ТАКТИКА АВІАЦІЇ МОНОГРАФІЯ О.М Трюхан

1.

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ
О. М. Т Р Ю Х А Н
КИЇВ
0

2.

ББК 68.65
УДК 355.469.1
Трюхан Олег Миколайович
Т78 Тактика авіації у локальних війнах та збройних конфліктах:
досвід, аналіз, тенденції.
2005. 340 с. з іл.
ISBN 5 – 203 – 00932 - 5
Монографія затверджена до видання вченою радою Національної
академії оборони України (протокол № 10 від 30 червня 2005 р.)
Рецензенти: доктор військових наук, професор,
полковник С.П. Мосов (начальник наукового управління
Національної академії оборони України);
доктор військових наук, професор,
генерал-лейтенант В.М. Телелим (професор кафедри
стратегії Національної академії оборони України);
полковник В.С.Нікіфоров (начальник управління
підготовки та застосування авіації апарату
начальника авіації Повітряних Сил ЗС України).
Редактор: Н.В. Кучер
Художнє оформлення: В. М. Поліщук
У монографії викладені питання тактики авіації у локальних війнах та
збройних конфліктах другої половини 20-го початку 21 столітть, показано
зростання ролі авіації у вирішенні питань збройної боротьби, вплив
бойових дій, а також розвитку авіаційної техніки та озброєння на зміни
тактики застосування авіації. Написано на підставі аналізу та узагальнення
матеріалів офіційних джерел.
Монографія призначена для науково-педагогічних працівників,
слухачів, ад’юнктів вищих військових навчальних закладів, наукових
працівників наково-дослідних інститутів МО, керівного, льотного та
інженерного складу стройових частин авіації Повітряних Сил.
Таблиць – 8, малюнків – 22, бібліографія – 175 найменувань.
Т 1305040000 – 31
068 (02) – 05
ББК 68.65
17-04
ISBN 5 – 203 – 00932 - 5
© О.М. Трюхан, 2005
1

3.

ЗМІСТ
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Розділ 1. Особливості локальних війн та роль в них авіації . . . . .
1.1. Особливості локальних війн кінця 20-го століття . . . . . .
1.2. Роль авіації у локальних війнах . . . . . . . . . . . .
Розділ 2. Тактика авіації під час війни в Кореї (1950-1953 рр.) . . . .
2.1. Характеристика району бойових дій. Склад авіації США та
їх союзників . . . . . . . . . . . . . . . . . .
2.2. Тактика бомбардувальної авіації США у Кореї . . . . . . .
2.3. Тактика винищувальної та винищувально-бомбардувальної
авіації США . . . . . . . . . . . . . . . . . .
2.4. Бойові дії розвідувальної авіації . . . . . . . . . . . .
Розділ 3. Розвиток тактики повітряного бою під час бойових дій
в Кореї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
3.1. Головні наслідки повітряної війни в Кореї . . . . . . . .
3.2. Організація управління винищувачами . . . . . . . .
3.3. Нові тактичні прийоми застосування реактивних винищувачів . .
Розділ 4. Десятиріччя перехоплювачів (1955-1965 рр.) . . . . . . .
Розділ 5. Тактика авіації в бойових діях у Південно–Східній Азії
(1964–1975 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . .
5.1.Характеристика району бойових дій. Склад авіації США та їх
союзників . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5.2. Загальна характеристика бойових дій авіації . . . . . . . .
5.3. Бойові дії тактичної та авіаносної авіації . . . . . . . .
5.4. Тактика дій стратегічної авіації . . . . . . . . . . . .
5.5. Організація і ведення повітряної розвідки . . . . . . . .
5.6. Бойове застосування армійської авіації . . . . . . . . .
Розділ 6. Тактика авіації у бойових діях на Близькому Сході
(1948-1974 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . .
6.1. Характеристика району бойових дій. Бойовий склад авіації
Ізраїлю . . . . . . . . . . . . . . . . . .
6.2. Загальна характеристика бойових дій ВПС Ізраїлю . . . . . .
6.3. Особливості тактики бойових дій ВПС Ізраїлю . . . . . .
Розділ 7. Тактика винищувальної авіації у локальних війнах
1950-1975 рр. . . . . . . . . . . . . . . .
7.1. Загальна характеристика бойових дій . . . . . . . . . .
7.2. Організація винищувального авіаційного прикриття в системі
протиповітряної оборони . . . . .
. . . . . . .
7.3. Організація управління і наведення . . . . . . . . .
7.4. Бойові дії винищувальної авіації вдень . . . . . . . . .
7.5. Бойові дії винищувальної авіації вночі . . . .
. . . .
2
стор.
6
9
9
14
18
18
26
29
32
34
34
36
38
46
49
49
54
56
68
73
77
84
84
90
92
103
103
106
107
109
118

4.

Розділ 8. Тенденції розвитку тактики повітряного бою у 70-і роки . .
8.1. Пошук . . . . . . . . . . . . . . . . . .
8.2. Зближення . . . . . . . . . . . .
. . . . .
8.3. Атака . . . . . . . . . . . .
. . . . . .
8.4. Ближній маневрений бій . . . . . . . . . . . .
.
8.5. Вихід із бою . . . . . . . . . . . . . . . .
8.6. Взаємодія . . . . . . . . . . . .
. . . . .
8.7. Управління . . . . . . . . . . . .
. . . .
Розділ 9. Особливості тактики штурмовиків у 1965–1982 рр. . . . .
9.1. Ізоляція району бойових дій . . . . . . . . . . . .
9 2. Безпосередня авіаційна підтримка . . . . . . . . . .
Розділ 10. Тактика дій авіації у Демократичній Республіці
Афганістан (1979-1989 рр.) . . . . . . . . . . . .
10.1 Умови та особливості ведення бойових дій авіації у ДРА . . .
10.2. Тактика дій моджахедів . . . . . . . . . . . . .
10.3. Тактика дій авіації у ДРА . . . . . . . . . . . . .
10.3.1. Завдання, які вирішувались авіацією. Особливості підготовки
та виконання бойових польотів . . . . . . . . . . .
10.3.2. Тактика винищувально-бомбардувальної і штурмової авіації . .
10.3.3. Тактика винищувальної авіації . . . . . . . . . . .
10.3.4. Тактика розвідувальної авіації . . . .
. . . . .
10.3.5. Тактика армійської авіації . . . . . . . . . . . .
10.3.6. Тактика дій транспортної авіації . . . . . .
. . .
10.3.7. Спільні бойові дії фронтової та армійської авіації . . . . .
10.3.8. Подолання ППО противника . . . . . . . . . .
10.4. Вплив особливостей театру воєнних дій та умов праці на
ефективність виконання бойових завдань льотним складом . .
Розділ 11. Бойове застосування авіації у Перській затоці
(січень - лютий 1991 р.) . . .
. . .
. .
. . .
11.1. Підготовчий період . . .
. .
. . .
. .
. . .
11.2. Підготовка льотного складу до бойових дій . . . . .
. .
11.3. Початок бойових дій . . . . . . . . . . . . .
11.4. Тактика дій стратегічних бомбардувальників В-52 в операції
“Буря в пустелі”. . . . . . . . . . . .
. . . .
11.5. Бойові дії бригади армійської авіації . . . . . . .
.
11.6. Втрати та недоліки під час ведення бойових дій авіацією . . . .
11.7. Загальні висновки із аналізу бойових дій у Перській затоці . . .
Розділ 12. Тактика авіації Росії в бойових діях у Чечні . . . . .
12.1. Причини конфлікту . . . . . . . . . . . . . .
12.2.Тактика авіації РФ на території Чечні (листопад 1994 –
липень 1996 р.) . . . . . . . . . . . . . . . .
12.3. Тактика армійської авіації СВ Росії у Чечні . . . . . .
12.4. Авіація Росії у другій чеченській війні . . . . . .
. .
3
122
122
124
127
130
140
141
145
151
151
154
157
157
161
165
165
169
175
177
180
193
196
199
203
229
229
237
248
250
251
254
258
260
260
262
267
279

5.

Розділ 13. Повітряна операція у Югославії (1999 р.) . . .
. . .
13.1. Підготовка до операції . . . . . .
. .
. . .
13.2. Розвідувальне забезпечення операції . . . . . .
. .
13.3. Тактика ударної авіації . . . . . . . . . . . . .
13.4. Діяльність авіації ДРЛВ, управління та наведення . . . . .
13.5. Авіація в інформаційному та психологічному забезпеченні
операції . . . . . . . . . . . . . . . . . .
13.6. Основні недоліки бойового застосування авіації США у ході
операції . . . . . . . . . . . . . . . . . .
13.7.Висновки по операції “Союзницька сила” . . . . . . .
Розділ 14. Ірак-2003 р. – операція “Шок і трепет” . . . . .
. .
14.1. Підготовка та хід бойових дій, їх аналіз . . . .
. . . .
14.2. Інформаційне забезпечення бойових дій . . . . . . . .
14.3. Застосування космічних засобів забезпечення бойових дій . . .
Заключення . . . . . . . . . . . .
. . . . .
Література . . . . . . . . . . . . . . . . . .
4
285
285
288
291
296
297
298
306
308
308
315
320
325
330

6.

Вступ
Історики стверджують, що серед найбільш важливих та видатних
світових подій війна займає особливе місце. Підраховано, що за п’ять з
половиною тисячоліть на землі відбулося біля 15000 війн і військових
конфліктів, в яких загинуло понад 3,5 млрд. чоловік. За всю історію
існування людство жило в умовах миру тільки 292 роки, тобто менше
однієї неділі кожні 100 років.
20-е століття ознаменоване двома кровопролитними світовими
війнами. Трагічний парадокс сучасності полягає у тому, що розвиток
цивілізації
і
усвідомлення
людиною
взаємозалежності
та
взаємопов’язаності сучасного світу не змогли виключити війну як засіб
вирішення міждержавних, релігійних, етнічних, класових та інших
протиріч.
Незважаючи на те, що світовій спільноті вдається утриматись від
розв’язання третьої світової війни, вирішення конфліктних ситуацій за
допомогою зброї продовжує залишатись окремою рисою сучасної епохи.
Так, за останні 50 років у світі понад 260 разів вибухали локальні війни та
збройні конфлікти.
Сьогодні перед військовим керівництвом багатьох країн постає нове
завдання: підготовка військ та командних кадрів до обмежених війн. Ще до
кінця 80-х років минулого століття такої проблеми не існувало. Головна
загроза була у можливому зіткненні двох найпотужніших воєнно–
політичних блоків: НАТО та Організації Варшавського Договору. Окрім
того, вважалось, що при реальних обставинах, коли війська готовились до
широкомасштабних зіткнень, бойові дії у конфліктах малого масштабу
вони були здібні вести само собою. Зараз ситуація змінилась корінним
чином, з’явилась необхідність вивчення характеру локальних війн і
збройних конфліктів, їх впливу на розвиток тактики дій військових
формувань.
Головними і найбільш суттєвими рисами будь якого локального
військового конфлікту є обмеженість в цілях, просторовому розмаху, силах
та засобах, що залучаються. Щоб визначити його масштаби, необхідно
співвіднести даний конфлікт з воєнно–економічними можливостями
країн, які беруть у ньому участь. Не викликає сумніву, що для однієї
країни конфлікт, торкнувши лише невелику частину території, буде
вважатись локальним. Для іншої він може потребувати залучення усіх або
більшої частки сил країни і перерости у багато масштабну війну. Це
підтверджується прикладами війн у Кореї (1950 – 1953), В’єтнамі (1964 –
1975), Афганістані (1979 – 1989), у зоні Перської затоки (1990 – 1991), у
Югославії (1999).
Проведені дослідження показують, що для середніх та великих країн,
військовий конфлікт може вважатись локальним, коли бойові дії ведуться
5

7.

у межах одного стратегічного напрямку. У ньому беруть участь, як
правило, тактичні, оперативно–тактичні та оперативні об’єднання без
проведення мобілізаційних заходів.
Локальною війною вважають, як правило, обмежений по політичним
цілям і просторовому розмаху військовий конфлікт між двома або
декількома країнами, який торкається їх територіальних, економічних,
політичних та інших інтересів.
Збройний конфлікт представляє собою форму вирішення
національно–етнічних, релігійних, політичних, територіальних та інших
протиріч із застосуванням засобів збройного насилля як всередині країни,
так і відносно сусідніх країн, при якій країна не переходить до особливого
стану, який називається війною. У ньому можуть брати участь групи
озброєних осіб, окремі формування прикордонних військ, тактичні
з’єднання, оперативно–тактичні об’єднання збройних сил та нерегулярні
формування.
Видами збройних конфліктів можна вважати прикордонні конфлікти,
військові акції, збройні інциденти, внутрішні збройні конфлікти.
На сьогоднішній день ситуація у світі в цілому і в Європі зокрема
далека від стабільної. Цілий ряд чинників у своєму розвитку може
привести до дестабілізації обстановки, серед них:
- посилення протиборства між світовими центрами сили, прагнення до
встановлення однополярного світу з боку одних сил і посилення протидії
цьому з боку інших;
- зниження дієвості існуючих систем колективної безпеки, що наочно
продемонстровано подіями в Іраку, відверте порушення норм
міжнародного права;
- поступова руйнація системи стратегічної стабільності в світі через
неефективність міжнародних систем контролю за розповсюдженням зброї
масового ураження і засобів її доставки;
- глобалізація економічного та інформаційного простору, яка призводить
до нав'язування єдиних правил гри, не дивлячись на національні традиції і
тим самим викликає незадоволення та суперечки на регіональному і
національному рівні 3 іншого боку, вона робить уразливими навіть
наймогутніші країни світу, що сприяє розвитку маргінальних елементів,
відходу від демократичних принципів у внутрішній і зовнішній політиці;
- діяльність міжнародних та внутрідержавних терористичних угруповань,
расовий та етнічний екстремізм, релігійний фундаменталізм;
- активізація боротьби за джерела нафти і газу, їх маршрути транспортування;
- зростання технологічного, економічного, культурного розриву між
державами і регіонами світу і багато інших.
У звязку з цим можна стверджувати, що геополітичне положення
України на сьогоднішній день не дає підстав для ствердження про
6

8.

неможливість виникнення локальних війн або збройних конфліктів на її
кордонах чи поблизу них. Вже зараз ми спостерігаємо, як колишні братські
республіки СРСР втягуються у сферу життєво важливих інтересів високо
розвинутих держав, вплив яких на їх зовнішню політику все більш зростає.
Дослідження локальних війн сучасності дозволяє виявити тенденції
розвитку озброєння, форм їх застосування для того, щоб надати
рекомендації по будівництву збройних сил для ведення бойових дій у
конфліктах любого масштабу. Цей аналіз виявив ряд особливостей
локальних війн та збройних конфліктів.
Суттєвою особливістю локальних війн другої половини 20-го століття
є те, що в них все ширше і ширше застосовувалась авіація.
Від забезпечення бойових дій Сухопутних військ до майже повного
вирішення не тільки воєнних, але і політичних цілей - такий шлях пройшла
воєнна авіація з точки зору її ролі у локальних війнах.
Величезний вплив локальних війн, як полігонів для випробування
нової техніки та зброї, на формування тактики бойового застосування
авіації усіх родів взагалі і повітряного бою винищувачів зокрема.
В кожному із розглянутих збройних конфліктів є свої особливості,
специфіка бойових дій авіації, є і багато спільного. Процес використання
бойового досвіду - це діалектичний процес творчого застосування його
висновків з урахуванням конкретних умов театру воєнних дій, проти
стоячого противника, стану своїх військ. Недооцінка цього досвіду, також
як і його шаблонне застосування, неприпустимо.
Досвід локальних війн потребує критичного, вдумливого, ретельного
дослідження. Конкретні факти бойової діяльності, величезний
статистичний матеріал, отриманий у реальних бойових обставинах,
являють собою найцінніші відомості, які необхідно використовувати в
науці, навчальному процесі, в практиці військ.
Вивчення бойового досвіду - не самоціль. Одна з найважливіших
задач, яка повинна вирішуватись у тому числі і науково-педагогічним
складом вищих авіаційних військових навчальних закладів, є задача
підвищення якості підготовки слухачів, особливо з питань бойового
застосування авіації.
У монографії зібрано матеріал, який узагальнює і розкриває ряд
найбільш суттєвих сторін досвіду бойового застосування авіації різних
країн у локальних війнах 1950 – 2003 років. Автор висловлює щиру
вдячність заступнику Головнокомандувача ВПС – начальнику бойової
підготовки (2002-2004 рр.) військовому льотчику-снайперу генерал-майору
Іванчику І.М., начальнику служби безпеки польотів авіації ТуркВО (19791988 рр.), учаснику бойових дій в Афганістані (569 бойових вильотів)
військовому льотчику-снайперу полковнику Брилькову О.В., військовим
льотчикам-винищувачам 1 класу полковникам Ковбі О.П та Прищепі Г. І.
за цінні поради надані при складанні рукопису.
7

9.

Розділ 1. Особливості локальних війн та роль в них авіації.
1.1. Особливості локальних війн кінця 20-го століття
У широкому спектрі економічних та соціально–політичних протиріч і
причин, які приводять до локальних війн та збройних конфліктів і
впливають на їх хід, домінуючу роль мають інтереси високо розвинутих
держав, які часом можуть і не приймати безпосередньої участі у бойових
діях.
Багато війн могли б не розпочатись або привели до інших наслідків,
якщо б сторони не отримували економічної, воєнної та політичної
підтримки наддержав, насамперед СРСР та США. Так участь у бойових
діях 8 армії та 10 армійського корпусу США врятувало від повної поразки
Південну Корею у 1950 році, а допомога добровольців СРСР та Китаю КНДР у 1953 році. Рішучі дії СРСР, навіть до загрози застосування ядерної
зброї, сприяла відходу Ізраїлю із захоплених єгипетських територій у
1956 році, врятували Єгипет та його союзників від розгрому у 1967 та 1973
роках, зупинили Карибську кризу 1962 року. Кубинські добровольці при
підтримці СРСР не дозволили загонам УНІТА розгромити армію Народної
Республіки Ангола у 1975 році. Підтримка Радянським Союзом революції
в Іраку у 1953 р. допомогла йому стати однією із найсильніших у воєнному
відношенні арабських країн. Ставши на сторону США у 1990-1991 роках,
СРСР сприяв ізоляції Іраку від зовнішнього світу, що принесло успіх
Багатонаціональним (БНС) силам на чолі із США у війні в зоні Перської
затоки.
Що стосується США, то економічна підтримка і їх пряма участь в
оснащенні ЗС Ізраїлю привели до чотирьох арабо-ізраїльських війн, агресії
Ізраїлю проти Лівану. Окрім того, американські збройні сили брали участь
у корейській та в’єтнамській війнах, США здійснювали агресію проти
Куби, Гренади, Панами, надавали допомогу іншим воюючим країнам.
Після розпаду СРСР, Сполучені Штати розповсюдили свої інтереси на весь
світ, в наслідок чого виникли воєнні конфлікти на Близькому Сході, в
Югославії, а після вересня 2001 – у Центральній, Середній Азії та на
Близькому Сході.
Сьогодні особливо видно, як інтереси і протиборство високо
розвинутих країн загострюють протиріччя між іншими країнами та
соціальними групами, сприяють розв’язанню війн, а допомога певним
країнам або участь у бойових діях на певному боці впливають на наслідки
локальної війни чи збройного конфлікту.
Друга особливість міститься в тому, що в локальних війнах та
збройних конфліктах, як правило, ясно видно агресора, який виступає за
збройне вирішення виниклих протиріч. При цьому на кінцевий результат
дій великий вплив надає усвідомлення народом, його збройними силами
8

10.

справедливого характеру війни, що дозволяє навіть у безнадійній ситуації
переломити хід бойових дій та отримати перемогу над більш сильним
противником (КНДР, В’єтнам, Алжир і т. д.).
Наступна особливість локальних війн та збройних конфліктів
міститься в тому, що населення воюючих країн особливо чутливе до
людських втрат. Порівняно з війнами середини 20-го століття у декілька
разів зросла кількість незворотних втрат військовослужбовців, у тому
числі у наслідок поранень, а також втрат непрямих – серед мирного
населення. Якщо у світовій війні людське горе якось нівелюється, то у
локальних конфліктах загибель людей по іншому впливає на суспільно –
політичні обставини в країні. Там, де усвідомлюється справедливий
характер війни, населення активно допомагає уряду і збройним силам,
встає на захист інтересів країни (В’єтнам, Алжир, арабські країни Перської
затоки). У противному випадку воєнні втрати можуть викликати негативне
відношення більшої частини суспільства до власних структур (Франція в
алжирській війні, США у В’єтнамі, чеченський конфлікт). Причому
обурення суспільства часто викликають не стільки розміри втрат, скільки
їх невідповідність цілям війни (конфлікту).
На відміну від світових війн, у локальних війнах усього лише
2 учасника, але останні намагаються залучити на свою сторону союзників
та думку міжнародної спільноти. Досвід свідчить, що навіть моральна
підтримка інших країн, а тим більш світової спільноти допомагає
воюючим. Якщо дружні країни залучаються до надання економічної,
політичної та воєнної допомоги або до блокади противника, то такі дії
суттєво впливають на хід і наслідки воєнного конфлікту і можуть бути
прирівняні до участі у ньому.
В останні роки особливо помітно, як США та деякі інші країни
намагаються виправдати свої наміри і дії, посилаючись на рішення
міжнародних інститутів. Так, в операціях “Буря в пустелі”, “Шок і трепет”
США залучили до повітряних ударів авіацію Великої Британії, як здається,
не для збільшення бойової могутності, а для того, щоб створити видимість
міжнародного характеру заподіяної акції. Не отримавши рішення ООН,
США використали увесь свій вплив у НАТО, щоб обґрунтувати бойові дії
у Югославії рішенням цієї міжнародної організації.
Усі локальні війни другої половини 20-го століття велись із
застосуванням в основному звичайних засобів ураження. Однак, окремі
види зброї масового ураження (ЗМУ), застосовувались, наприклад, у
корейській, в’єтнамській та ірано–іракській війнах. Але загроза масованого
застосування ЗМУ, у тому числі і ядерного, існувала практично у всіх
значних війнах сучасності (арабо-ізраїльська, у Перській затоці, карибська
криза). Тому можна зробити висновок: ЗМУ є крайнім засобом виходу із
критично загрозливої ситуації, коли у однієї із сторін інших сил для
ведення бойових дій або запобігання воєнної поразки вже немає; ЗМУ
9

11.

застосовується і тоді, коли є впевненість, що противник не здатний
відповісти адекватно.
Суттєвою особливістю є також те, що локальні війни та збройні
конфлікти є чудовим полігоном для випробовування нової зброї. Особливо
це стосується високоточної зброї. Найбільш характерними у цьому
відношенні є дії США та їх союзників під час нанесення авіаційних ударів
по Іраку, Югославії, Афганістану.
Просторовий розмах локальних війн та збройних конфліктів
50-60 років обмежувався територією, на якій діяли угрупування збройних
сил. Однак по мірі розвитку засобів збройної боротьби ці рамки
поширились. Війна у Перській затоці показала, що вогневий вплив може
здійснюватись, охоплюючи цілком територію однієї або обох країн, та
виходити далеко поза межі дій сухопутних військ. Вирішуючи косовську
проблему, авіація НАТО, наприклад, наносила удари по об’єктах
розташованим по всій території Югославії.
Таким чином, сучасна локальна війна (збройний конфлікт), не
дивлячись на її місцевий та обмежений характер, вмістить в собі загрозу
нанесення обом сторонам ударів по всій території воюючих країн, а не
тільки в районі ведення безпосередніх бойових дій.
Тривалість війн та збройних конфліктів останніх десятиліть була
різною: від шести днів в третій арабо-ізраїльській війні (5-10 червня
1967 року), восьми років в ірано-іракській війні (1980-1988 рр.) та десяти
років в афганському конфлікті (1979-1989 рр.) і залежала головним чином
від досягнення цілей війни однією із сторін, або використання обома
сторонами економічних, військових, політичних і моральних сил.
У наслідок аналізу факторів, які впливають на тривалість локальних
війн і збройних конфліктів, можна встановити наступні закономірності:
- якщо одній із сторін не вдається досягнути поставлених цілей у
короткий термін, війна набуває затяжний характер і приводить до
непередбачених наслідків (корейська, в’єтнамська, алжирська, афганська,
ірано-іракська);
- отримати перемогу вдається, як правило, нападаючій стороні, а
також тому, хто зміг створити значне воєнно-стратегічне, моральнопсихологічне, вогневе і, головне, технологічну перевагу над противником;
- у швидкоплинній війні угруповання регулярних збройних сил,
сформованих на професійній основі, є сильнішими регулярних збройних
сил, сформованих на інших принципах (перевага Англії в англоаргентинському конфлікті, США в зоні Перської затоки).
Вмісті з тим у затяжних війнах, як свідчить досвід, провідну роль
мають армії, побудовані на підставі загальної військової повинності. Це
дозволяє залучати до ведення бойових дій весь народ (КНДР, В’єтнам).
10

12.

У структурі локальних війн та збройних конфліктів можна виділити
наступні періоди: початковий, один або декілька послідуючих,
завершальний.
Як правило, ці періоди краще всього визначаються після закінчення
війни. Так, наприклад, військове керівництво Росії протягом кількох років
проголошувало кінець війни у Чечні через пів року, три місяці та інший
термін, але при цьому кінця бойовим діям не було видно.
У цьому зв’язку необхідно відокремити і те, що коли війна
переходить у площину терористичних актів та партизанських методів
ведення бойових дій(тобто набуває так званого асеметричного характеру
– асиметричні війни), прогнозувати подальший розвиток подій та їх
тривалість стає досить складною задачею (Афганістан, Чечня, Ірак-2003
та ін.).
Часто наслідки початкового періоду у вирішальній мірі визначають
подальший хід та наслідок війни. Якщо нападаюча сторона досягає
основних цілей у початковому періоді, вона отримує кінцеву перемогу, як
правило, у швидкоплинній війні (арабо-ізраїльські війни, війна у Перській
затоці, англо-аргентинський конфлікт). Якщо стороні, що обороняється,
вдається відбити перші удари противника і мобілізувати свої сили, війна
стає затяжною і її наслідки важко спрогнозувати (ірано-іракський
конфлікт).
Основа успіху початкового періоду війни закладається ще в мирний
час і особливо інтенсивно у загрозливий період. Саме в цей час
здійснюється перевага над противником в силах, засобах і технологіях,
здійснюється перегрупування військ, доставка зброї, техніки та запасів
матеріальних засобів у райони наступних боїв.
Окрім цього, проводяться заходи з економічної, політичної,
дипломатичної та військової блокади протилежної сторони, здійснюються
спеціальні операції, а також використовуються опозиційні сили для
дестабілізації внутріполітичної обстановки. Утворюються коаліції і на
свою сторону залучаються різні міжнародні органи. На етапі підготовки
проводиться, як правило, демонстрація сили. Це може бути, наприклад,
зосередження біля берегів противника сил флоту, демонстраційні польоти
літаків.
Також на протязі загрозливого періоду сторони ведуть наполегливу
інформаційну боротьбу, у ході якої здійснюється могутній моральнопсихологічний вплив на населення і війська противника.
Аналіз складу сил учасників військових конфліктів показує, що усі
великі і середні країни застосовували у бойових діях об’єднання або
угруповання військ мирного часу. Ці формування були об’єднаними і
включали об’єднання та з’єднання практично усіх видів збройних сил.
Військові формування, які брали участь у бойових діях, об’єднувались
під єдиним командуванням і діяли за єдиними планами. Там, де об’єднання
11

13.

(з’єднання) різних видів збройних сил залишались у підпорядкуванні своїх
командуючих, їх дії носили розрізнений, неузгоджений характер і
закінчувались поразкою (Аргентина у конфлікті з Англією навколо
Фолклендських островів) або приводили до багатьох жертв (перший етап
чеченського конфлікту).
Окрім об’єднань (угруповань) збройних сил в інтересах ведення
бойових дій практично усі великі країни використовували сили та засоби
інших силових, а також цілком цивільних міністерств, відомств, компаній.
Так, Англія у період конфлікту із Аргентиною фрахтувала судна для
підвозу матеріальних засобів та сил десанту. США в операції “Буря в
пустелі“ для перекидання військ та вантажів залучили 124 пасажирських та
вантажних літаків цивільних авіакомпаній, фрахтували понад 200 своїх та
іноземних комерційних суден.
Усе це, а також необхідність прийняття рішень на державному рівні,
вимусило будувати систему управління військами, що брали участь у
бойових діях, починаючи з вищого виконавчого органу країни. Головний
орган військового управління утворювався, як правило, на базі існуючого у
мирний час. Він наділявся відповідними повноваженнями для керівництва
не тільки військами, силами і засобами збройних сил, але і формуваннями
інших відомств.
Аналізуючи сьогоднішній стан збройних сил України і можливий
характер розвитку обставин на її кордонах, можна із достатньою
впевненістю стверджувати, що для ведення бойових дій у локальних
конфліктах доцільно буде створювати об’єднання або окремі угруповання
військ із різних частин та з’єднань, які входять до складу кількох
оперативних командувань.
Найбільшою проблемою у сучасних умовах є організація єдиної
системи управління військами, силами та засобами різних міністерств і
відомств. Особливо важко це здійснити у оперативно-стратегічній ланці,
тому, що тільки на цьому рівні можливе ефективне координування зусиль
та дій формувань збройних сил, а також інших силових міністерств,
організовувати постачання і забезпечувати бойову підготовку військ (сил).
Якщо вирішення конфлікту передбачається здійснити мирним
шляхом, то угруповання збройних сил проводять лише демонстративні дії.
Сучасний бій характеризується високою динамічністю та великим
просторовим розмахом. Для збереження боєздатності і зменшення втрат
військ від високоточних далекобійних засобів ураження треба
розосереджувати їх і одночасно масувати зусилля на напрямках головного
удару, що досягається в наслідок своєчасного та швидкого маневру
військами (силами), засобами і територіями.
Для сучасних бойових дій характерне збільшення частоти зміни
напрямків
зосередження
основних
зусиль
військ.
Оснащені
високоефективною зброєю, угруповання військ вже не проривають
12

14.

оборону, а шукають слабкі міста або обходять укріплені райони,
виконуючи маневр по фронту з тим, щоб своєчасно наростити сили на
загрозливих ділянках. Прорив підготовленої оборони вже не здійснюється.
Бойові дії фактично перестали бути позиційними.
Важливою тенденцією є зростання ролі і можливостей систем
управління, розвідки, РЕБ і взагалі підвищення ефективності засобів
бойового забезпечення. На погляд командування ЗС США, ведення
розвідки та РЕБ - невід’ємна частина бойової діяльності військ. У
найближчий час угруповання цих сил та засобів можуть стати
специфічним елементом оперативного шикування. Вже сьогодні
можливості розвідки дозволяють їй оперативно виявляти об’єкти на всю
глибину території противника, а системам управління - розподіляти цілі
поміж засобами ураження практично у реальному масштабі часу, силам та
засобам РЕБ - дезорганізувати управління країною, військами і силами
противника. Це вимагає необхідність їх першочергового знищення з метою
значного зниження ефективності застосування засобів ураження
противника.
Сьогодні високорозвинені країни виводять свої головні засоби
розвідки, навігації, зв’язку у космос. У наслідок цього вже сьогодні
проблеми інформаційного забезпечення операцій об’єднань (угруповань
військ) у локальних війнах і збройних конфліктах вирішуються також і за
допомогою космічних засобів. Це підвищує значимість військовокосмічних сил.
1.2. Роль авіації у локальних війнах
Спочатку доцільно навести декілька фактів з історії другої світової
війни. Війну проти СРСР фашистська Германія почала з масованих
авіаційно бомбових ударів по всій лінії фронту, використовуючи фактор
раптовості. Повітряні удари наносились по найважливіших воєнних,
промислових об’єктах та комунікаціях. Була знищена значна частина
аеродромної мережі та літаків на них. У ході цієї повітряної операції було
завойовано панування у повітрі, яке утримувалось авіацією Германії до
літа 1943 року. Тільки внаслідок постачання новітніх зразків авіаційної
техніки та озброєння, набуття бойового досвіду льотним складом, у ході
жорстоких повітряних боїв у небі Кубані ВПС СРСР вдалось захопити
панування у повітрі, яке утримувалось до кінця війни і було однією з
передумов розгрому фашизму.
Слід нагадати й інший, не досить відомий у нас, факт. США
вступили у другу світову війну з концепцією приоритетного розвитку
сухопутних військ та військово-морських сил. Внаслідок цього вони
терпіли невдачу за невдачею на Тихоокеанському театрі воєнних дій від
авіації Японії, однією з яких був розгром військово - морської бази Перл
13

15.

Харбор (грудень 1941 р.). З середини 1944 р. удари авіації США стають
більш потужними і продуктивними завдяки надходженню на озброєння
нових зразків авіаційної техніки та авіаносців. З грудня 1944 і по серпень
1945 р. виконуються систематичні авіаційно бомбові удари по воєнних,
промислових та житлових об’єктах Японії, які закінчились атомними
ударами по Хіросімі та Нагасакі. Жоден солдат армії США до кінця
бойових дій не ступив при цьому на землю цієї країни. У серпні 1945 року
надаючи наказ своїм збройним силам припинити опір, щоб запобігти
знищенню японської нації, міністр оборони Японії констатував: ми
програли цю війну, тому що втратили панування у повітрі.
Однією із суттєвих особливостей локальних війн другої половини
20-го століття є те, що майже всі вони також велись з широким та
інтенсивним застосуванням авіації. Найбільш активно у вказаний час
військова авіація використовувалась у Кореї (1950-1953 рр.), ПівденноСхідній Азії (1964-1975), на Близькому Сході (1948-1973 рр.), у Перській
затоці (1991), Югославії (1999).
Під час війни в Кореї авіація США здійснила близько 1 350 000
літако-вильотів, при цьому до бойових дій було залучено понад 1800
літаків.
У бойових діях в Індокитаї приймали участь 1600 літаків і 2500
вертольотів з боку США, якими було виконано 2 360 000 бойових
вильотів, скинуто близько 8 000 000 тон авіабомб (під час другої світової
війни авіація США здійснила біля 2 400 000 літако-вильотів, скинуто
1 980 000 тон бомб).
У Перській затоці з боку Багатонаціональних сил було задіяно понад
5000 літаків і вертольотів, за час підготовки до бойових дій та у ході їх
ведення здійснено біля 110 000 літако-вильотів.
Усе це підтверджує той факт, що в сучасних умовах, коли вогнева
поразка з далеких відстаней стала вирішальним оперативним
фактором, роль авіації у локальних війнах та збройних конфліктах
дедалі зростає все більше та більше.
Сьогодні розвинуті у технологічному відношенні країни мають
можливість впливати на всю територію противника з повітря. Тому вже на
початку бойових створюється перевага у повітрі, за рахунок якої
необхідно паралізувати або максимально обмежити діяльність державного
і військового управління противника, вивести з ладу його важливі
економічні об’єкти, системи ППО та телекомунікацій, деморалізувати і
подолати здатність до опору його збройних сил і цим поставити перед
фактом безперспективності продовження боротьби.
Досвід війни у районі Перської затоки і дії авіації НАТО у Югославії
показує, що збільшення бойової могутності окремих типів літаків,
зменшення їх радіолокаційної помітності та підвищення дальності дії
приводить до того, що все частіше можуть застосовуватись не великі
14

16.

авіаційні групи із щільною побудовою бойових порядків, а одинокі літаки і
невеликі групи. Тому для досягнення мети удару часто немає необхідності
у масованому застосуванні авіації у звичному розумінні цього.
Для сучасних локальних війн характерне гостре протиборство авіації і
засобів ППО.
У зв’язку із цим слід мати на увазі, що використання для прикриття
важливих об’єктів тільки одного типу ЗРК, однієї дальності дії дозволяє
противнику обрати відповідну зброю і знищити ціль без заходу у зону
ураження ППО. У той же час комплексне використання різноманітних
засобів дає можливість, маючи навіть слабку систему ППО, нанести
помітні збитки авіації противника.
Одним із ефективних засобів боротьби є ураження інфраструктури,
яка забезпечує функціонування державних органів, органів управління
збройними силами та життєдіяльність країни.
Досвід локальних війн показав, що знищення літаків у повітрі або тим
більш у залізобетонних укриттях економічно не вигідно і менш ефективно,
ніж ураження систем управління та забезпечення авіації або навіть вивід із
ладу злітно-посадочних смуг.
Аналіз локальних війн приводить до висновку, що насиченість
сухопутних військ армійською авіацією збільшує вогневу могутність їх
першого ешелону і дозволяє знизити навантаження на ВПС при вирішенні
завдань безпосередньої авіаційної підтримки, переклавши значну їх частку
на бойові вертольоти. Цим самим збільшується обсяг вогневого впливу на
другі ешелони і резерви противника, завдяки чому досягається ізоляція
району бойових дій (підхід резервів, матеріальних ресурсів, вивід з
оточення зброї та військ). Це особливо важливо у зв’язку із тенденцією
збільшення глибини ешелонування наступаючих угруповань військ для
забезпечення своєчасного нарощування зусиль у вигіднім місті і в
потрібний час.
Високорозвинені країни поряд із розвинутою системою ППО
приступили до створення протиракетної оборони (ПРО). У зв’язку з цим
вже зараз стає проблематичним забезпечення необхідного ефективного
відповідного удару (відповідно-зустрічного), а у найближчий час він
взагалі може бути зірваним системою ПРО на ТВД. У локальній війні це
буде означати повну втрату ініціативи, а також шансу стримати
розширення військового конфлікту.
Виконаний аналіз досвіду локальних війн та збройних конфліктів,
тенденцій розвитку засобів і способів ведення збройної боротьби дозволяє
зробити декілька важливих висновків відносно подальшого розвитку
збройних сил:
по-перше, приоритетними повинні бути оснащення повітряних сил
найновішими авіаційними і протиповітряними комплексами, розробка і
15

17.

запровадження засобів дальнього виявлення та видачі цілевказівок на
засоби ураження у реальному масштабі часу;
по-друге, сухопутні війська повинні мати боєготові частини для
ведення не менш однієї локальної війни (збройного конфлікту). Одним із
засобів виконання цього є перехід до комплектування їх на контрактній
основі;
по-третє, штаби і війська доцільно окремо готувати до ведення
локальних війн.
У випадку асиметричних бойових дій роль авіації переміщується у бік
забезпечення бойових дій підрозділів сухопутних військ (сил спеціального
призначення та ін). Це обумовлено перш за все складністю виявлення
противника, майже неможливістю передбачити не тільки його наміри, але і
місця здійснення терористичних актів, його тісні звязки з місцевим
населенням (у більшості випадків воно безпосередньо задіяно). У цих
випадках конфлікти набувають тривалого, майже безперспективного
характеру. Осередковий характер бойових дій, спеціфічні природні умови
(для окремих країн), роблять авіацію незамінимою при виконанні більшості
завдань (Афганістан, Чечня, Ірак-2003 р.). Але широке застосування
збройними формуваннями переносних зенітно-ракетних комплексів, робить
авіацію і більш уразливою. Але досвід свідчить, нижче це буде показано,
що і при такому характері бойових дій роль авіації, особливо армійської,
безперервно зростає.
16

18.

