губернії. Він помилково
описав його як Daphne oleoides Schreb. У 1849 році Іван
Йосипович Калиниченко описав цю рослину як окремий
вид.
В Україні вовчі ягоди Софії вперше були знайдені
Валерієм Івановичем Талієвим у 1910 році у двох
місцезростаннях вище і нижче від села Охримівка (нині
Вовчанський район Харківської області).
У 1915 році в «Бюлетенях Харківського товариства
любителів природи» була опублікована перша наукова
робота видатного в майбутньому українського ботаніка
Михайла Івановича Котова. Вона була присвячена вовчим
ягодам Софії.
Загальна біоморфологічна характеристика
Життєва форма — нанофанерофіт. Кущі заввишки 30-175
см. Пагони розгалужені. Кора темно-сірого кольору, на
молодих гілках — бурого. Листки сірувато-зелені, зісподу
білувато-опушені, оберненояйцеподібної форми. Білі
квітки завдовжки 11-14 мм, зібрані пучками на верхівках
гілок. Плоди — яскравочервоні кістянки, опадають
недостиглим. Цвітіння відбувається у травні-липні.
Розмножується вегетативно кореневими пагонами.

20.

Екологія
Реліктовий ендемічний вид відомий з дольодовикової
епохи (неогенового періоду). Зростає у заростях чагарників
між лісовою та степовою рослинністю і угрупованнями на
крейдяних відшаровуваннях, на схилах балок.
Ксеромезофіт.
Поширення
Ареал виду займає невеличку територію на південних
відрогах Середньоросійської височини в Харківській
області України та Білгородській області Росії. Рослина є
ендеміком басейну річки Сіверський Дінець.
Деякий час вважалося, що єдиним місцезростанням цього
виду в Україні є Ботанічний заказник загальнодержавного
значення «Вовчанський», однак експедиція, проведена
2004 р. групою харківських екологів і ботаніків за
підтримки Британського фонду Раффорд Моріс Ленг (англ.
Rufford Small Grant for Nature Conservation, The Rufford
Maurice Laing Foundation) на цій території його не виявила.
Натомність були виявлені три невеликі популяції вовчих
ягід Софії в долині річки Вовчої біля сіл Охримівка, Мала
Вовча і Миколаївка Вовчанського району Харківської
області і одну популяцію на правобережжі річки Верхньої
Дворічної біля села Колодязного Дворічанського району.

21.

Чисельність
Ценопопуляції мають переважно скупчений тип розподілу
рослин у ценозах. У популяції поблизу с. Охрімівка за
останніми даними (2006 р.) чисельність особин склала 175
рослин. Біля с. Мала Вовча чисельність виду станом на
2004 р. становила 770 пагонів, біля с. Миколаївка станом
на 2007 р. 600 пагонів, а біля с. Колодязне — близько 1500.
Усі знайдені популяції вовчих ягід Софії достатньо
ізольовані одна від одної: мінімальна відстань між ними
становить близько 6 км. Кожна з них займає незначну
площу (близько 0,1 га).
Із усіх 21 відомих місцезнаходжень 8, і в тому числі одне з
території України, не збереглися до нашого часу.
Прогресуюче зникнення виду пов'язують зі знищенням
лісів із сосни крейдяної (Pinus sylvestris var. cretacea
Kalen.), які колись зростали на крейдяних відслоненнях по
схилах корінних берегів річок на півдні
Середньоросійської височини, однак майже повністю
вирубані ще до початку XX сторіччя. Причинами також
називають терасування схилів та їх штучне заліснення, що
супроводжувалось докорінним знищенням природного
рослинного покриву, видобування крейди, збирання рослин
на букети.

22.