Розділ 2. Тактика авіації під час війни в Кореї (1950-1953 рр.).
2.1. Характеристика району бойових дій. Склад авіації
США та їх союзників
Бойові дії в Кореї велися з 25 червня 1950 р. до 27 липня 1953 р. До
району бойових дій входив півострів Корея із прилеглими островами.
Корея омивається Жовтим, Японським та Східно-китайським морями,
відокремлена від найближчих японських островів Корейською та
Цусімською протоками. На півночі межувала із СРСР та КНР.
Довжина території Кореї з півночі на південь 800 км, ширина 200–
300 км. Загальна довжина берегової смуги більше 2000 км, що
ускладнювало організацію протиповітряної оборони і створювало
сприятливі умови для раптових ударів авіації.
Гори займають 75% території Кореї. Їхня висота 400–1500 м із
поступовим пониженням до морського узбережжя. Західне і Південне
узбережжя дуже порізані глибоко впадаючими у сушу затоками. Східне
узбережжя гористе, порізане затоками. Місцевість на рівнинах та у
гірських долинах здебільшого не лісиста, а південніше 38-й паралелі лісів
мало і у горах. Лісом покриті лише гірські райони на північ від 38-й
паралелі.
Берегова лінія моря, острови, гірські хребти та дороги полегшували
авіації як радіолокаційну, так і візуальну орієнтировку, а також відшукання
об'єктів удару. Контрастний характер місцевості дозволяв успішно
застосовувати панорамні радіолокаційні приціли. Ґрунти здебільшого
скельні і глинясті, рівень ґрунтових вод високий, що ускладнювало
інженерні роботи.
Клімат на півострові морський, у північній частині Кореї перехідний
до континентального, мусонний. Зима порівняно суха, з великою кількістю
ясних днів, літо дощове, похмуре.
Найбільш сприятливий період для польотів авіації з жовтня по
березень.
Корея має порівняно рясну для гірської місцевості мережу
автомобільних та залізничних доріг, на яких багато тунелів і мостів.
Населені пункти здебільшого сільського типу, більшість міст розміщена на
морському узбережжі.
Засоби провідного і радіозв'язку розвинуті добре.
Аеродромна мережа складала 96 аеродромів та 30 посадочних
майданчиків, з яких 60 аеродромів та 16 посадочних майданчиків - у
Південній Кореї.
Для ведення бойових дій у Кореї залучалася авіація ряду країн
(таблиця 2.1), в їх числі:
17

19.

Таблиця 2.1.
Загальна кількість літаків США та інших країн, які приймали участь у бойових діях в Кореї
(1950 - 1953 рр.)
БА
ВА
РА
935
235
600
100
—
150
—
150
—
122
—
270
—
270
65
—
—
140
140
-
-
-
100
-
845 203 552
90
БА ВА
РА
640 120 430
90
—
—
—
140
18
Базова авіація США
та Англії
65
Підрозділи ВПС Англії,
Австралії, ПівденноАфриканського Союзу
та Південної Кореї
-
Cухопутна авіація
США
Авіаційне крило
морської піхоти
США
Авіаносна авіація
США та Англії
УСЬОГО
У тому
числі
На 27.07.53
У тому
числі
Усього
літаків
У тому
числі
На 1.07.52
БА
ВА
РА
1010
235
675
100
150
150
—
210
-—
—
215
100
-
1595 375 1120
100
18
У тому
числі
Усього
літаків
На 1.07.51
Усього
літаків
Приналежність
авіації
Усього
літаків
На 27.06.50
БА
ВА
РА
1085
235
750
100
—
150
—
150
—
210
—
270
—
270
—
215
—
—
190
190
—
—
75
-
75
-
132
-
132
-
1660
450
1110
100
1827
425
1302
100

20.

Склад сухопутної авіації США, який брав участь в бойових діях у Кореї
На 27.06.50 р.
Літаків
Авіаційних
крил
Окремих
ескадрилій
Літаків
Авіаційних
крил
Окремих
ескадрилій
Літаків
Авіаційних
крил
Окремих
ескадрилій
Літаків
На 27.07.53 р.
Окремих
ескадрилій
На 1.07.52 р.
Авіаційних
крил
РІД
На 1.07.51 р.
Таблиця 2.2.
1
-
2
30
30
3
-
2
135
30
3
-
2
135
30
3
-
2
135
30
1
-
90
2
-
100
2
-
100
2
-
100
2
3
-
2
-
205
225
-
3
3
1
1
-
225
225
75
75
2
3
2
-
150
225
150
3
4
-
Розвідники: RB-26, RF-51, RF-80,
Mustang
Винищувачі ППО:
F-80 "Шутінг Стар"
F-84 "Тандерджет"
F-94 "Старфайер"
-
-
60
1
-
70
1
-
70
1
-
225
300
70
-
-
-
-
-
-
1
1
-
75
75
1
2
-
75
150
УСЬОГО
7
4
640
14
2
935
15
2
1010
16
2
1085
АВІАЦІЇ
Стратегічна:
Бомбардувальники В-29
Розвідники (RB-29)
Тактична:
Бомбардувальники (В-26)
Винищувачі:
F-51 "Мустанг"
F-80 "Шутінг Стар"
F-84 "Тандерджет"
F-86 "Сейбр"
19

21.

Найменування
літака, країна
виробник
Екіпаж
(чоловік)
Таблиця 2.3.
Тактико–технічні характеристики літаків, які брали участь у локальних війнах 1950 – 1973 років.
Максимальна
швидкість,
(км/г)
на висоті (м)
1
2
3
В – 26,
США
2-3
570
7 300
2 700
14 х 12.7;
14 х 127
2 700
В – 29,
США
до 10
590
10 400
7 300
10 х 12.7;
1 х 20
9 070
В –52В,С,
США
6
1 050
11 000
16 000 – 17 000
16 000 – 18 000
4 500
4 х 20
17 000
В –57А,В,
США
2
950
5 000
15 000
4 800
2 000
4 х 20
4 500
В – 66В,
США
2
980
9 000
13 700
5 200
1 800
2 х 20
6 800
Практична
стеля (м)
4
Стратегічна
Тактична
Дальність польоту
(км)
З вантажем (кг)
Стрілково-гарматне та
ракетне озброєння
(кількість х калібр, мм)
5
(бомбардувальна)
та
авіаносна
F – 51,
США
1
710
13 400
3 350
F – 80,
США
1
900
13 700
2 100
20
6
авіація
авіація
6 або 4 х 12.7; 6 - 10 х 127
або 6 х 114
6 х 12.7,
10 х 127
Максимальне
бомбове
навантаження
(кг)
7
900
900

22.

1
F – 84B,
США
2
3
4
5
1
1 030
13 700
3 700
6 х 12.7;
8 х 127
900
F – 86,
США
1
1 080
14 500
2 400
6 Х 12.7; 16 Х 127
900
AU – 1,
США
1
580
1 100
7 600
2 400
2 Х 20;
12 х 127
2 700
Ceа-fjury-11,
Англія
1
725
6 100
11 300
2 600
4 х 20,
12 х 60 фут
900
F – 105B, D,
F, США
1
2 200
11 000
15 000
3 700
1 000
F- 4C,D, E
США, Ізраїль
2
2 350
12 000
19 000
4 000
F-5A,
США
1
1 500
11 000
15 000
3 000
F – 111A, E,
F, США
2
2 350
11 000
18 000
6 100
1 Х 20, 4 – 8 КРС
9 000
A – 4E, F
США
1
900
9 500
1 100
1 800
2 х 20,
2 КРС
3 165
A – 6A,
США
2
1 040
12 000
3 100
3 500
КРС “Булл пап”
6 800
A – 7A, B,
США
1
900 –1 020
9 000 –10 300
2 600
3 000
21
6
7
1 х 20, 2 – 6 КРС “Булл пап”
або “Сайдуіндер”
1 х 20,
2 х 20,
2–4
5 500
2 – 6 КРС
6 800
2 КРС
2 800
2 х 20, 6 КРС
6 000

23.

1
Mirage-3C,
Франція
2
3
4
5
6
7
1
2 350
11 000
16 800
2 200
800
2 х 30, 36 х 68, 3 КРС
900
Super Mister
Франція
1
1 200
11 000
17 000
2 400
2 х 30, 73 х 68, 2 КРС
1 000
Voture-2В,
Франція
2
1 100
13 500
4 000
2 000
240 х 68,
4 КРС
3 840
Л і т а к и - р о з в і д н и к и
U – 2,
США
1
900
21 000 – 24 000
6 500
SR – 71A,
США
2
3 300
21 000
24 000
7 000
RF–101A, C,
США
1
1 900
11 000
18 000
4 200
Обладнаний апаратурою РТР,
аерофотозйомки
Обладнаний апаратурою РТР,
аерофотозйомки, інфрачервоної розвідки,
радіоперешкод
Обладнаний апаратурою РТР,
аерофотозйомки
RF – 4C,
Ізраїль
2
2 240
12 000
18 500
4 300
Обладнаний апаратурою РТР,
аерофотозйомки, інфрачервоної розвідки
4 000
Обладнаний апаратурою РТР та активних
перешкод
9 000
Обладнаний апаратурою РТР, радіоперешкод
та засобами управління авіацією
1 200
Обладнаний апаратурою РТР,
аерофотозйомки, радіоперешкод.
EB – 66B, C,
США
3-7
EC – 121K,
США
16–29
BQM – 34A,
США
Без
пілот.
1 050
600
960
11 000
13 700
7 500
18 000
22

24.

23
Рис. 2.1. Організація ВПС США у Далекосхідній зоні під час війни у Кореї (1950 – 1953 рр.)

25.

- сухопутна авіація США (таблиця 2.2);
- авіаносна та базова авіація США і Англії;
- авіаносні крила морської піхоти США;
- підрозділи ВПС Англії, Австралії, Південно-Африканського Союзу та
Південної Кореї.
Всього у бойових діях проти КНДР приймало участь від 845 до 1827
літаків, у тому числі від 640 до 1085 літаків сухопутної авіації США.
В якості засобів повітряного нападу ВПС США застосовували
бомбардувальники В-29, В-26 та АД-2, винищувачі і винищувачібомбардувальники F-51, F-80, F-84, F-86, F-94 різноманітних модифікацій.
Повітряна розвідка велася головним чином з літаків F-51, F-80, В-26, В-29;
для спостереження за полем бою і корегування вогню застосовувались
літаки Т-6. Тактико–технічні характеристики цих та інших літаків, які
брали участь у бойових діях, надані у таблиці 2.3.
Військово-повітряні сили США, призначені для ведення бойових дій у
Кореї, базувались на аеродромній мережі Південної Кореї і Японії. Вони
входили до складу ВПС США Далекосхідної зони (рис. 2.1).
Під час війни в Кореї вперше почали застосовуватись
вертольоти. Вертольоти поряд з літаками використовувались головним
чином для евакуації поранених, а трохи згодом – і для ведення повітряної
розвідки, наведення ударної авіації на наземні цілі, коректування вогню
артилерії, перевезення військ, висадки десантів та диверсійних груп,
перевезення боєприпасів, продовольства та інших матеріальних засобів,
евакуації підрозділів, які опинилися в оточенні, забезпечення зв’язку.
У ході Корейської війни вертольоти використовуються у сухопутних
військах, ВПС та ВМС США. Так у складі ВПС діяла 3-я авіаційна
ескадрилья, на озброєнні якої було 20 вертольотів Н-5. 7-й флот мав 40 Н-5
з базуванням на кораблях. У 8-й американській армії нараховувалось
110 вертольотів (батальйон), а у корпусі морської піхоти – 20 транспортнодесантних вертольотів Н -19 та НRS-1.
У вересні 1951 року з вертольотів був вперше висаджений тактичний
десант. 12 Н-19 доставили у важкодоступний гірський район штурмову
групу у складі 228 чоловік із восьми тонами боеприпасів.
У жовтні 1951 року на 12 Н-19 на фронт був доставлений батальйон
морської піхоти.
У важкодоступних місцях за допомогою вертольотів прокладалися
лінії зв’язку, перекидалися радісти з радіостанціями, що значно
підвищувало маневреність засобів зв’язку та прискорювало їх розгортання.
Але як засіб вогневої підтримки сухопутних військ вертольоти ще не
використовувались.
24

26.

2.2. Тактика бомбардувальної авіації США у Кореї
Бомбардувальна авіація США у ході бойових дій використовувалася
головним чином для вирішення наступних завдань:
- руйнування міст, сіл;
- знищення мирного населення КНДР;
- порушення роботи комунікацій;
- зрив залізничних перевезень;
- безпосередня підтримка сухопутних військ як в оборонних, так і в
наступальних операціях;
- нанесення ударів по аеродромах.
У ході бойових дій виявилися характерні тактичні прийоми бойових
дій стратегічних і тактичних бомбардувальників, а також палубних
штурмовиків (бомбардувальників).
Стратегічна бомбардувальна авіація, що діяла у Кореї, входила до
складу Тимчасового бомбардувального командування, виділеного із складу
Стратегічного
авіаційного
командування
США
і
оперативно
підпорядкованого Штабу ВПС США у Далекосхідній зоні.
Вона мала у своєму складі три авіаційних крила із загальною
кількістю від 30 до 135 стратегічних бомбардувальників В-29
«Суперфортресс» і дві окремі ескадрильї стратегічних розвідників RВ-29
(30 літаків).
Основними об'єктами ударів стратегічних бомбардувальників були
міста, промислові об'єкти, залізничні вузли та станції, великі мости,
аеродроми.
Стратегічні бомбардувальники, як правило, наносили зосереджені
удари або здійснювали ешелоновані дії.
Зосереджені удари наносилися по об'єктах, що мали сильну ППО.
При зосередженому ударі бомбардувальники виходили до об'єкту
удару з одного чи декількох напрямків і скидали бомби з одного заходу.
Бойовий порядок бомбардувальників при такому ударі являв собою
звичайну колону ескадрилій з інтервалом 500-1000 м.
Ешелоновані
дії
здійснювались
окремими
ешелонами
бомбардувальників з одного чи декількох напрямків, по 6-12 літаків в
ешелоні (хвилі). Бойовий порядок ешелону, як правило, колона ланок.
Часовий інтервал поміж ешелонами був від двох до десяти, а інколи і
більше хвилин. Бомби скидалися бомбардувальниками у два-три заходи в
продовж декількох десятків хвилин.
Висота ударів стратегічних бомбардувальників у 1950 р. складала від
3000 до 6000 м, а у 1951р. у зв'язку із зростанням втрат від засобів ППО зросла до 7000-8000 м. У зв'язку із чималими стратами від впливу засобів
ППО удень стратегічні бомбардувальники перейшли з кінця 1951 р.
здебільшого до нічних дій. Вночі бомбардувальники В-29 діяли
25

27.

поодинокими літаками. Удари здійснювались по видимих з
горизонтального польоту об'єктах із використанням оптичного прицілу, а
по об'єктах, закритих хмарністю, - за допомогою радіолокаційних прицілів
або із застосуванням радіолокаційної апаратури «Шоран».
Кількість літаків стратегічної авіації у групах при нанесенні ударів
коливалася від декількох літаків до 100.
Тактична бомбардувальна авіація входила до 5-ї повітряної армії і
мала у своєму складі два авіаційних крила бомбардувальників В-26
«Инвейдер» (90-100 літаків) та одну окрему ескадрилью розвідників (60-70
літаків RВ-26, F-51 «Мустанг», F-80 «Шутинг Стар»).
Об'єктами ударів тактичних бомбардувальників були невеликі
населені пункти, мости та переправи, рухомі залізничні состави,
автотранспорт, жива сила на дорогах, скупчення військ та бойової техніки,
артилерійські та мінометні батареї, танкові підрозділи, аеродроми.
Удари по населених пунктах і комунікаціях завдавалися невеликими
групами у складі 3-9 літаків з висот від 200 до 3000 м удень, вночі —
одинокими літаками та парами. По невеликих об'єктах на початку війни
удари завдавалися звичайно із пікірування, при цьому здійснювалося по
декілька заходів на ціль. Висоти були 1000-2500 м, а після підсилення
ППО об'єктів тактичні бомбардувальники діяли з горизонтального
польоту, збільшивши при цьому висоту до 3000-4000 м. Для нанесення
ударів обиралися прямолінійні ділянки доріг водночас на декількох
дільницях.
Тактичні бомбардувальники, забезпечуючи підтримку своїх
сухопутних військ, завдавали удари по скупченням військ і бойової
техніки КНДР та НВАК групами у 20-30 літаків. По артилерійських та
мінометних батареях, підрозділах піхоти, танків на марші, у районах
завантаження і вивантаження, на переправах тактична авіація діяла
групами по 3-9 літаків з висоти 1500-3000 м. Групи бомбардувальників у
12 та більше літаків завдавали ударів, як правило, з горизонтального
польоту. Більш дрібні групи - з пікірування під кутом 30-40 градусів.
Кількість заходів на ціль залежала від наявності та активності засобів
ППО:
- при відсутності засобів ППО бомбардувальники робили три-чотири
заходи;
- у випадку активних дій засобів ППО удар наносився з одного заходу.
Наведення бомбардувальників на цілі, розташовані від лінії фронту на
глибину до 30 км, здійснювали передові радіолокаційні пости в армійських
корпусах із використанням РЛС SСR-584.
Для дій по аеродромах поряд зі стратегічною авіацією частково
залучалися тактичні бомбардувальники В-26. Вони діяли як спільно з В-29,
так і самостійно. При нанесенні ударів спільно з В-29 на тактичні
26

28.

бомбардувальники покладалися завдання придушення зенітної артилерії і
ведення повітряної розвідки.
Вдень удари завдавалися групами по 6-12 літаків, вихід на аеродром
здійснювався з декількох напрямів у бойових порядках «колона», «пеленг»
або «змійка» ланок. Дистанції поміж ланками були 800-1000 м, дистанції
між літаками 15-20 м та інтервали 40-50 м при бойовому порядку ланки
«клин» чи «ромб».
Інколи по аеродромах В-26 наносили удари вдень групами до 30
літаків. У цих випадках противник прагнув завдати поразку літакам,
аеродромним спорудам або перешкодити будівельним роботам на
аеродромі.
При організації ударів по аеродромах американське командування
виділяло досить сильне винищувальне прикриття - на 10
бомбардувальників до 15 винищувачів.
Однак, незважаючи на це, у зв'язку із високою ефективністю дій
засобів ППО у денний час, вже у 1951 р. тактичні бомбардувальники,
також як і стратегічні, змушені були перейти в основному до нічних дій по
аеродромах. Вони велися одинокими літаками з висот від 1500-2000 м до
5000-6000 м. По аеродрому як правило діяло від 2-3 до 10-12 літаків за ніч
з інтервалами від 2–3 хвилин до 1години.
Для виходу на аеродром застосовувалася радіолокаційна система
«Шоран».
Авіація військово-морських сил США та їхніх союзників приймала
активну участь у бойових діях. Вона забезпечувала з повітря діяльність
військово-морських сил, спільно з тактичною авіацією сприяла
проведенню операцій сухопутних військ, виконувала рятувальну службу.
Організаційно авіаносна та базова авіація США та Англії входила до
складу повітряних сил 7-го об'єднаного флоту. При цьому до 88% літаків
діяли з авіаносців, які знаходились у 60-130 милях від берегів Кореї.
У перші три місяця війни діяло біля 200 літаків, а після цього і до
кінця війни - 600-800 літаків військово-морських сил.
За час війни у Кореї авіація військово-морських сил зробила біля
286 тис. літако-вильотів, витратила 538 200 авіаційних бомб, 24960 тис.
літрів напалму, 341600 ракетних снарядів, 43 млн. 20-мм снарядів та
12,7 млн. патронів.
Удари по берегових об'єктах, наземних військах, комунікаціях і тилах
завдавалися повітряними силами флоту як самостійно, так і спільно з 5-ю
повітряною армією. Координацію спільних дій авіації здійснював
об'єднаний оперативний центр.
По промислових об'єктах, аеродромах, морських портах, батареях
берегової оборони найчастіше завдавалися зосереджені удари. У таких
ударах брало участь від 25 до 40 бойових літаків, які діяли на висотах
2000-5000 м. Удари наносилися, як правило, з пікірування під кутом
27

29.

45-60 град, вихід з пікірування здійснювався на висотах 400-700 м. У
нальоті літаків, що брали участь, виділялися ударна група та група
прикриття. У групі прикриття частина сил повинна була наносити удар по
підрозділах зенітної артилерії, які прикривали об'єкт удару.
Бомбоштурмові удари по об'єктах на залізничних комунікаціях і
тилових об'єктах до червня 1951 г. завдавалися водночас на широкому
фронті, а після цього основні зусилля авіації військово-морських сил були
спрямовані на руйнування залізничних шляхів на перегонах. Для
виконання цієї задачі в другій половині 1951 р. була сформована 1-я
зведена авіа група, що базувалася на авіаносці «Велли Фордж». Удари
найчастіше здійснювались у світлий час доби ланками. Удари вночі були
рідше і наносилися одиночними літаками або парами.
Безпосередня підтримка сухопутних військ здійснювались групами
від 4-8 до 12-18 літаків. Ці групи звичайно прикривались винищувачами
супроводу і наносили удари по живій силі, артилерійським та мінометним
батареям, танкам, командним пунктам у тактичній глибині. Безпосередня
підтримка сухопутних військ на приморських ділянках фронту та в зоні
досяжності вогню кораблів флоту здійснювалася у взаємодії з ними.
Перший удар у цих випадках завдавала авіація, а після цього через 30-40
хвилин відкривали вогонь кораблі.
Слід відзначити застосування авіацією військово-морських сил у
вересні 1952 р. керованих літаків–снарядів для ураження берегових
об’єктів. Літаки-снаряди запускалися за допомогою катапульти важкого
авіаносця і керувалися спочатку з авіаносця, а після набору висоти - із
ведучого літака.
2.3. Тактика винищувальної та винищувально–бомбардувальної
авіації США
Винищувальна та винищувально - бомбардувальна авіація, що діяла у
Кореї, входила до складу 5-ї повітряної армії ВПС США (5-7 авіаційних
крил, 430-900 літаків), авіаносної та базової авіації США і Англії (122-460
літаків), підрозділів ВПС Австралії, Південної Кореї і ПівденноАфриканського Союзу (75-132 літака). Всього у бойових діях приймало
участь від 552 до 1302 винищувачів та винищувачів-бомбардувальників.
Дані про чисельність, бойовий склад авіації США та їхніх союзників
наведені у табл. 2.
З 1951 р. та до кінця війни у винищувальних авіакрилах США було по
два комплекти льотчиків, це дозволяло підвищити напругу бойових дій і в
той же час отримати бойовий досвід великій кількості льотного складу.
Усього за час війни винищувачі і винищувачі-бомбардувальники
здійснили 1 194 656 літако-вильотів, у тому числі 74 925 літако-вильотів
винищувачі ППО.
28

30.

Винищувальна та винищувально-бомбардувальна авіація виконувала
наступні завдання:
- завоювання панування в повітрі;
- ізоляція району бойових дій;
- підтримка дій сухопутних військ;
- бойове забезпечення винищувальною авіацією інших видів авіації.
Завоювання панування у повітрі здійснювалося шляхом знищення
авіації об'єднаної повітряної армії (ОПА) КНДР і КНР на аеродромах та у
повітрі.
Так, якщо у роки Другої світової війни основним способом
завоювання панування у повітрі було знищення літаків противника у
повітрі (на його виконання було затрачено близько 90 % усіх вильотів
літаків, виконаних радянською і німецькою авіацією для боротьби за
панування в повітрі), то у війні в Кореї авіація на цей спосіб витратила
лише 60-65 % своїх літако-вильотів. Зате зросла питома вага вильотів по
нанесенню ударів по аеродромах. На їх виконання американська авіація
витратила 30-40 % літако-вильотів. Це пояснюється тим, що нова авіаційна
техніка стала висувати підвищені вимоги до аеродромів її базування. Стало
необхідним мати постійно діючі, стаціонарні аеродроми, які легко
виявлялися з повітря. Вони стали більш уразливими для нових засобів
повітряного нападу. Навіть незначні пошкодження злітно-посадочної
смуги та руліжних доріжок ускладнювали, а іноді і зовсім виключали
можливість використання їх для зльоту і посадки літаків. У зв’язку з цим,
удари по аеродромах стали однією із складових завоювання панування в
повітрі
Як правило під час війни в Кореї, по аеродромах звичайно завдавалися
зосереджені удари групами винищувачів-бомбардувальників у складі 24-36
літаків.
Бойовий порядок складався, в основному, з ударної групи та групи
прикриття. Ударна група в свою чергу ділилася на два ешелони. Перший
ешелон здійснював блокування аеродромів, з яких могли злітати
винищувачі ОПА для відбиття удару, а також подавляв зенітні засоби
прикриття аеродромів.
Другий ешелон наносив удар з пікірування у зімкнутому бойовому
порядку «фронт» або «пеленг» з висот 1500-1000 м.
Знищення літаків ОПА у повітрі здійснювалося, як правило, у ході
повітряних боїв з винищувачами ОПА. На початку війни у Кореї діяли
винищувачі F-51, F-80, F-84.
Переконавшись, що ці літаки не спроможні успішно вести боротьбу з
винищувачами МіГ-15, американське командування з 1951 р. запроваджує
до бою два авіаносних крила винищувачів F-86, укомплектованих
досвідченими льотчиками, що застосували тактику створення «заслонів»
на імовірних маршрутах польоту винищувачів ОПА.
29

31.

Спочатку такі «заслони» створювалися великими компактними
групами винищувачів. Така тактика не дала бажаного результату.
Винищувачі ОПА наносили раптові удари по таким «заслонам», а при
необхідності обминали їх. Великі компактні групи літаків противника були
добре видні радіолокаційними засобами на великих відстанях. У
подальшому командування ВПС США перейшло до створення «заслонів»
окремими невеликими групами по 4-8, а після цього - по 8-12 літаків,
ешелонуючи їх по фронту і висоті з безперервним нарощуванням зусиль
при зав’язуванні повітряного бою.
Винищувачі F-86 діяли звичайно у складі ескадрильї (3-4 ланки, 12-16
літаків). На маршруті найчастіше застосовувався бойовий порядок «клин»,
а при патрулюванні — «пеленг» ланок уступом в сторону сонця. У
більшості випадків першу атаку винищувачів МіГ-15 вони починали
однією - двома ланками, а інші ланки здійснювали прикриття. У ході
повітряного бою ланки, що атакувалися, маневруючи, виходили з бою, а
ланки з групи прикриття прагнули відбити атаки МіГ-15. Інколи першу
атаку американці здійснювали всією ескадрильєю. Найчастіше це
відбувалося у тих випадках, коли забезпечувалася раптовість атаки з-поза
хмар, з боку сонця. При діях американських винищувачів ланкою атаку
здійснювала звичайно найближча до противника по висоті пара.
Ізоляція району бойових дій здійснювалася проведенням
спеціальних повітряних операцій, а також систематичними ударами
винищувачів-бомбардувальників по об'єктах залізничних та автомобільних
комунікацій. У 1953 р. була проведена так звана «операція по
придушенню» - спеціальна повітряна операція з метою зірвати постачання
фронту матеріально-технічних засобів. У ході цієї операції завдавалися
потужні зосереджені удари по найважливіших залізничних мостах, у яких
брало участь до 200-250 винищувачів-бомбардувальників. Систематичним
ударам також підлягали залізничні станції, вузли автомобільних і
шосейних доріг, залізничні перегони, рухомий склад, переправи. Бомбові
удари наносилися звичайно із пікірування, висоти були від одного до трьох
кілометрів, тактика ударів будувалася в залежності від характеру протидії
засобів ППО.
Підтримка дій сухопутних військ здійснювалася нанесенням
бомбоштурмових ударів по військам на полі бою і в найближчому тилу. У
залежності від характеру об'єкту удару та ступені протидії засобів ППО
змінювався склад ударних груп і груп прикриття. На початку війни групи
прикриття не виділялися, а в складі ударних груп було від 4 до 32 літаків.
Винищувачі-бомбардувальники звичайно діяли ешелоновано у проміжках
поміж зосередженими ударами бомбардувальників. По мірі підсилення
системи ППО КНДР склад груп винищувачів-бомбардувальників росте і
доходить до 70–200 літаків в одному ударі. З'являються групи прикриття.
Одним з характерних тактичних прийомів дій винищувачів30

32.

бомбардувальників у 1953 р. було включення їх до складу «заслонів»,
створюваних з винищувачів F-86. При такій тактиці після того, як
винищувачі F-86 вступали у бій з МіГ-15, групи винищувачівбомбардувальників зі зниженням виходили із «заслону» і завдавали удари
по наземних цілях.
Бойове забезпечення дій інших родів авіації найчастіше зводилося
до безпосереднього супроводу бомбардувальників, винищувачівбомбардувальників та розвідників при виконанні ними бойових завдань.
Кількість винищувачів, що виділялися для безпосереднього супроводу,
коливалася від одного до п'яти на один прикриваємий бомбардувальник
(винищувач-бомбардувальник).
Винищувачі
супроводу
зустрічали
прикриваємі
літаки
у
встановленому районі і супроводжували їх, знаходячись на відстані
зорового зв'язку з ними. Звичайно винищувачі супроводу слідували
кількома групами з перевищенням на 1000-5000 м понад літаками, які
прикривали, ешелонуючись по висоті. Зі складу сил супроводу виділялася
ударна група і групи безпосереднього прикриття.
У ході бойових дій американське командування приділяло велику
увагу створенню завад роботі радіолокаційних засобів КНДР і КНА. Для
цього на стратегічних і тактичних бомбардувальниках встановлювались
спеціальні передавачі активних завад, а також апаратура скидання
металізованих стрічок. При розробці плану удару визначалися рубежі і час
постановки завад.
2.4. Бойові дії розвідувальної авіації
Розвідувальна авіація США входила до складу Тимчасового
бомбардувального командування – дві окремі розвідувальні ескадрильї
стратегічних розвідників (30 RВ-29), та до складу 5-ї повітряної армії –
одне крило тактичних розвідників (60-70 RВ-26).
Повітряну стратегічну розвідку вели спеціальні літаки-розвідники
RВ-29 на всю глибину території Кореї з висоти 7000-9000 м.
Тактичну повітряну розвідку вели здебільшого літаки RВ-26, RF-51 та
RF-80 на глибину до 220 км від лінії фронту з висот 1000-5000 м.
Розвідка велася удень та вночі і поділялася щодо характеру засобів,
які застосовувались, на радіолокаційну, візуальну та аерофоторозвідку.
Літаки-розвідники прикривались винищувачами, кількість яких коливалася
від 8 до 16 в залежності від ступеня протидії засобів ППО. Інтенсивність
ведення авіаційної розвідки у ході бойових дій безупинно зростала: у
1951 р. відмічалося від 15 до 30 вильотів літаків-розвідників у добу, у
1953 р. їхня кількість доходила до 50, а в окремі періоди бойових
дій - до 70.
31

33.

Усього за час війни у Кореї американська авіація для ведення
повітряної розвідки здійснила близько 30000 літако-вильотів.
Висновки
Американська авіація у ході війни в Кореї (1950-1953 рр.) вела активні
бойові дії. Її основні сили використовувались для забезпечення операцій
сухопутних військ.
Американська авіація широко застосовувалася також для руйнування
промислових та адміністративних центрів країни, виводу з ладу
комунікацій, знищення мирного населення.
Для ведення бойових дій у Кореї американське командування
залучило до 35% своїх ВПС, які здійснили 1 365 873 літако-вильотів, при
цьому бомбардувальна авіація зробила 141 217 бойових літако-вильотів, з
них 44310 літако–вильотів зробили стратегічні бомбардувальники.
Характерними особливостями тактики при нанесенні ударів по
військово-промислових об'єктах та військах були:
- масоване застосування бомбардувальників;
- ретельне бойове та спеціальне забезпечення ударів;
- сильне винищувальне прикриття бомбардувальної авіації при її ударах
по об'єктам, які мали активну протиповітряну оборону;
- застосування завад радіолокаційним засобам.
Тактика американської авіації зазнала певних змін у ході цієї війни:
- скоротилася кількість ударів вдень і збільшилася частка нічних
нальотів;
- збільшилися висоти дій бомбардувальної авіації;
- посилилося винищувальне прикриття бомбардувальників;
- збільшилась кількість ударів безпосередньо по аеродромах
противника, як однієї із складових завоювання панування в повітрі.
Американська авіація широко використовувала радіолокаційні засоби
для виходу на ціль, бомбометання у складних метеоумовах і вночі.
Винищувальна авіація широко застосовувала тактику створення
«заслонів», а також ешелонування сил у глибину і по висоті.
У ході війни виявилося, що рівень підготовки льотного складу ВПС
США, покликаного з запасу, недостатньо високий і що поршневі літаки
В-29, В-25, F-47, F-51, F-82 та інші не володіли тими льотно–тактичними
даними, які б дозволяли їм успішно долати систему протиповітряної
оборони КНДР того часу.
32

34.

Розділ 3. Розвиток тактики повітряного бою
під час бойових дій в Кореї.
3.1. Головні наслідки повітряної війни у Кореї
Основним досягненням в галузі розвитку авіаційної техніки після
другої світової війни були реактивний двигун та стріловидне крило, які
прийшли на зміну поршневому двигуну і прямому крилу. Вперше вони
були застосовані на літаках-винищувачах. Внаслідок цього їх швидкість
досягла 1100 км/г, а практична стеля зросла до 15000 м.
У листопаді 1950 р. реактивні літаки провели свій перший повітряний
бій у небі Кореї.
Досвід корейської війни прикував велику увагу іноземних фахівців,
які очікували суттєвих змін у тактиці у зв’язку із покращанням льотних
характеристик літаків. Однак швидкий технічний прогрес вплинув далеко
не на всі сторони бойової діяльності винищувачів. Тактика отримала
подальший розвиток, але зберегла головні риси останніх років другої
світової війни.
Повітряний бій залишився груповим і маневровим, проте рамки
його поширились, а темп зріс. Незмінними залишились і принципи
ведення бою. Ті ж самі вимоги надавались і до професійної підготовки
льотчика-винищувача:
- впевнений пілотаж;
- просторова орієнтировка;
- сталість до перевантажень;
- вміння діяти у групі;
- влучно стріляти.
Але рівень цих вимог став набагато вищим.
Головною перешкодою, яка не дозволила змінити вид і характер
повітряного бою, була стара бортова зброя. У нових реактивних літаків
залишались кулемети і гармати минулого покоління.
Із двох головних елементів бою: маневру і вогню – новий зміст
отримав лише перший. Дальність дії авіаційних гармат зросла незначно,
тому область можливих атак майже не змінила своїх розмірів. Щоб
досягнути головної мети бою - вразити повітряного противника, необхідно було зайти йому у хвіст та наблизитись на невелику відстань.
Необхідність виходу на малі курсові кути і коротку дистанцію по
відношенню до рухомої цілі обумовила маневрений характер бою.
Слабка могутність (потужність) бортового вогню примушувала, як і
раніше, компенсувати її кількістю літаків, які брали участь в атаці.
Яку ж цінність має досвід повітряної війни у Кореї ?
По-перше, повітряні бої проходили на більших висотах. Винищувачі
отримали досвід бойового застосування у стратосфері.
33

35.

По-друге, були відпрацьовані та випробувані у бойових діях нові
тактичні прийоми стосовно нової реактивної техніки, яка мала значно
кращі льотно-тактичні характеристики.
По-третє, було удосконалено бойовий порядок - шикування сил
перед боєм.
У четверте, була здійснена реорганізація управління винищувачами у
повітрі.
Фахівці відмічали, що найбільш складнішим було поєднати
тактику з можливостями нової техніки. Реактивні винищувачі
(північно корейський МіГ-15 та американський F-86 “Сейбр”), які брали
участь у повітряних боях, належали до одного класу, але мали різну
бортову зброю. Перший з них мав декілька більшу максимальну швидкість
і помітно кращу швидкопідйомність.
Другий мав перевагу у маневрі в горизонтальній площі, особливо на
малих висотах. МіГ-15 був озброєний однією 37-мм і двома 23-мм
гарматами. F-86 – шістьма 12,7-мм кулеметами (пізніше на “Сейбр” були
також встановлені гармати).
Виходячи з цих різниць логіка ведення бою для льотчика МіГ-15
містилась у принципі – вище і на вертикаль, а для льотчика "Сейбра" нижче і на горизонталь.
Обстановку перед початком бою фахівці вважали типовою і для
послідуючих локальних війн. “Сейбри” до початку нальоту своїх
штурмовиків на прифронтові об’єкти виставляли багатоярусні загороди і
перекривали можливі шляхи підходу МіГів до району бойових дій.
Північнокорейські винищувачі вступали в бій з групами загороди і
відтісняли противника із своєї території. При ведені бою нормальне
перевантаження досягало 8-ми одиниць, швидкість зближення - 1900км/г.
Вперше на "Сейбрах" були застосовані повітряні гальма (щитки).
На думку американських льотчиків, які брали участь у цій війні,
тільки високий повітряний вишкіл пілота робив “Сейбр” рівноцінним
противником МіГа. Це були важкі повітряні бої, в яких меншу
максимальну швидкість та швидкопідйомність приходилось компенсувати
тактичним умінням. Втрату такого літака, як МіГ-15, можна пояснити
лише низьким рівнем повітряного вишколу північно корейських льотчиків.
Бойові порядки винищувачів приподобляли до умов виконання
бойових завдань.
Основним тактичним підрозділом була ескадрилья. Як правило вона
поділялась на ударну групу, групу прикриття, а також групу нарощування
зусиль (резерв).
Ударна група складалась не менше як із ланки і призначалась для
ураження основних сил у бойових порядках противника.
Обов’язки групи прикриття складались у захисті ударної групи та її
посиленні.
34

36.

Резервна група (одна-дві пари) повинна була підтримувати основні
групи, а також відбивати атаки нових винищувачів противника, які
з’являлись у районі бою. Коли того не потребували обставини і не
очікувалось інтенсивної протидії з боку противника, резервна група не
виділялась або знаходилась у готовності до вильоту на аеродромі.
Інтервали і дистанції у бойових порядках збільшились, але бажання
МіГів постійно мати перевагу у висоті обумовило відносно невелику
глибину бойового порядку ескадрильї МіГ-15. Як правило, група
прикриття і ударна група розташовувались одна над одною.
Північнокорейські винищувачі часто практикували польоти шестіркою;
третя пара звалась групою вільного маневру.
При пошуку противника шестірка шикувалась тупим клином, а перед
боєм пара вільного маневру переходила у пеленг або швидко набирала
висоту. Вона була готова до нарощування зусиль або до відбиття миттєвих
атак.
Ланка винищувачів МіГ-15 діяла у складі ескадрильї або самостійно.
Одна пара ланки була ударною, а друга - прикриваючою. Звичним для
ланки було розмикання по фронту і перевищення прикриваючої пари над
ударною. Перед атакою відома пара займала гострий пеленг і тому
бойовий порядок витягався у глибину для кращого захисту, полегшення
маневру та концентрації вогню на обраному напрямку.
Пара винищувачів вважалась нероздільною у бою. Вона усе частіше
отримувала складні бойові завдання і відповідальність за їх виконання ніс
старший льотчик (ведучий пари). Надання більшої самостійності
примушувало його підвищувати тактичну грамотність, розвивати творчу
ініціативу.
3.2. Організація управління винищувачами
Розімкнення бойового порядку приводило до ускладнення управління
винищувачами у повітрі. Однак збереженню безперервного управління
сприяла поява нових бортових та наземних радіотехнічних засобів. На
борту реактивних літаків, які приймали участь у повітряних боях, вже
знаходились ультракороткохвильові радіостанції, які працювали на прийом
та передачу.
Контроль за повітряною обстановкою з землі здійснювали за
допомогою радіолокаторів, тактико-технічні характеристики яких значно
покращились. Так дальність виявлення повітряних цілей і розрішувальна
здатність радіолокаторів були збільшені у два-три рази. Наземний
командний пункт став “бачити” вище і далі, розрізняти окремі малі групи
винищувачів, які знаходились один від одного на невеликій відстані.
Дані відносно противника поступали з постів системи оповіщення,
бойовий розрахунок аналізував обстановку по вертикальному планшету, на
35

37.

якому велась проводка виявлених цілей, та піднімав необхідну кількість
винищувачів у повітря. Наведення на противника здійснювалось курсовим
способом до моменту виявлення цілі ведучим групи.
Досягнення в електроніці змінили тактику військово-повітряних сил.
Вони у значно більшій мірі вплинули на оперативну діяльність
командирів, ніж на успіхи у пілотуванні літаків чи повітряній стрільбі.
Оперативні кімнати командних пунктів і штабів з настільними картами та
засобами відображення обстановки, а також самі оператори миттєво стали
грати важливу роль у війні в повітрі. Льотчики вже не були надані самі
собі, а реально відчували контроль з землі за своїми діями у повітрі.
Іноземні фахівці вважали, що зміни у способах управління
винищувачами поведуть за собою не менш великі зміни у способах
ведення повітряного бою. Однак цього не вийшло. Командні пункти
обмежувались оповіщенням та наведенням, але безпосередньо у сферу бою
не вмішувались. Після сходження груп обстановка на екранах локаторів
ставала настільки складною, що навіть досвідчений оператор не здатний
був у ній розібратися.
Після двох років війни вперше американською авіацією почали
застосовуватись засоби радіоелектронної протидії (РЕП) з метою
придушення роботи системи оповіщення і управління винищувачами
Північної Кореї. Для цього декілька бомбардувальників В-26 було
переоснащено у постановники активних та пасивних перешкод.
Перешкоди ставились наземним радіолокаційним станціям виявлення
повітряних цілей (у системі оповіщення винищувачів) і станціям наведення
зенітної артилерії.
Літаки-постановники перешкод як правило йшли попереду ударних
груп. Після того як бортова апаратура радіотехнічної розвідки виявляла
опромінення літака наземними РЛС, оператор скидав металізовані смуги відбивачі і вмикав передавачі активних перешкод. Наведення винищувачів
і управління ними у таких обставинах значно ускладнювалось.
Наприкінці війни у ВПС США в Кореї почали активно
впроваджуватись заходи, спрямовані на ускладнення повітряної
обстановки у районі бойових дій: дезінформація по радіо, імітація хибного
напрямку удару, демонстраційні маневри перед початком нальоту. Все це
повинно було ускладнити аналіз дій противника і прийняття рішення.
Значно підвищились вимоги до підготовки розрахунків командних пунктів.
Їм потрібно було в доповнення до старих обов’язків вміти правильно
розібратися у потоці хибної і правдивої інформації, розгадати задум
противника і забезпечити для своїх винищувачів початок бою у вигідних
умовах. Це можна вважати початком широкого впровадження РЕБ у
тактику бойових дій авіації.
36

38.

3.3. Нові тактичні прийоми застосування реактивних
винищувачів
У книзі Дж. Стюарта “Повітряна могутність - вирішальна сила у
Кореї” наведено цілий ряд тактичних прийомів, які застосовувались
реактивними винищувачами у Кореї. Розглянемо їх більш детально.
Прийом ”удар і відхід” (рис.3.1) був найбільш розповсюдженим. У
той час типовими умовами початку повітряного бою після отримання
інформації з землі було зближення на зустрічних курсах, при цьому МіГи
займали положення із перевищенням відносно противника. Після
сходження із "Сейбрами" запас висоти корейські льотчики
використовували для низходячого маневру з розгоном, який пари однієї
ланки виконували одна за одною. Якщо у ході атаки першої пари група
противника розмикалась (виконувався захисний маневр), друга пара
змінювала напрямок пікірування і обирала найбільш уразливу ціль. Після
атаки за рахунок набраної на зниженні швидкості МіГи миттєво відходили
уверх.
Багато, якщо не все, залежало у цьому прийомі від своєчасності
початку маневру і точності його виконання. Але і при зриві атаки
противнику було важко перейти у наступ. У "Сейбра" для швидкого
набору потрібної висоти просто не вистачало потужності двигунів. Перша
ж точна атака з перевороту, яку завершувала черга із гармат, могла відразу
вирішити наслідок бою.
Рис.3.1. Тактичний прийом “удар і відхід”
37

39.

Рис.3.2. Тактичний прийом “гірка до сонця”
Маневр ”гірка до сонця” (рис.3.2) був удосконаленим варіантом
маневру ”удар і відхід”. Атака починалась з боку сонця, а відхід - в
сторону сонця. Обидва прийоми були розраховані на використання високої
швидко під’йомності літака МіГ-15.
Прийом ”карусель” (рис.3.3) виконувався у ході прикриття наземних
об’єктів (наприклад, електростанції на р. Ялуцзян). Дві ланки МіГів
ставали в коло, таким чином прикриваючи один одного від можливих атак
противника. Таких кіл утворювалось від двох до трьох. При цьому кола
ешелонувались по висоті уступом - верхнє висувалось у бік противника.
"Сейбри" звично вторгались у зону контролю одного з нижніх ешелонів.
Тоді зверху слідувала атака по типу “удар і відхід”. Виходячи з атаки МіГи
утворювали нове коло. У цьому прийомі повинен був суворо виконуватись
принцип безперервної взаємодії поміж групами винищувачів, які діяли по
єдиному замислу.
Прийом ”кліщі” (рис.3.4) застосовувався при нальоті великих сил
винищувачів Північної Кореї у повітряний простір, який примикав до лінії
фронту. З декілька розходжуючимися курсами на висоті 10 000-12 000 м
дві великі групи МіГів слідували у південному напрямку. Інтервал поміж
38

40.

групами виходив далеко за межі зорового зв’язку. Дії груп координував
наземний пункт управління.
При підході до лінії фронту МіГи знижувались до висоти 4500-6000 м
і розвертались на північ. Політ із зворотним курсом здійснювався вздовж
головних
наземних
комунікацій
у
пошуках
винищувачівбомбардувальників противника і невеликих груп "Сейбрів", які
повертались на свої аеродроми. Третя група МіГів у розрахунковий час з
наміченого рубежу вклинювалась у простір посередині “кліщів” для
знищення зажатих у них літаків противника. У ряді випадків ця група мала
інше тактичне призначення - вона прикривала МіГи, які повертались з
завдання з обмеженим залишком пального. Останній варіант передбачав
збільшення висоти польоту третьої групи, але загальна схема прийому не
змінювалась.
Прийом ”відволікання” (рис.3.5) був досить складним. Його почали
виконувати після того, як північно корейські льотчики набули достатній
бойовий досвід. Замислом передбачалось виманювати патрулюючих
"Сейбрів" із своїх зон і забезпечувати цим проліт МіГів на південь для
атаки американських винищувачів-бомбардувальників, які діяли по
наземних цілях. Регулював дії МіГів пункт управління, який спостерігав за
повітряною обстановкою і давав команду на вхід ударної групи
винищувачів у визволений простір. Головним завданням групи
відволікання вважалось створення сприятливих умов для ударної групи.
Але це не виключало пов’язання "Сейбрів" боєм в інтересах виконання
головного завдання.
Рис.3.3. Тактичний прийом “карусель”
39

41.

Рис.3.4. Прийом “кліщі”
Рис.3.5. Тактичний прийом “відволікання”
40

42.

Рис.3.6. Активний тактичний прийом “пастка”
Прийом ”пастка” (рис.3.6) - активний прийом з виділенням групи
приманки. Північнокорейські льотчики знали, що "Сейбри" з бажанням
атакують більшими силами відірвавшихся від строю одиночок або пари
МіГів. Враховуючи це, ескадрилья МіГів по ланкам будувалась східцями,
які опускалися у бік противника.
Нижній ешелон складали окремі пари, які загострювали на собі увагу
патрулючих "Сейбрів" із групи заслону. Виявив наближення останніх або
отримав про це інформацію з пункту управління (чи інших груп), МіГи з
групи приманки бій не приймали, а виконували маневр із набором висоти у
напрямку верхніх сходинок східців. Переслідувавші приманку "Сейбри"
попадали під атаку і були вимушені вести оборонний бій у невигідних для
себе умовах.
Прийом ”паща” (рис.3.7) по задуму був схожим на “пастку”.
Якщо "Сейбри" після виявлення МіГів із групи приманки зближались
з ними, але відмовлялись від переслідування відходивших уверх МіГів,
тоді головна група МіГів будувалась вже не східцями, а етажеркою – у два
ешелони один над одним. Таким чином, "Сейбри" підпадали під атаку
нижнього ешелону.
”Удар знизу” (рис.3.8) застосовувався як по "Сейбрах", так і по
винищувачах-бомбардувальниках, які здійснювали політ на малій висоті.
Пари МіГів, утворені із найбільш підготовлених льотчиків, виходили у
район бойових дій на гранично малій висоті і знищували виявлені літаки
41

43.

противника. У тривалий бій не ув’язувались, а використовуючи складки
місцевості, виходили із атаки. Цей прийом виконувався у ході вільної
охоти, принципи і порядок ведення якої були відомі з досвіду другої
світової війни.
Був і інший варіант удару знизу. Зміст його був у наступному. Коли
"Сейбри" виявляли пару МіГів, які здійснювали політ на висоті
4000–6000 м, і наближались до неї, ударна група, літаки якої мали
камуфльоване пофарбування під місцевість, здійснювали атаку. Удар знизу
був наочним прикладом тактичної миттєвості.
Прийом ”східці” (рис.3.9) нагадував “пащу”, але тут ближче до
противника були МіГи верхнього ешелону (“сходинки” опускались у бік
своїх). Сходинки були більш крутими і складались із пар літаків, кожна з
яких летіла нижче і позаду ведучої на 300—600 м. Приманкою була верхня
пара, яка знаходилась на висоті 2400–4500 м. Коли "Сейбри" зближувались
з нею, відомі пари швидко набирали висоту і виконували атаку ззаду.
Рис.3.7. Прийом “паща”
42

44.

Рис.3.8. Тактичний прийом “удар знизу”
Рис.3.9. Тактичний прийом “східці”
43

45.

Більшість наведених прийомів із досвіду війни в Кореї з
необхідними уточненнями та удосконаленнями увійшли в тактику
винищувачів наступних поколінь.
Перед виконанням бойових завдань під час війни у Кореї робилась
ретельна оцінка своїх можливостей і противника, розіграш імовірних
ситуацій, а також аналіз наслідків кожного тактичного ходу.
Такі прийоми, як “кліщі”, “пастка”, “паща” потребували більш
ретельної підготовки, навіть заздалегідь виконаних розрахунків на землі.
Льотчики піднімались у повітря вже з готовими варіантами дій.
Досвід корейських подій, за думкою іноземних військових фахівців,
показує, що усі основні елементи тактики винищувачів - способи
виконання бойових завдань, прийоми повітряного бою, організація
управління та взаємодії, а також методика льотної підготовки значно
поповнили свій зміст. Подальший розвиток тактики вже був неможливим
без урахування досвіду цієї війни.
44

46.

Розділ 4. Десятиріччя перехоплювачів (1955 - 1965 рр.)
Після війни у Кореї почалась ера зброї нового типу і засобів
автоматичного управління винищувачами. Способи ведення бою
розглядались за кордоном під кутом необхідності збільшення швидкості
літака. Роботи по забезпеченню високих швидкостей велись у ваду іншим
характеристикам - швидкопідйомності та маневреності. Затвердилась
концепція багатоцільового винищувача (винищувача-бомбардувальника).
Почали проектуватись літаки F-104, F-105, які об’єднували ударні
можливості з високою швидкістю польоту, яка вважалась основним
фактором, який забезпечить перевагу у повітрі.
У 1954-1956 рр. вже проходили випробування дослідних зразків все
погідного перехоплювача фірми Локхід F-104 “Старфайтер” з бортовим
радіолокатором та автоматизованою системою управління ракетами
“повітря-повітря”. Тактика перехоплювача зводилась до здійснення догону
цілі за рахунок переваги у швидкості та її ураженні в ракетній атаці.
Ідея маневреного групового бою, який вели винищувачі у другій
світовій війні та в Кореї, була відкинута.
Для вирішення задачі перехвату швидкісної цілі до перетинання нею
рубежу бомбокидання передбачалось чергування винищувачів на
аеродромі або ж патрулювання у повітрі в зоні очікування. Льотчику було
важко знайти одиноку повітряну ціль не тільки вночі, але і вдень. Тому
перехват був можливим лише за допомогою командного пункту, бойовий
розрахунок якого по даним РЛС визначав параметри польоту винищувача,
обирав з урахуванням часу доцільний бойовий маневр і виводив літак у
точку зустрічі з противником.
На озброєння почали поступати надзвукові літаки, які були оснащенні
керованими ракетами, радіоелектронними засобами пошуку та
прицілювання. Більш удосконалені системи зв’язку, радіотехнічного
контролю, навігації, а також автоматизація процесу управління і наведення
створили передумови для істотних змін характеру повітряного бою.
Основні тенденції у тактиці перехоплювачів зводились до наступного:
- скорочення чисельного складу груп, які одночасно вступали у бій;
- “спрямовування” маневру атакуючого літака;
- значне зростання першої атаки, яка була повинна розпочати і
завершити бій.
Кількість
винищувачів
у
групі
скоротилось
тому,
що
бомбардувальники (передбачалось з атомною зброєю на борту), проти яких
приходилось діяти, проривались до об’єктів удару по одиночці або малими
групами, максимально використовуючи усі засоби маскування.
“Спрямовування” маневру перехоплювача витікало з характеру
польоту цілі і зміни параметрів розвороту літака на великій дозвуковій та
надзвуковій швидкостях. Якщо швидкість польоту винищувачів нового
45

47.

покоління збільшилась у два рази, то радіус віражу – приблизно у чотири
(при однаковому перевантаженні). У відповідності з тактикою
швидкісного прориву бомбардувальники не застосовували різких маневрів,
витримуючи певну програму польоту, яка була введена у бортову систему
навігації.
Послідовність виконання бойового завдання винищувачем була
наступною. Після виявлення літака-носія (атомної зброї) і досягнення ним
певного рубежу пункт управління давав команду на зліт черговому
винищувачу. Водночас вихідні дані поступали у розрахунковообчислювальний пристрій. Всі зміни у режимі польоту цілі враховувались
операторами РЛС наведення для відпрацювання команд корекції. Система
визначення основних параметрів повітряних цілей виконувала роль
щупальців. Вона складалась із двокоординатних РЛС кругового огляду,
радіолокаційних висотомірів, запитувача системи упізнавання “свійчужий”, а також апаратури обробки радіолокаційних даних. За допомогою
цієї системи визначаються азимут, дальність і висота повітряних цілей, які
перетворюються у форму, здатну для введення у цифрову машину.
Льотчик отримував оброблену інформацію, суворо дотримувався наданих
з землі параметрів польоту, виявляв за допомогою бортового
радіолокатора ціль, переходив на її авто супроводження (захват),
зближувався з нею на відстань, яка забезпечувала ефективне застосування
зброї, і здійснював пуск ракет.
Однією із найважливіших особливостей повітряного бою вважалась
необхідність знищення повітряної цілі з першої атаки, яка виконувалась на
попутному курсі (із задньої на півсфери). Другий захід практично
виключався. Якщо атака зривалась, винищувач повинен був виконати
розворот, який при великих швидкості і висоті польоту вимірювався
багатьма кілометрами і був тривалим по часу. У процесі цього маневру
льотчик губив ціль, а противник за цей час пересікав рубіж перехвату.
Таким чином, маневр атакуючого літака ставав усе більш і більш
автоматичним і негнучким. Винищувач вже не мав можливості обирати
найбільш вигідну позицію для відкриття вогню, він став не здатним
повторити атаку, якщо перша спроба не вдалась. Етапами бою були
зближення, атака і вихід з неї. Пошук цілі здійснював пункт управління і
виконував наведення до її захвату перехоплювачем. Головним у діях
льотчика і бойового розрахунку КП була точність виконання
запрограмованих дій. Політ по приборам став головним.
Майже з усіх винищувачів було знято гармати як зброя, яка не мала
перспективи при наявності керованих ракет.
Що ж набули і що втратили льотчики-винищувачі за цей час у
тактичному вишколі ?
46

48.

На думку західних військових фахівців, окрім способів боротьби з
одинокими повітряними цілями у складних метеоумовах і вночі була
відпрацьована чітка взаємодія льотчика з наземним командним пунктом.
Втрати, як показав подальший досвід, були набагато більшими. Вони
були наслідком того, що перехват не містив у собі процесу ведення
групового маневреного повітряного бою. Стало також помітне порівняння
у процесі підготовки бомбардувальника і винищувача. Перший
використовував радіолокаційний приціл для атаки наземної цілі, а другий повітряної. Повітряну обстановку льотчики оцінювати розучились,
рішення за них приймав наземний командний пункт.
Винищувачі стали бійцями-одиночками, які не виказували ні
самостійності, ні ініціативи. Уява про повітряний бій звелась до того, що
його слід вести з використанням автоматизованих систем. При
проектуванні літаків перестали навіть враховувати активну роль льотчика.
А у бойові розрахунки КП на посади, які раніше обіймали списані
льотчики-винищувачі, почали призначати осіб, які не мали уяви про
роботу льотчика.
47

49.

Розділ 5. Тактика авіації в бойових діях у Південно-Cхідній Азії
(1964-1975 рр.).
5.1. Характеристика району бойових дій. Бойовий склад авіації
США та їх союзників
Американська авіація завдала перші бомбові удари по об’єктах
Демократичної Республіки В'єтнам 5 серпня 1964 р. Це було початком
відкритої збройної агресії США проти в’єтнамського народу, що призвела
до виникнення у Південно–Східній Азії великого осередку війни, який
існував до 1975 р. Бойові дії велися на Індокитайськім півострові.
Гірський характер рельєфу місцевості цього району та джунглі
ускладнювали дії військ. У рівнинних районах Індокитаю, що обіймають
20% території, значні площі зайняті рисовими полями, важко прохідними
лісами та заболоченнями. Поважною перепоною є ріка Меконг із
водоспадами та порогами у верхів’ях і середній течії, а також її широкими
(до 2 км) протоками у нижній течії.
Півострів омивається водами Південно-китайського моря. Берегова
лінія зрізана численними затоками та бухтами.
Клімат району жаркий і вологий зі середньою температурою січня
+20 град і річною кількістю опадів 1500-3000 мм, що випадають вкрай
нерівномірно. У період з квітня по жовтень випадає до 80% річної
кількості опадів (період дощів), в період з листопада по квітень — 20%
(сухий сезон). У період дощів у ряді районів бойові дії сухопутних військ
часто припинялись, а польоти авіації різко обмежувались. Тяжкі
кліматичні умови виснажували особовий склад, викликали часті
захворювання.
Мережа залізних і автомобільних доріг розвинута погано, мала низьку
пропускну спроможність. Суттєвим недоліком залізниць була нестача
рухомого складу та наявність великої кількості штучних споруд, а
автомобільних доріг - мала вантажопідйомність мостів (6-15 т).
Для ведення бойових дій в Індокитаї командування американських
ВПС використовувало аеродромну мережу Південно–Східної Азії та
островів Тихого океану, де до 1965 р. нараховувалося 365 аеродромів, у
тому числі 80 аеродромів із капітальними злітно - посадочними смугами
довжиною 1800 м і більше. У ході війни велись інтенсивні роботи щодо
реконструкції наявних аеродромів і будівництву нових.
Основні промислові і адміністративні центри — міста Ханой, Хайфон,
Хо-Ши-Мін, Сайгон, Бангкок, В'єнтьян, Пном–Пень.
Для ведення бойових дій у Південно–Східній Азії американське
командування широко використовувало стратегічну, тактичну, авіаносну і
армійську авіацію. У ході бойових дій були практично застосовані всі види
авіаційної техніки і озброєння. Для нанесення ударів залучалися:
48

50.

- стратегічні бомбардувальники В-52В,С;
- тактичні бомбардувальники і штурмовики В-57 А, В; В-66В; АС-47;
- тактичні винищувачі і винищувачі ППО F-100D, F-104С, F-105D,
F-102А, F-4С та Е, F-5А;
- винищувачі-бомбардувальники F-111А;
- палубні штурмовики А-1Е, Н; А-ЗА, В; А-4С, Е; RА-5С, А-6А, А-7А та D;
палубні винищувачі F-8Л і F-4В.
Розвідка велася літаками U-2, SR -71, RF-101A, С; RF-4С, RF-8А,
RВ-66В, С; RQM-34А, 147Q, F, J, SC.
Тут вперше у бойових умовах і в широких масштабах були
застосовані вертольоти та літаки армійської авіації. Для ведення
радіотехнічної розвідки використовувались літаки ЕС-121К і для
постановки завад радіоелектронним засобам літаки ЕВ-66.
У ході війни американське командування безупинно удосконалювало
авіаційну техніку, що застосовувалась, озброєння літаків, засоби розвідки і
постановки завад, покращуючи їхні тактико-технічні характеристики. В
Індокитаї використовувались у бойовій обстановці знов створені зразки
озброєння і бойовий техніки.
Стратегічний бомбардувальник В-52 за період з 1964 по 1973-рік
неодноразово доопрацьовувався. З літаків перших серій були зняті ракети
«Хаунд Дог», а замість них було створене спеціальне обладнання для
збільшення бомбового навантаження літака до 27 т. Всі літаки В-52 були
оснащені додатковою кількістю передавачів завад і новітньою апаратурою
радіотехнічної розвідки.
Літак F-4 «Фантом», що використовувався як винищувач, винищувачбомбардувальник, палубний штурмовик і розвідник у ході модифікацій був
оснащений сучасною апаратурою радіотехнічної розвідки, підвісними
контейнерами із передавачами активних завад радіотехнічним засобам,
20-мм гарматою швидкострільністю 6000 пострілів у хвилину.
Широке застосування у В'єтнамі знайшли КРС класу “повітря-земля”.
У 1965 р. почали застосовуватися керовані снаряди, типу “Булл пап”
чотирьох модифікацій із дальністю пуску 1-7 км. Суттєвим недоліком їх
було те, що льотчик після пуску снаряду повинен був утримувати його на
лінії візірування цілі і подавати команди управління. Тоді ж розпочалося
застосування снарядів «Шрайк» АGМ-45А, які самонаводились на
працюючі РЛС, із дальністю пуску 14-18 км.
Перші пуски показали недостатню ефективність як КРС «Булл пап»,
так і КРС «Шрайк». У наступні роки війни здійснювалося їхнє
удосконалення, а також розробка нових КРС класу «повітря - земля». У
результаті збільшилася дальність пуску КРС, поширився діапазон частот
роботи передавачів РЛС, що охоплюються при наведенні, з'явився блок
«пам'яті» головок самонаведення, що забезпечує точність наведення. У
49

51.

1968 р.
почав
застосовуватися
новий
більш
ефективний
КРС “Стандарт-Анм” АGМ-78А.
В ході війни у В'єтнамі з 1967р. почалося бойове застосування
авіаційних керованих бомб із телевізійною системою самонаведення.
З квітня 1972 р. стали активно використовуватися авіаційні бомби із
лазерною
головкою
самонаведення,
що
підвищило
точність
бомбометання.
У Південно–Східній Азії американці з 1965 р. і до кінця війни поряд з
пілотованими літаками інтенсивно застосовували безпілотні літаки. Вони
використовувались з початку війни для аерофотозйомки, пізніше — для
радіотехнічної розвідки та постановки радіоелектронних завад, а також для
відтягнення засобів ППО від головних сил авіації у ході удару.
У ході американської агресії в Південно–Східній Азії велика увага
надавалась організації ведення і вдосконаленню засобів радіоелектронної
боротьби. У 1964-1967 рр. американці лише обмежено застосовували
застарілі засоби радіоелектронної боротьби. У 1967-1968 рр. перейшли до
широкого застосування засобів, розроблених у 60-х роках, і нарешті, після
детального вивчення накопиченого досвіду, у 1970-1972 рр. почали
масовано застосовували новітні засоби радіоелектронної боротьби.
Для ведення бойових дій в Індокитаї американське командування
створило у Південно–Східній Азії сильне угруповання авіації.
У 1965 р. у зоні бойових дій було 280 бойових літаків та 214 літаків
допоміжної авіації. Масштаби застосування американської авіації у ході
бойових дій безупинно зростали, що вело до систематичного підсилення
авіаційного угруповання. У 1966 р. у складі угруповання було вже 1149
бойових літаків, а у 1968 р. — їх стало 1547. Для базування створеного
транспортного авіаційного командування (ВТАК), транспортного
авіаційного угруповання американське командування використовувало
аеродроми Південного В'єтнаму, Таїланду, Філіппін, о-ва Гуам, Окінави, а
також авіаносці 7-го флоту.
Американська авіація, що діяла у Південно–Східній Азії,
організаційно входила:
- стратегічна – до складу стратегічного авіаційного командування (САК),
підпорядкованого Комітету начальників штабів США;
- тактична – до складу 7-ї повітряної армії, підпорядкованої командуючому
збройними силами США у Південному В’єтнамі, та 13-й повітряній армії
(Філіппіни);
- авіаносна - до складу 77-го авіаносного ударного з’єднання 7-го флоту
США;
- армійська – до складу першої бригади армійської авіації.
Повітряні перевезення здійснювали 21-а і 22-а повітряні армії воєннолітаки Національної гвардії, а також транспортно-десантні літаки і літаки
цивільних авіакомпаній.
50

52.

Військово-повітряні сили союзників США в Індокитаї були
представлені ВПС Австралії (12-20 літаків), ВПС Південного В'єтнаму
(172-407 літаків), Камбоджі (75 літаків), Лаосу (20-80 літаків).
Бойовий склад авіації США та їхніх союзників у ході війни
змінювався в залежності від обстановки, що складалася і завдань, що
вирішувались.
Організація бойових дій стратегічної авіації США в Індокитаї
здійснювалася штабом 3-й авіаційної дивізії стратегічного авіаційного
командування (САК), яке знаходилось на авіабазі Андерсен (о. Гуам). В
квітні 1970 р. штаб 3-ї авіаційної дивізії був переформований у штаб 8-ї
повітряної армії, якому були підпорядковані всі авіаційні частини і
підрозділи стратегічної авіації, що базувались на аеродромах у зоні Тихого
океану і Південно-Східної Азії.
У середині 1972 р. для більш ефективного використання стратегічної
авіації, яка знаходилась на базі Утопао (Таїланд), була сформована
тимчасова 17-я авіаційна дивізія. У це й же час для оперативного
управління стратегічною авіацією у західній частині Тихого океану на
авіабазі Андерсен був сформований штаб 57-ї авіаційної дивізії.
У складі САК у різні періоди війни для ведення бойових дій в
Індокитаї
використовувалося
від
16
до
197
стратегічних
бомбардувальників В-52, що належали до різних авіаційних крил
(стратегічних, бомбардувальних, повітряно-космічних).
У складі 7-ї ПА і 13-ї ПА в різні періоди війни до ведення бойових дій
в Індокитаї залучалося від 306 до 954 бойових літака та від 214 до 765
літаків допоміжної авіації.
Авіаносні ударні сили 7-го флоту США (77-е авіаносне ударне
з'єднання) мали у своєму складі від 1 до 4 ударних авіаносців, на кожному
з яких базувалося ударне авіаційне крило у складі від 74 до 93 літаків (5069 штурмовиків і 24 винищувача). На деяких ударних авіаносцях
додатково базувались літаки-заправники, розвідники і постановники завад.
Всього в районі Індокитаю із складу авіаносної та базової авіації 7-го
флоту в різні періоди війни для ведення бойових дій залучалося від 158 до
486 бойових літаків.
У складі армійської авіації США в Індокитаї було від 2100 до 3500
вертольотів і літаків.
Організаційна структура військ ВПС та ППО ДРВ надані на рис.5.1.
51

53.

52
Рис. 5.1. Організаційна структура військ ППО та ВПС ДРВ (1964 – 1975 рр.)

54.

5.2. Загальна характеристика бойових дій авіації
В ході війни значного розвитку отримало воєнне мистецтво сторін,
збройні сили набули досвіду у веденні воєнних дій і бойовому
застосуванні видів ЗС і родів військ в умовах індокитайського ТВД.
Авіація США вела бойові дії в Індокитаї майже 11 років - з 5 серпня
1964 р. по 30 квітня 1975 р. Американська авіація приймала саму активну
участь у в'єтнамській війні від її початку і до кінця.
За роки війни змінювався її бойовий склад і бойові задачі.
Змінювалися об'єкти ударів, змінювалася тактика бойових дій. З
урахуванням цих змін у бойових діях американської авіації доцільно
виділити три періоди, у кожному з яких визначаються притаманні йому
характерні особливості.
Перший період тривав з серпня 1964 р. по грудень 1968 р. У ході
цього періоду командування США перейшло від обмеженого
застосування авіації для подавлення сил Південного В'єтнаму і
епізодичних ударів по об’єктам ДРВ (серпень 1964 р. — лютий 1965 р.) до
широкої повітряної війни проти Демократичної Республіки В'єтнам і
патріотичних сил Південного В'єтнаму та Лаосу із залученням для
нанесення ударів спочатку авіаносної і тактичної, а після цього (з червня
1965 р.) - і стратегічної авіації.
Основними завданнями авіації у цей період були:
- зрив та протидія усіх видів перевезень в ДРВ, у визволених районах
Південного В'єтнаму та Лаосу;
- знищення живої сили, руйнування опорних баз, баз постачання і
навчальних центрів НФВ Південного В'єтнаму;
- руйнування військово-промислових об'єктів ДРВ з метою її воєнного і
економічного виснаження та підриву морального духу в'єтнамського
народу;
- підтримка сухопутних військ США і їхніх союзників у воєнних
операціях;
- ведення повітряної розвідки.
Частина сил авіації, крім того, виконувала завдання по боротьбі із
засобами ППО ДРВ, по прикриттю кораблів 7-го флоту США у
Тонкінській затоці, здійснювала мінування рік та морського узбережжя
ДРВ, забезпечувала повітряні перевезення.
Для виконання бойових завдань з 5 серпня 1964 р. по 31 грудня
1968 р. авіація США здійснила 999 671 літако–виліт, у тому числі 170 227 по об'єктах ДРВ, 517776 — по об'єктах НФВ Південного В'єтнаму і 36 857
літако-вильотів по об'єктах Лаосу.
Середньомісячна кількість літако–вильотів зростає з року в рік:
- у 1965 р. вона дорівнювала 13 312 літако-вильотам,
- у 1966 р. – 20 413,
53

55.

- у 1967 р. – 24 243,
- у 1968 р. – 25 316 літако–вильотів.
Середньомісячний вантаж бомб і ракет, що скидався американською
авіацією, складав: у 1965 - 22000 тон, у 1966 - 36000 тон, у 1967 – 78 000
тон, у 1968 році - 120000 тон.
У 1968 р. повітряна війна в Індокитаї досягає найвищого рівня: за рік
авіація США зробила 303 796 бойових літако-вильотів, скинувши 1 437 370
тон авіаційних боєприпасів.
Другий період включає до себе 1969, 1970 і 1971 роки. У цей період
американське командування припиняє повітряну війну проти ДРВ,
скорочує масштаби бойових дій на території Південного В'єтнаму і
переносить основний фронт збройної боротьби до Лаосу та Камбоджі.
Авіація США продовжує приймати активну участь у бойових діях.
Основними завданнями авіації у цьому періоді були:
- нанесення систематичних ударів по об'єктах НФВ Південного В'єтнаму і
надання авіаційної підтримки своїм наземним військам;
- зрив та запобігання перекидання військ і вантажів з ДРВ до Південного
В’єтнаму через визволені райони Лаосу;
- здійснення епізодичних ударів по об’єктам у південних районах ДРВ;
- підтримка своїх сухопутних військ при вторгненні їх у Камбоджу;
- прикриття кораблів 7-го флоту США у Тонкінській затоці;
- ведення повітряної розвідки.
На виконання цих завдань в означеному періоді американська авіація
здійснила 694688 бойових літако–вильотів, з них 27 152 - по об'єктах ДРВ,
400708 - по об'єктах НФВ Південного В'єтнаму, 180513 - по об’єктах Лаосу
і 27705 - по об'єктах Камбоджі.
Середньомісячна кількість літако–вильотів у цьому періоді у
порівнянні з попереднім скорочується. Вона складала у 1969 - 24 921, у
1970 - 20 020, у 1971 році — 12 910 літако-вильотів у місяць.
Третій період – це 1972-1975 рр. По інтенсивності бойових дій
1972 рік був самим напруженим. У зв'язку із початком 30 березня 1972 р.
широких наступальних операцій в'єтнамських партизан американське
командування залучило до бойовим дій всю авіацію, що існувала в цьому
регіоні, а також перекинуло чималі сили авіації з континентальної частини
США, Японії, Південної Кореї, а також використовувало авіацію ще двох
ударних авіаносців. До 10 квітня американське командування доводить
чисельність авіації у районі бойових дій майже до 700 літаків, з них 197
стратегічних бомбардувальників В-52 і 48 тактичних винищувачівбомбардувальників F-111А.
За 1972 р. авіація США зробила 312 822 літако-вильоти, скинула на
об’єкти ДРВ майже 250 тис. авіа боєприпасів.
Стратегічна авіація зробила у цьому періоді 30 200 бойових літаковильотів, що склало майже 10% від загального числа бойових вильотів.
54

56.

Авіація США активної участі у бойових діях 1973—1975 років не
приймала. Основними завданнями авіації у цьому періоді були:
- зрив наступальних операцій НФВ Південного В'єтнаму;
- надання активної підтримки військам сайгонського режиму у відбитті
ударів патріотичних сил;
- інтенсивне бомбардування об’єктів ДРВ;
- прикриття кораблів у Тонкінській затоці;
- ведення повітряної розвідки.
У грудні 1972 р. проти ДРВ була проведена повітряна операція
“Лайнбекер-2”, у ході якої стратегічна авіація США застосовувала
масовані сили. Характерною рисою операції було спільне застосування
стратегічної, тактичної і авіаносної авіації під прикриттям сильних завад
радіоелектронним засобам ППО.
У ході війни різні роди авіації США вели бойові дії з урахуванням
поставлених перед ними бойових завдань, діючи як спільно один з одним,
так і самостійно.
5.3. Бойові дії тактичної та авіаносної авіації
Тактична і авіаносна авіація США вела активні бойові дії в Індокитаї
протягом усієї війни. У її складі на різних етапах війни було від 464 до
1370 бойових літаків, або 95% від загальної кількості бойових літаків
США, які діяли у Південно-Східній Азії. За роки війни ними було
здійснено 2 239 020 бойових літако-вильотів (94.9 % від загального числа
бойових вильотів авіації США).
Основними завданнями тактичної та авіаносної авіації були:
- руйнування та вивід з ладу комунікацій ДРВ, НФВ Південного В'єтнаму,
патріотичних сил Камбоджі і Лаосу;
- авіаційна підтримка операцій сухопутних військ, а також нанесення
систематичних ударів по військам НФВ Південного В'єтнаму,
патріотичних сил Камбоджі і Лаосу;
- підрив економіки та воєнного потенціалу ДРВ, надання моральнопсихологічного тиску на її населення і армію;
- утримання панування у повітрі над територією ДРВ;
- прикриття кораблів 7-го флоту США у Тонкінській затоці;
- мінування гирл рік та узбережжя ДРВ;
- ведення повітряної розвідки.
Бойові завдання тактична та авіаносна авіація виконувала як
самостійно, так і у взаємодії між собою, а також зі стратегічною авіацією.
У ході бойових дій застосовувались різні тактичні прийоми,
змінювалися бойові порядки, склад груп різного тактичного призначення,
способи подолання протиповітряної оборони, удосконалювалися
організація і система управління авіацією. Усі ці питання доцільно
55

57.

розглянути з урахуванням основних бойових завдань, що виконувались у
той час авіацією.
Руйнування та вивід з ладу комунікацій. У вирішенні цієї задачі
важливе місце займали удари по залізничних та автошляхових мостах, а
також дії по залізничних станціях, перегонах і шосейних дорогах.
З квітня 1965 р. основні зусилля американської авіації були
зосереджені на руйнуванні мостів. Для їхнього руйнування частіше
застосовувались літаки типів А-1Н, А-4, F-4В, F-8, F-4С, Н, F-105, АС-130
та АС-119. Тактика авіації при нанесенні ударів звичайно зводилася до
наступного. До нанесення удару велася ретельна розвідка мосту з повітря.
За одну-півтори хвилини до удару по мосту спеціальна група з 6-8 літаків
намагалася подавити вогонь підрозділів ЗРВ та ЗА, які прикривали мости.
Після цього ударна група у складі 12-28 літаків носили удар по мосту із
виходом на нього від контрольного орієнтиру. Бойовий порядок при
підході до мосту складався звичайно з колони ланок з перевищенням
однієї ланки над іншою до 300 м. При підході до мосту ланки ділилися на
пари, які пікірували на міст з висоти 4000–5000 метрів під кутом
50–60 градусів. Кидання бомб здійснювалось з висоти 3000–2500 м, вихід з
атаки - з висоти 1500–1000 м.
Атака мостів із використанням КРС здійснювалася з планування або
пологого пікірування під кутом 25–30 град із висот 3000-5000 м.
З квітня 1972 р. авіація стала широко застосовувати керовані авіаційні
бомби з лазерними та телевізійними головками самонаведення. Це
дозволяло зменшити склад ударних груп у два-три рази і довести їх до
чотирьох літаків, а також збільшити висоту зниження літаків при виході з
атаки до 2000-3000 м, що знизило втрати від вогню ЗРВ і ЗА.
Ефективність авіації була високою лише тоді, коли на прикритті
мостів не було ЗРВ та ЗА, або вдавалося їх придушити.
За перші два року війни в ДРВ авіацією було зруйновано 300 мостів.
На руйнування деяких мостів було зроблено до 100 літако–вильотів. В
середньому за перші два роки війни американці втрачали два винищувача–
бомбардувальника на один зруйнований міст.
При використанні лазерних та телевізійних головок самонаведення
авіації вдалось підвищити ефективність ударів по мостах. Так, наприклад,
було зруйновано міст Хам Ронг чотирма парами F-4С, який до цього
атакувався більше 1000 разів і було втрачено при цьому близько 60 літаків.
У 1965 р. в наслідок ударів авіації було пошкоджено 286 ділянок
залізних і 2050 ділянок шосейних доріг, зруйновано 315 мостів,
106 поромних переправ та інш. Для ударів використовувались
винищувачі–бомбардувальники і палубні штурмовики. Для перешкод
відновлюваним роботам широко застосовувались бомби із детонаторами
уповільненої дії з уповільненням дії до 7 діб. Кількість таких бомб
складала до 80 %. Дії авіації по комунікаціях велись цілодобово. При
56

58.

цьому наносились ешелоновані удари малими групами по 4-8 літаків, а
також здійснювалось вільне “полювання” ланками та парами.
Авіаційна підтримка операцій сухопутних військ здійснювалася
протягом всієї війни у Південному В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі. На
виконання цієї задачі виділялися чималі сили авіації. У період напружених
бойових дій навесні 1972 р. добова напруженість тактичної авіації
доходила до 550-600 бойових вильотів, при цьому основні її зусилля були
спрямовані на підтримку сухопутних військ. По мірі зміни масштабів
бойових дій сухопутних військ змінювалася і кількість літаків для
авіаційної підтримки.
У періоди відносного «затишку» вчинялось 60 - 70 літако-вильотів за
добу.
Тактика дій авіації залежала від масштабів дій сухопутних військ.
При веденні бойових дій підрозділами і частинами авіація діяла одинокими
літаками та дрібними групами, при діях з’єднань, а також у ході великих
наступальних операцій американська авіація переходила до масованих дій.
Так, у одній з операцій 1972 р. за одну ніч було вчинено 16 масованих
ударів для забезпечення дій сухопутних військ і скинуто 1000 т бомб.
При нанесенні ударів у ході безпосередньої підтримки сухопутних
військ удари завдавалися як зі середніх (3000-4000 м), так і з малих (600800 м) висот. Для поразки цілей використовувались фугасні, осколочні та
кулькові бомби, напалм, НКРС і вогонь бортової зброї.
Авіаційне забезпечення бойових дій сухопутних військ і взаємодія із
ними здійснювалася через центр управління тактичної авіації США,
центри управління і оповіщення, безпосередньої авіаційної підтримки,
пости оповіщення і наведення, що були створені у Південному В'єтнамі,
Таїланді, Лаосі та Камбоджі.
Центр управління тактичною авіацією приймав і аналізував заявки
сухопутних військ, розподіляв цілі поміж тактичною авіацією ВПС і
авіацією ВМС (авіаносною та морської піхоти), віддавав розпорядження на
виліт літаків для виконання завдання, здійснював взаємну інформацію
родів авіації про дії, що плануються і здійснював контроль за діями авіації.
Центри управління та оповіщення здійснювали управління літаками у
повітрі, передавали управління постам оповіщення та управління, а також
регулярно доповідали про місцезнаходження літаків і їхні дії у своєму
районі центру управління тактичною авіацією.
Центри безпосередньої авіаційної підтримки забезпечували
оперативне виконання заявок, які вони отримували від центру управління
бойовими діями сухопутних військ. Заявки могли бути планові і
позапланові (термінові). Планові заявки виконувалися через 18-24 годин,
позапланові — через 50-90 хвилин.
Кожному центру безпосередньої авіаційної підтримки було
підпорядковано до 30 загонів наведення авіації, що знаходились у дивізіях
57

59.