Гвоздики пишні альпійські
багаторічна рослина родини гвоздикових, занесена до
Червоної книги України. Декоративна культура.
Опис
Багаторічна трав'яниста рослина заввишки 30-60 см,
гемікриптофіт. Корінь прямий стрижневий. Плодущі стебла
прямостоячі, із численними неплідними гонами. Листки
лінійні або лінійно-ланцетні, як і стебла сизуваті.
Квітки великі, розташовані на стеблах по 1–8 (частіше по
2-6). Пелюстки фіолетово-рожеві (інколи білуваті), при
основі із зеленою плямою, глибоко торочкуватобагатороздільні. Плід — коробочка.
Значення і статус виду
Висока стенотопність виду та заліснення екотопів є
причинами коливань чисельності. Вимагає запровадження
регульованого заповідного режиму у місцях зростання
виду, контролю за станом популяцій та культивування у
ботанічних садах як рідкісна високодекоративна рослина.
Заборонено збирання, гербаризацію рослин, порушення
умов місцезростання. Може розводитись як декоративна
рослина.

23.

Екологія та поширення
Зростає на кам'янистих, гумусних, вологих, нейтральних і
помірнокислих ґрунтах. На горі Гнєтєса зростає на
гірських луках, які сформувались на щебенистих
малопотужних ґрунтах та на відшаруваннях вапнякових
порід на крутих схилах південної та південно-східної
експозицій у субальпійському і верхньому лісовому поясах
в угрупованнях асоціацій Caricetum paniculatae та
Festucetum saxatilis.
Цвіте у липні–серпні, плодоносить у серпні–вересні.
Розмножується насінням і партикуляцією каудекса.
Рідкісний центральноєвропейський гірський вид, ареал
якого охоплює гори Середньої Європи (західні та південні
Карпати, Альпи). В Україні зростає в субальпійській та
верхній лісовій смугах Карпат (Чивчинські гори, ІваноФранківська область) — дуже рідко. Більшість популяцій
нечисельні, але повночленні, щільність окремих осередків
може сягати 3–4 особин на 1 м².

24.

Грифола кучерявенька
Грифола кучерявенька, грифола листувата, гриб-баран,
бараняча голова (бараньоха), маїтаке (Grifola frondosa) —
вид базидіомікотових грибів родини мерипілові
(Meripilaceae). Це великий, іноді величезний гриб, іноді
називають грибом-бараном. Відрізняється чудовим смаком,
але зустрічається рідко.
В основному гриб зростає у Китаї, в північно-східній
частині Японії і Північній Америці, і цінується в
традиційній китайській і японській гербології як
лікарський гриб[en]. Він широко вживаний в Японії, а його
популярність у східній кухні зростає, однак повідомляють,
що гриб в рідких випадках може спричинити алергічні
реакції.
Поширення
Ареал виду: Євразія, Північна Америка, Австралія. В
Україні на території Закарпаття, Карпатських та
західноукраїнських лісів, у Лісостепу, Степу, а також у
Гірському Криму. Росте у листяних та мішаних лісах, біля
основи стовбурів і пеньків листяних дерев (переважно
дуба, бука). Трапляється вкрай рідко. Місцезростання з
року в рік одне й теж.

25.

Опис
Плодові тіла грибів діаметром до 80 см і масою до 10 кг.
Плодове тіло являє собою густий рунистий зросток
псевдошапкових грибів з досить виразними ніжками, що
переходять у листкоподібні або язикоподібні капелюшки.
Ніжки світлі, капелюшки по краях темніші, у центрі
світліші. Колір від сіро-зеленуватого до сіро-рожевуватого,
залежно від віку та освітлення. М'якоть біла, ламка, має
цікавий горіховий запах та смак.
Використання
Гриб має своєрідний горіховий смак. У їжу краще
використовувати молоді екземпляри, які варять, сушать.
Дуже гарний для супів, бульйонів та смаження.
Бараньоха з баношем це дуже традиційна і смачна
Гуцульська страва. На Прикарпатті традиційною є зупа з
бараньохи та домашньою локшиною. На зиму
використовують сушені баранячки. Також маринують за
звичайний рецептом. Традиційно використовували як
недільну святкову їжу, а також на Святий вечір як одну з
пісних страв. Є повір’я що коли жито починає колоситися
тоді треба йти до лісу по бараньохи.[4]
В Японії має назву «маїтаке», що означає — танцюючий
гриб.