сухопутних військ. В дивізії вони розподілялися залежно від обставин (у
батальйонах, при штабах дивізій, бригад). До складу загонів наведення
входили льотчики, спеціально навчені за програмами передових авіа
навідників. На передових авіа навідників покладалося вирішення наступних
задач:
- розвідка об’єктів ударів авіації і визначення їхніх координат;
- наведення ударних літаків;
- наведення літаків при наданні безпосередньої підтримки військам;
- перенацілювання літаків на інші, більш важливі цілі
- координація дій патрульних літаків;
- визначення результатів завданих ударів;
- забезпечення безпеки польотів авіації.
Система управління і наведення авіацією у ході війни безупинно
удосконалювалася. Одним з напрямків її вдосконалення було озброєння
передових авіа навідників легкими одно - та двомоторними літаками–
коректувальниками типу Q-1Е, QV-10A, U-17, U-21,T-28 та вертольотами
типу QH-6А, що забезпечували безперервне знаходження у повітрі до
чотирьох годин, добру на той час маневреність та високу живучість. Ці
літаки мали радіостанції як для зв'язку з командирами підрозділів
сухопутних військ, так і з наносившою удари авіацією, а також прилади
нічного бачення і засоби позначення виявлених цілей (димові шашки,
сигнальні ракети).
Один авіанавідник на такому літакові-коректувальнику звичайно
забезпечував дії двох-чотирьох батальйонів, а при інтенсивних діях —
одного-двох батальйонів. Вночі екіпаж складався з пілота і оператора, що,
користуючись апаратурою нічного бачення, виявляв цілі і здійснював
наведення. При інтенсивних бойових діях екіпаж також складався з двох
осіб. За 2,5-3 години баражування екіпаж забезпечував наведення
2–5 літаків.
Управління літаками–коректувальниками здійснювалось центрами
безпосередньої авіаційної підтримки, постами оповіщення та управління, а
також передовими постами управління і наведення при штабах дивізій,
бригад (полків) та батальйонів сухопутних військ.
Підрив економіки та воєнного потенціалу Демократичної
Республіки В’єтнам, морально–психологічний тиск на її населення і
армію здійснювались авіацією шляхом нанесення ударів по важливих
промислово–економічних і адміністративних центрах країни, промислових
підприємствах, воєнних об’єктах, а також шляхом знищення мирного
населення.
У період з 1965 по 1970 рік у ДРВ було зруйновано або серйозно
пошкоджено багато найважливіших воєнних і економічних об’єктів. У
1971–1972 роках основні зусилля авіації США спрямовувалися на
руйнування тих об’єктів, що були відновлені або раніше не вражалися.
58

60.

При цьому кількість таких об’єктів безупинно зростала: у 1970 р. їх було
майже 490, у 1971 р. – 1027, а в 1972 р. – понад 10 000.
Здійснюючи стратегію поширення бойових дій, командування США
обрало тактику нанесення потужних зосереджених ударів по великих
містах, портах, електростанціях у поєднанні із ешелонованими діями
дрібних груп і окремих літаків по порівняно невеликих об'єктах зі слабко
розвинутою системою протиповітряної оборони. На всьому протязі
війни тактика американської авіації зумовлювалася в першу чергу
ступенем протидії засобів ППО ДРВ.
Щодо об'єктів із розвинутою системою ППО (Ханой, Хайфон)
тактична авіація ВПС здійснювала масовані зосереджені удари у поєднанні
із ударами стратегічної та авіаносної авіації або самостійно. Такі удари
ретельно планувалися і забезпечувалися. Їх попереджала інтенсивна
авіаційна розвідка.
Для нанесення зосереджених ударів і їхнього забезпечення залучалися
групи від 30 до 150 літаків, а в грудні 1972 р. під час проведення проти
ЗРВ повітряної операції “Лайнбекер-2” склад цих груп доходив до
350 літаків. В ході бойових дій, і особливо при нанесенні ударів по
важливих військово-промислових об'єктах та великих адміністративних
центрах ДРВ, американська авіація зустрічала сильну протидію сучасних
засобів ППО. В цілях зниження бойових втрат льотного складу і авіаційної
техніки американським командуванням проводився комплекс заходів,
спрямованих на послаблення системи ППО ДРВ.
Основними з цих заходів були:
- поширення масштабів радіоелектронної боротьби;
- запровадження в дію нової техніки і засобів боротьби із зенітними
засобами;
- підсилення винищувального забезпечення своєї авіації і підвищення
інтенсивності ударів по аеродромам базування ВА ВНА;
- нанесення систематичних ударів по РЛС РТВ і пунктам наведення
ва ВНА.
Тактика дій авіації при масованих ударах по об'єктах ДРВ у ході війни
зазнала значних змін. Найбільш повно її особливості виявилися у 1972 р.
Перша особливість тактики американської авіації полягала в тому,
що вона, як правило, здійснювала удари водночас із двох-трьох напрямків
в діапазоні висот від малих (нижче 450 м) до середніх (2000-8000 м).
Нанесення ударів по великих об'єктах не з одного, а із декількох
напрямів, на думку американських фахівців, послаблювало ступінь впливу
сил ППО, ускладнювало повітряну обстановку і в той же час дозволяло
підвищити щільність удару, що вело до зниження втрат авіації.
Одним з тактичних прийомів боротьби із ЗКР був перехід
американської авіації з липня 1965 р. до нанесення ударів по позиціях ЗКР
і по об'єктах, прикритих ЗРВ, з малих висот.
59

61.

До польотів на малих висотах відносили всі польоти на висотах нижче
450 м у тактичній, авіаносній і стратегічній авіації та нижче 60 м удень
(450 м вночі) - в армійській авіації.
Американські військові фахівці вважали, виходячи з досвіду війни, що
мінімальна висота польоту реактивного літака над морем або полями у
рівнинній місцевості рівна 20 м, а у гористій місцевості — 50-200 м.
Висота 400 м є найбільш вигідною для бомбометання з
горизонтального польоту і забезпечувала успішне катапультування.
Швидкість польоту на малій висоті для літаків F-105 та F-4С складала
720-800 км/г, а середня тривалість польоту без перевтомлення льотчика —
20 хвилин. Маршрути польоту на малих висотах вигідніше усього
прокладати вздовж великих річок або доріг, а в гірських районах — вздовж
схилу гірського ланцюга. Маршрути повинні виводити льотчика до добре
видимого орієнтира поблизу об'єкту удару.
Всі польоти на малих висотах в авіації США поділяються на польоти з
огинанням рельєфу місцевості та польоти на висоті, що забезпечує безпеку
прольоту над найвищою точкою рельєфу у даному районі. Перехід до
польотів на малих висотах привів до зміни способів бойових дій. У зв'язку
з тим, що політ на малій висоті великих груп літаків небезпечний, стали
широко застосовуватися ешелоновані дії дрібних груп (2-8 літаків) та
вільне «мисливство».
Для дії на малих висотах став широко застосовуватися спеціально
створений літак F-111А, а також інтенсивно використовувались літаки
F-105, F-4. Перед здійсненням удару по позиціях ЗКР льотчики проходили
спеціальне навчання і тренування у польотах на малій висоті, відшуканні
цілі і в нанесенні удару. У зв'язку зі значними труднощами відшукання з
малої висоти об'єкту удару широко застосовувався політ із змінним
профілем і наведення ударних груп літаками-лідерами із середніх висот.
У ході бойових дій авіації на малих висотах виявився цілий ряд
суттєвих недоліків, що знижували ефективність її ударів. До цих недоліків
відносяться:
- сильна стомленість льотчика у польоті та ускладнення в орієнтуванні;
- збільшення часу відшукання цілі та часу на прицілювання, що вело до
зниження точності бомбометання;
- значне (майже вдвічі) скорочення радіусу дій літака;
- неможливість використання бомб великого і середнього калібрів;
- неможливість застосування бомбометання з пікірування, як найбільш
точного;
- зменшення імовірності благополучного катапультування льотчика;
- підвищення імовірності зіткнення літака з аеростатами загородження.
Широке застосування ПЗРК “Стріла-2”, зенітної артилерії та зенітних
кулеметів підвищило небезпеку польотів авіації на малих висотах.
60

62.

До початку 1967 р. американське командування відмовляється від
тактики широкого застосування малих висот для нанесення ударів. Удари з
малих висот у 1967-1973 рр. завдаються в основному по стартових
позиціях ЗКР після їхньої ретельної розвідки спеціальними посиленими
групами подавлення ЗКР.
Основна маса американської авіації у цей період наносить удари зі
середніх висот, але вже в умовах широкого застосування завад
радіоелектронним засобам, за рахунок яких вони намагаються зменшити
свої бойові втрати. Удари авіації не тільки з малих, але й зі середніх висот
створюють сприятливі умови для швидкого відшукання об'єктів удару та
більш точного прицілювання, що підвищує ефективність бойових дій
авіації.
Другою характерною особливістю тактики авіації було
застосування комбінованих (активних шумових і відповідно - імпульсних,
а також пасивних) завад радіоелектронним засобам ППО. Застосування
активних завад здійснювалося з літаків–постановників перешкод, з
кораблів 7-го флоту, з території Лаосу, з ударних літаків, а також із
закидаємих наземних передавачів. Постановка пасивних завад
здійснювалося і новими засобами. Так наприклад, скидався контейнер
РКС-353, у якому вміщалось 550-600 широкодіапазонних пачок типу
КК-44 С/А. У кожній пачці знаходилось по два пакети з диполями
довжиною 22-24 см і 10-12 см, шість пакетів з диполями 3,5-4 см і чотири
бобіни діаметром 6 см, висотою 3 мм, які являли собою звернуту у рулон
стрічку з алюмінієвої фольги довжиною 200 м. Постановка пасивних завад
здійснювалась відстрілюванням одного контейнера у три секунди (через
600-700 м шляху). Після відстрілювання контейнери підривалися,
утворюючи хмари завад, що спостерігалися на екрані РЛС у вигляді
суцільної засвітки. Група з чотирьох літаків F-4 створювала завади у смузі
шириною до 3 км та довжиною 6-7 км. В залежності від розмірів
дипольних відбивачів хмара пасивних завад трималася у повітрі від 40
хвилин до 4 годин, зберігаючи високу ефективність. Пасивні завади
застосовували і літаки, на яких були встановлені автомати скидання пачок
фольгових дипольних відбивачів.
Пачки дипольних відбивачів типу RR-72 використовувались для
створення хибних цілей на екранах РЛС та радіолокаційних прицілів.
Кожна пачка фольги, створивши одну хибну ціль по ефективній
віддзеркаленій поверхні, відповідала літаку В-52.
Тактика постановки пасивних завад при масованих нальотах
стратегічної та тактичної авіації на об'єкти, прикриті ЗРВ, полягала в тому,
що за 8-20 хвилин до підходу ударних груп у зону вогню входили літаки
груп забезпечення. Слідуючи строєм «фронт» або «пеленг літаків»
групами по 4-8, а іноді по 12-16 літаків F-4 або F-105 з інтервалами
61

63.

600-100 м по фронту на висотах від 4000 до 6000 м, вони здійснювали
постановку завад різних типів.
Тактика постановки активних завад зводилася до комбінованого
впливу на радіоелектронні засоби ППО як задовго до удару (від 40 хвилин
до декількох годин), так і в період знаходження ударних літаків у зонах
ЗРВ, а також при зустрічі із літаками винищувальної авіації ДРВ. Для
цього ставилися завади з двох напрямків: з боку Лаосу та з боку
Тонкінської затоки. Зони баражирування літаків ЕВ-66 обиралися у
70-150 км від узбережжя Тонкінської затоки, із цього ж напрямку діяли і
корабельні засоби РЕП.
Літаки–постановники завад ЕВ-66 включалися і до бойових порядків
ударних літаків. У цьому випадку вони йшли попереду ударної групи лише
до певного рубежу, який знаходився за межами зони поразки засобів ППО.
Після проходу цього рубежу літаки ЕВ-66 відвертали і відходили з зони, а
ударні літаки переборювали зону ППО і слідували до об'єктів удару. Цей
спосіб мав як переваги, так і недоліки. Переваги — практично повне
подавлення радіолокаційних станцій у зоні прориву системи ППО.
Основний недолік — включення передавачів завад на маршруті польоту
ударних груп демаскувало наміри американського командування.
Завади ставилися з борту ударних літаків В-52, F-4, F-4, F-105, а також
стратегічних розвідників SR-71. На ударних літаках, як правило,
підвішувались два-чотири контейнери з передавачами завад. Увімкнення
передавачів завад ударних літаків здійснювалося на рубежі біля 70 км від
об'єкту удару, інколи передавачі завад вмикалися тільки після пуску по
ударним літакам ракети (у тому числі і після хибного пуску).
Тактична авіація ставила шумові загороджувальні і прицільні завади,
а авіаносна — відповідні імпульсні завади.
Характерним був прийом «горизонтальні ножиці», що полягав у тому,
що два літака із включеними передавачами завад проходили зону
ураження ЗРВ на курсах, що перетинаються. Це створювало складну
завадову обстановку, ускладнювало вибір цілі і стрільбу.
У ході дій перевірялися і вивчалися також можливості створення
безпілотних та одноразових передавачів завад, що скидаються з літаків на
парашутах.
Третьою особливістю тактики авіації було підсилення ролі груп
подавлення засобів ППО, і у першу чергу груп подавлення ЗРВ. Кожному
екіпажу у 1972 р. ставилися завдання розвідки засобів ППО і негайного
нанесення ударів по них незалежно від поставлених основних завдань.
При масованих нальотах обов'язково виділялося декілька груп (по 2-4
літака), основним завданням яких було нанесення ударів по засобам ППО.
Літаки цих груп звичайно несли по 2-4 КРС “Шрайк” або “Стандарт-Арм”,
у складі груп були літаки з фугасними, осколочно-фугасними та
кульковими бомбами на борті.
62

64.

У 1972 р. було нанесено 72 удари по позиціях ЗРВ і виведено з ладу
тринадцять зрдн. Однак слід відмітити, що американська авіація
використовувала і в інших випадках підриви ракет «Шрайк» в районі зрдн
в якості орієнтира для бомбо - ракетного удару. Після запусків цих ракет
на об'єкти слідували другі ударні літаки із звичайним озброєнням.
У 1967-1973 рр. стало більше приділятися уваги протиракетному
маневру, та іншим діям, що відволікають. Для того щоб забезпечити
своєчасний маневр, американські льотчики наносили на карту позиції ЗКР
і зенітної артилерії, позначали різним кольором зони зенітного вогню
різної щільності, вели візуальне спостереження за пусками ЗКР. Частина
літаків здійснювала короткочасний вхід до зону пуску ЗКР, а після цього
розверталася, не входивши до зони поразки.
У 1972 р. літаки F-4С у щільних бойових порядках імітували політ
стратегічних бомбардувальників В-52, викликаючи на себе вогонь ЗРВ, а
після цього розходилися у сторони, зриваючи завдяки цьому наведення
ракет. По даним американських фахівців, найбільш успішно маневр і дії,
що відволікають льотчикам вдавалося здійснювати після постановки на
борті кожного літака апаратури типу АМ/АРК-36 та АМ/АРК-37.
За допомогою цієї апаратури льотчик попереджався про опромінення
літака наземними і літаковими РЛС, знав дальність до цих станцій, напрям
на них і їхній тип. Крім того, ця апаратура давала можливість фіксувати
пуск ракети «земля—повітря» і визначала характер її польоту. Все це
дозволяло льотчикам американських літаків спостерігати за обстановкою у
районі бойових дій та маневрувати, у тому числі і проти ракети, що летить.
Найбільш часто застосовувався маневр пікіруванням у сторону ракети із
зміною курсу і маневрування курсом з набором висоти на форсажі.
З липня 1972 р. широко застосовується маневр висотою (набір висоти
на відстані 10-12 км до ракети) із наступним різким розворотом під ракету
(з відстані 6,7 км - різке зниження). Цей вид маневру дозволяв
американським льотчикам уникати поразки.
Однім з найважливіших прийомів боротьби із винищувальною
авіацією ППО ВНА було нанесення ударів американською авіацією по
аеродромах базування винищувальної авіації ВНА. Інтенсивність цих
ударів у ході війни була різною, вона зростала по мірі підсилення
активності ва ВНА і у 1972 р. досягла найвищого рівня. За рік було
нанесено 62 бомбо-штурмових удари. Деякі аеродроми вражалися за рік
10-14 ударами, а у період з 17 по 31 грудня 1972 р. було нанесено 22 удари
по семи аеродромах, у тому числі тільки по трьох аеродромах було завдано
сім масованих ударів із залученням стратегічної авіації.
Характерними особливостями тактики американської авіації при
ударах по аеродромах у 1972 р. були:
- виділення значних сил та бойового забезпечення удару (50-65%)
і ретельна його організація;
63

65.

- застосування активних і пасивних завад радіоелектронним засобам ППО;
- використання рельєфу місцевості для прихованості маршрутів підходу
ударних груп;
- здійснення блокування чи ізоляції аеродрому, по якому завдавався удар.
Ці особливості тактики авіації можна простежити на прикладі удару
тактичної авіації по аеродрому Ной-Бень 2 вересня 1972 р. Удар був
здійснений з 11.22 до 12.30 44 літаками F-4 і F-105, при цьому три групи у
складі 20 літаків забезпечували удар, а одна група (24 F-4) у колоні ланок з
тимчасовим інтервалом поміж ланками у 2-3 хвилини під прикриттям
хмари пасивних завад наносила удар по аеродрому.
Групи забезпечення вийшли з південно–західного напряму на висотах
6-10 тис. м з інтервалом 5-6 хвилин. Перша група (8 літаків F-4) створила
пасивні завади в 5 км на південь від аеродрому і зайняла зону
баражування, щоб не допустити підходу ва ВНА з аеродрому Ен-Бет.
Друга група (8 F-4) створила пасивні завади в 15 км на північ від
аеродрому і зайняла зону баражування у напрямку аеродрому Кеп.
Третя група (4 F-105) підійшла до аеродрому із увімкненими
передавачами завад і здійснювала політ по кругу на висоті 4.5 тис. м,
забезпечуючи подавлення активними перешкодами та вогнем наземних
засобів ППО, а також безпосереднє винищувальне прикриття ударних
груп. Крім того, постановку активних завад здійснювали літаки ЕВ-66, які
баражували над Лаосом і Тон кінською затокою на висоті 6-8 тис. м. Удар
було нанесено через 10 хвилин після постановки пасивних завад з
північного напрямку.
Бомбометання здійснювалося ланками із пікірування під кутом
35-40 градусів з висот 1000-1500 м.
Розвідка результатів удару була зроблена через 20 хвилин після удару.
Аеродром був виведений з ладу на дві доби.
Зростання ефективності бойових дій винищувальної авіації ВНА
зажадало підсилення винищувального прикриття ударних груп
американської авіації. Кількість сил, які для цього виділялись, залежала від
розташування районів нанесення ударів та поставлених завдань.
У цілому для прикриття ударних груп від винищувачів ВНА при
масованих нальотах на центральні райони ДРВ американське
командування у 1972 р. виділяло до 50-60% літаків, що брали участь в
ударі. Для цього створювалася глибоко ешелонована проти винищувальна
оборона ударних груп. Перший ешелон звичайно складали групи
блокування аеродромів ва ВНА, другий — групи району нанесення ударів,
третій ешелон складався з літаків безпосереднього прикриття ударних
груп.
Блокування аеродромів базування ва ВНА, як правило, здійснювалось
у тих випадках, коли очікувалася активна протидія з боку ва ВНА. При
нальотах на Ханой у 1972 р., як правило, блокувалися від двох до п'яти
64

66.

аеродромів водночас. Блокування аеродрому починалося за 5-10 хвилин до
удару групами винищувачів F-105 або F-4 у складі 4-8 літаків, що
здійснювали політ в районі аеродрому поза зоною вогню зенітних засобів,
не допускаючи злітання винищувачів ВНА.
Визначалося звичайно два варіанти польотів літаків, що блокують
аеродром: один по колу радіусом 8-10 км навколо аеродрому на висоті
4000-5000 м, другий — в можливих районах злітання ва ВНА по напряму
осі ЗПС на висоті 3000-4000 м.
Ізоляція району нанесення удару від винищувачів ВНА
застосовувалася частіше, ніж блокування аеродромів, і здійснювалася
групами в складі від двох до восьми літаків. Таких груп звичайно було двітри. Вони також виконували роль груп, що відволікають, здійснювали
постановку завад і подавлення зенітних засобів ВНА. Кожній групі
виділялася на відстані від об'єкту удару на 50—70 км своя зона
баражування або маршрут, що проходив навколо об'єкту на відстані
20-30 км від нього.
Зони баражування і маршрути польоту знаходились за межами
досяжності ЗРВ і ЗА ВНА. Висоти польоту були в межах від 4000 до
8000 м.
Безпосереднє винищувальне прикриття ударних груп здійснювалося
винищувачами F-4 та F-105, що звичайно слідували ланками чи парами
спереду (група розчистки повітряного простору) і на флангах ударних
груп, а також замикали загальний бойовий порядок (група прикриття від
винищувачів).
Винищувальне забезпечення ударних груп не завжди включало до
себе всі три ешелони, найчастіше воно включало два ешелони, а інколи і
один. У тому випадку, коли безпосереднє прикриття не виділялося,
частина літаків ударних груп мала на борті КРС класу «повітря—повітря» і
виконувала завдання по безпосередньому винищувальному прикриттю при
появі винищувачів ВНА.
В тих випадках, коли здійснювались інтенсивні удари по аеродромах
базування ва ВНА і імовірність появи винищувачів ВНА була мала,
блокування аеродромів та ізоляція району бойових дій не проводилися або
проводилися обмеженими силами.
Всі заходи американського командування по підсиленню
винищувального забезпечення своєї авіації, а також по боротьбі з
наземними засобами ППО ВНА були спрямовані на утримання панування в
повітрі, що забезпечувало їм більш ефективне виконання завдань
нанесення ударів по об'єктах ДРВ.
Кораблі 7-го флоту ВМС США, розпочавши із січня 1964 р.
епізодичні бойові дії у В'єтнамі, із лютого 1965 р. розгорнули активні
агресивні дії проти НФВ Південного В'єтнаму і ДРВ. Американське
командування безупинно нарощувало кількість сил у складі 7-го флоту.
65

67.

Вже у 1966 р. у складі 7-го флоту була розгорнута половина регулярних
сил Тихоокеанського флоту США, у тому числі п'ять ударних авіаносців,
дві дивізії морський піхоти і майже 700 бойових літаків і вертольотів.
Безпосередня участь у бойових діях у В'єтнамі приймають авіаносні ударні
сили 7-го флоту США, морська піхота та патрульні сили.
Із складу авіаносних ударних сил 7-го флоту для безпосередньої
участі у бойових діях виділялося авіаносне ударне з'єднання (АУЗ), що
знаходилось у північному районі бойового маневрування, розташованому
на підходах до Тонкінської затоки. З травня 1965 р. одна авіаносна ударна
група (АУГ) з складу АУЗ діє у південному районі. Авіаносна авіація з
північного району наносила удари, як правило, по об'єктам ДРВ, з
південного району — по об'єктам НФВ Південного В'єтнаму. Від початку і
до кінця війни в Індокитаї американське командування приділяло велику
увагу протиповітряній обороні авіаційного ударного угруповання і
виділяло для цього чималі сили винищувачів - перехоплювачів та інші
засоби ППО.
Для перехоплення або о пізнавання повітряних цілей призначалися
бойові авіаційні патрулі (БАП) по два винищувача у кожному.
Винищувачі-перехоплювачі із складу патрулів звичайно знаходились у
готовності номер 1 на палубі авіаносця або у зонах баражування. Крім
того, на кожному ударному авіаносці одна пара винищувачів знаходилась
у п’ятихвилинній готовності. Підйом авіаційних патрулів з авіаносців
здійснювався не тільки при відкритті повітряних цілей, але й при вильоті
ударних груп для нанесення бомбоштурмових ударів. У цих випадках
підйом винищувачів здійснювався за 20-60 хвилин до злітання ударних
груп або водночас з їхнім злітанням. Протягом доби у зонах баражирувало
від 16 до 60 винищувачів. Всього за час війни в Індокитаї американська
авіація зробила близько 300 тис. літако-вильотів на прикриття кораблів
7-го флоту у Тонкінській затоці та на розвідку над морем.
У ході поширення повітряної війни американське командування
придавало важливе значення ударам по іригаційним спорудам і мінуванню
територіальних вод та внутрішніх водних шляхів ДРВ. Ці безпрецедентні
акти проти суверенної держави були спрямовані на знищення мирного
населення і сільськогосподарських угідь в районах можливого затоплення,
де мешкало декілька мільйонів людей, а також на обмеження допомоги від
інших країн.
Операція по руйнуванню іригаційної системи дельти ріки Меконг була
здійснена у квітні—липні 1972 р. Ударам підлягли в першу чергу ті об'єкти
іригаційної системи, що призводили до найбільш небезпечних наслідків
(дамби, греблі, шлюзи). За цей час авіацією було зроблено майже
130 ударів, скинуто понад 1500 бомб та мін, завдано біля 100 серйозних
пошкоджень іригаційним спорудам. Найбільшу небезпеку уявляли 2000-,
3000-фунтові керовані бомби, в результаті вибуху яких утворювались
66

68.

вирви до 15 м в діаметрі та 6-7 м глибиною, а також бомби уповільненої дії.
В ході операцій по руйнуванню іригаційних систем американське
командування вело так звану метеорологічну війну, у ході якої за рахунок
розсіювання у хмарах спеціальних хімічних речовин у два–три рази
збільшувалась кількість опадів, що викликало повені.
На внутрішніх водних шляхах ставилися також донні і плавучі міни з
метою підриву опор мостів, дамб, шлюзів та інших гідротехнічних споруд.
Постановка мін здійснювалося літаками палубної авіації А-6, А-7 і КА-5С,
що діяли щільними групами до 20-25 літаків під прикриттям
8-10 винищувачів F-4. Кожний літак скидав по дві міни. Висота скидання
мін була 200-300 м, швидкість 550-650 км/г. Міни скидались як на
парашутах, так і без них у денний час та вночі, частіш усього в період
відливу. По неповним даним у територіальних водах ДРВ в Тонкінській
затоці у 1972 р. було виставлено понад 8000 мін, а на внутрішніх водних
шляхах — понад 3000 мін. З травня по вересень 1972 р. на американських
мінах підірвалися чотири бойових катери і 30 невеликих суден ДРВ.
Американські ВМС втратили на своїх мінах ескадрений міноносець.
5.4. Тактика дій стратегічної авіації
Стратегічна авіація США з початку і до кінця війни в Індокитаї
відігравала важливу, все зростаючу роль. За роки війни стратегічна авіація
США здійснила 120 841 бойовий літако-виліт, скинувши при цьому
3215467 т бомбового вантажу, що склало 39% загального тоннажу
скинутих за роки війни авіа боєприпасів.
Для нанесення ударів по об'єктах у Південному В'єтнамі вчинено
75078 літако-вильотів, у Лаосі – 24359, в Камбоджі – 15805, у ДРВ – 5 539.
Стратегічна авіація США виконувала в Індокитаї наступні основні
завдання:
- знищення військ НФВ Південного В'єтнаму, руйнування і вивід з ладу
їхніх опорних пунктів, баз постачання, учбових центрів, польових
укріплень;
- надання безпосередньої авіаційної підтримки в операціях сухопутних
військ;
- зрив передислокації військ, озброєння та інших вантажів з ДРВ до
Південного В'єтнаму, Лаосу і Камбоджі;
- нанесення ударів по важливих воєнних і промислових об’єктах,
комунікаціям, великим адміністративним центрам ДРВ з метою підриву її
економіки, воєнного потенціалу, морально-психологічного впливу на її
населення та армію;
- ведення повітряної розвідки.
67

69.

Виконуючи означені завдання, стратегічна авіація безупинно
збільшувала бойовий склад, поширювала сферу дій, покращувала
управління і удосконалювала тактику.
Перший удар стратегічні бомбардувальники В-52 завдали в ніч із 17
на 18 червня 1965 р. по передбачуваному району скупчення партизан у
Південному В'єтнамі. В ударі приймало участь 28 літаків.
В наступному удари наносилися групами у 25-30 літаків з інтервалом
від трьох до десяти днів в основному вночі. В серпні 1965 р. удари
наносилися щодня групами у 6-12 літаків в будь-який час доби і при
складних метеоумовах. Удари стратегічної авіації по об'єктах НФВ
Південного В'єтнаму були більш ефективними, ніж удари тактичної та
авіаносної авіації. На думку американців, це пояснюється тим, що
бомбардувальники В-52 мають більш високі бойові можливості по
бомбовому навантаженню і більш досконале навігаційне обладнання, що
дозволяло робити більш точне бомбометання з великих висот у будь-який
час доби, в будь-яких метеоумовах.
В ході війни (1965-1967 рр.) була здійснена модифікація літаків
В-52В і С, в ході якої їх максимальне бомбове навантаження зросло з 10 до
27 т, що ще більш підвищило їхні бойові можливості.
Підтримку операцій сухопутних військ стратегічна авіація у
Південному В'єтнамі здійснювала з другої половини 1965 р. до 1974 р., у
Лаосі і Камбоджі - в 1970-1971 рр.
За період з 18 червня 1966 р. до 5 серпня 1966 р. було відмічено
30 ударів стратегічної авіації (150 літаків) в інтересах безпосередньої
підтримки сухопутних військ. Групи літаків, що наносили удари, у цих
випадках складалися з трьох, шести, дванадцяті та вісімнадцяти літаків
В-52. У тих випадках, коли сухопутні війська знаходились у безпосередній
відстані від частин НФВ Південного В'єтнаму, США перед ударом авіації
відводили свої війська в тил.
У 1972 р. стратегічна авіація активно підтримувала операції
сухопутних військ сайгонського режиму.
У квітні 1966 р. стратегічна авіація США нанесла перші удари по
дорогах та гірських перевалах на території ДРВ. До весни 1972 р. удари по
об'єктах ДРВ здійснювались у південних провінціях країни на глибину до
170 км від 17-ї паралелі. Інтенсивність нальотів була невисокою — до
40 літако-вильотів на місяць. Удари наносилися групами з шести літаків,
бомбометання здійснювалось з висот 8000-11000 м із горизонтального
польоту. У вересні зенітними ракетними військами ВНА біля 17-ї паралелі
було збито декілька бомбардувальників В-52. Понесені втрати примусили
американське командування вжити додаткові заходи по підсиленню
бойового забезпечення бойових дій стратегічної авіації. Цими заходами
були:
- підсилення повітряної розвідки позицій ЗРВ перед ударом;
68

70.

- підсилення груп подавлення зенітних ракетних засобів;
- підвищення інтенсивності завад радіоелектронним засобам.
Перед нанесенням удару велася ретельна повітряна розвідка
розташування засобів ППО, і в першу чергу позицій ЗРВ ВНА. При
відкритті позицій ЗРВ літаки-розвідники позначали їхнє розташування
фосфорними бомбами і викликали у цей район групу подавлення засобів
ППО, що чергувала на аеродромі або знаходилась у повітрі. У складі групи
було три-чотири ланки винищувачів-бомбардувальників. Винищувачібомбардувальники в районі передбачуваного розташування позицій ЗРВ
ставали у коло і при відкритті стартових позицій ЗРВ атакували їх парами.
Частина літаків наносила удар по позиціям зенітної артилерії, яка
прикривала ЗРВ. Якщо позиції ЗРВ відшукати не вдавалося, то бомбовому
удару підлягав район їхнього передбачуваного розташування.
Завади радіолокаційним засобам ППО ВНА за 20-30 хвилин до удару
починали створювати літаки В-66, що баражирували на відстані 40-60 км
від об'єкту удару. По мірі наближення ударних груп бомбардувальників і
прикриваючих їх винищувачів до об'єкту удару вони також починали
вмикати свої передавачі завад.
Групи подавлення засобів ППО і прикриття від винищувачів ВНА у
складі 16-20 бомбардувальників-винищувачів F-105 і 2-4 винищувачів
F-102 слідували паралельним курсом із бомбардувальниками на висоті
4000-5000 м в готовності нанести удар по зенітним ракетним дивізіонам
КРС «Шрайк» і вступити до бою із винищувачами ВНА.
В районі удару винищувачі баражували вище бомбардувальників на
1000-1500 м і прикривали їх до завершення удару. Бомбардувальники В-52
в більшості випадків над територією ДРВ знаходились 2-3 хвилини.
Інтенсивність ударів стратегічної авіації по об'єктам ДРВ почала зростати з
квітня 1972 р. та досягла свого найвищого рівня в період повітряної
операції “Лайнбекер-2”, основною ударною силою в якій була стратегічна
авіація США. Для здійснення операції до грудня 1972 р. у Таїланді було
зосереджено понад 190 бомбардувальників В-52, тобто половина всіх
літаків В-52, які знаходились на озброєнні американських ВПС.
У період з 18 по 30 грудня стратегічною авіацією було вчинено 17
ударів, зроблено 594 літако–вильоти бомбардувальників В-52, що скинули
на об'єкти ДРВ 12 тис. тон бомб. Середньодобова напруженість бойових
дій літаків В-52 за операцію склала 48 літако-вильотів, а в окремі дні
сягала 90.
Основними об'єктами ударів стратегічної авіації США в тій операції
були аеродроми, вузли комунікацій, заводи і фабрики, військові містечка,
склади і сховища в районі Ханоя та Хайфона. Американське
командування, готуючи операцію, вишукувало і випробовувало нових
тактичних прийомів та засоби бойового застосування стратегічних
69

71.

бомбардувальників В-52. Деякі з цих прийомів були використані у ході
операції.
Основними особливостями бойового застосування стратегічної авіації
США та її бойового забезпечення при ударах по об'єктам ДРВ у грудні
1972 р. були:
- здійснення масованих ударів, що комбінувалися спільно з тактичною
та авіаносною авіацією;
- збільшення кількості ударів у складних метеоумовах та вночі;
- ретельне планування і вдосконалення прийомів бойового забезпечення
ударів В-52 силами тактичної авіації;
- масоване і систематичне застосування новітніх засобів радіоелектронної
боротьби («радіоелектронної війни» — по американській термінології), у
тому числі комбінованих завад радіоелектронним засобам ППО.
У 1972 р. всі удари стратегічної авіації по об'єктах ДРВ були
комбінованими та масованими, вони здійснювались сумісно з тактичною
та авіаносною авіацією, що ускладнило організацію відбиття цих ударів
протиповітряною обороною ДРВ. Всього у 1972 р. по об'єктах ДРВ
американська авіація здійснила 50 тис. літако-вильотів, з них для
нанесення ударів 28 тис. літако-вильотів, у тому числі 3200 вильотів В-52.
До цього за три роки (1969-1971 рр.) над ДРВ було здійснено 25 тис.
літако-вильотів, у тому числі 4 тис. для нанесення ударів. Літаки В-52
складали 30-40% від всієї кількості сил, що брали участь в масованих
ударах, а в операції “Лайнбекер-2” - 46%. Найбільш потужні удари
американської авіації у 1972 р. характеризуються такими даними:
- 10 квітня - три удари по Ханою і Хайфону з 2.00 до 15.30, було задіяно в
ударі 370 літаків стратегічної, тактичної та авіаносної авіації;
- 18 грудня (початок операції “Лайнбекер-2”) - удари силами стратегічної,
тактичної та авіаносної авіації по основним аеродромам базування
винищувальної авіації ВНА; в ударі брали участь 230 літаків, в тому числі
54 В-52;
- 19 грудня - п'ять масованих ударів 329 літаками, в тому числі
54 В-52 - по Ханою;
- 20 грудня - три масованих нальоти на Ханой, діяло 336 літаків, в тому
числі 93 В-52.
Подібні удари завдавалися щодня до 30 грудня 1972 р. Характерно,
що стратегічна авіація США поряд з масованими ударами здійснювала у
1972 р. удари і одинокими літаками, а також змінювала склад груп В-52
(від двох до дев'яти літаків у групі). Так, в лютім 1972 р. протягом двох діб
здійснювались удари лише одинокими літаками, при цьому здійснювалося
до 40 літако-вильотів у добу. У 1971-1972 рр. частин літаків В-52
використовується для повторних нальотів протягом однієї доби, чого
раніше не практикувалося. Інтервал поміж повторними вильотами В-52 у
70

72.

цих випадках складав від 11 до 20 г. Повторні нальоти протягом доби
здійснювались з авіабази Утопао (Таїланд).
У 1972 р. різко збільшилася кількість нічних ударів. Якщо у попередні
роки нічні удари складали 35% від їхньої загальної кількості, то у 1972 р.
їхня частка була 65%. Удень здебільшого діяла тактична та авіаносна
авіація, широко використовуючи лазерні і телевізійні системи наведення,
завдаючи удари як з малих, так і з середніх висот.
Вночі і в складних метеоумовах удари завдавалися головним чином
стратегічною авіацією із використанням радіолокаційних прицілів.
Характерно, що всі удари по Ханою в ході операції “Лайнбекер-2”
стратегічна авіація нанесла лише вночі.
Організуючи бойові дії стратегічної авіації у 1972 р. проти ДРВ,
американське командування приділяло велику увагу ретельному
плануванню ударів та їхньому бойовому забезпеченню, розраховуючи не
допустити втрати бомбардувальників В-52. Маршрути польотів
бомбардувальників В-52 до об'єктів ударів були досить стабільними.
Частіше інших використовувались маршрути:
- з авіабази Утопао літаки В-52 до ДРВ летіли як з південно–східного
(Карат, Гуе, Тонкінська затока), так і з південно–західного напрямів через
В'єнтьян та Самнеа, час польоту 4-8 годин;
- з авіабази Утопао до Лаосу політ здійснювався над Таїландом, політ у
Камбоджу та Південний В'єтнам літаки В-52 виконували над Сіамською
затокою уздовж узбережжя Індокитаю, час польоту 8.5-5 годин;
- з авіабази Андерсен бомбардувальники летіли найчастіше через район
дозаправки до умовної точки «Лима» (200 км південно–східніше
м. Дананг), а після цього - до об'єктів удару, час польоту 12-13 годин.
Після ударів літаки, як правило, поверталися на аеродроми посадки,
але частина з них вчиняла «челночні» польоти з посадкою на інші
аеродроми. Найбільш інтенсивно використовувалася авіабаза Утопао, з
якої був найменший час польоту для нанесення ударів. Прорив системи
ППО ДРВ найчастіше здійснювався із західного та південно-західного
напрямків, бо ці напрямки мали ряд переваг перед південно-східним:
- більш короткий шлях від аеродромів базування авіації до об'єктів
ударів;
- більше характерних наземних орієнтирів, що дозволяли уточнювати
своє місцеположення;
- легше організувати рятування екіпажів збитих літаків;
- кращі можливості по створенню завад радіоелектронним засобам ППО.
При організації прориву системи ППО ДРВ передбачалася сувора
послідовність дій тактичної, авіаносної та стратегічної авіації (напрямок
польоту, час нанесення ударів), визначався бойовий порядок авіації при
кожному ударі як на маршруті польоту, так і в районі удару.
71

73.

Бойовий порядок авіації при масованих ударах стратегічних
бомбардувальників В-52, у 1972 р., складався з ударних груп літаків В-52,
груп безпосереднього їх прикриття від винищувачів ВНА, груп постановки
завад радіоелектронним засобам ППО і блокування аеродромів ва ВНА,
груп подавлення засобів ППО.
Масоване
систематичне
використання
новітніх
засобів
радіоелектронної боротьби при нанесенні ударів авіацією по об'єктах ДРВ
розпочалося з другої половини 1970 р. І найбільш повно проявилося у
повітряних операціях 1972 р.
На той час американське командування прийшло до висновку про
те, що радіоелектронна боротьба повинна бути одним з обов'язкових
заходів бойового забезпечення.
Було прийняте рішення про оснащення всіх бойових літаків (у тому
числі і ударних) стратегічної, тактичної та авіаносної авіації засобами РЕБ.
Американські літаки до цього часу оснащувались засобами
радіотехнічної розвідки, що дозволяло екіпажу літака швидко оцінювати
радіоелектронну обстановку і приймати рішення на застосування засобів
радіоелектронних завад, запуск ПРС або на маневр.
Характерною особливістю цього періоду радіоелектронної боротьби
був перехід від тактики застосування активних завад радіоелектронним
засобам до тактики застосування комбінованих (активних та пасивних)
завад цим засобам.
До 1972 р. пасивні і активні завади застосовувались ізольовано один
від одного, в різних районах, по різним радіотехнічним засобам, у різний
час, причому починаючи з 1966 р. перевага віддавалася активним завадам,
пасивні завади майже не застосовувались.
У 1972 р. нова тактика застосування завад дозволила більш повно
використовувати сильні сторони кожного виду завад і виявити найбільш
потужний вплив на прийомні прилади радіотехнічних засобів у самий
відповідальний і небезпечний період прориву протиповітряної оборони.
5.5. Організація і ведення повітряної розвідки
Повітряна розвідка території країн Індокитаю здійснювалася в
інтересах забезпечення бойових дій сухопутних військ, ВПС та ВМС. Вона
здійснювалася стратегічними розвідниками U-2, RB–47, SR–71, літаками
RC-135,
RB-66C,
EC-121,
безпілотними
літаками-розвідниками
BQM-34A, літаками тактичної та авіаносної авіації RF-4C, RA-5C, RF-101.
Повітряна розвідка над територією, контрольованої НФВ, крім того,
здійснювалася літаками армійської авіації OV-1A, RV-8, O-1A та
вертольотами.
Американське командування приділяло велику увагу повітряній
розвідці. Питома вага розвідувальної авіації у складі діючих ВПС США
72

74.

складала 10-16%. Інтенсивність ведення повітряної розвідки залежала від
характеру операцій, що готувалися. Повітряна розвідка велася
систематично в усьому районі бойових дій: над територією ДРВ,
Південного В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі, у прибережній смузі ПівденноКитайського моря.
На ведення розвідки у середньому витрачувалося від 10 до 30%
загальної кількості літако-вильотів, а для ведення повітряної розвідки над
територією ДРВ - до 60-70 %.
Повітряна розвідка над територією ДРВ велася головним чином в
інтересах підготовки та нанесення ударів авіацією США і була спрямована
на викриття угруповання засобів протиповітряної оборони, визначення
основних характеристик радіоелектронних засобів, системи вогню ЗРВ і
ЗА, стану об'єктів удару, а також на отримання інших даних, необхідних
для планування та організації ударів авіації.
Стратегічні розвідники U-2, SR–71 вели в основному обзорну розвідку
районів Ханоя і Хайфона, комунікацій Південного В'єтнаму, Лаосу,
Камбоджі та КНР, основних аеродромів базування ва ВНА.
Польоти літаків SR–71 здійснювались звичайно вдень в безхмарну
погоду на висотах 20000-24000 м зі швидкістю 2800-3400 км на годину.
Літаки SR–71 базувались на авіабазах Кадена (Японія), Утопао (Таїланд),
Дананг (Південний В'єтнам) і здійснювали як тривалі розвідувальні
польоти (4,5-5,5 годин) із дозаправкою паливом у повітрі, так і
короткочасні (2,5 години).
Незалежно від тривалості польоту екіпажі SR–71 вступали у зв'язок із
наземними станціями лише один раз за весь час польоту. Розвідка
здійснювалася як одинокими літаками, так і двома-трьома літаками
водночас або із різними часовими інтервалами.
Заміна літаків SR–71 на передових авіабазах здійснювалась через
шість
місяців
і
робилась
під
безпосереднім
керівництвом
високопоставлених посадових осіб. Перельоти літаків SR–71 з
континентальної частини США (авіабази Бив) на авіабазу Кадена робилися
без посадок із двома дозаправками у повітрі. Час перельоту складав
6 годин.
Стратегічні розвідники U-2, RB–47 базувались на авіабазах Утопао,
Бієн-Хоа, Дананг, здійснюючи при заміні переліт на ці авіабази також з
континентальної частини США. У ході перельоту вони робили посадки на
проміжних авіабазах Хи-Кам, Уейк, Андерсен або Кадена, а також
дозаправку у повітрі. Польотний час на переліт складав 19-23 години.
Повітряну розвідку літаки U-2, RB–47 в Індокитаї виконували без
дозаправки у повітрі, в світлий час доби, виходячи у район розвідки і
здійснюючи баражирування. Час польоту на розвідку складав 6-7 годин,
розвідка велася з висот 14000-20000 м.
73

75.

Розвідка радіоелектронних засобів займала чимале місце в діяльності
розвідувальної авіації. Її вели спеціально обладнані літаки радіотехнічної
розвідки RC-135, RB-66C, EC-121 над територією ДРВ, Південного
В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі, над східною частиною Таїланду та вздовж
узбережжя Тонкінської затоки від 17-й паралелі до широти Ханоя.
Літаки RB-66C вели розвідку в основному над територією ДРВ і
вздовж узбережжя Тонкінської затоки, негайно повідомляючи екіпажам
американських літаків, які знаходились в повітрі, та на КП, характеристики
виявлених ними радіоелектронних засобів ДРВ, що дозволяло
американським льотчикам визначати найбільш безпечний маршрут
польоту або напрямки для нанесення удару по цілям. Після передачі
інформації про виявлені радіотехнічну станцію, СНР ЗРВ або
радіолокаційному прицілі винищувача ВНА здійснювалося увімкнення
передавачів активних завад виявленим засобам. Польоти проводилися на
висоті 8000-9000 м зі швидкістю 700-900 км/г, як правило, під прикриттям
2-4 винищувачів F-4С. При групових польотах RB-66C (8-9 літаків) їх
прикривали 12-16 літаків F-4С.
Маршрути літаків ЕС-121 завжди проходили над Тонкінською
затокою у 40-80 км від узбережжя, забезпечуючи даними радіотехнічної
розвідки не лише авіацію, яка знаходилась у повітрі, і командні пункти
ВПС, але й кораблі 7-го флоту США. Польоти здійснювались здебільшого
на висоті 3500-4000 м зі швидкістю 320-335 км/г протягом 4 годин із
наступною зміною. Кожний літак прикривався, як правило, двома F-4С.
Глибина розвідки сягала 320 км.
Літаки RС-135 вели безперервну обзорну радіотехнічну розвідку над
територією ДРВ, Лаосу та Камбоджі. Для цього щодоби виділялося два
літака, що літали по суворому розкладу, змінюючи один одного. Сумарний
час розвідки у цьому випадку досягав 19 годин на добу. Розвідка велася з
району Тонкінської затоки, куди літак прилітав з авіабази Кадена, з висот
до 12800 м без дозаправки у повітрі.
В окремі періоди бойових дій на добу для ведення розвідки
призначався один літак, що здійснювався розвідку протягом 12 годин.
Заміна екіпажів літаків КС-135 здійснювалася через один-два місяці.
Управління стратегічними розвідниками в ході розвідувального
польоту здійснювалося в системі зв'язку стратегічного авіаційного
командування передачею лише кодованої інформації і команд. Доповіді
здійснювались протягом дуже короткого часу із використанням разових
позивних.
Особливе місце у веденні повітряної розвідки проти ДРВ займали
безпілотні літаки-розвідники (БЛР) типу ВОМ-34А і його модифікації, що
застосовувалися в основному для аерофотозйомки, а також для постановки
завад і радіотехнічної розвідки. БЛР типу ВОМ-34А були висотними
74

76.

розвідниками, що забезпечували фотографування об'єктів з висот 700019000 м.
БЛР ВОМ-34А виявився уразливим для вогню ЗКР і винищувачів.
Крім того, засоби ППО ДРВ стали ретельно маскувати свої бойові позиції і
техніку, що ускладнювало їхню розвідку. Враховуючи це, американці
почали широко застосовувати мало висотні БЛР типу 147С і 147, що мали
на борті по два фотоапарати КА-60, що дозволяли виробляти
фотографування з висоти 2000 м і нижче навіть в умовах поганої
видимості. БЛР типу 147С здійснювали радіотехнічну розвідку і
постановку завад, але у зв'язку з тим, що цю задачу більш ефективно
виконували пілотовані засоби, його застосування у 1967 р. припинилося.
В 1969 р. почав застосовуватися БЛР типу 1475С, який забезпечував
планове та перспективне фотографування місцевості з висот від 100 до
15000 м. Його апаратура забезпечувала поперечне захоплення місцевості,
що фотографується, рівній 5,2 висотам польоту.
БЛР запускалися з наземних, корабельних пускових установок і з
літака-носію з поза зони виявлення РТВ ВНА. Управління БЛР
здійснювалося за допомогою бортового і наземного обладнання по
заздалегідь закладеній програмі, що передбачала як зниження, так і набір
висоти польоту, політ по заданому маршруту для розвідки, політ у
призначений район над територією ДРВ. Польоти БЛР здійснювались як з
боку Тонкінської затоки, так і з боку Лаосу на висотах від 100 до 15000 м зі
швидкістю до 900 км/г. Посадка БЛР звичайно здійснювалась у
Тонкінськїй затоці, а інколи на території Лаосу або Південного В'єтнаму.
Дані повітряної розвідки, отримані БЛР, через 12-14 годин поступали
у відповідні штаби. Середньомісячна інтенсивність польотів БЛР над ДРВ
складала 30 польотів.
Розвідувальні літаки RF-4C, RA-5C, RF-101 здійснювали оперативнотактичну повітряну розвідку над територією ДРВ, Південного В'єтнаму,
Лаосу і Камбоджі з висот від 1300 до 8000 м. Вихід у район розвідки
здійснювався з напрямків, що відрізнялись від напряму нанесення
головного удару. Відмічалися випадки ведення розвідки системи ППО в
момент удару, а також уточнення його результатів. Літаки-розвідники
прикривались винищувачами. На один літак-розвідник виділялася, як
правило, ланка винищувачів.
Тактична повітряна розвідка велася також екіпажами літаків попутно
із виконанням основного бойового завдання, а також після його виконання.
Часто після нанесення бомбового удару літаки виходили у район
розвідки, ділилися на пари або окремі літаки і пролітали на паралельних
курсах з інтервалом 2,5-3 км, змінюючи висоту від 150 до 1500 м.
Інтенсивно велася повітряна розвідка літаками армійської авіації
ОV-1А, RV-8, O-1А і вертольотами, що вели її найчастіше з метою розтину
угруповання сил Національного фронту визволення та відшукання об'єктів
75

77.

удару для авіації. У зв'язку з тим що об'єкти НФВ добре маскувалися і
більшість з них були рухомими, а характер місцевості ускладнював їхнє
відшукання, літаки-розвідники армійської авіації здійснювали велику
кількість польотів з метою фотографування і візуального спостереження.
Інколи здійснювалась висадка вертолітних десантів з метою
уточнення даних розвідки і точного визначення об'єкту удару. Для
прискорення обробки результатів розвідки і швидкого доведення їх до
зацікавлених штабів була створена єдина радіомережа повітряної розвідки,
у розвідувальних підрозділах введені польові фотолабораторії, а доставка
даних розвідки до штабів сухопутних військ і ВПС здійснювалася літаками
та вертольотами.
5.6. Бойове застосування армійської авіації
Війна у В’єтнамі (1959-1973 р.р.) характеризувалася значним
розширенням масштабів застосування вертольотів та збільшенням
кількості їх завдань.
Командування США розглядало армійську авіацію як найважливіший
засіб підвищення мобільності військ на полі бою і особливо в умовах
важкодоступної місцевості і відсутності доріг.
Військова армійська авіація включала до себе підрозділи авіації, які у
відповідності
зі
штатним
розкладом
знаходились
у
складі
загальновійськових об'єднань, з’єднань і частин, а також у складі штабів
частин і підрозділів родів військ і служб. Армійська авіація РГК включала
до себе одну бригаду і десять-дванадцять батальйонів армійської авіації.
У В’єтнамі вперше в широких масштабах застосовуються вертольоти
для перекидання грузів і військ з кораблів на берег, з баз постачання і
портів вигрузки в місця дислокації, розвідки місцевості, зон (майданчиків)
висадки десантів, вогневих позицій, повітряного патрулювання в районах
баз, портів, гарнізонів, на комунікаціях і в районах проведення операцій;
для використання в якості повітряних командних пунктів, проміжних
вузлів зв’язку (ретрансляторів); забезпечення інженерно-будівельних
робіт; дозаправки паливом вертольотів.
Одним із найважливіших завдань було проведення аеромобільних
операцій, які за визначенням американстких статутів представляли собою
вид дій, при яких підрозділи і частини сухопутних військ перекидаються
для виконання поставлених перед ними задач вертольотами.
Для проведення цих операцій створювались аеромобільні групи, які
складалися з 1-2 піхотних батальйонів та батальйону армійської авіації. В
1965 році в США було створено аеромобільну дивізію (428 штатних
вертольотів, які трьома вильотами могли перевезти весь її особовий склад
– 13000 чоловік). В кінці 1966 року на зміну застарілих транспортних
вертольотів СН-21, СН-37 прийшли нові СН-47 “Чінук”. На деякі з них
76

78.

встановлювались 40-мм гранатомет, блоки некерованих ракет та кулемети.
До кінця 1972 року використовувалось 550 СН-47 різних модифікацій.
Всього до 1968 р. в армійській авіації США в Індокитаї було
39 батальйонів (180 рот) армійської авіації, що нараховували у своєму
складі майже 25000 осіб особового складу, до 3000 вертольотів і літаків.
На озброєнні частин і підрозділів армійської авіації знаходилось понад
85% вертольотів та біля 15% легких і середніх розвідувальних літаків, 20%
рот мали на озброєнні вертольоти вогневої підтримки.
Частини і підрозділи армійської авіації дислокувались, як правило,
разом з частинами і з’єднаннями сухопутних військ, які вони
підтримували. Для базування армійської авіації було побудовано велику
кількість аеродромів та посадочних майданчиків.
Основу аеродромної мережі для бойового застосування вертольотів
створювали посадочні майданчики, які були обладнані у всіх гарнізонах та
опорних пунктах. Для обладнання аеродромів і посадочних майданчиків
широко використовувались різні збірно-розбірні покриття, що володіють
плавучістю. Випробовувалися також різноманітні прилади, що
забезпечують посадку вертольотів на крони дерев та на заболочену
місцевість.
Основними завданнями, що вирішувались армійською авіацією США
в Індокитаї, були:
- ведення тактичної розвідки і коректування вогню;
- доставка піхотних і парашутно-десантних підрозділів у район бойових
дій;
- організація вогневої підтримки піхотним підрозділам з повітря;
- постачання підрозділів, евакуація ранених і пошкодженої техніки
з поля бою;
- повітряне патрулювання в районах баз, гарнізонів і на комунікаціях;
- десантування і висадка диверсійних та розвідувально-диверсійних груп.
Успішне виконання цих завдань армійською авіацією США в
Індокитаї придало бойовим діям аеромобільний характер.
Американські війська в Індокитаї розробляли та проводили
аеромобільні операції, у ході яких перевірялись і оцінювались погляди на
подальший розвиток та роль армійської авіації в різних видах бойових дій
сухопутних військ.
По характеру дій військ, що беруть участь в аеромобільній операції,
американці умовно поділяли її на такі етапи:
- зосередження військ в районах посадки;
- перекидання військ повітрям у район висадки;
- висадка військ;
- бойові дії військ в районі операції;
- повернення військ до місця дислокації чи в новий район бойових дій.
77

79.

Найбільш важливими етапами з точки зору протиповітряної оборони є
етапи перекидання і висадки десанту, його бойові дії та повернення на свої
бази.
Для перекидання десанту з району посадки в район висадки і назад
призначалися основні та запасні маршрути. Маршрути обиралися з таким
розрахунком, щоб вони не проходили крізь зони вогню наземних засобів
ППО. Якщо вздовж маршруту припускалася наявність наземних засобів
ППО, то по цим районам планувались удари тактичної авіації і вертольотів
вогневої підтримки, а також намічалися райони нанесення вогневих ударів
цими засобами за викликом в ході перекидання десанту. Політ вертольотів
здійснювався на висоті порядку 500 м з поступовим її зниженням до
мінімально можливої за 15-25 км до району висадки.
Бойовий порядок підрозділів армійської авіації при перельоті і
порядок десантування визначалися кожний раз в залежності від
поставлених завдань, умов перельоту і десантування.
Висадці десанту звичайно передувала авіаційна і артилерійська
підготовка. Авіаційна підготовка розпочиналася за декілька днів до
десантування і завершувалася 5-30-хвилинною безпосередньою авіаційною
підготовкою, що передувала артилерійській підготовці, яка закінчувалася
за 2-3 хвилини до висадки десанту.
Вертольоти вогневої підтримки одразу ж після закінчення
артилерійської підготовки відкривали вогонь по виявлених цілях,
забезпечуючи їх придушення безперервним або послідовним вогнем з
вертольотів, а також використовуючи засіб «зависання» над ціллю. Дії
вертольотів вогневої підтримки здійснювались від початку висадки
десанту до її завершення.
В окремих аеромобільних операціях з метою введення в оману
командування НФВ проводилася хибна авіаційна та артилерійська
підготовка.
В ході війни американське командування у 1970 р. провело операцію
по висадці вертолітного десанту поблизу Ханоя з метою визволення
військовополонених американських льотчиків. Операція була підготована
у суворій таємниці, її проведенню передбачалась ретельна підготовка
особового складу і повітряна розвідка території ДРВ, в якій брали участь
два стратегічних розвідника SR-71, літаки тактичної авіації і БЛР.
20 листопада 1970 р. о 23.00 десант на п'ятьох вертольотах СН-53 і
одному вертольоті СН-3 вилетів з аеродрому Наконпаном (Таїланд) і
о 2 г. 30 хв. 21 листопада був висаджений в районі Сон-Тань.
Політ десанту над Лаосом і ДРВ здійснювався на висоті 200 м вздовж
непроглядаємих радіолокаційними засобами ППО ДРВ ділянок, що
забезпечувало йому таємність і безпеку польоту. Дії вертолітного десанту
забезпечувалися дванадцятьма літаками F-4D і чотирма літаками А-1, що
здійснювали політ у районі десантування на висоті 4000—5000 м і
78

80.

наносили удари по зенітно-ракетним дивізіонам ДРВ, застосовуючи КРС
«Шрайк» (12 пусків), НКРС та кулеметно-гарматний вогонь. В ході
операції здійснювалася постановка активних завад радіоелектронним
засобам ППО як літаками радіо протидії, які баражували над Тонкінською
затокою і Лаосом, так і літаками групи прикриття. В це же час завдавалися
відволікаючі удари літаками авіаносної авіації в районах Хайфону і ХонГай.
Десант висаджувався з трьох вертольотів, а три інших вертольоти
забезпечували його дії. Під час висадки десанту літаки групи прикриття
нанесли удари по мосту через ріку Червона з метою запобігання
можливого підходу підкріплення, по засобам ППО і гарнізонам військ в
радіусі 3.6 км від місця висадки. Охорона табору була захоплена зненацька
і серйозного опору десанту не спромоглася виявити, однак полонених
льотчиків в таборі не виявилося, бо вони були за неділю до операції
переведені в інше місце.
Повернення десанту здійснювалось по тому ж маршруту на малій
висоті з дозаправкою пальним у повітрі.
Командування США вважає, що такі операції можуть широко
запроваджуватись з метою захвату і знищення штабів, вузлів зв’язку,
засобів ППО, великих складів та баз.
Характерним під час війни у Південному В’єтнамі стало підвищення
ролі вертольотів вогневої підтримки. Вертольоти багатоцільового
призначення UH-1B(C) “Ірокез” почали використовуватись у якості
протитанкових, які були озброєнні кулеметами, гранатометами та 70-мм
некерованими ракетами.
З 1967 року почалося застосування спеціальних вертольотів вогневої
підтримки АН-1G “Хью Кобра”, призначенням яких була попередня
обробка вогнем наміченого району висадки військ, вогневе забезпечення
зон висадки, що знаходилися за межами досяжності артилерії, а також
вогнева підтримка військ.
Значно зросли можливості вертольотів як протитанкових засобів з
появою протитанкових керованих ракет (ПТКР) “Тоу”, які вперше були
застосовані у лютому 1971 року у Південному Лаосі. ПТКР “Тоу”
встановлювалися на вертольоти “Хью Кобра”. Для використання нового
озброєння були відпрацьовані нові способи його використання. Найбільш
ефективною виявилася тактика засідок, коли вертольоти підходили в район
на гранично малій висоті на фоні місцевості та очікували момент для
нападу. При наближенні цілі на дальність пуску проводився підскок на
висоту, яка забезпечувала захват цілі та її супроводження, а потім з
дальності 1,5-3 км в режимі висіння здійснювався пуск протитанкових
керованих ракет.
Використовуючи освітлювальні прилади, телевізійну апаратуру і
прилади нічного бачення, американці почали використовувати вертольоти
79

81.

для ведення бойових дій уночі, але досягти достатньої ефективності
застосування вертольотів вогневої підтримки за цих умов не вдалося.
В ході бойових дій в Індокитаї для врятування екіпажів потерпілих
літаків і вертольотів, американці широко використовували рятувальні
вертольоти, що входили до складу спеціальних рятівних підрозділів. Ці
вертольоти проникали у повітряний простір ДРВ на глибину до 100 км і
здійснювали активні дії по відшуканню приземлившихся льотчиків.
Вертольоти діяли парами, при цьому здійснювався вогневий вплив по
наземним силам, що намагалися захопити льотчика у полон.
За період 1965–1969 роки за допомогою вертольотів при виконанні
пошуково-рятувальних робіт було врятовано декілька тисяч чоловік, у
тому числі 55% катапультованих льотчиків.
Разом з тим аналіз бойових дій у В’єтнамі виявляє наступні недоліки
у використанні вертольотів. Незначна тривалість польоту вертольотів
вогневої підтримки обмежувала тривалість вогневого впливу на
противника. Швидкість цих вертольотів була менше, ніж у транспортних
СН-47, що ускладнювало їх сумісні дії та стримувало темп аеромобільних
операцій. Через низьку точність і невелику пробивну здатність навіть
масове застосування вертольотів було малоефективним проти захищених
точкових цілей. Також вертольоти несли значні втрати від широкого
застосування зенітних керованих ракет у районах з достатньою кількістю
засобів ППО. До кінця війни загальна кількість втрат вертольотів досягла
5000 одиниць. Однією з головних причин втрат від засобів ППО була
недостатня дальність дії їх бортового озброєння, мала швидкість польоту,
обмежені маневрові можливості.
Висновки
Для США війна у В’єтнамі була локальною, проти партизанською.
Бойові дії мали осередкований характер, велись без визначеної лінії
фронту, переважно вздовж шосейних доріг, в районах воєнних баз і
населених пунктів, на місцевості зі слабо розвинутою системою
комунікацій. Така війна, як правило, не ведеться на заздалегідь
підготовлених позиціях, а партизанська армія розчиняється серед
населення. Для В’єтнаму це була винищувальна війна за свою
незалежність, яка призвела до жахливих наслідків – руйнації економіки,
інфраструктури і, саме головне, забрала життя понад двох мільйонів
в’єтнамців.
Авіація США, яка вела активні бойові дії у Південно-Східній Азії у
1964-1973 рр., свої основні зусилля зосереджувала на забезпеченні
операцій сухопутних військ і нанесенні ударів по воєнних, промислових,
адміністративних об'єктах ДРВ, її комунікаціях і засобах управління.
80

82.

Для виконання поставлених завдань в Індокитаї було зосереджене до
1600 бойових літаків стратегічної, тактичної і авіаносної авіації, а також
понад 2500 вертольотів і літаків армійської авіації. Це була перша війна із
широким застосуванням вертольотів.
Тактика американської авіації при нанесенні ударів по військах і
військово-промислових
об'єктах
у
ході
війни
безупинно
удосконалювалася, збільшувалась кількість різних тактичних прийомів,
з'явилися нові технічні засоби, що забезпечували підвищення точності
бомбометання (кореговані авіаційні бомби та з лазерною системою
наведення), якості розвідки, таємності нанесення ударів.
В останній період війни по найбільш важливих військовопромислових і адміністративних об'єктах ДРВ завдавались масовані
комбіновані удари стратегічної, тактичної і авіаносної авіації з широким
застосуванням комбінованих завад радіоелектронним засобам.
Роль головної ударної сили в таких ударах відводилась стратегічній
авіації.
Тактична і авіаносна авіація в ході війни не тільки виконувала
завдання по забезпеченню операцій сухопутних військ та військовоморського флоту, але широко використовувалась для нанесення ударів по
воєнних і промислових об'єктах ДРВ, комунікаціях, а також забезпеченню
бойових дій стратегічної авіації.
Тактична та авіаносна авіація активно застосовує маневр і
використовує малі висоти.
Широкий розвиток отримала армійська авіація, бойовий склад якої
збільшився за роки війни майже у два рази. В складі армійської авіації
різко збільшується кількість вертольотів (до 85%), з'являються вертольоти
вогневої підтримки.
За час війни суттєво змінилися погляди американського командування
на організацію бойового забезпечення масованих ударів авіації. Для
бойового забезпечення таких ударів стало виділятися значно більше сил
авіації (до 60%).
До складу сил забезпечення удару обов'язково стали включатися
групи постановки завад радіоелектронним засобам, групи подавлення
зенітних ракетних дивізіонів, батарей зенітної артилерії, групи блокування
аеродромів винищувальної авіації ВНА, групи безпосереднього
винищувального прикриття бомбардувальників, групи відволікання.
Відмічається тенденція до використання однієї групи літаків для
виконання послідовно декількох завдань забезпечення.
Суттєво вдосконалилася організація радіоелектронної боротьби,
підвищилася інтенсивність повітряної розвідки, і особливо радіотехнічної
розвідки.
Всі бойові літаки стали оснащуватися засобами радіоелектронної
розвідки і постановки завад.
81

83.

Безпілотні літаки-розвідники знайшли широке застосування для
організації фото- та радіотехнічної розвідки як з малих, так і з великих
висот.
З метою скорочення втрат авіації, і насамперед стратегічних
бомбардувальників В-52, американське командування планувало та
здійснювало систематичні удари по аеродромах базування винищувальної
авіації ДРВ, домагаючись виводу їх з ладу на тривалий час шляхом
повторних ударів.
82

84.

Розділ 6. Тактика авіації у бойових діяї на Близькому Сході
(1948 – 1974 рр.).
6.1. Район бойових дій. Бойовий склад авіації Ізраїлю
Після другої світової війни Близький Схід є одним з найбільш
активних районів національно-визвольного руху, що підриває вплив
західних країн і ставить під загрозу їх економічні, політичні та воєнні
інтереси у цьому районі. Командуванням НАТО район Близького Сходу
розглядається як стратегічний тил НАТО. Країни НАТО задовольняють
майже 50% своїх потреб у рідкій нафті за рахунок вивозу її з країн
Ближнього Сходу.
Через цей район проходять найважливіші морські шляхи, що
зв'язують європейських споживачів нафти із нафтодобувними країнами.
Розвідані тут запаси нафти на той час складали 2/3 запасів західного світу.
Для США Ближній Схід мав і має особливе значення також і в зв'язку з
тим, що американські нафтові монополії контролюють у цьому районі
понад 40% видобутку нафти і отримують щороку понад 1,5 млрд. доларів
прибутків (за станом на 1973 р.). Нафтові багатства Близького Сходу
розглядаються ними як найважливіша резервна база постачання США
стратегічно важливою сировиною.
Головною силою для досягнення своїх цілей на Близькому Сході
США і їхні союзники обрали Ізраїль. Починаючи з 1948 р. Ізраїль
неодноразово розв'язував агресивні війни проти сусідніх арабських країн.
У 1948-1949 рр. - Палестинська війна, у 1956 р. - англо-франкоізраїльська агресія проти Єгипту, у червні 1967 р. - ізраїльська агресія
проти Єгипту, Сірії і Йорданії, у 1969-1970 рр. - активні бойові дії авіації
та артилерії проти Єгипту і Сірії, нарешті у жовтні 1973 р. - арабоізраїльська війна. Всі ці війни принесли величезні лиха народам Близького
Сходу і ставили під загрозу долю всього світу.
В агресивних війнах цього періоду авіація Ізраїлю виконувала роль
головної ударної сили. Її бойові дії в основному розгортались в єгипетськосірійському районі Близькосхідного театру воєнних дій.
Єгипетську частину Близькосхідного ТВД складають: смуга південно
східного узбережжя Середземного моря, долина ріки Ніл, Синайський
півострів, Аравійська та Лівійська пустелі.
Місцевість у приморській смузі Середземного моря здебільшого
рівнинна, на ділянці від Порт-Саїда до Олександрії місцями заболочена, а
на ділянці від Олександрії до Мерса-Мат-Рух — трохи холмиста, піщанокамениста пустеля.
Долина ріки Ніл має дві характерних ділянки: від Асуана до Каїра та
від Каїра до узбережжя Середземного моря. Ніл на ділянці від Асуана до
Каїра (900 км) утворює нешироку (3-10 км) долину, що досить глибоко
83

85.

врізається в каменисте плоскогір’я західної частини Аравійської пустелі.
Ніл на північ Каїра утворює дельту з численними рукавами, протоками та
каналами. Довжина дельти з півночі на південь 180 км, найбільша ширина
із сходу на захід 250 км.
Пустелі Лівійська, Аравійська і Синайський півострів обіймають
понад 96% території Єгипту. Поверхня пустель більшою частиною
холмиста, з окремими гірськими кряжами.
Сірійська частина Близькосхідного ТВД являє собою Сірійську
пустелю, що знижується від узбережжя Середземного моря до ріки
Євфрат. Східне узбережжя Середземного моря гористе. Паралельно берегу
моря тягнуться два ланцюга хребтів, поділених вузьким ланцюгом
глибоких западин.
При організації ППО в АРЄ та САР необхідно враховувати наявність
значних ділянок, не проглядаємих радіолокаційними засобами, тобто є
наявність провалів в радіолокаційному полі на малих висотах. Таке
положення обумовлене характером місцевості.
ВПС Ізраїлю в якості прихованих підходів широко використовували
простір Середземного моря, вади та глибокі западини пустель.
Вади — це балки, створені ливневими потоками води під час рідких,
але дуже сильних дощів. Вади починаються в гірських або холмистих
районах. В гірських районах вони являють собою неширокі (100-200 м)
ущелини глибиною від 200 до 500 м.
В холмистих районах ширина початкових ділянок вади більше
300-500 м і глибина їх 100-200 м.
Напрямки вад — від найвищих точок гірських кряжів і холмистих
районів у сторону морів (Червоного, Середземного) і в сторону долини
Ніла. Поступово поширюючись, вади переходять в піщані або каменисті
долини.
Гірські райони АРЄ і САР, наявність кучугурів і вад дозволяють
ізраїльській авіації діяти на різних висотах, в тому числі і на граничномалих, дрібними і середніми групами, потай виходити до об'єктів ударів.
Велика довжина берегової частини створює сприятливі умови ізраїльській
авіації для нанесення раптових ударів великими групами авіації з малих
висот по морським об'єктам і засобам ППО.
Сильно перетнутий рельєф місцевості надає негативний вплив на
роботу електронних засобів, ускладнює організацію протиповітряної
оборони, веде до підвищеного видатку засобів ППО у порівнянні з
рівнинною місцевістю.
В цих умовах ускладнюється вибір позицій для ЗРВ, РТВ і ЗА,
обмежуються бойові можливості військ по знищенню мало висотних цілей,
ускладнюються питання організації зв'язку, обмежуються можливості
маневру.
84

86.

Піщані і скельні грунти погіршують можливість відкриття повітряних
цілей для РЛС метрового та дециметрового діапазонів хвиль. Часті піщані
бури негативно впливають на оптичні прилади, експлуатаційну надійність
електромеханічних вузлів, енергетичного господарства і автотранспорту.
Велике число ясних днів, гарна видимість дозволяють авіації
наносити удари з гранично-малих
висот без використання
радіоелектронної апаратури.
Військово-повітряні сили Ізраїлю включали у себе авіаційні бази,
що були вищим тактичним з'єднанням і підпорядковувались командувачу
ВПС. Йому також підпорядковувались центральний командний пункт і
управління: розвідувальне, оперативне, особового складу, ППО та
матеріально-технічного забезпечення. Організаційна структура ВПС
Ізраїлю показана на рис.6.1.
До складу авіабаз входили авіаційні крила (1-2) або окремі
авіаескадрильї (3-7), частини і підрозділи забезпечення та обслуговування
(рис. 6.2).
Командир авіабази ніс відповідальність за бойову готовність бази,
виконання бойових завдань, всі види забезпечення, навчально-бойову
підготовку.
Авіаційне крило входило до складу авіабази і є тактичною частиною,
яка включала у себе декілька ескадрилій (3-6), підрозділи технічного
обслуговування і управління. У крило входили ескадрильї, які мали на
озброєнні різні типи літаків. Як правило, авіаційне крило нараховувало від
75 до 125 бойових літаків.
Авіаційна ескадрилья мала від 3-х до 6 ланок, командний пункт та
відділення технічного обслуговування. В складі ескадрильї на 15-20 літаків
було 20-25 льотчиків і 10-20 льотчиків, приписаних з резерву.
У ланку входило 3-5 літаків. В ескадрильї знаходились на озброєнні
літаки, як правило, одного типу. Ескадрилья мала окрім бойових
3-5 учбових літаків.
Бойовий склад ізраїльських ВПС безупинно збільшувався і
поповнювався сучасними літаками різних типів за рахунок величезної
воєнної і фінансової допомоги США.
За період з 1948 р. по жовтень 1973 р. кількісний склад ізраїльських
ВПС збільшився у 33 рази (з 20 до 657 літаків і вертольотів). Зростання
кількісного складу ізраїльських ВПС видне з табл. 6.1.
На озброєнні ізраїльських ВПС знаходились літаки американського,
англійського і французького виробництва, здебільшого тактичні
винищувачі і винищувачі-бомбардувальники «Фантом» F-4Е, «Скайхок»
А-4С, Н; «Ураган»; «Містер» 4А та «Супер Містер» IV В2; «Міраж» 3С.
На кожний бойовий літак було по 1.5-2 екіпажу. Так, за станом на
6 жовтня 1973 р в ізраїльських ВПС було 1200 льотчиків, з них 700 - у
бойових частинах і 500 - в резерві.
85

87.

86
Рис. 6.1. Організаційна структура ВПС Ізраїлю (1973 р.)

88.

87
Рис. 6.2. Організаційна структура авіаційної бази ВПС Ізраїлю (1973 р.)

89.

Таблиця 6.1.
СКЛАД ВПС ІЗРАЇЛЮ У 1969....1973 рр. (наявність літаків)
НАЯВНІСТЬ
ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ТИП ЛІТАКІВ
Тактичні бомбардувальники ( Вотур-2В)
ЛІТАКІВ
1969 р.
1970 р.
1971 р.
10. 1973 р.
15…20
15…20
20
15
50
35
35
40
56
68
25
25
35
59
100
25
25
35
112
140
25
25
35
80
50
_
80
50
_
80
50
15
_
80
47
-
Тактичні винищувачі (винищувачі –
бомбардувальники):
Фантом F-4, F-4Е,
Скайхок А-4, А-4С, Н,
Супер-Містер 4В2,
Містер 4А,
Ураган
Винищувачі ППО:
Мажистер
Міраж 3,
Фантом F-4
Транспортно-десантні
98
Вертольоти
80
УСЬОГО
305....310
88
354....359
409
657

90.

Для базування ВПС на червень 1967 р. Ізраїль мав мережу аеродромів,
що вмикала у себе 19 аеродромів, з них 9 аеродромів мали ЗПС із твердим
покриттям довжиною 1800 м. У 1970 р. аеродромна мережа поширилася до
47 аеродромів, з них на 28 аеродромах існували ЗПС із твердим покриттям
і завдовжки понад 1800 м.
Угруповання ВПС Ізраїлю побудоване з таким розрахунком, щоб мати
можливість водночас вести бойові дії як проти Єгипту, так і проти Сірії, а
також з розрахунком зосередження основних сил ЗКР для прикриття
невеликої кількості об'єктів (чотири авіабази і аеропорт Лід).
Враховувалась також необхідність максимальної відстані авіаційного
угруповання від кордонів Сірії та Єгипту і інтереси бойової підготовки
ВПС. З урахуванням цього бойова авіація в основному базувалася на
чотирьох авіабазах: Рамат-Давид, Хацор, Хацерім, Акір, які були
обладнаними всіма засобами для забезпечення польотів в складних
метеоумовах.
З початком бойових дій широко використовуються аеродроми
розосередження: Меліс, Бір-Ель-Теміда, Ель-Сирр, Ель-Ариш, Ейлат, РасНусрані, Абу-Рудайс та інші.
6.2. Загальна характеристика бойових дій ВПС Ізраїлю
Бойові дії ізраїльських ВПС на Близькому Сході велися у
1948-1949 рр. під час палестинської війни, у 1956 р. в період англо-франкоізраїльської агресії проти Єгипту, у червні 1967 р., у 1969-1970 рр., в
жовтні 1973 р. під час ізраїльської агресії та арабо-ізраїльської війни.
Першою і головною задачею ізраїльських ВПС в усіх означених
війнах була задача завоювання панування в повітрі у самому початку
війни. Для виконання цієї задачі передбачалося нанесення раптових
масованих ударів по основних аеродромах базування авіації арабських
держав і знищення літаків арабських держав в повітрі.
Другою задачею ізраїльської авіації була задача безпосередньої
підтримки сухопутних військ на полі бою.
Третьою задачею — вивід з ладу засобів протиповітряної оборони з
наступним нанесенням ударів по військово-промисловим об'єктам.
В бойових діях ізраїльської авіації можна виділити три періоди.
Перший період (1948-1967 рр.) характеризується раптовими
масованими ударами англо-французької (1956) та ізраїльської (1948-1967)
авіації по аеродромах у перший день війни, висадкою парашутних десантів
для захоплення плацдармів, ударами авіації по сухопутним військам в
умовах панування в повітрі.
В першу добу англо-франко-ізраїльської агресії англо-французька
авіація 30 жовтня 1956 р. о 16 г. 15 хв. нанесла перші масовані удари по
єгипетських аеродромах в районі Каїра та зони Суецького каналу (Ісмаілія,
89

91.

Суец), що тривали увесь день 31 жовтня. Це дезорганізувало оборону
єгипетських військ на Синайськім півострові. До 2 листопада 1956 р.
англо-французька авіація продовжувала наносити бомбо-штурмові удари
по аеродромах у тому ж районі. До сходу 2 листопада 1956 р. основні сили
єгипетської авіації у цьому районі були знищені (120 літаків знищено на
аеродромах, 20 — в повітрі).
В цих умовах ізраїльська авіація зосереджує свої зусилля на знищенні
у повітрі залишків єгипетської авіації. За період з 29 жовтня по 5 листопада
1956 р. ізраїльські ВПС збили над Синайським півостровом
120 єгипетських літаків, втративши при цьому 9 своїх.
У першу добу ізраїльської агресії проти Єгипту, Сірії і Йорданії
ізраїльська авіація 5 червня 1967 р. нанесла раптовий масований удар
180-ма літаками по основним аеродромам АРЄ, САР та Йорданії, засобам
ППО (зенітно ракетні дивізіони і радіолокаційні станції) та мостам через
Суецький канал.
Після першого удару ізраїльська авіація протягом всього дня 5 червня
продовжувала наносити удари по аеродромах арабських країн і вести
повітряні бої. В цей день було здійснено 400-420 літако-вильотів, з них
300 - по аеродромах. Удари були заподіяні по 27 аеродромам, з ладу було
виведено 9.
Протягом першого дня війни ізраїльській авіації вдалося виконати
задачу по розгрому авіаційного угруповання противника, знищивши при
цьому 270 літаків ВПС арабських країн і завоювати панування в повітрі.
Другий період (1969-1970 рр.) характеризується активними діями
ізраїльської авіації по сухопутних військах і засобах ППО АРЄ в зоні
Суецького каналу та в районі Каїра.
За період з червня 1969 р. по серпень 1970 р. ізраїльські ВПС вчинили
проти АРЄ 10653 бойових літако-вильоти, з них 8358 у 1970 р. Для
нанесення ударів було здійснено 86,8% літако-вильотів, для ведення
розвідки - 11, 5%, для ведення повітряних боїв - 1, 7%.
В ході бойових дій ізраїльській авіації не вдалося виконати
поставлених задач ані по деморалізації єгипетських військ в зоні
Суецького каналу, ані по знищенню сил і засобів ППО зони Суецького
каналу та в районі Каїра.
Третій період (жовтень 1973 р. — травень 1974 р.) характеризується
поєднанням захисних дій ізраїльських ВПС по відбиттю ударів арабської
авіації з ударами по єгипетських і сірійських аеродромах та забезпеченням
операцій сухопутних військ.
В цей період ізраїльська авіація у ході бойових дій зіштовхнулася з
системою протиповітряної оборони та активними діями арабських ВПС.
У ході найбільших по тим масштабам повітряних боїв і в результаті
безперервних ударів по засобах ППО арабських країн ізраїльській авіації
вдалося нейтралізувати дії їх ППО і ВПС. Ця задача була вирішена ціною
90

92.

певних втрат ізраїльської авіації (162 літака втрачено і біля 100 літаків
отримали пошкодження – дані джерел СРСР). Ізраїльською авіацією у
повітряних боях було збито 98 літаків арабських країн. Втрати на
аеродромах від ударів ізраїльської авіації склали 21 літак. Основна задача
ізраїльських ВПС — знищення арабської авіації і засобів ППО — була
виконана неповністю. Панування в повітрі ізраїльські ВПС надійно не
утримували.
6.3. Особливості тактики бойових дій ВПС Ізраїлю
В ході локальних війн на Близькому Сході виявився ряд принципів,
що лягли в основу тактики ізраїльських ВПС і розроблених з урахуванням
конкретних умов театру воєнних дій та досвіду бойових дій американської
авіації в Індокитаї:
- на початку війни повинні бути знищені головні сили авіації противника
шляхом нанесення раптових масованих ударів по аеродромах її базування і
активних дій винищувальної авіації в повітрі;
- наземні засоби протиповітряної оборони противника повинні
знищуватися і придушуватись послідовними ударами авіації вибірково в
залежності від ступеня їхньої можливої протидії в районі бойових дій. Ці
удари, як правило, повинні передувати ударам авіації по аеродромах або
завдаватися водночас із ними. Наступне знищення і придушення вогневих і
радіолокаційних засобів ППО повинно здійснюватися безупинно до
повного їхнього розгрому. Попередній і цей пункти можна узагальнити
одним – завоювання переваги у повітрі з самого початку бойових дій;
- удари по об'єктах і військах повинні наноситися невеликими групами
винищувачів-бомбардувальників (ударними групами) при всебічному
забезпеченні їхніх бойових дій. Склад та кількість груп повинні
визначатися кожний раз конкретно після розвідки і оцінки її результатів;
- план нанесення удару повинен обов'язково враховувати слабкі і сильні
сторони протиповітряної оборони противника, для розтинання їх повинна
здійснюватися систематична розвідка з використанням всіх наявних
засобів.
Слід відмітити, що незважаючи на те, що ці принципи були
відпрацьовані понад 30 років тому, вони майже повністю лягли в основу
бойових дій авіації США у Перській затоці (1991 р.) та Югославії (1999 р.).
З урахуванням цих тактичних принципів був вироблений і здійснений
в ході бойових дій ряд тактичних прийомів, які сприяли в багатьох
випадках успішному вирішенню бойових завдань. Основними з них, які
найчастіше застосовувалися, були:
- укриття дійсного маршруту польоту ударних груп літаків до об'єкту
нанесення удару за рахунок дій на малих і гранично-малих висотах;
- застосування завад радіоелектронним засобам;
91

93.

- відволікаючі (хибні) дії у ході нальоту спеціально для цих цілей
виділених груп і окремих літаків;
- нанесення ударів по засобах ППО з флангів і з тилу при широкому
використанні маневру курсом та висотою;
- вимотування системи ППО тривалими польотами авіації поза зонами
досяжності ЗРВ і ЗА;
- нанесення ударів у денний час з боку сонця;
- нанесення ударів в періоди приймання їжі бойовими розрахунками;
- використання розривів в радіолокаційному полі на малих висотах для
раптового прольоту на цих ділянках до об'єктів ударів;
- нанесення ударів по об'єктам, прикритим лише зенітною артилерією, з
висот, які знаходяться поза досяжністю її вогню;
- утворення при організації повітряного бою декількох прихованих груп,
що відволікають і ударних груп резерву;
- «втягнення» або «виманювання» ударних груп винищувачів противника у
заздалегідь намічений район, в якому вже знаходяться на малих висотах
свої приховані ударні групи, готові до нанесення раптового удару знизу;
- перебудова бойових порядків винищувачів на різних етапах бойових дій:
в передбаченні повітряного бою, при зав’язуванні і в ході бою;
- використання при розвідувальних польотах і при вільному «мисливстві»
в одній парі літаків різних типів («Фантом» та «Міраж», «Скайхок» і
«Міраж»).
Основні тактичні принципи і тактичні прийоми ведення бойових дій
ізраїльською авіацією доцільно простежити при її діях по різних об'єктах
та при здійсненні окремих ударів.
Удари по аеродромах. Для нанесення ударів по аеродромах
ізраїльське командування виділяло чималі сили (до 180-210 літаків), що
здійснювали послідовні масовані удари по найбільш важливим аеродромам
в одному з намічених районів (Єгипет, Сірія або Йорданія). Так, 5 червня
1967 р. ізраїльська авіація діяла двома ешелонами по шістнадцяти
аеродромах.
Перший ешелон у складі 60-80 літаків наніс раптовий удар по
аеродромах, розташованих ближче всього до кордонів Ізраїлю (на
Синайськім півострові). Раптовість була забезпечена тим, що ізраїльські
літаки злетіли з аеродромів постійного базування, ближче всього
розташованих до об'єктів, кожний екіпаж отримав самостійну задачу і на
малих висотах подолав зони відкриття радіолокаційними засобами ППО.
Час нанесення ударів (8.30-8.59) був обраний з урахуванням розпорядку
дня в частинах єгипетських ВПС: льотний склад в цей час снідав, а
командний та обслуговуючий склад слідував до місць служби.
Другий ешелон ізраїльських ВПС у складі 120-130 літаків в 8 г. 55 хв.
наніс удар по аеродромах, розташованим у центральній частині Єгипту,
використовуючи ті ж самі прийоми. Крім того, більша частина літаків
92

94.

другого ешелону прихований підхід до об'єктів удару забезпечила
прольотом на малій висоті над Середземним морем поза радіолокаційним
полем ППО Єгипту і виходом безпосередньо до аеродромів удару з заходу,
використовуючи для укриття свого маршруту западину Катару,
розташовану на 140 м нижче рівня моря.
Після цих двох ударів в той же день наносилися наступні удари, в
яких брало участь до 80 літаків. В період війни 1973 р. Ізраїльська авіація
на першому етапі бойових дій (6-9 жовтня) змушена була на Єгипетському
та Сірійським фронтах відбивати нальоти арабської авіації, але на другому
етапі (10-13 жовтня) вона перейшла до нанесення інтенсивних ударів по
аеродромам Сіріі і Єгипту, зосередивши основні зусилля на знищенні
сірійської авіації. З 8 по 14 жовтня було нанесене понад 100 ударів, з них
понад 50 - по семи передовим сірійським аеродромам.
Удари по аеродромам як у 1967, так і в 1973 році наносилися
невеликими і середніми групами (від 4 до 18 літаків) з напрямів, де була
найменша кількість засобів ППО, з урахуванням можливостей
прихованого підходу і напрямів злітно-посадочних смуг (ЗПС). Перші
групи наносили удар по засобам ППО, по черговим літакам і ЗПС, а інші
групи в першому і наступних заходах знищували літаки на стоянках та в
ангарах.
Для нанесення ударів по ЗПС застосовувались бетонобойні бомби, для
руйнування ангарів і укрить літаків — фугасні, для поразки особового
складу і матеріальної частини — кулькові. Авіабомби мали детонатори як
миттєвої, так і уповільненої дії (від декількох хвилин до декількох діб), що
серйозно ускладнювало відновлювальні роботи.
Удари ізраїльської авіації по аеродромах у 1967 р. були ефективними,
бо дозволили вивести з ладу більшу частку літаків, які знаходились на
відкритих стоянках. Удари ізраїльської авіації по сірійських та єгипетських
аеродромах у 1973 р. були недостатньо ефективними. Так, втрати від
ударів ізраїльської авіації по аеродромах САР на другому етапі бойових
дій склали всього 10 літаків. В той же час втрати ізраїльської авіації в ході
цих ударів від засобів ППО САР були понад 30 літаків.
ППО САР знищила до 30% ізраїльських літаків, які брали участь в
ударах по аеродромах.
Крім того, втрати арабських літаків різко зменшилися у зв'язку з тим,
що вони знаходились у захищених укриттях і були розосереджені. Вирви
від бомб на ЗПС засипались швидко густіючим цементом, що дозволяло
через 4-12 годин використовувати пошкоджену ЗПС, а на час ремонту
основної використовувались запасні ЗПС, руліжні доріжки і підготовані
ділянки автострад поблизу аеродромів.
Удари по адміністративних центрах і військово-промислових
об'єктах. В ході бойових дій на Близькому Сході в 1973 р. були нанесені
удари по столиці Сірії Дамаску, по об'єктах в районі Порт-Саїда і
93

95.

Олександрії, по нафтопереробному заводу в Холмсі, морських портах
Тартус, Баніяс та Латакія. Удари наносилися групами у 40-60 літаків, які
слідували по найбільш прихованих від спостереження противника і
найменш небезпечних маршрутах, що виводили до об'єктів ударів.
При підході до об'єкту удару створювалися завади радіоелектронним
засобам, діяли демонстративні групи, що відволікали на середніх висотах,
знищувалися і подавлялись вогнем наземні засоби ППО (РЛС, зрдн,
батареї ЗА), а ударні літаки, заздалегідь розділившись на дрібні групи по
4-8 літаків, завдавали удари по намічених об'єктах.
Для виходу в район Дамаску використовувався як південний, так і
північний маршрут. По північному маршруту ізраїльські літаки з
аеродромів Рамат — Давід і Акір виходили в район 60 км північно –
західніше Бейруту і через ліванську територію пролітали до Дамаску. Цей
же маршрут, але більш усунений (80-100 км) від берегової риси,
використовувався і для нанесення ударів по об'єктам в північній частині
Сірії.
Для ударів по об'єктах Єгипту використовувались маршрути, обрані і
перевірені у 1967 та 1970 рр. Для забезпечення більшої безпеки своєї
винищувально-бомбардувальної авіації на цих маршрутах подавлялись
наземні засоби ППО, і в першу чергу радіолокаційні засоби і зенітно ракетні дивізіони.
Ізраїльській авіації у 1973 р. у ході нанесення ударів по
адміністративно-політичних і військово-промислових об'єктах вдавалося
проривати протиповітряну оборону Сіріі і Єгипту та скидати бомби по
намічених об'єктах. 9 жовтня в ході масованого удару по Дамаску було
зруйновано будинок радянського культурного центру, пошкоджені ЦКП
збройних сил САР, будинки Генерального штабу і штабу ВПС. В ході
нанесення ударів по портах і нафтосховищах їм були завдані значні
збитки.
Удари по зенітно-ракетних дивізіонах. Ізраїльська авіація при
здійсненні прориву системи протиповітряної оборони велику увагу
приділяла організації ударів по зенітно - ракетних дивізіонах. В Єгипті у
1967 р. ударами авіації було виведено з ладу 25% дивізіонів, у 1969 р. —
42%. З січня по серпень 1970 р. удари по зенітно-ракетним дивізіонам
завдавали 412 ізраїльських літаків. З ладу було виведене п'ять дивізіонів. В
жовтні 1973 р. Сірія і Єгипет втратили 47 ЗРК, в тому числі безповоротні
втрати склали 27 ЗРК. При цьому біля половини ЗРК було знищено
ізраїльськими танками на західному березі Суецького каналу.
Аналізуючи бойові дії ізраїльських ВПС при нанесенні ударів по зрдн,
можна помітити в них два характерних періоди: перший період (з 1967 р.
по травень 1970 р.), коли удари наносилися по одиночним дивізіонам, які
не мали взаємного вогневого прикриття на малих висотах; другий період
94

96.

(червень 1970 р. — травень 1974 р.), коли удари завдавалися по дивізіонам,
що мали взаємне вогневе прикриття.
В перший період для нанесення удару по зрдн призначалося 2-4 літака
типу «Фантом» або «Міраж», задача яких полягала в тому, щоб потай
підійти до дивізіону і раптовим ударом вивести з ладу станцію наведення
ракет. Раптовість удару забезпечувалася прольотом літаків на малих і
гранично-малих висотах (50-150 м) з використанням рельєфу місцевості
(гір, кучугур, вадей) для укриття свого маршруту до моменту набору
висоти в 3000-7000 м від дивізіону і активних перешкод. Однак активні
завади застосовувались не завжди, а лише тоді, коли потрібно було
відволікти увагу дивізіону від однієї з ударних груп і прикрити завадами
іншу групу (пару) літаків, що летіла на великій висоті.
Щоб забезпечити собі достатню маневреність при діях з малих висот,
літаки, що виконували завдання виводу з ладу СНР, мали звичайно
обмежений запас боєприпасів і наносили перший удар, як правило,
ракетами. Друга пара літаків (якщо в групі було чотири літака) або другий
літак (якщо в групі була пара літаків) наносили бомбовий удар.
Після виводу з ладу СНР до дивізіону звичайно підходили групи
винищувачів-бомбардувальників у складі 8-12 літаків з повним бомбовим
навантаженням і з середніх висот здійснювали бомбовий удар по
дивізіону, роблячи декілька заходів. Інколи удари повторювалися. В тих
випадках, коли винищувальна авіація ППО забезпечувала прикриття
виведеного з ладу зрдн, ізраїльська авіація обмежувалася діями тільки
перших груп літаків.
В другий період, діючи вже по угрупованням ЗРВ, що мали систему
вогню на малих висотах (чим забезпечували взаємне вогневе прикриття
дивізіонів), а також значну кількість ПЗРК “Стріла-2” і засобів зенітної
артилерії, ізраїльська авіація намагається доповнити вже перевірені
тактичні прийоми новими.
В основі дій ізраїльської авіації в цьому періоді також залишаються
спроби прориву до намічених дивізіонів невеликих груп (2-4) літаків на
гранично-малих висотах та під прикриттям завад для виводу з ладу систем
наведення ракет і з подальшим ударом більших груп винищувачівбомбардувальників з середніх висот. Крім того, в цьому періоді ізраїльська
авіація намагається приховати основний напрям удару (з одного з флангів)
діями груп, що відволікають з фронту.
Чиняться спроби наносити удари по угрупованню на широкому
фронті з декількох напрямків в секторі до 270 градусів, з флангів і з тилу.
Після цього фронт ударів все більш звужувався, удари наносяться з одного
напряму в секторі до 60 градусів і водночас збільшується щільність
нальоту до 6 літаків у хвилину. Противник переходить до застосування
підвісних контейнерів і постановки завад ударними літаками, а на
95

97.

останньому етапі нальоту застосовує комбіновані завади і наносить удари
протирадіолокаційними снарядами (ПРС) типу «Шрайк».
При відшуканні зенітних ракетних дивізіонів і нанесенні удару
застосовується тактичний прийом використання літака-лідера, тобто політ
пари різнотипних літаків («Міраж» і «Фантом») на малих висотах з
почерговим набором висоти і подальшим її зниженням («хід дельфіна»).
Цей прийом дозволяв вести розвідку дивізіонів і в той же час швидко
відходити з зони видимості станцій наведення ракет і СРЦ, що скорочував
можливості зрдн по обстрілу літаків.
Застосовуючи означені тактичні прийоми, ізраїльська авіація як в
перший, так і в другий період прагнула в усіх ударах створювати кількісну
перевагу в силах на напрямку дій ударних літаків, відшукуючи слабкі
місця в системі вогню. В перший період дій вдавалося створювати значну
перевагу (від 4:1 до 12:1), в другий період ця перевага була вже невеликою
(від 1.5:1 до 6:1). Співвідношення сил при ударах ізраїльської авіації по
зрдн показане в табл. 6.2.
Ізраїльській авіації за час арабо-ізраїльських війн вдалося вивести з
ладу понад 60 зрдн (майже 80% цих зрдн було відновлене). На кожний
виведений з ладу дивізіон потрібно 4 ізраїльських літака, збитих
наземними засобами.
Дата
удару
Кількість Кількість
Співвідноударних стрілявших
шення сил
літаків
зрдн
20.07.69
18
1
1:18
30.06.70
24
6
1:4
05.07.70
14
3
1:4.6
28.07.70
12
3
1:4
15.08.70
8
4
1:2
Таблиця 6.2
Результат удару
Збитих літаків нема.
Зрдн виведено з ладу.
Збито 5 літаків ВПС
Ізраїлю. Виведено з ладу
і пошкоджено 4 зрдн.
Збито
2
літака.
Виведено з ладу 1 зрдн.
Збито 5 літаків. Бомби
скинуті, але втрат зрдн
нема.
Збито 1 літак. Удар не
нанесено. Втрат зрдн - 0.
В 1971 р. по зрдн було зроблене десять пусків ПРС «Шрайк», в
жовтневих боях 1973 р. їх було 210, але лише одним з них була виведена
СНР ЗРК. У 1967 та 1973 рр. мали місце випадки прориву ізраїльських
танків в район бойових порядків ЗРВ, виводу дивізіонів з ладу вогнем цих
96

98.

танків, а також випадки захвату зенітних ракетних комплексів при відступі
арабських військ.
Удари по військах та об'єктах на полі бою. Завдаючи удари по
військах і об'єктах на полі бою, ізраїльська авіація завжди прагнула
забезпечити собі спочатку свободу дій від арабських винищувачів та
зенітно-ракетних військ. У більшості випадків їй це вдавалося (за винятком
бойових дій в жовтні 1973 р.). Завоювавши таким чином повне або
часткове (у певному районі) панування в повітрі, ізраїльська авіація
завдавала удари по наступаючих танкових і мотострілкових частинах, по
артилерійських, мінометних і зенітних артилерійських батареях,
командних пунктах, переправах, інженерних спорудах (позиціях зрдн)
невеликими групами (2-12) літаків з найбільш вигідних для ударів висот.
Група з 6-8 ізраїльських літаків отримувала для удару одну велику
ціль (танковий батальйон, артилерійську батарею), а кожний винищувачбомбардувальник з цієї цілі отримував конкретний об'єкт атаки (танковий
взвод, окремі танки, знаряддя).
Для прикриття району дій винищувачів-бомбардувальників від
можливих атак арабських винищувачів призначалися групи ізраїльських
винищувачів, що чергували як у повітрі, так і на найближчих аеродромах.
Підхід до району бойових дій здійснювався, як правило, на середніх
висотах в складі групи літаків. Удари здійснювались кожним літаком
самостійно. Ударам, як правило, передувала ретельна повітряна розвідка.
У війнах 1948-1949 рр., 1956 р., 1967 р. для захоплення важливих
опорних пунктів противника широко застосовувалася викидка і висадка
повітряних десантів.
В період війни у жовтні 1973 р. при нанесенні ударів по військах,
ведучим бій на передньому краї, ізраїльські літаки діяли з висот 100-500 м,
здійснюючи бомбометання, як правило, з пікірування і пологого
планування. При цьому здійснювались також пуски ракет і велася
стрілянина з гармат.
При нанесенні ударів по артилерійських, мінометних і зенітних
артилерійських батареях, а також по колонам танків літаки підходили до
об'єктів ударів на висоті 50-100 м і зі швидкістю 200-250 м/с, за 2-5 км до
об'єкту удару набирали висоту 1800-2000 м і на кабрируванні з розворотом
скидали бомби або контейнери з кульковими бомбами. Після скидання
бомб літаки здійснювали протиповітряний маневр висотою, швидкістю,
курсом і на малій висоті виходили з зони вогню зенітної артилерії або ЗРВ.
Удари ракетами по зенітних батареях з висот 100-500 м наносилися з
похиленого планування. Кожний літак пускав до 18 ракет. На деякі цілі,
слабо прикриті засобами ЗРВ і ЗА, здійснювалось від двох до чотирьох
заходів літаків, час знаходження літаків над ціллю доходив до 4-8 хвилин.
По цілях, прикритим сильною ППО, удар наносився з одного заходу з
часом перебування над ціллю 1-2 хвилини.
97

99.

Удари по угрупованнях військ завдавалися, як правило, удень з боку
сонця. У 1970 р. Ізраїльська авіація завдавала удари і в темний час доби.
Удари наносилися одиночними літаками поза зонами дії ЗРВ з висот
2000-4000 м. Об'єктами ударів були артилерійські батареї, командні
пункти, колони військ і транспорту на дорогах. Для освітлення об'єктів
ударів з висоти 5000-6000 м скидалися освітлювальні авіаційні бомби, що
освітлювали місцевість в радіусі до 2000 м і мали час горіння 6-6,5 хвилин.
У світлі ночі освітлювальні бомби не застосовувались.
Для надання авіаційної підтримки військам використовувались
вертольоти, озброєні ПТУРС і НУРС. На Єгипетському фронті
застосовувались для поразки танків і артилерійських батарей УРС
«Мейверик», а також протитанкові кумулятивні бомби “Рок-Кай”.
Кумулятивним струмом цих бомб у корпусі танку, у тому числі і Т-62,
пробивався отвір.
Удари по радіолокаційних станціях. Удари по радіолокаційних
станціях радіотехнічних військ ППО займали чимале місце в діях
ізраїльських ВПС. Вони, як правило, передували активним діям
ізраїльської авіації в районі нанесення ударів по наземних цілях або в
районі плануємих повітряних боїв. У 1967 р. ізраїльські ВПС одночасно з
ударами по аеродромам наносили удари по РЛС ППО Єгипту, Сірії і
Йорданії.
У 1969-1970 рр. в ударах по радіолокаційних станціях ППО Єгипту
приймало участь майже 500 ізраїльських літаків, при цьому ці дії були
пов'язані з проведенням у цьому районі в наступні дні повітряних боїв або
ударів по зенітних ракетних дивізіонах. В жовтні 1973 р. ізраїльська авіація
прагнула вивести з ладу основні РЛС ППО Сірії і Єгипту, розраховуючи
завдяки цьому позбавити командні пункти ППО та пункти наведення ва
радіолокаційної інформації про повітряні цілі і свої літаки.
При нанесенні ударів по РЛС враховувалися особливості їх зенітного
артилерійського прикриття: границі зони вогню по висоті і далекості,
кількість та розташування засобів ЗА і ЗПУ. З урахуванням цього як
правило 2-4 літака типу «Фантом» або «Скайхок» інколи на малих висотах,
прагнучи забезпечити раптовість при значному зенітно-артилерійському
прикритті, а інколи на середніх висотах (при наявності на прикритті тільки
ЗПУ) наносили бомбо-ракетний удар по РЛС, а після цього обстрілювали
станцію з гармат. Удари по РЛС звичайно вели до виводу з ладу однієїдвох РЛС на позиції
Мали місце декілька випадків пуску ПРС «Шрайк» по РЛС, однак
ефективність їх виявилася низькою (з ладу була виведена лише одна РЛС).
З метою виводу з ладу і захвату РЛС ізраїльські диверсійні загони
діяли на вертольотах. У складі загону звичайно були дві групи: група
захвату і група забезпечення. Група забезпечення висаджувалася в
районах, звідки можна було очікувати прибуття підкріплення бойовому
98

100.

розрахунку і охороні станції, що захоплювалась, мінувала можливі шляхи
підходу підкріплення і не допускала його в район дії групи захвату. Група
захвату висаджувалася поблизу радіолокаційної станції, атакувала її
охорону і бойовий розрахунок та захоплювала станцію.
Повітряні бої. Ізраїльська авіація в ході локальних війн вела активні
бойові дії проти авіації арабських країн у повітрі, в тому числі повітряні
бої з арабською винищувальною авіацією. У 1956 р. нею було збито
120 єгипетських літаків, втрачено при цьому 9 літаків, у 1967 р. збитих
літаків не було, втрачено 4 літака. У 1968-1970 рр. в повітряних боях було
збито 29 єгипетських літаків, ізраїльські ВПС втратили 42 винищувача
(відносно загальної кількості втрат літаків у повітряних боях однією і
другою сторонами у різні періоди дані у різних джерелах суттєво
відрізняються).
Для знищення арабської авіації в повітрі в ході війни 1973 р.
ізраїльські ВПС створювали спеціальні винищувальні групи з льотного
складу, що мав високу підготовку і досвід повітряних боїв.
В період з 19 по 25 жовтня 1973 р. відбуваються найбільші по своїх
масштабах повітряні бої, в яких приймало участь водночас до
60 винищувачів з обох сторін. Всього в жовтні 1973 р. ізраїльські ВПС у
повітряних боях збили 98 літаків і вертольотів арабських країн, втративши
при цьому 55 літаків і вертольотів. Таким чином, ізраїльською авіацією у
локальних війнах з 1956 по 1973 рр. було збито біля 200 літаків арабських
країн, втрати ізраїльської авіації склали біля 140 літаків, при цьому
більшість літаків була збита в повітряних боях.
На Близькому Сході у 1968-1973 рр. проведено біля 500 великих і
дрібних групових повітряних боїв. В ході їх виявився ряд характерних
особливостей. В повітряних боях використовувались лише літаки «Міраж»
і «Фантом», спеціально споряджені ракетами «повітря — повітря» для
ведення повітряного бою у варіанті винищувача.
Переважаюча кількість повітряних боїв відбувалася на висотах
від 100 до 5000 м. Типові схеми перехватів, відпрацьовувались до початку
бойових дій і були основою для організації повітряного бою. Для ведення
повітряного бою створювалося завжди декілька ударних груп
(прихованих), демонстративні групи (одна-дві) і резерв (у повітрі і на
аеродромах).
Атака противника здійснювалася найчастіше знизу. Вона
забезпечувалася управлінням з командних пунктів і літаків-ретрансляторів,
а також наявністю бортових радіолокаційних прицілів, що дозволяли
робити пошук цілі і пуск УРС з приниженням відносно цілі до декількох
кілометрів. Для забезпечення атаки знизу значна частина літаків (групи
нарощування зусиль) виконувала політ на малих висотах в щільних
бойових порядках поза зоною радіолокаційного спостереження арабських
РЛС.
99

101.

Навмисне розмикання групи у маневреному повітряному бою на пари
і одиночні літаки в поєднанні з діями груп нарощування зусиль знизу
ставило часто арабських льотчиків у невигідне положення. Вони в цій
обстановці повинні були або переслідувати одну з груп переважаючими
силами і втрачати з виду інші групи, або вести бій окремими літаками. В
тому і другому випадку збільшувалася небезпека для арабських льотчиків
бути зненацька атакованими знизу.
Демонстративними діями спеціальних груп винищувачів на висотах
4000-6000 м у напрямку аеродромів базування арабської авіації
створювалися вигідні для ізраїльської авіації умови ведення повітряного
бою, бо групи арабських винищувачів, намагаючись перехопити
ізраїльські літаки, злітали з найближчих аеродромів і при наборі висоти
добре проглядались ізраїльськими РЛС. Групи нарощування зусиль (ударні
групи) або резерв, що створювався завжди у складі 4-8 літаків,
здійснювали раптову атаку арабських літаків знизу.
У тих випадках, коли не досягалася раптовість удару або існувала
чисельна перевага на стороні арабських винищувачів, ізраїльські
винищувачі уникали повітряного бою. Винищувачі-бомбардувальники,
споряджені авіабомбами для нанесення ударів по наземних об'єктах, також
уникали зустрічей з арабськими винищувачами.
Для атак арабських винищувачів-бомбардувальників, що наносили
удари по ізраїльських сухопутних військах, часто здійснювались атаки
ізраїльських винищувачів з «засад». В «засаду» звичайно виділялося до
ланки літаків «Міраж», або «Фантом» з підвісними баками підвищеної
місткості. Групи арабських винищувачів зв’язувались діями груп,що
відволікають. Удари з «засад» здійснювались, як правило, тоді, коли
арабські літаки вже виробили значну частину палива. Бойові порядки
«засадних» груп були звичайно розімкнуті, часто застосовувався
тактичний прийом «кліщі».
В ході повітряних боїв відмічалося застосування УРС і НУРС класу
«повітря-повітря» на зустрічних курсах з приниженням відносно цілі,
однак результати свідчать про недостатні навики ізраїльських льотчиків
при виконанні стрільб у передню на півсферу повітряній цілі.
Більш детально тактика дій винищувачів при веденні повітряних боїв
у цей період викладена у розділі 7.
Висновки
Бойові дії ізраїльської авіації на Близькому Сході показали її важливу
роль для досягнення мети війни. Ізраїльська авіація своїми бойовими діями
виявила вагомий, а в деяких випадках вирішальний вплив на завоювання
панування в повітрі, на хід і наслідки війни в цілому.
100

102.

Організаційна структура ізраїльських ВПС дозволяла їм швидко і
гнучко реагувати на зміни в обстановці, створювати в тактичній ланці при
веденні повітряних боїв і нанесенні ударів по наземних цілях достатньо
сильні групи різного призначення (ударні, прикриття, резерву,
відволікаючі). При діях в парі і групі компенсувати слабкі сторони одних
типів літаків сильними сторонами других, лагодити до початку бойових
дій ці групи в складі авіаескадрилій та авіа бригад.
Принципи, покладені в основу тактики ізраїльських ВПС, та окремі
тактичні прийоми виявилися життєвими і дозволили ізраїльській авіації
забезпечити за собою ініціативу у веденні бойових дій проти авіації і ППО
арабських країн, нерідко вводити їх в оману відносно істинних намірів
своїх дій.
Ізраїльські ВПС в ході локальних війн безупинно удосконалювали
тактику бойових дій з урахуванням можливостей нових технічних засобів
розвідки і управління, зброї та боєприпасів, наявності укриття для літаків і
бойової техніки, з урахуванням сильних та слабких сторін системи ППО
арабських країн.
Ізраїльські ВПС в усіх війнах починаючи з 1948 р. і до 1970 р.,
використовуючи величезну матеріальну і воєнну допомогу США, вели
бойові дії проти порівняно слабкого противника. Бойові дії в другій
половині 1970 р. та в жовтні 1973 р. показали, що, зіштовхнувшись із
зростаючими силами протиповітряної оборони і ВПС арабських країн, з
їхніми діями, що удосконалювались, ізраїльській авіації усе складніше
було володіти повітряним простором, не добившись при цьому знищення
основних сил арабських ВПС та протиповітряної оборони.
101

103.

Розділ 7. Тактика винищувальної авіації у локальних війнах
1950-1975 рр.
7.1. Загальна характеристика бойових дій
Винищувальна авіація, здійснюючи протиповітряну оборону об'єктів і
військ, вела активні бойові дії і була в локальних війнах одним з основних
засобів знищення повітряного противника. Протягом розглянутого періоду
винищувальна авіація КНДР, ДРВ, Єгипту, Сірії збила близько
600 ворожих літаків.
Кількість винищувальної авіації в ході локальних воєн у всіх країнах
збільшилася в кілька разів. Під час війни в Кореї кількість винищувачів
зросла за два роки з 202 до 635, тобто в 3 рази, за час війни на Близькому
Сході, у Єгипті і Сірії в 3-4 рази, за час війни в ДРВ - у 5 разів.
На озброєнні частин винищувальної авіації прорадянських країн були
літаки типів Як-9П, Ла-9, Ла-11, МіГ-15, МіГ-15біс, МіГ-17, МіГ-19,
МіГ-21 різних модифікацій. Тактико-технічні дані літаків приведені в
табл.7.1.
Винищувальна авіація КНДР і ДРВ вела бойові дії в дуже важких
умовах, що характеризувалися постійною значною кількісною перевагою
авіації противника, слабко розвинутою аеродромною мережею,
недостатністю досвідченого льотного складу. Але і в цих умовах у Кореї в
повітряних боях було збито 104, а в ДРВ — 350 американських літаків.
Результати повітряних боїв у локальних війнах з 1965 по 1973 рік
приведені в табл.7.2.
З табл. 7.2 видно, що винищувальна авіація ДРВ має кращі результати
бойових дій у порівнянні з результатами бойових дій винищувальної авіації
арабських країн. Вони були досягнуті за рахунок:
- вмілого і повного використання всіх можливостей своїх винищувачів;
- урахування слабких сторін американських літаків;
- за рахунок здійснення раптових атак по ударних літаках;
- застосування тактичної хитрості;
- відмовлення від ведення повітряного бою при кількісній перевазі на
стороні американських винищувачів;
- за рахунок попереднього планування бою;
- високої морально-психологічної підготовки льотного складу.
На зниження ефективності бойових дій винищувальної авіації Єгипту
в 1956—1970 р. вплинуло те, що вона вела бої в основному з
винищувальною авіацією прикриття, а не з ударними групами ізраїльських
ВПС, керування бойовими діями винищувачів мало серйозні недоліки,
морально-психологічна підготовка льотного складу була нижче, ніж у
в'єтнамських льотчиків.
102

104.

Таблиця 7.1.
Тактико-технічні характеристики винищувачів ВПС КНДР, ДРВ, Єгипту,
Сірії, які брали участь у локальних війнах 1950 - 1973 рр.
ТИПИ
ОСНОВНІ
ЛІТАКІВ
ХАРАКТЕРИСТИКИ
Ла - 9
Ла - 11
МіГ-15
МіГ-15
біс
МіГ-17
МіГ-19
(Китай)
МіГ-21
Назва та потужність двигуна
АШ82фн;
1630 к.с.
АШ82фн;
1630 к.с.
РД - 45ф
ВК-1;
2700 кг
Вк-1ф
2700 кг
2 х ТРДФ
по
3250 кг
ТРДФ
Р-11-Ф300,
5 700 кг
Максимальна швидкість
(км/г; на висоті)
670
3 350
674
6 200
1 023
6 000
1 034
6 000
1145
3000
1 540
10 000
2 175
11 300
Практична стеля, м
10 800
10 250
15 000
15 500
16 500
17 900
17 500
Час підйому на висоту, хв/м
4.9_
5 000
4.6_
5 000
4.3_
8 000
4.9__
10 000
Дальність польоту (км)
на висоті (м)
1 385
5 000
2 550
4 900
1 900
12 500
1 200
10 000
1 165
10 000
1 090
10 000
1 230
9 000
4 х НС-23с
3 х НС-23с
2 х НС-23,
1 х Н-37
1 х Н-37,
2 х НР-23
2 х ГШ23,
1 х Н-37
3 х 30
2 х Р-3С,
1 х ГШ-23
-
-
200
200
500
500
500
Озброєння
Бомбове навантаження, кг
103
8__
17 500

105.

Результати повітряних боїв у локальних війнах з 1950 по 1973 р. (за
даними іноземних джерел, які суттєво відрізняються):
ДРВ
1965-1973
Повітряних боїв
480
Збито ЛА
Втрати
Співвідношення
350
134
2,6:1
АРЄ
1956-1973
Даних
нема
59
196
1:3,3
Арабські
країни1973
432
55
128
1:2,3
Таблиця 7.2.
Індія
Корея
1971 1950-1953
Даних
30
нема
16
104
10
1,6:1
-
США у В’єтнамі втратили 8612 літаків (3720 літаків і 4892 вертольотів),
при цьому над ДРВ безпосередньо було збито 1095 літаків та вертольотів.
Результати відбиття ударів авіації США та Ізраїлю винищувальною
авіацією ДРВ і АРЄ у 1969-1972 рр.
Характеристики бойової
діяльності авіації
Кількість бойових
літако-вильотів авіації
США та Ізраїлю
Кількість бойових
літако-вильотів ва ДРВ
(АРЄ)
Загальне
співвідношення бойових
літако-вильотів
Кількість повітряних
боїв
Кількість збитих
винищувачами літаків
США та Ізраїлю
Таблиця 7.3
Над ДРВ у 1972
Над АРЄ у 1969-1970
51850, у тому числі
2814 в грудні
10000, у тому числі
86,5% з метою
нанесення ударів
823, у тому числі 52 в
грудні
-
63:I
-
201
50
90, у тому числі 7 в
грудні
29
У табл.7.3 приведені результати відбиття ударів американської та
ізраїльської авіації винищувальною авіацією ДРВ і АРЄ в 1969—1972 рр.
З таблиці видно, що внесок винищувальної авіації у відбиття
масованих ударів американської авіації на об'єкти ДРВ у 1972 р. був
незначним. За 1972 рік американська авіація зробила над ДРВ близько
52 тис. літако-вильотів, а винищувальна авіація ВНА виконала тільки
823 вильоти, у грудневих боях — 52 вильоти проти 2814 літако-вильотів
американської авіації. У грудневих боях було збито тільки
104

106.

7 американських літаків (9% літаків, знищених усіма способами ППО і
ВПС), при цьому загублено три своїх винищувачі.
Однією з причин такого положення була низька боєздатність ва ВНА
(до бойових дій могло бути притягнуто тільки 26% від загального числа
бойових літаків).
У 1969—1970 р. ізраїльська авіація в ході бойових дій проти Єгипту
зробила близько 10 тис. бойових літако-вильотів. З них близько 87%
зробила для нанесення ударів по військах і об'єктам, більш 1100 літаковильотів для ведення розвідки. В той же час єгипетська авіація відбила
всього один удар двох літаків «Скайхок», збила один з них, не збила
жодного ізраїльського розвідника, втратила в повітряних боях 57 своїх
літаків, збивши при цьому 29 ізраїльських винищувачів. Це пояснюється
серйозними
недоліками
в
організації
бойового
використання
винищувальної авіації командуванням ВПС і ППО Єгипту.
7.2. Організація винищувального авіаційного прикриття в системі
протиповітряної оборони
Організація винищувального авіаційного прикриття об'єктів і військ у
різних державах мала як загальні риси, так і особливості, характерні для
тієї чи іншої держави.
У Кореї з жовтня 1950 р. винищувальне авіаційне прикриття
здійснювала Об'єднана повітряна армія (ОПА) у складі від трьох до семи
дивізій на різних етапах війни. У ДРВ цю задачу виконували винищувальні
авіаційні полки, підпорядковані командуючому ВПС.
У Єгипті і Сірії винищувальна авіація організаційно входила до
складу ВПС, але винищувальні авіаційні бригади оперативно були підлеглі
командирам дивізій ППО для виконання завдань по відбиттю ударів авіації
противника.
У Кореї для відбиття масованих ударів американської авіації по
основних об'єктах значна частина авіації виділялася для знищення
противника на далеких підступах, що підвищувало ефективність бойових
дій ва, але вимагало чіткої їхньої організації.
Передбачалося подальше ешелонування ва при відбитті масованих
ударів: один-два вап у складі передової групи, два-три авіаполки складали
ударну групу. До одного вап виділялося для безпосереднього прикриття
ударної групи, до двох-трьох авіаескадрилій — для вільного «полювання»
у складі пар і ланок. До двох авіаполків призначалося в резерв.
Резерв призначався для нарощування сил, відбиття ударів раптово
з'явившихся груп винищувачів-бомбардувальників противника, а також
для прикриття посадки винищувачів після виконання бойового завдання.
Обов'язково передбачалося виділення на кожнім аеродромі сил для
105

107.

виключення блокування аеродромів, а в тому випадку, якщо противнику
вдавалося блокувати аеродром, - для його деблокування.
У ДРВ основні зусилля винищувальної авіації були зосереджені на
прикритті міст Ханоя і Хайфона, військових і промислових об'єктів,
розташованих у центральних і північних провінціях країни.
Головною задачею винищувальної авіації було знищення найбільш
небезпечних при нанесенні ударів цілей, тобто ударних літаків, і в першу
чергу літаків В-52, що несли найбільше бомбове навантаження.
З огляду на вкрай невигідне для в'єтнамських винищувачів
співвідношення сил, при організації бойових дій передбачалося
обов'язкове використання раптовості при всіх способах бойових дій.
Бойові задачі планувалося виконувати з положення чергування на
аеродромі, з положення чергування в повітрі, з «засідок» на землі, з
«засідок» у повітрі. При виконанні бойових задач в окремих випадках
планувалися демонстративні дії.
При організації бойових дій винищувачів розрахунок робився на
потайливе зближення із противником, на атаку і забезпечення пуску ракет
з мінімально припустимих відстаней, на негайний вихід з атаки з таким
розрахунком, щоб знищити літак противника першою ракетою.
При організації бойових дій винищувачів Єгипту і Сірії не виділялася
особливим образом задача першочергового знищення ізраїльських
бомбардувальників. Бойові задачі планувалося виконувати з положення
чергування на аеродромі і з положення чергування в повітрі. Єгипетські
ВПС усього лише кілька разів застосовували введення в бій винищувачів з
«засідок» на землі та у повітрі.
7.3. Організація управління і наведення
У ході локальних воєн система управління і наведення винищувальної
авіації безупинно удосконалювалася. Це удосконалювання здійснювалося
на підставі інтенсивного впровадження радіолокаційної техніки,
покращення системи зв'язку, розширення мережі пунктів наведення,
підвищення якості підготовки бойових розрахунків КП і ПН по мірі
придбання ними бойового досвіду.
У Кореї в 1950—1951 рр. централізоване керування бойовими діями
винищувальної авіації здійснювалося з КП командуючого ОПА. Однак
тверда централізація керування авіацією навіть при її нечисленності
сковувала ініціативу командирів дивізій, усувала їх від керівництва боєм
підлеглих їм частин.
До 1952 р. склад авіації ОПА збільшився більш ніж у два рази,
американська авіація стала все частіше діяти дрібними групами на
широкому фронті. Усе це заставило відмовитися від твердої централізації
управління з КП ОПА, і з 1952 р. здійснюється його часткова
106

108.

децентралізація. Це підвищило відповідальність командирів дивізій і
позитивно позначилося на результатах бойових дій.
Крім КП ОПА малися командні пункти ВПС КНА і КНДР, чотири
допоміжних пункти управління (ДПУ), вісім візуальних постів інформації
та один парний радіотехнічний пост. Зв'язок КП ОПА з ДПУ, візуальними
постами і радіотехнічним постом здійснювався по радіо.
На КП командуючого ОПА для управління винищувачами малися стіл
управління, стіл нічного наведення і стіл управління другим ешелоном. На
КП мався виносний індикатор РЛС П-20.
Радіолокаційне забезпечення бойових дій здійснювалося за
допомогою РЛС типу П-20, П-3, П-ЗА, П-8, Ліда-4, Ліда-313, СКО і СОН
типу ЛВ, СОН-2, СОН-ЗК, СЦР-584, радіо прожекторних станцій типу
РАП-150, НРЗ типу РЦ-127А и НРЗ-1. Бойові дії винищувачів
забезпечувалися чотирма-п'ятьма РЛС, що включалися в залежності від
повітряної обстановки, що складається.
Для забезпечення надійного виявлення літаків противника на
максимальних дальностях, виявлення мало висотних цілей, а також
точного виміру висоти в умовах гірського рельєфу широко практикувалося
попарне розміщення РЛС: позиція для однієї РЛС вибиралася на вершині
пануючої над навколишньою місцевістю сопки, а друга РЛС розміщалася в
долині біля підніжжя сопки. Перша станція забезпечувала далеке
виявлення і виявлення мало висотних цілей, друга — ліквідувала провали
радіолокаційного поля, досить точно вимірювала висоту цілей і
забезпечувала наведення винищувачів.
Комбінована дислокація РЛС дозволяла заповнити недоліки одних
станцій, викликані особливостями позиції і навколишньої місцевості,
перевагами інших. Для успішного управління винищувачами на командних
пунктах і пунктах управління важливо було знати точну кількість літаків
противника в групі, тип літаків, а також момент скидання винищувачами
підвісних баків.
Своєчасне отримання цих даних дозволяло командиру розкрити задум
противника і вжити необхідних заходів по відбиттю удару. Досягненням
операторів РЛС було те, що вони навчилися виявляти момент скидання
баків як своїми винищувачами, так і літаками противника, а також
визначати кількість і тип літаків по конфігурації і характеру пульсацій
відбитого від цілі сигналу.
Серйозну допомогу в управлінні авіацією робила інформація,
отримувана від пунктів радіоперехоплення. Цінність її значно
підвищувалася, якщо вона надходила на КП авіаційних командирів вчасно
і її вдавалося спів ставити з даними радіолокаційних станцій.
Управління бойовими діями винищувальної авіації в ДРВ, Єгипті і
Сірії було жорстко централізованим. Командуючим ВПС і ППО
приймалося рішення на застосування винищувальної авіації, що
107

109.

доводилося до командирів полків (бригад) і пунктів наведення. З 1969 р. у
Єгипті рішення на застосування винищувальної авіації в інтересах ППО
могли самостійно приймати командири дивізій ППО.
У ДРВ роль командирів полків зводилася до керівництва польотами та
до визначення часу підйому винищувачів, якщо воно не визначалося з
ЦКП. Наведення винищувачів здійснювалося в основному в районах
базування, тому що пункти наведення знаходилися в 40-50 км від основних
і запасних аеродромів, а командні пункти полків - поблизу від аеродромів.
Для управління винищувачами, що діють з «засідок»,
використовувалися літаки-ретранслятори. Винищувачі виводилися в район
імовірної появи американських літаків і здійснювали там подальший
пошук.
Для наведення винищувачів на малих висотах і в умовах сильних
перешкод радіотехнічним засобам РТВ в умовах гарної видимості
використовувалися пости візуального спостереження, на яких знаходилися
штурмани наведення з радіостанцією для зв'язку з літаком. Система постів
візуального спостереження була відома льотному складу.
У Єгипті роль командирів винищувальних авіаційних частин по суті
справи також зводилася до керівництва польотами і наведенню
винищувачів на ціль в тих випадках, коли ЦКП (ДПУ) ВПС ставили їм
задачі по наведенню. Система пунктів наведення в Єгипті була розвинута
погано, що негативно позначилося при організації бойових дій на малих
висотах, тому що ЦКП і КП авіаційних частин були вилучені від районів
ведення повітряних боїв на значні відстані (70-150 км) і не мали даних про
повітряну обстановку на малих висотах від власних чи найближчих РЛС, а
дані по мало висотним цілям від системи РТВ надходили на КП зі значним
запізнюванням (2-4 хв.), що вело до істотних помилок в прийняті рішення
та наведенні.
7.4. Бойові дії винищувальної авіації вдень
На характер бойових дій винищувальної авіації головний вплив
робили наступні фактори:
- співвідношення сил;
- тактика противника і тактика винищувальної авіації;
- порівняльні льотно-технічні характеристики своїх винищувачів і
літаків противника;
- можливості систем управління і наведення;
- рівень підготовки льотного складу.
Бойові дії винищувальної авіації в Кореї велися протягом усієї війни
при співвідношенні сил приблизно 2:1 на користь авіації США.
108

110.

Порівняння льотно-технічних характеристик літаків МіГ-15 і F-86
показало, що літак F-86 мав гірші характеристики по швидкопідйомності,
практичній стелі і міцності конструкції.
Максимальна горизонтальна швидкість літаків була приблизно
однакова. Літак F-86 перевершував літак МіГ-15 у горизонтальному
маневрі.
Перевага літака МіГ-15біс забезпечувала можливість ведення
успішного бою при рівних силах і навіть з переважаючими силами
противника, а використовуючи переваги у вертикальному маневрі, виходити з бою при несприятливих умовах.
Зустріч з винищувачами F-86 найчастіше відбувалася на зустрічнопересічних курсах, повітряний бій літаків МіГ-15 з літаками F-86
будувався на використанні кращої вертикальної швидкості на усіх висотах.
В усіх випадках льотчики на літаках МіГ-15 прагнули мати перевагу над
противником у висоті. При втраті швидкості і раптових атаках противника
одиночні літаки МіГ-15 виконували різкі еволюції зі зміною напрямку і
висоти.
У ході війни американці часто застосовували «заслони» (до 100 і
більш винищувачів) з метою недопущення винищувачів ОПА в район дій
бомбардувальників, а також виділяв групи винищувачів для їхнього
безпосереднього прикриття. Широко застосовувалися ешелоновані й
одночасні дії на широкому фронті з використанням винищувачамибомбардувальниками малих висот.
Винищувальна авіація ОПА для відбиття ударів противника
найчастіше злітала з положення чергування на аеродромі, що
забезпечувало своєчасне її зосередження в потрібному районі, не
скорочувало радіуса дій і часу ведення повітряного бою, а також дозволяло
виконувати бойові задачі з найменшою витратою сил.
Відбиття ешелонованих ударів противника здійснювалося в наступній
послідовності. Після виявлення літаків противника негайно один з полків
поэскадрильно піднімався в повітря і поэскадрильно виходив у район
Пхеньяна, зав'язував повітряний бій з винищувачами «заслону»,
створюючи тим самим умови для нанесення удару по бомбардувальникам.
Для відбиття удару бомбардувальників через дві-три хвилини після
зльоту першого авіаполку в повітря піднімалося чотири-п'ять
авіаескадрилій інших авіаполків, а потім ще дві-три ескадрильї. Цими
силами наносився удар по бомбардувальникам, відбивалися атаки
винищувачів при підході до району бою, а також здійснювалося взаємне
прикриття при виході з бою. Боротьбу з одиночними винищувачами
противника, що здійснювали вільне «полювання», вели дві-три групи по
чотири літака МіГ-15.
Під час війни в Кореї бойові порядки реактивних винищувачів
будувалися ешелонованими по фронту, у глибину і по висоті. Ланка
109

111.

звичайна діяла в бойовому порядку «фронт літаків», при цьому пари
ешелонувалися в глибину і по висоті. Відома пара слідувала з
приниженням на 100-200 м при діях на малих висотах і з перевищенням на
таку ж висоту при діях на середніх і великих висотах.
Бойовий порядок ескадрильї складався з двох груп: ударної і
прикриття (по одній ланці в групі). Група прикриття на малих висотах
йшла на 200 м нижче ударної, а на середніх і великих — на 200—400 м
вище.
Авіаційний полк при пошуку повітряного противника найчастіше діяв
у бойовому порядку «змійка ескадрилій». Дві ескадрильї входили в ударну
групу, одна — у групу прикриття. В ударній групі інтервали між
ескадрильями були 600—800 м, а ланки в ескадрильях з метою
забезпечення свободи маневру ешелонувалися по висоті на 100—300 м,
інтервали між ланками і парами скорочувалися.
У групі прикриття інтервали між ланками і парами були більш
розчленованими. Звичайно ескадрилья в групі прикриття мала бойовий
порядок «фронт ланок» з інтервалами між ланками 1500—2000 м та з
перевищенням відомої ланки над ведучим до 500 м. Такий бойовий
порядок полку забезпечував його швидке перебудування для бою, взаємне
вогневе прикриття, зоровий зв'язок у групі, управління і свободу маневру.
Полк у бойових порядках «пеленг» і «колона ескадрилій» діяв тоді,
коли він цілком входив до складу ударної групи.
У 1952 р. у зв'язку з діями противника дрібними групами на
широкому фронті бойові порядки стали ще більш розосередженими по
фронту та ешелонованими по висоті. Такі бойові порядки більш надійно
забезпечували прикриття ударних груп від раптових атак противника, а
також не дозволяли його дрібним групам скувати боєм великі групи
винищувачів МіГ-15.
У тому ж році застосовувалася ланка із шести літаків, бойовий
порядок якого звичайно являв собою «клин пар» чи «змійку пар» з
перевищенням відомих пар на 300-400 м.
Бойовий досвід показав, що шестилітакова ланка володіє сильною
вогневою могутністю, добре керована і здатна наносити чуттєві удари
противнику навіть при веденні бою з переважаючими силами. Однак ці
переваги виявлялися тільки при гарній злітаності і взаємодії пар.
Управління ескадрильями в повітрі командиром полку зводилося до
організації своєчасного виявлення повітряного противника і зближення з
ним у найбільш вигідному бойовому порядку. Перед боєм командир полку
вказував варіант бойових дій і давав наказ на атаку.
Він підтримував постійний зв'язок із КП, отримував інформацію про
повітряну обстановку, що дозволяло йому приймати подальші рішення на
перегрупування сил, введення в бій резервів. Вихід з бою дозволяв тільки
командир полку.
110

112.

У зв'язку з тим, що зайві розмови по радіо ускладнювали керування
підрозділами в бою, право на передачу по радіо мали тільки ведучі груп, а
інші екіпажі — тільки в особливих випадках.
Перший повітряний бій, який поклав початок тривалій повітряній
війні у В’єтнамі, відбувся 2 квітня 1965 року. У ньому приймали участь
винищувачі двох поколінь: американські надзвукові F-4 і північно
в’єтнамські дозвукові МіГ-17.
Американці констатували: літаки МіГ-17 навіть при їх обережному
використанні мали такі успіхи, що примушували нас впроваджувати
відповідні заходи, поперед над усе здійснювати прикриття ударних груп
бомбардувальників і розробляти інші способи бойових дій відповідно
обставинам.
Бойові дії винищувальної авіації ДРВ велися при перевазі
американської авіації (у 10-15 разів). Порівняння льотно-технічних
характеристик літаків «Фантом» і МіГ-21, а також результати бойових дій
показують переваги МіГ-21 над «Фантомом». Перевага МіГ-21 над F-4 у
маневреності зростає на великих висотах, на висотах 4000—5000 м
маневрені властивості цих літаків приблизно однакові.
Порівняння
льотно-технічних
характеристик
американського
одномісного палубного винищувача А-8Е та МіГ-17 і результати бойових
дій показують, що А-8Е перевершував МіГ-17 по швидкості і
вертикальному маневрі, але уступає МіГ-17 у горизонтальному маневрі.
В ході бойових дій у В'єтнамі вперше застосовувалися самонавідні
ракети «повітря-повітря». У 1966 р. американські льотчики випустили по
винищувачах ДРВ 43 ракети, дев'ять (21%) з який потрапило в ціль;
в'єтнамські льотчики випустили по американських літаках 46 ракет,
16 (35%) з них вразили цілі.
Винищувачі ДРВ брали участь у відбитті ударів американської авіації
з квітня 1965 р. до грудня 1972 р. У 1965 р. в'єтнамські льотчики вели
бойові дії на літаку МіГ-15, провели 20 повітряних боїв, у ході яких було
збито 15 американських літаків і загублено чотири своїх. Бойові дії велися
в умовах, коли суцільне радіолокаційне поле було тільки на висоті 4000 м і
забезпечувалося воно переважно РЛС метрового діапазону.
З 1966 р. у повітряних боях беруть участь винищувачі МіГ-21.
Перший повітряний бій винищувачі МіГ-21 провели 23.04.1966 р.
Слід окремо відзначити, що бойові дії у В’єтнамі стали бойовим
хрещенням для літака Міг-21 – одним із найбільш вдалих винищувачів у
світі 60-70-х років. З 1959 по 1983 роки його було вироблено більше 10000
одиниць, за цей період серійно випускалось понад 15 модифікацій. Всі
льотчики Варшавського Договору пройшли через нього і відмічають добрі
маневрені характеристики. На 2003 рік на озброєнні різних країн їх ще
залишалося понад 3000. Наприкінці 90-х років ДКБ ім. А. Мікояна провело
заходи щодо модернізації цього літака – поставлена нова авіоніка, нова
111

113.

РЛС “Копье”(дальність виявлення цілі – 60 км, можливість супроводу 6
цілей та ураженням двох із них), надав таким чином йому можливості
вести бойові дії у локальних війнах та конфліктах початку 21 століття.
По мірі зростання повітряних боїв американські льотчики все в
більшій мірі відчували недоліки застосованої ними тактики.
Не підтвердилась думка про безумовні переваги швидкісних
багатоцільових літаків порівняно з винищувачами противника. Прийшлось
розраховуватись за помилкову думку про те, що маневреність,
характеристики керованості і розгону мало впливають на наслідок
повітряного бою. Також невірним був висновок, що керована ракета
здатна замінити льотчика, який може самостійно орієнтуватися і
змінювати положення літака у повітряному бої.
За цей період проведено 147 повітряних боїв, у ході яких збито 119 (в
інших джерелах ця цифра не підтверджується) американських літаків і
загублено 86 винищувачів ДРВ (сім, з них збиті своїми засобами). У
1966 р. в'єтнамські винищувачі після ударів американської авіації по
складах ПММ у районі Ханоя і Хайфона (червень 1966 р.) стали
здійснювати чергування в повітрі, що істотно вплинуло на збільшення
кількості перехоплень повітряного противника. Збільшилося число
повітряних боїв.
У цей період проявилася майстерність в'єтнамських льотчиків,
підвищилася активність винищувальної авіації, особливо на літаках
МіГ-21. Так, за шість місяців 1968 р. на літаках МіГ-21 було проведено
40 повітряних боїв і збито 25 американських літаків у порівнянні з
15 повітряними боями і 15 збитими американськими літаками за цей же
період 1967 р. В'єтнамські льотчики навчилися здійснювати раптову атаку
зверху і знизу (більшість атак було здійснено зверху). У 1968 р. із загальної
кількості загублених американських літаків 86% було збито раптовими
атаками з задньої на півсфери чи зверху на одній висоті і 14% — атаками
знизу.
МіГи спрямовували свої атаки по ударних групах бойового порядку,
долаючи чисельні винищувальні заслони. І лише при необхідності
вступали в бій з прикриттям, так як літаки без бомб не являли загрози для
захищаємих ними об’єктів. Сувора цільова спрямованість у діях
винищувачів була необхідною в умовах нерівноваги сил у повітрі.
У боротьбі із завантаженими бомбами F-105 ефективними виявились
навіть дозвукові, але виключно маневрені МіГ-17. “... При прориві ППО, писав журнал “Aviation week”, - наші ударні літаки були особливо
уразливими, коли летіли з вантажем бомб. Великий лобовий опір та
необхідність економити пальне у польоті на малій висоті вводили
обмеження по швидкості, яка не перевищувала 890 км/г.
МіГ-17 у таких умовах був здатний доказати свою перевагу. Легкі та
поворотливі літаки розташовувались на малій висоті на ближніх підступах
112

114.

до об’єктів удару і очікували підходу основної групи, маскуючись на фоні
місцевості. Ще до моменту збільшення швидкості літаками F-105 вони
швидко набирали висоту, зближувались з ними і відкривали вогонь із
гармат.
Підійти до важкого F-105 на малу відстань льотчику МіГ-17
дозволяли невеликий надлишок швидкості, добра приємистість та
правильне обрання рубежу початку атаки ...“
Тактика, яка застосовувалась МіГами, заставила американців
створити ще одну групу прикриття, яка зайняла місце попереду та знизу
ударної. При підході до цілі літаки цієї групи збільшували швидкість,
висовувались уперед і, виявив МіГ-17, пускали ракети на зустрічних
курсах. Імовірність влучення у цьому випадку була низькою, але такий
прийом примушував іноді льотчиків МіГ-17 відмовлятись від атак.
Радіолокаційний приціл в'єтнамські льотчики застосовували рідко,
тому що його застосування виключало раптовість атаки в зв'язку з тим, що
американські літаки мали станцію кругового виявлення РЛС. Крім того,
швидкоплинність повітряного бою не завжди давала можливість
скористатися радіолокаційним прицілом.
До недоліків, що виявились у ході ведення бойових дій у ці роки,
відноситься несвоєчасний підйом винищувачів і висування їх у район цілі,
а також боязке використання для наведення індикаторів кругового огляду.
Кількість зустрічей в'єтнамських винищувачів з американськими літаками
в цей період складало 25%.
У 1969—1971 рр. винищувальна авіація ДРВ вела бойові дії в
основному по знищенню безпілотних і пілотованих розвідників, а також по
відбиттю ударів американської авіації в південних провінціях країни.
У 1969 р. винищувальною авіацією було збито 13 американських
безпілотних літаків. Бойові дії велися черговими екіпажами, безпілотні
літаки-розвідники були знищені як на висотах 250-1000 м, так і на висоті
16 000 м.
У 1970—1971 рр. проведено 13 повітряних боїв, збито сім
американських літаків і вертольотів, загублено шість винищувачів ДРВ.
У 1972 р. винищувальна авіація ВНА діяла при відбитті найбільших за
усю війну масованих ударів американської авіації, у тому числі
стратегічних бомбардувальників В-52, по об'єктах ДРВ. Умови бойових
дій для ва ДРВ склалися украй важкі. До грудня американська авіація
практично вивела з ладу всі аеродроми ва. У цих умовах довелося діяти
одиночними літаками і парами, здійснюючи одиночні вильоти з руліжних
доріжок, із ґрунтових аеродромів, на які літаки доставлялися вертольотами
Мі-6. Крім того, якщо в минулі роки винищувачі ДРВ вели бої в основному з
американськими бомбардувальниками, то в 1972 р. їм довелося вести бої із
силами прикриття бомбардувальників.
113

115.

У грудні 1972 р. кількість нічних вильотів американської авіації
складало 45% від загального, а в складі ва ДРВ було всього 13 льотчиків,
підготовлених до дій вночі в простих і складних метеоумовах.
Складна завадова обстановка не дозволяла забезпечити достатньої
точності наведення винищувачів. Усе це серйозно позначилося на
результатах бойових дій ва ДРВ. У 1972 р. ва ВНА провела 201 повітряний
бій, збила 90 американських літаків, у тому числі два В-52, втратила при
цьому 54 літака і 15 льотчиків.
Незважаючи на вкрай тяжкі умови ведення бойових дій, роль
винищувальної авіації в знищенні американської авіації за 1972 р.
підвищилася в порівнянні з минулими роками. Якщо за період з 1965 по
1971 рік ва ВНА збила 7,6% від загального числа американських літаків,
знищених військами ППО і ВПС, то в 1972 р. винищувальною авіацією
було збито вже 12% літаків. Винищувачі ВНА сміливо і раптово атакували
американські літаки, збивали їх, як правило, першою ракетою.
90 американських літаків у 1972 р. були збиті з першої атаки, 81 з них —
першою ракетою.
Однією з особливостей бойових дій винищувальної авіації ВНА в
1971—1972 рр. було те, що радіолокаційне поле американських РЛС
забезпечувало їм спостереження повітряного противника майже над усією
територією ДРВ. У цих умовах для забезпечення потайності дій і
раптовості атаки політ винищувачів у район цілі здійснювався на висоті
100-300 м, тобто поза радіолокаційним полем американських РЛС.
Скидання підвісних баків і набір висоти на форсажному режимі
здійснювався на близькій відстані від цілі, після чого зближення з ціллю і
її атака здійснювалися на великій швидкості.
Крім цього, для введення американців в оману щодо дійсних намірів
ва ВНА в повітря піднімалася демонстративна група винищувачів, що
направлялася в район дій противника на висотах 6000-10000 м. Найчастіше
застосовувався бойовий порядок «пеленг пар» з дистанцією між літаками
400-600 м і інтервалом 50-100 м. Ланка звичайно застосовувала бойовий
порядок «пеленг пар» чи «колона пар» з дистанцією між парами
800-1000 м і інтервалом 200-250 м.
В свою чергу, командування ВПС США признавало помилки і з
свого боку:
Недооцінка противника. Колишній командуючий 7-ю повітряною
армією у В’єтнамі генерал Мом’єр писав: ,,Комбінація засобів ППО
Північного В’єтнаму значно відрізнялась від тої, яку ми зустрічали у
минулих війнах. Об’єднання під загальним керівництвом зенітної
артилерії, комплексів ракет “земля-повітря” і винищувачів надавало
противнику можливість використовувати кожний із цих засобів з
найбільшою ефективністю. Окрім того, починаючи з 1966 р. нам стали
протистояти сучасні літаки МіГ, які отримували інформацію від
114

116.

радіолокаторів дальнього виявлення. Після цього проблема спостереження
наших літаків та перехвату їх МіГами значно спростилась. Ми зустрілись з
новими прийомами, протиставити яким що-небудь було важко. Понад усе
це стосувалось наведення МіГів на наші літаки із задньої на півсфери з
великою точністю і використання різниці у швидкостях між
завантаженими бомбами ударними літаками та озброєними спеціально для
ведення бою винищувачами”.
Американський генерал Г. Сімлер відгукнувся відносно противника
наступним чином: “Я хочу нагадати історикам, що ми несемо втрати у
таких обставинах, коли північно в’єтнамці обороняються на повну силу
своїх можливостей. Зустріч із сучасною ППО, складною і страшною,
вартувала нам 450 літаків, які були збиті тільки наприкінці 1966 року.
Умови у повітрі постійно змінюються і потребують від нас максимальних
зусиль. Завдяки невеликим розмірам району бойових дій засоби ППО
діють з перекриттям, що збільшує їх ефективність та живучість”.
Недостатня підготовка льотного складу до ведення бою. До агресії
проти В’єтнаму американські льотчики-винищувачі (також як і радянські)
навчались головним чином перехвату одиноких бомбардувальників –
носіїв ядерної зброї. Льотчик здійснював майже програмний політ,
підпорядковуючись командам автоматизованої системи наведення. Його
кваліфікація визначалась умінням точно водити літак по приладам,
застосовувати зброю за допомогою радіолокаційного прицілу, злітати та
сідати у складних метеоумовах.
За оцінкою західних фахівців, усе це майже не згодилось у ході війни
у В’єтнамі та на Близькому Сході. Від льотчика потрібні були у першу
чергу якості пілотажника і стрілка, уміння взаємодіяти у групі, приймати
самостійні рішення у швидкоплинній повітряній обстановці. Підказка з
землі часто була відсутньою, тому що зустріч з противником відбувалась
поза межами зони контролю КП або в умовах інтенсивних перешкод.
Реальні обставини заставляли вирішувати такі складні тактичні задачі,
яким не надавалось певного значення у мирний час. “Мала” війна надала
великі уроки.
Бойові дії єгипетських і сірійських винищувачів у 1970—1973 рр.
велися в основному при співвідношенні сил авіації 1:1 чи з незначною
перевагою тієї чи іншої сторони в різні періоди війни. Винищувальна
авіація ВПС, виконуючи завдання по протиповітряній обороні військ і
об'єктів, вела в основному бої з тактичними винищувачами «Міраж» і
«Фантом» на винищувачах МіГ-21 різних модифікацій.
Винищувальна авіація Єгипту з 1968 по 1970 рік провела
50 повітряних боїв, у ході яких було збито 30 ізраїльських літаків,
загублено при цьому 60 єгипетських винищувачів, у тому числі в 1970 р.
було загублено 33 єгипетських літака, а збито 12 ізраїльських
винищувачів. У восьми боях перемогу одержали єгипетські льотчики,
115

117.

чотири бої закінчилися безрезультатно, у п'ятьох — втрати були однакові,
33 бої закінчилися з перевагою ізраїльських винищувачів.
Повітряні бої велися на висотах від 100 до 8000 м, середня тривалість
бою 3,5 хв., максимальна — 6 хв. Усі повітряні бої були груповими,
половина з них проведена в складі двох ланок і більш.
Максимальна кількість одночасно піднятих у повітря винищувачів —
двадцять два.
Характерно, що зі збільшенням кількості літаків, що брали участь у
боях, співвідношення втрат росло на користь ізраїльської авіації.
Основні причини порівняно великих втрат єгипетської винищувальної
авіації криються в шаблонній тактиці єгиптян, неправильному розміщенню
сил винищувачів, що чергували, як правило, в межах радіолокаційного
поля ізраїльських РЛС.
Обстановка, у якій зав'язувався повітряний бій у 1969—1973 рр., була
майже завжди однакова. У період дій ізраїльських штурмовиків по
єгипетських військах одна-дві ланки «Міражів» утворювали заслон в
одному-двох районах. Кількість «Міражів» визначити було важко, тому що
частина з них знаходилася на малій висоті поза зоною видимості
єгипетських РЛС. Командування єгипетських ВПС із початком дій
ізраїльських штурмовиків піднімало в зони чергування одну-дві ланки
МіГ-21, як правило, на висоту 5000 м і вище. Зони чергування «Міражів» і
МіГів відстояли одна від одної на 60-70 км. У цій обстановці єгипетське
командування займало вичікувальну, пасивну позицію, а ізраїльське
командування стало першим створювати умови для досягнення потайливої
атаки МіГів, використовуючи наступні тактичні прийоми:
- «виманювання» МіГів у зони подальше від місця їхнього базування;
- імітацію хибного напрямку удару;
- розсічення бойових порядків МіГів;
- потайливе введення в бій ударної групи після зав'язування бою
демонстративною групою та інші.
В наслідок пасивних дій єгипетського командування більшість
повітряних боїв кінчалося на користь ізраїльських винищувачів, а їхні
штурмовики також виконували завдання без впливу по них єгипетських
винищувачів. Подібні помилки робилися і сірійським командуванням
ВПС.
В ході повітряних боїв у жовтні 1973 р. істотних змін у результатах
повітряних боїв не відбулося. У цей період авіацією Єгипту і Сірії було
збито в повітряних боях 55 ізраїльських літаків і вертольотів, у тому числі
25 «Фантомів», арабські країни втратили в повітряних боях 128 літаків, у
тому числі 101 МіГ-21.
116

118.

7.5. Бойові дії винищувальної авіації вночі
Бойовий досвід ведення бойових дій вночі в основному був
отриманий винищувальною авіацією КНДР і ДРВ. У Кореї такі дії велися з
використанням літаків Ла-11 і МіГ-15, що не мали бортових
радіолокаційних засобів пошуку і прицілювання. Ця обставина накладала
серйозний відбиток на організацію і ведення бойових дій. Бойові дії уночі
велися з використанням можливих у той час способів з таким розрахунком,
щоб американські бомбардувальники підлягали безупинному впливу
спочатку на далеких, а потім на найближчих підступах до об'єкта, після
цього безпосередньо в районі об'єкта і, нарешті, при відході від об'єкта.
У 1953 р. із загальної кількості винищувачів, що були підняті для
бойових дій уночі, 60% діяли на далеких і ближніх підступах до об'єкта
(перша зона), до 20% - у районі об'єкта (друга зона) і до 20% — на
маршрутах відходу бомбардувальників від об'єкта (третя зона).
Для дій на далеких підступах виділялися найбільш підготовлені
екіпажі, що виходили до маршрутів проходження бомбардувальників на
відстані від об'єкта до 200 км, де здійснювали вільне «полювання». Такі
відстані районів вільного «полювання» дозволяло, по-перше, здійснювати
наведення винищувачів за даними радіотехнічних засобів до початку
впливу перешкод з боку противника, що він звичайно починав створювати
з відстаней у 70-100 км від об'єкта, по-друге, забезпечувати досить
тривалий вплив винищувачів на противника.
Для дій на ближніх підступах створювалися зони пошуку,
розташовані в 40-50 км від світлових прожекторних полів (СПП). У цих
зонах здійснювалося баражування винищувачів по витягнутому еліпсі,
велика вісь якого була перпендикулярна передбачуваному маршруту
польоту бомбардувальників. Наведення винищувачів на цілі здійснювалося
також за даними радіотехнічних засобів.
Третя зона бойових дій була організована для знищення
бомбардувальників при їхньому виявленні і висвітленні зенітними
прожекторами у СПП. Винищувачі, призначені для дій у зонах СПП,
баражували біля границь прожекторного поля в зонах пошуку. Зони
пошуку вибиралися поблизу основних об'єктів, що прикриваються, над
характерними орієнтирами з урахуванням заходу бомбардувальників по
навігаційній системі «Шоран». Зони позначалися радіонавігаційною чи
світловою крапкою. У кожну зону направлялося до трьох винищувачів,
ешелонованих по висоті на 300-500 м. Пошук у своїй зоні винищувачі
здійснювали в залежності від можливого напрямку польоту
бомбардувальників. Звичайно це був політ по «вісімці», розташованої
перпендикулярно передбачуваному курсу польоту бомбардувальників.
При виявленні бомбардувальників радіотехнічними засобами і
визначенні можливого напрямку їхнього польоту винищувачі виводилися з
117

119.

зони очікування, а потім з інтервалом в одну-півтори хвилини «потоком»
чи «ланцюжком» — на зближення з ціллю. Винищувачі послідовно
виводилися в задню на півсферу бомбардувальника, при виявленні
атакували його, після чого виходили з бою і поверталися на аеродром чи у
зону очікування. Звичайно вироблялося одне наведення на ціль.
Пошук противника вночі на літаку, що не має радіолокаційного
прицілу, і особливо в складних метеоумовах, є важкою задачею для
льотчика.
Американська авіація в 1953 р. почала переходити до нанесення
ударів вночі в складних метеоумовах із забезпеченням прикриття
бомбардувальників винищувачами F-94 і F-80, які баражували в районі
бойових дій. Це вимагало від командування винищувальною авіацією
більш чіткої організації бойових дій, забезпечення таємності зльоту і
посадки, додаткової підготовки екіпажів літаків МіГ-15 до дій у складних
метеоумовах.
Успіх нічних бойових дій багато в чому залежав від якості
радіолокаційної інформації, тобто від її своєчасності і точності, від якості
роботи командного пункту, що здійснював наведення, від розмірів
світлових прожекторних полів, а також від уміння льотчика
використовувати демаскуючі ознаки літаків противника, засобів ураження
винищувача, погодних умов. У нічних повітряних боях льотчики ОПА
виявляли велику майстерність, мужність і холоднокровність. Це сприяло
успішному виконанню бойових задач.
Бойові дії винищувальної авіації вночі в ДРВ, Єгипті і Сірії носили
обмежений характер. Нічні дії велися одиночними літаками МіГ-21, як
правило, з положення чергування на аеродромі. У 1972 р. американська
авіація різко збільшила кількість нічних вильотів, довівши їх до 12000,
в'єтнамські льотчики зробили тільки 46 вильотів, збивши при цьому два
В-52 (один з них було таранено).
Кількість винищувачів, підготовлених для бойових дій уночі, було
дуже мало. Так, у грудні 1972 р. у ДРВ до нічних дій у простих і складних
метеоумовах було підготовлено лише 13 льотчиків, у САР в 1973 р. — 20.
Висновки
Винищувальна авіація в ході локальних війн у 50-70-ті роки показала
високі бойові можливості по протидії ударам авіації. Високі моральнобойові якості льотного складу і перевага в льотно-технічних
характеристиках винищувачів над винищувачами противника були
основними факторами, що забезпечували перемогу в повітряних боях.
Успішні бойові дії по відбиттю ударів стратегічної, тактичної й
авіаносної авіації, що мала сильне винищувальне прикриття, були
можливими тільки при наявності системи інформації про повітряного
118

120.

противника, що забезпечувала командні пункти і пункти наведення
необхідними даними про цілі, які діють на будь-яких, у тому числі і малих,
висотах із запізнюванням інформації не більше ніж на 30 с, незалежно від
ступеня перешкод радіоелектронним засобам, з достатньої для наведення
винищувачів точністю.
Наявність на літаку власної надійної апаратури виявлення повітряних
цілей сприяло успішному виконанню бойових задач винищувачами, однак
цією апаратурою льотний склад користався рідко.
Бойовий досвід підтвердив необхідність сполучення централізованого
управління з ЦКП із ініціативними діями командирів з'єднань ППО (ва) і
частин по прийняттю рішення на підйом винищувачів, а також по їхньому
наведенню і управлінню діями в повітряному бої.
При відбитті масованих нальотів авіації, діючої дрібними групами на
широкому фронті, централізація управління не завжди доцільна.
Недоцільно також обмежувати право командирів частин і з'єднань на
підйом винищувачів у випадку раптових ударів противника.
Створення допоміжних пунктів управління (ДПУ) у ході війни в Кореї
було викликано необхідністю радіолокаційного спостереження за
противником і управління винищувачами на далеких підступах до об'єктів,
що обороняються. Однак вони здебільшого займалися інформацією
основного КП про повітряну обстановку і недостатньо використовували
свої можливості по управлінню винищувальною авіацією (ва).
У той же час у ході війни на Близькому Сході відсутність ДПУ в
районах інтенсивних повітряних боїв негативно позначалося на їхньому
результаті. Управління і наведення надійніше всього здійснювати як з
командних пунктів, так і з заздалегідь розгорнутих і забезпечених
необхідною інформацією про повітряного противника мережі пунктів
наведення, у тому числі і повітряних. Допоміжні пункти наведення
доцільно розгортати для рішення раптово виникаючих задач, а також на
тих напрямках, де мережа існуючих ПН по своїх можливостях не в змозі
забезпечити необхідну кількість наведень.
Бойові порядки, розосереджені по фронті, висоті та у глибину
показали гарні результати при пошуку літаків противника. Правильно
організований пошук сприяв успішному проведенню повітряного бою.
Складність маневру в повітряному бої не дозволяла зберегти спочатку
прийнятий загальний порядок групи винищувачів, що вступила в
повітряний бій із противником. Група в повітряному бої часто розпадалася
на ланки і пари. Ця обставина зажадала від командирів підрозділів (ланок і
пар) уміння організувати і вести бій своїх підрозділів в інтересах усієї
групи.
Збільшення зони повітряного бою та ускладнення маневру в
груповому повітряному бої привело до того, що командир такої групи, як
ескадрилья і полк, не в змозі спостерігати за своїми підрозділами. Це
119

121.

зажадало повного використання радіо засобів для безупинного керування
своїми підрозділами в повітряному бої.
Бойове застосування в Кореї ланок із шести літаків підвищило
ефективність повітряних боїв як з винищувачами, так і з винищувачамибомбардувальниками противника, однак в Індокитаї і на Близькому Сході
шести літакова ланка не застосовувалася.
Уміння спланувати, організувати і вести груповий маневрений
повітряний бій з американськими й ізраїльськими винищувачами в значній
мірі визначило успіх бойових дій винищувальної авіації в ході локальних
воєн. У рішенні цих питань винищувальна авіація ДРВ знайшла
правильний шлях і при 10-15-кратній перевазі американської авіації
нанесла їй втрати, які у 2,5 рази перевищували власні.
Винищувальна авіація арабських країн, незважаючи на 1,5-кратну
кількісну перевагу, не зуміла домогтися переваги над ізраїльською
авіацією і втратила в повітряних боях 1968—1973 р. приблизно у 2,2 рази
більше літаків, ніж противник.
120

122.

Розділ 8. Тенденції розвитку тактики повітряного бою у 70-і роки
Для чіткого визначення змін, які стались у повітряному бої, доцільно
розглянути його по етапам. До основних етапів повітряного бою фахівці
відносять:
- пошук;
- зближення;
- атака;
- ближній маневрений бій (у випадку зриву першої атаки);
- вихід із бою.
Кожний з цих етапів є досить важливим і нехтування жодним з них
веде до негативних наслідків.
8.1. Пошук
Здатність виявити та упізнати ціль при активному її пошуку впливає
на характер повітряного бою у тому числі і на початкову його фазу. При
виявленні противника на великій відстані з’являється можливість зайняти
вигідне тактичне положення і здійснити “кидок” - швидко набрати
швидкість, необхідну для зближення, або збільшити висоту, тобто уже у
цій обстановці отримати початкову перевагу. Таким чином, складовими
елементами пошуку є виявлення і опізнання повітряної цілі.
У ВПС різних країн були відпрацьовані певні правила пошуку для
одиночного екіпажу та групи винищувачів. Так, американські льотчики у
Кореї використовували правило ”циферблату годинника”, яке було звісним
і під час другої світової війни. Про виявленого противника льотчик
доповідав: “На двох (трьох) годинах вище (нижче) …., дальність …”.
Льотчик "Сейбра" мав можливість вести круговий огляд. А льотчик і
оператор Фантому “… мали годинник, який показував лише від дев’яти до
трьох”. Це означало, що на відміну від "Сейбра" у фантома огляд з заду
був закритим і льотчик був спроможним вести пошук цілі тільки у
передній напівсфері.
Екіпаж літака, який був розроблений виключно для перехвату
швидкісних неманевруючих цілей, був “схований” у фюзеляж. На думку
конструкторів і замовників не потрібно було робити фонарь кабіни з
можливістю гарного огляду: усе рівно догнати фантома ніхто не міг, а
ведення маневреного бою тактика того часу виключала.
Але у В’єтнамі фантом переслідували і наздоганяли, більш того,
заставляли вести ближній повітряний бій, хід якого у тому числі залежав і
від можливостей огляду повітряного простору з кабіни, а також
можливості контролю за маневруючим противником. Для того щоб
своєчасно виконати захисний маневр, потрібно було якомога раніше
виявити атакуючого противника. Льотчику повинні були допомогти
121

123.

бортовий радіолокатор та спеціальний пристрій захисту хвоста. Однак
система оповіщення не відокремлювала цілі на фоні землі, система “свійчужий” надійно не пізнавала ціль, а система запобігання сигналізувала про
кожний літак, який попадав у зону її дії, у тому числі і про свій.
Після того як у перших боях було збито два своїх літака, американські
льотчики перестали довіряти недосконалому обладнанню і встановлювали
належність виявленої цілі візуально. Для цього необхідно було підпускати
противника на відстань, яка відповідала гостроті свого зору. Таким чином,
переваги радіолокаційного пошуку не використовувались у повній мірі.
Однак на допомогу льотчику прийшли наземні і повітряні пункти
управління,
які
контролювали
обстановку
більш
надійними
радіолокаційними засобами. Важливу роль мала своєчасна інформація, яка
надавалась по радіо.
У невідкладних випадках інформація була командною, тобто
винищувач розвертався у бік противника і йому надавалась відстань до
останнього. Сектор пошуку звужувався до мінімуму, ймовірність
виявлення та розпізнання підвищувались. Наземний командний пункт усе
глибше втілювався в область повітряного бою і рішуче впливав на способи
його ведення. Ще до моменту виявлення льотчиком противника бойовий
розрахунок на підставі аналізу повітряної обстановки давав цілевказівку та
доцільний варіант зближення.
Після отримання інформації про противника льотчик починав
зближення не відразу, а виконував спочатку маневр для забезпечення
таємності задуму або миттєвості нападу. Це досягалось різноманітними
прийомами, у тому числі зниженням на малу висоту, виводом
демонстраційної групи на траверз противника і т. д. Таким чином, активні
дії, які входили у план бою, починались ще до початку зближення. Саме
цим і обґрунтовувався висновок про необхідність вважати першим етапом
пошук, від наслідків якого залежав успішний початок бою.
Таким чином, відповідальність за пошук вже порівну розподілялись
поміж льотчиком і пунктом наведення, оскільки засоби пошуку літака і
наземна система оповіщення та наведення мали різні можливості по
виявленню цілі і встановленню її належності. Високий рівень взаємодії і
розподілу обов’язків поміж ними визначав успіх першого етапу бою.
Способи ведення пошуку почали розподілятись на способи пошуку
над своєю територією та на способи пошуку у повітряному просторі
противника. У першому випадку винищувачі, які виконували завдання
прикриття військ та об’єктів, знаходились під контролем своїх
радіолокаційних засобів. Екіпаж літака входив у загальну систему пошуку
і отримував інформацію до моменту виявлення ним противника. У
льотчика було досить часу для аналізу обстановки та прийняття рішення.
Пошук значно ускладнювався, коли льотчик попадав у повітряний
простір противника і виходив при цьому за межі свого радіолокаційного
122

124.

поля. Тут ролі змінювались: противник використовував усі наземні і
повітряні засоби пошуку, а нападаючий - лише свої бортові радіолокаційні
системи. Ініціатива в обранні раціональної тактики належала стороні, яка
тримала оборону, і якщо нападаюча сторона не застосовувала інтенсивні
перешкоди (РЕП).
Досвід показав, що для успішного ведення пошуку, як елементу
повітряного бою, потрібно не тільки своєчасно виявити противника.
Винищувачі повинні також витримувати бойовий порядок згідно
обставинам і режиму польоту. Можна першим отримати інформацію, але
не мати з цього ніякої вигоди, тому що зайнята при пошуку позиція або
невелика швидкість польоту не дозволяють одразу розпочати зближення, а
за втрачені секунди противник встигає перехопити ініціативу. У локальних
війнах підтвердилось значення візуального пошуку.
Як враховувались за кордоном зміни відносно тактики пошуку ?
Виконувався вибір оптимального варіанту пошуку в залежності від
характеру виконуваного завдання. Особливо ретельно розподілялись
обов’язки поміж екіпажами і групами винищувачів, яким належало діяти
за межами свого радіолокаційного поля. Розглядались наступні способи
пошуку:
- наземний радіолокаційний пошук після отримання з землі даних про
координати противника;
- самостійний радіолокаційний пошук;
- візуальний пошук.
При плануванні бою встановлюються рубежі радіолокаційного
виявлення, впізнання та вступу у візуальний контакт з противником.
Визначаються рубежі отримання інформації про противника. До
виходу у зону пошуку льотчик повинен отримати і оцінити дані системи
наземних і повітряних передових постів. Потім повинні поступити
цілевказівки від наземних РЛС системи управління для обрання режиму
роботи бортового радіолокатору. І тільки після захвату цілі прицілом і
початком її автоматичного супроводження починається зближення із
конкретним противником. Планом польоту визначаються дії льотчика по
веденню пошуку на кожному із перелічених рубежів. Чи може повітряний
бій розпочатись одразу із зближення, тобто з другого утапу? Може, саме
так, як і пошук не обов"язково повинен приводити до зав'язки повітряного
бою (льотчик повинен бути готовим вступити в бій з будь-якого режиму,
пропускаючи дії на попередньому).
8.2. Зближення
Зближення, за досвідом повітряних боїв другої світової війни,
характеризувалось як маневр, який виконується з початку виявлення
противника до заняття найбільш вигідної для атаки позиції. В умовах,
123

125.

коли атака не виконувалась одразу, зближення могло бути тривалим, але з
виконанням вимог таємності. Якщо обставини не дозволяли запобігти
таємності, винищувач наближувався миттєво, використовуючи запас
швидкості та висоти.
Таким чином, потайність і миттєвість - два основних елементи
цього етапу повітряного бою.
Вони цілком зберегли своє значення у повітряних боях надзвукових
винищувачів у локальних війнах. Однак способи зайняття найбільш
вигідної для атаки позиції змінились. Іншим став зміст цього етапу, тому
що умови для миттєвого зближення покращились, а для забезпечення
потайності - погіршились.
На етапі зближення вимагалось забезпечення реальної переваги над
противником у лишку тяги і зайняття за рахунок цього сприятливої
позиції.
У відповідності з цими вимогами винищувач після виявлення
противника повинен мати певний рівень енергії, щоб забезпечити миттєве
зближення.
У зв’язку з цим у процесі патрулювання винищувачі ешелонувались
по висоті. Виявленого противника атакувала верхня група, яка збільшувала
швидкість при зниженні. Якщо для ешелонування не вистачало сил, літаки
здійснювали політ із змінним профілем.
Надзвукові літаки при патрулюванні ешелонувались, не змінюючи
профіль польоту і займали висоту оптимальну для пошуку противника.
При цьому вони витримували навколо звукову швидкість польоту найбільш сприятливу для маневрування і швидкого розгону за рахунок
вмикання форсажного режиму роботи двигунів.
Не приводячи викладок, яких багато в різних джерелах, можна
сказати, що головним технічним показником, який забезпечує миттєвість
зближення з противником, є висока тягоозброєність літака.
Таким чином, головними факторами, які безпосередньо впливали на
миттєвість зближення, були велика дальність виявлення противника і
висока тягоозброєність літака.
Якщо радіолокатор винищувача “бачить” дальше, ніж бортова РЛС
противника, і літак має кращі здібності по розгону (більший лишок тяги),
можливості виграшу другого етапу значно підвищувались .
Для того, щоб реалізувати технічні переваги літака, важливим була ще
і тактична майстерність льотчика та організований контроль за діями
противника з землі (робота пункту управління).
Фахівці вважають, що тільки правильне урахування цих чотирьох
факторів - дальність виявлення, тягоозброєність літака, тактичний
вишкіл льотчика, надійність системи управління - давали право надіятись
на досягнення миттєвості як першого елементу успішного зближення з
противником.
124

126.

Другий елемент зближення - потайність. Під цим визначенням
розуміють комплекс заходів, які лишають противника можливості
отримати точні дані про повітряну обстановку. Як свідчить досвід минулих
війн, не виявлене противником зближення закінчувалось, як правило,
результативною атакою.
Засоби досягнення потайності на етапі зближення надзвукових літаків
значно змінились. Маскування на фоні хмар та сонця, використання
темного часу доби вже не могли забезпечити несподіваного нападу на
противника. Повітряний простір, у якому велись бої, проглядався
наземними радіолокаційними станціями. Перехват низько летючих цілей
поза зоною спостереження РЛС був можливим лише над своєю
територією.
Як же досягти потайності зближення і не розкрити задуму бою,
знаходячись під спостереженням противника ?
Іноземні фахівці відмічали, що це можливо тільки після попереднього
планування бою і визначення оптимального варіанту дій відповідно
конкретним обставинам. А обставини могли бути зрозумілими, якщо були
точні відомості про характер радіолокаційного поля противника.
Використання лише природних умов для маскування іноді просто
неможливо. Так було на Близькому Сході, де здебільш безхмарна погода і
рівнинна місцевість. Головна увага для досягнення потайності у цих
умовах приділялась раціональній побудові груп винищувачів перед боєм.
Перед бойовий порядок був компактним, літаки розташовувались у строю
на мінімально можливих дистанціях і інтервалах. Свобода маневру
обмежувалась в інтересах дотримання радіолокаційного маскування.
Полягались не на те, що противник не виявить винищувачі у повітрі, а
на те, щоб не дати йому своєчасно розгадати задум бою: на екранах РЛС
противника щільний бойовий порядок спостерігався як одна помітка, і
оператор був не спроможній розпізнати характер розташування сил
противника.
Але для вступу в бій, перед початком зближення, бойовий порядок
ешелонувався по висоті і розмикався у глибину. Тільки після цього
оператор РЛС по розділу міток на екрані міг визначити тактичні групи
винищувачів та задум їх дій.
З метою досягнення потайності зближення перешикування із перед
бойового порядку у бойовий виконувалось якомога пізніше. Вихід на
позицію для атаки починався з мінімально можливої відстані від
противника, швидкість при цьому збільшувалась до розрахункової.
Іноземні фахівці підкреслювали, що по швидкості перешикування
винищувачів у ході зближення визначався ефект миттєвості, а по малюнку
перешикування – ефект потайності. Уміння розставляти сили перед боєм
так, щоб почати стрімке зближення із сектора, який погано проглядався
противником, відображувало тактичну зрілість авіаційних командирів.
125

127.

Однак застати противника зненацька тільки маневром потай було
можливо лише у тому випадку, якщо маневр був нестандартним і заставляв
противника вирішувати не звісну йому задачу. Відновлювати прийоми
потайного зближення у кожному послідуючому бої було неможливо. Тому
частіше
ставились
перешкоди
радіолокаторам
противника
та
радіоперешкоди по каналам управління винищувачами.
Перешкоди ставились як за допомогою спеціальних літаків так і з
наземних станцій у момент перешикування бойового порядку. Тимчасово
втративши контроль за повітряною обстановкою розрахунки КП і ведучі
груп лишались функції керівників. Втрата управління могла бути
нетривалою і неповною, але навіть хвилинного розгублення іноді
вистачало для здійснення потайного зближення.
8.3. Атака
Атака - це безпосередній вогневий вплив на противника після виходу
літака на дистанцію ефективного застосування зброї.
Щоб вести прицільний вогонь, льотчику потрібно було зафіксувати
літак у прямолінійному польоті.
Атака як вирішальний етап бою вміщувала грубу наводку зброї на
ціль, уточнення прицілювання та ведення вогню на поразку. Успіх атаки
готувався на попередньому етапі повітряного бою - зближенні.
Раптовість та бажання уразити противника з першої атаки були
головними принципами повітряного бою, а по відношенню до самої атаки її головними елементами. Не дивлячись на маневрений характер
повітряних боїв у другій світовій війні, більшість збитих літаків було
уражено з першої атаки і лише чверть - після другого або третього заходу
на ціль.
У повітряних боях у В’єтнамі та на Близькому Сході це
співвідношення змінилось мало. Правда, збільшився відсоток збитих
літаків з першої атаки і стала майже неймовірною третя атака.
Наслідки боїв з участю надзвукових літаків, за думкою іноземних
фахівців, показують, що досягти раптовості стало складніше, але її
наслідки стали більш важкими для противника.
У тактиці винищувачів ДРВ під час війни у Південно-Східній Азії
велике значення мав фактор своєї території. Американські літаки, які
здійснювали нальоти на Ханой і Хайфон, у більшості випадків
здійснювали пошук своїми силами, не дочікуючись отримання достовірної
інформації.
Окрім того, оглядові радіолокатори, якими були обладнанні повітряні
командні пункти, були малоефективні при пошуку та виявленні низько
летючих цілей. Ці обставини використовували північно в’єтнамські
винищувачі, які взяли на озброєння тактику ретельно підготовлених
126

128.

миттєвих атак. Тільки активний захист, пов’язаний із нанесенням
уразливих ударів, був спроможним принести успіх при чисельній перевазі
противника у повітрі.
Журнал “Інтеравіа” писав: “… ВПС США зустріли могутню протидію
системи ППО Північного В’єтнаму. Ескадрильї винищувачів ДРВ не
використовували способи масованого відбиття нальотів американської
авіації, а періодично вводили свої сили у бій, суворо дотримуючись вимог
обставин. Є думка, що застосування тактики підготовлених і миттєвих атак
протягом певного відрізку часу були основним фактором, які забезпечили
успіх країні, що витримала оборону …”.
Журнал писав, що результативними були ті атаки, проти яких
американські льотчики не встигали запобігти відповідних контрзаходів.
Це траплялось частіш усього на етапі польоту, коли літаки ще знаходились
у щільному бойовому порядку, до розімкнення над ціллю.
“…Коли противник змінив свою тактику, стало важче
використовувати чисельну перевагу літаків F-4. Винищувачі МіГ-21 від
ближніх маневрених боїв перейшли до атак фантомів із задньої на
півсфери із застосуванням ракет, які пускались на швидкостях відповідно
М=1.2. Така тактика, яка базувалась на високій майстерності льотчиків,
була досить ефективною. Відмінно організована система наведення
дозволяла у найбільшій мірі використовувати раптовість. Крейсерська
швидкість F-4, які прикривали ударні групи, досягала лише 900 км/г, тому
короткі удари на догоні проводились противником із найменшим ризиком
для свого літака …” - так писав журнал “Aviation week”.
Успіх цього прийому пояснюється тим, що ракетна атака була
підготовлена потайним і миттєвим зближенням. Сам прийом був
неочікуваним для противника, тому йому було важко одразу знайти міри
захисту. Окрім цього, певну роль мав фактор введення убій нової техніки
та зброї. До цього американські льотчики зустрічались лише з
винищувачами МіГ-17, які не могли розвивати надзвукову швидкість у
бою.
Мета повітряного бою потребує від атаки не тільки раптовості, але і
ефективності. Роль раптовості визначається наслідками атаки, а на
наслідок бою вона впливає через основні його елементи - маневр і вогонь.
Обрання способу атаки залежало від можливостей зброї винищувача.
Ракетна атака була ефективною лише при виконанні досить жорстких
вимог до режиму польоту. Це пояснювалось тим, що керовані ракети класу
“повітря–повітря” мали обмеження по мінімальній відстані пуску - близько
1000 м - для дотримування безпеки, в іншому випадку неконтактний
підривач був здатний підірвати боєголовку поблизу від носія.
Перевантаження у момент пуску не повинно було перевищувати 2.5
одиниць. А це означало, що успішною могла бути лише атака по
противнику, який знаходився майже в “статичному” стані. Його маневр з
127

129.

перевантаженням більше 2.5 виводив атакуючого винищувача за межі
можливого застосування ракет.
Якими способами було можливо раптово атакувати противника, який
отримував від радіолокаторів інформацію про повітряну обстановку ? Це
питання вирішувалось у повітряних боях на Близькому Сході. Якщо для
досягнення потайності зближення і збереження задуму бою було потрібно
застосувати перед бойові і бойові порядки, то раптова атака була можлива
лише при перешикуванні самого бойового порядку.
Новим у тактиці повітряного бою фахівці визнавали зміну задач, які
виконували групи різного тактичного призначення. Виходячи з цього, у
протиборстві надзвукових винищувачів у бій першою вступала
демонстративна група, яка була повинна забезпечити умови для
проведення раптової атаки ударній групі. Іноземні фахівці виділяли три
тактичних прийоми, які частіше від інших застосовувались при
демонстрації хибних намірів: розподіл бойового порядку противника,
утягти його за собою у район розташування ударної групи і розмикання
ланки на пари по напрямку і висоті після імітації лобової атаки.
Розщеплення бойового порядку противника на зустрічних курсах і з
великою швидкістю робилось для того, щоб ударна група змогла атакувати
відірвавшихся від строю одинокі літаки противника. Як правило,
залишившись без підтримки одинокі льотчики не вели активних дій і
намагались швидше відшукати своїх, забуваючи про захист.
Утягнення противника у район розташування ударної групи звалось
провокуванням на переслідування. У процесі переслідування противник
слідкував тільки за маневрами демонстративної групи, розраховуючи
атакувати її більшими силами. Однак з наміченого планом бою рубежу у
бій вступала ударна група. Вона наносила атаку знизу, поза межами зони
контролю радіолокаторів противника.
Іноді після хибного лобового зближення демонстративна група
розмикалась для роз’єднання бойового порядку противника, який був
повинен розподіляти сили для бою з двома демонстративними групами.
Ударна група у цьому випадку нарощувала зусилля однієї з них,
створюючи чисельну перевагу і вступаючи в бій у самий сприятливий для
нанесення ракетного удару момент. Якщо могутності удару не вистачало,
зусилля атакуючих нарощувала група резерву, яка знаходилась або у
загальному бойовому порядку, або у зоні патрулювання за межами
досяжності засобів ППО противника. Підтримка частіш усього була
потрібна при зриві раптової атаки та зав’язуванні маневреного бою, у
якому шанси сторін порівнювались.
Таким чином, способи атак, які застосовувались надзвуковими
винищувачами, визначалось з більшого бажанням приспособити літаки і
зброю, які призначались для перехвату, до ведення маневреного бою.
Обмеження, які мали ракети “повітря-повітря” по відстані пуску і
128

130.

перевантаженню, заставили ретельно готувати атаку і переглянути
співвідношення допоміжних і ударних сил у бою не на користь останніх –
пише у своїй книзі “Истребители меняют тактику” В. Бабич.
Ударна група вже не намагалась мати перевищення у висоті перед
боєм з основною групою противника, а навпаки, займала нижній ешелон у
бойовому порядку, ховаючись під зоною спостереження радіолокаторів
противника. У відповідності з вимогами раптовості атака наносилась у
більшості випадків вже не зверху, а знизу, із сектору, який найгірше
проглядався противником. Тягоозброєності у винищувачів вистачало для
того, щоб не втрачати швидкості у процесі атаки з набором висоти.
Не обов’язковим стало виділення в ударну групу більшої частки сил
ескадрильї. Могутність зброї настільки зросла, що стали більш думати за
точність атаки, ніж про зосередження вогню на її напрямку, що було
обов’язковим для винищувачів із гарматною зброєю .Таким чином, зусилля
на удар, його забезпечення і підтримку розподілялись порівну.
Для успішного завершення третього, у більшості випадків
вирішального етапу повітряного бою поміж надзвуковими винищувачами,
була потрібна ретельна підготовка льотного складу на землі. Майже
обов’язковим став розіграш різних варіантів групового бою, визначення
посильних завдань групам різного тактичного призначення, порядку
взаємодії, встановлення рубежів вводу в бій та напрямки атак.
8.4. Ближній маневрений бій
Військові фахівці за кордоном сьогодні розглядають два найбільш
імовірних варіантів початку ближнього маневреного бою:
- перший: після зриву ракетної атаки, коли льотчик продовжує
переслідування маневруючого противника;
- другий: коли противник зненацька з’явився на невеликій відстані, з якої
неможливе негайне застосування зброї.
Ці ж варіанти частіш над усе обираються ними і при моделюванні
ближнього маневреного бою. При цьому розігрується вихід в область
можливих атак при раптовому виникненні цілі попереду на попутних
курсах або варіант відхилення від вогню противника, якого виявлено
позаду на догоні.
Головним принципом, який забезпечував можливість наступу або
активної оборони при маневруванні, вважався більш високий рівень енергії
літака у польоті. Цей рівень характеризується надлишковою тягою.
Завчасне зниження швидкості (форсований розворот з гальмуванням)
застосовувалось лише в критичних ситуаціях, коли було потрібно більше
думати не про захист, а про врятування. Втрату енергії за рахунок
гальмування для збільшення кутової швидкості розвороту допускав і
атакуючий, коли було необхідно прискорити рух літака по кривій для
129

131.

швидшого входу в область застосування зброї. Однак якщо після
гальмування уразити противника не вдавалось, то для подальшого його
переслідування надлишку тяги вже не вистачало.
Таким чином, основними факторами, які безпосередньо впливали на
хід та наслідки четвертого етапу бою, було якісне сполучення маневру і
вогню, пілотажна та стрілкова підготовка, майстерність і досвід льотчика.
Багато іноземних військових фахівців вважають ближній маневрений
бій надзвукових літаків захисним. Мабуть це вважається так тому, що, поперше, з переходом атакуйомого до маневрування наступальні здібності
атакуючого різко знижувались, втрачали елемент раптовості, а при різких
маневрах було виключним застосування ракетної зброї, на яку впливають
великі перевантаження. По-друге, ближній бій “вів”, тобто визначав його
характер і обрання прийомів, захищаючийся льотчик. Переслідуючий його
виконував схожі маневри, добиваючись переваги у позиції і намагаючись
війти у область можливих атак, яка переміщується за противником.
З урахуванням досвіду локальних війн за кордоном проводились
спеціальні дослідження по визначенню потенційних можливостей літаків у
маневреному бої. Зокрема, виявлялась можливість винищувачів по
зайняттю вигідного позиційного положення при зав’язці маневреного бою.
У вихідному положенні літаки А і Б (рис.8.1) ставились в однакові
умови (точки 1 та 1*). Відстань поміж ними відповідала відстані виявлення
D виявл їх бортових РЛС (50-80км). Виявив один одного, противники
починали зустрічне зближення. Кожний з них намагався швидше розігнати
літак і забезпечити перевагу у швидкості.
Після встановлення зорового контакту з ціллю (точки 2 та 2*) кожний
пілот переходив до “завоювання” початкової тактичної переваги з тим,
щоб опинитись у ролі переслідувача. Для цього літакам необхідно було за
один і той же час розвернутися на можливо більший кут. На початку
розвороту швидкість літака А дорівнювала числу М=1,0, а літака
Б - М=1,3. Літак Б мав більший запас енергії. Намагаючись перейти до
швидкості М=0,8 (на цій швидкості незалежно від типу літака досягається
максимальна кутова швидкість розвороту), літак Б подолав більшу
відстань, чим літак А, і змінив напрямок польоту на 80 град (точка 3). Його
противник за цей же час розвернувся тільки на 40 град (точка 3*) і
опинився всередині віражу першого літака (точки 4 та 4*).
У точці 3 льотчик літака Б вже мав позиційну перевагу, але ще не
входив у область можливих атак. Щоб зайняти положення у повітряному
просторі, вигідне для застосування зброї, йому необхідно було
продовжувати бій, порівнюючи свої дії з маневром противника. Якщо б
літаки мали однакові маневрені характеристики, то реалізувати досягнуту
перевагу кому-небудь із них було б важко, оскільки запас енергії для
розгону або набору висоти вони вже вичерпали.
130

132.

Рис.8.1. Зав’язка маневреного бою
Іноді у бойових умовах льотчик-переслідувач вмикав форсаж і
переводив літак на зниження, не гублячи при цьому з виду противника.
Цей маневр дозволяв йому вийти у середину розвороту, а потім після атаки
знизу відкрити гарматний вогонь. Застосування у цьому випадку
керованих ракет у наслідок великого перевантаження та неможливості
утримання противника у “захваті” було малоефективним.
Нерідко умови, які складалися, примушували застосовувати активні
дії для перехвату ініціативи або виходу з бою. Льотчик зменшував
поступальну швидкість літака для миттєвого збільшення кутової
швидкості розвороту. Якщо цей прийом виконувався неочікувано для
противника (наприклад, при випуску повітряних гальм), то атакуючий
проскакував уперед, загублюючи тактичну перевагу. Опинившись позаду і
знизу атакуючого, той, хто захищався миттєво застосовував зброю або,
користуючись виходом із поля зору противника, швидко знижувався
(пікірував), щоб набрати швидкість. Такий маневр, навіть при успішному
його виконанні, вимагав миттєвого використання отриманої переваги у
“позиції”. Якщо пуск ракет (стрільба з гармат) виявлявся без наслідковим,
то внаслідок втрати енергії цей літак сам втрачав можливість активно
продовжувати бій.
Майже кожний американський льотчик, який брав участь у
повітряних боях над Північним В’єтнамом у 1972 році, пройшов
спеціальну програму підготовки. Навчання ближньому повітряному бою
пов’язувалось із дисципліною польоту, відмінною технікою пілотування,
злітаністю підрозділу, що є на сьогоднішній день найбільш важливим для
успішних дій винищувачів. Льотчиків навчили використовувати сильні
131

133.

сторони свого літака, опанувати достатньою кількістю типових прийомів,
які дозволяли більш впевнено вести бій та ліквідовувати кожний вид
загрози.
Приведемо короткий опис типових тактичних прийомів ближнього
маневреного бою, які застосовувались після 1972 року у В’єтнамі.
“Хард терн” - енергійний координований розворот з максимальним
перевантаженням для виходу із області можливого застосування зброї
противником.
“Брейк” - швидко та раптово виконуємий енергійний розворот з
максимальним перевантаженням і втратою швидкості для збільшення
кутового переміщення літака відносно атакуючого противника.
“Сізорс” (“Ножиці”) - захисний маневр, у якому виконується ряд
послідовних доворотів у різні боки з метою переходу до атаки після
проскочення атакуючого уперед.
“Вертикальні ножиці” – низ ходячий захисний маневр з обертанням у
вертикальній площі.
“Лоу спід” – маневр, при якому здійснюється набір висоти за рахунок
надлишку швидкості для збереження вигідного положення для атаки або
виключення затягування у маневр “ножиці”.
“Дефенсів спірал” - спіраль, яка виконується у якості захисного
маневру з метою винадити противника, виходячого у атаку на малій
швидкості зближення, перейти до оборони.
“Лафбері” - переслідування противника по кривій погоні.
“Дефенсів спліт” - захисне розходження пари у різних площинах.
Застосовується для того, щоб принудити атакуючих перейти до оборони.
На думку авіаційних фахівців на заході, перш ніж виконати ці
маневри, льотчик повинен досконало опанувати фігурами вищого
пілотажу та впевнено орієнтуватись у своєму положенні відносно землі.
Тактичні прийоми, які засновані на застосуванні цих маневрів,
однакові майже для всіх типів літаків. Знання льотчиком одних тактичних
прийомів ще не означає, що можна подолати будь-якого противника, але
воно надає впевненість у своїх силах і є підґрунтям, на якому будується
наступ або оборона у повітряному бої.
Успіх залежить від правильного обрання бойового маневру (прийому)
на підставі миттєвого і точного аналізу склавшихся обставин.
“Хард терн” і “брейк” (рис.8.2) є захисними маневрами і
відрізняються лише по характеру виконання.
“Хард терн” застосовується при виявленні противника на великій
відстані і триває до досягнення моменту сприятливого розвороту, який не
дозволить атакуючому добитись бажаного кута упередження. Його
використовують у тому випадку, коли атакуючий противник знаходиться у
секторі, обмеженому по бокам від подовжньої вісі літака не менш чим на
30 град, і на відстані у межах 800 м. При виконанні цього маневру
132

134.

рекомендується діяти так, щоб принудити атакуючого опинитись на
зовнішньому боці розвороту, при цьому самому не згубивши швидкості до
того значення, яке не дозволить продовжити повітряний бій.
“Брейк” переслідує ті ж самі завдання, що і “хард терн”. Але при
виконанні цього маневру розворот повинен виконуватись у максимально
короткий час, тому що атакуючий вже знаходиться у вихідному положенні
для відкриття вогню. Захищаючийся, який застосував цей же маневр, у
зв’язку із втратою швидкості попадає у ще більш складний стан, якщо
противник не проскочить уперед.
Форсаж при виконанні захисних маневрів рекомендувалось
використовувати, коли втрата швидкості і кут атаки ще досить невеликі.
Нестача енергії поповнюється з метою збереження прискорення у момент,
коли носова частина літака видна нижче лінії горизонту, швидкість впала,
а перевантаження невелике. Форсаж використовують також для того, щоб
зайняти у бою положення вище противника.
Його недоцільно вмикати, якщо можна миттєво здійснити атаку на
номінальному режимі роботи двигуна і на малій швидкості польоту, коли
кут атаки великий і носова частина літака піднята занадто високо над
лінією горизонту. Внаслідок підвищеного лобового опору літака у цьому
положенні форсажний режим не дає будь-якого значного прискорення, але
приводить при цьому до більшої витрати палива.
Маневрування у повітряному бої при великій швидкості зближення
атакуючого літака.
Мета усіх захисних маневрів у тому, щоб заставити атакуючого
зайняти положення із зовнішнього боку розвороту, проскочивши повз
захищаючогося, а далі атакувати його самому.
Якщо противника виявлено збоку на відстані більш 2-х км, необхідно
миттєво виконати енергійний розворот на 180 град, утримуючи носову
частину літака над лінією горизонту, щоб перейти у фронтальне зближення
(рис.8.2).
Після прольоту траверзу (проскочення повз противника на зустрічних
курсах) виконується розворот у протилежний бік (іноді його називають
реверсом). У цьому випадку створюються умови для виконання маневру
“сізорс” (рис.8.3).
Захищаючийся виконує енергійний розворот у бік атакуючого до тих
пір, доки останній не опиниться із зовнішнього боку розвороту.
Зменшення тяги і випуск повітряних гальм дозволяють відстати від
противника.
Після розвороту треба набрати висоту і почати розворот у
протилежний бік, намагаючись самому увійти в область можливих атак.
Слід враховувати, що чим більша швидкість атакуючого, тим раніше (на
більшій відстані від нього) потрібно змінювати напрямок захисного
розвороту.
133

135.

Рис.8.2. Розворот на противника з переходом у “реверс"
Рис.8.3. Тактичний прийом “сізорс” (“ножиці”)
134

136.

Рис.8.4. ”Хай спід” і маневр для зриву контратаки противника
Рис.8.5. Тактичний прийом “лоу спід“
135

137.

При великій швидкості зближення і неможливості утриматись
усередині розвороту противника атакуючому доцільно виконати маневр
“хай спід” (рис.8.4).
Але перед виконанням маневру слід оцінити свою позицію і
встановити, які у цій ситуації можливості літака до прискорення. Занадто
велике перевищення над противником дозволить йому збільшити кут
пікірування і відірватись від переслідування (виконати маневр “дайвінг
спірал”). При атаці ні в якому разі не можна втрачати запасу енергії. Якщо
ж противник за рахунок крутого пікірування набере швидкість, а потім
висоту, потрібно негайно перейти до набору висоти, припинити розворот з
тим, щоб зберегти своє положення у задній напівсфері та зберегти
перевагу у висоті.
При виході на зустрічні курси маючий більшу енергію повинен
виконати першу частину петлі з нахилом до горизонту до 30 град. Якщо
противник і далі буде виконувати віраж із постійною швидкістю, то він не
зможе зайняти тактично вигідну позицію. У той же час виконуючий косу
петлю зможе зайняти вигідне положення для атаки.
Маневрування у повітряному бої при малій швидкості зближення
атакуючого літака.
При відстані від противника, який знаходиться у розвороті попереду
на 500 м, потрібно збільшити тягу двигуна, перевести літак у пологе
зниження і розігнати. Опісля входу всередину віражу вмикнути форсаж і
виконати атаку знизу – маневр “лоу спід” (рис.8.5).
Якщо атака знизу не вдалась, атакуючий виконує маневр “хай спід”.
Захищаючийся у цьому випадку повинен швидше розвернутися на
противника з набором висоти та послідуючим виконанням маневру
“сізорс” або “дефенсів спірал” (рис.8.6).
Вводити літак у спіраль потрібно енергійним розворотом із
зниженням. Двигун при цьому дроселюється і можуть бути випущені
повітряні гальма. При прольоті повз атакуючого необхідно виконати
вертикальну гірку з розворотом у протилежний бік і намагатись зайняти
кращу позицію для атаки.
При переслідуванні з виконанням маневру “лафбері” (рис.8.7), якщо є
перевага по тязі, необхідно виконати маневр “лоу спід”, увійти всередину
розвороту і потім після набору висоти атакувати противника із задньої
напівсфери.
Пара або ланка в атаці і захисті маневрує, зберігаючи вогневу або
тактичну взаємодію. Розходження пари можливе тільки у виключних
випадках - при виконанні стрімких некоординованих маневрів.
Якщо пара не спроможна заставити противника проскочити уперед
або опинитися на зовнішній стороні розвороту, вона виконує маневр
“дефенсів спліт” (рис.8.8).
136

138.

Рис. 8.6. Тактичний прийом “дефенсів спірал“
Рис. 8.7. Досягнення переваги після виконання
тактичного прийому “лафбері”
137

139.

Відомий робить доворот на атакуючого у горизонтальній площі, а
ведучий - у зовнішню сторону. Мета маневру – заставити пару противника
переслідувати або ведучого, або відомого. Розходження виконується до
виходу атакуючих у вихідне положення для відкриття вогню. Якщо
противник буде переслідувати відомого, який виконує енергійний
розворот, то ведучий після виконання маневру “хай спід” сам переходить в
атаку.
У повітряному бою двох пар літаків при виконанні маневру “дефенсів
спліт” відомий атакуючої пари “бере на себе” відомого пари противника,
який маневрує у горизонтальній площі, і “вимикає” його із бою. Після
цього він нарощує зусилля ведучого, який переслідує противника на
вертикальному маневрі. Бій повинен закінчитись атакою із чисельною
перевагою 2:1, причому відомий зобов’язаний безперервно вести
спостереження за противником знизу, щоб відбити його нову атаку.
Атакуєма пара при достатньо великій швидкості атакуючих може
застосувати захисний маневр “вертикал спліт” (рис.8.9). Командир виконує
маневр “сізорс” і тим самим надає можливість відомому виконати
максимально круту гірку. Атакуючий після розвороту на командира пари
внаслідок втрати швидкості під час виконання маневру “сізорс” не зможе
перейти на вертикаль і опиняється поміж літаками розімкненої пари
(“сандвіч”). У цьому положенні відомий, який закінчив вертикальний
маневр, негайно атакує противника з пікірування.
Рис. 8.8. Тактичний прийом “дефенсив спліт”
138

140.

Рис. 8.9. Тактичний прийом “вертикал спліт”
Із досвіду ведення ближнього маневреного бою поміж надзвуковими
винищувачами іноземні військові фахівці відокремлюють наступне.
Повітряні бої у В’єтнамі і особливо на Близькому Сході мало відрізнялись
від боїв під час війни у Кореї. Тому для льотчика залишались діючими усі
рекомендації, які були напрацьовані минулими поколіннями винищувачів.
Це доказує необхідність бережного ставлення до традицій минулого і їх
цінність для розробки нової тактики. Чинники, які впливають на
досягнення успіху у повітряному бою, залишились:
- швидкість (енергетичний рівень);
- позиційне положення у відношенні до противника;
- точне застосування зброї малої дальності в умовах великих
перевантажень.
8.5. Вихід із бою
Як показав досвід локальних війн, на цьому етапі було понесено втрат
не менш, ніж у процесі самого бою.
У роки другої світової війни затвердилось два основних варіанти
виходу із бою: вільний і вимушений.
Перший здійснювався після виконання поставленого завдання і, як
правило, пов’язувався із зібранням групи у єдиний бойовий порядок.
Вимушений вихід із бою обумовлювався неможливістю його
продовження внаслідок витрати запасу пального, у випадку поранення
льотчика, пошкодження літака або неминучої загрози бути збитим без
нанесення втрат противнику.
139

141.

Ескадрилья виходила з бою групами, із поступовим зниженням груп.
Винищувачі, які знаходились на меншій висоті, відходили під прикриттям
груп верхнього ярусу. При чисельній перевазі противника його відтісняла
резервна група, яка викликалась у район бою. Бій наближався ближче до
своєї території і до районів розташування своєї артилерії.
Ланка діяла з таким розрахунком, щоб швидким маневром одразу
опинитись у невигідному для противника ракурсі (від 2/4 і більше). Чим
ближче знаходився противник, тим більш енергійним повинен бути
маневр. За маневром слідував відрив від противника на відстань, яка
виключала подальше переслідування. Допускалось розмикання ланки на
пари, які виконували водночас розворот у різні боки з метою
розосередження вогню противника, У подальшому бойовий порядок
відновлювався (збирання групи після бою виділялось в окремий етап).
Таким чином, надзвуковим винищувачам залишилось у наслідок два
основних прийоми виходу із бою: маневр в сліпу (яка не обстрілювалась)
зону та відрив від противника.
Швидкість та висота польоту визначали рівень енергії, який
розглядався як показник, забезпечуючий реальну тактичну перевагу у
повітряному бою. У процесі маневрування запас енергії зменшувався.
Холості маневри із втратою висоти і швидкості по мірі їх накопичення
заставляли усе більше турбуватися про вихід із бою (навіть при наявності
пального та боєприпасів).
Вихід у необстрілювану зону та відрив від противника часто
виконувались у комплексі. Маневр для ухилення являв собою енергійний
розворот з гальмуванням та скороченням дистанції до противника. Відрив
- це політ по прямій з розгоном літака до надзвукової швидкості та
збільшенням дистанції. Поєднати ці елементи в один ефективний
тактичний прийом без ретельної підготовки для льотчика було складним.
Тому вихід із бою потребував пошуку та обрання кращих варіантів,
відпрацювання їх у повітрі у ситуаціях, близьких до реальних.
Чималу роль також мала налагоджена взаємодія поміж групами
різного тактичного призначення у повітрі, поміж льотчиками і наземним
КП, а також підрозділами ППО, які прикривали відхід. Головним
вважалось не втратити пильність, коли можливості винищувача по
веденню бою вже обмежені.
8.6. Взаємодія
Сутність взаємодії у груповому повітряному бої полягає у взаємній
підтримці, прикритті, визволенні одиноких екіпажів, пар, ланок та груп,
які виконують одне бойове завдання.
140

142.

Досвід показує, що організація взаємодії постійно удосконалювалась,
але мета її – об’єднання зусиль для досягнення успіху у бою – залишалась
незмінною.
Під час другої світової війни були відпрацьовані принципи взаємодії
винищувачів під час виконання бойових завдань. До них відносились:
- ретельна та завчасна розробка плану бою;
- побудова бойового порядку, який відповідає обставинам;
- правильне розуміння кожним льотчиком своєї ролі у бою;
- розвинуте почуття колективізму.
Як же змінились ці принципи у повітряних боях поміж надзвуковими
винищувачами ?
Взаємодія залишилась найважливішим елементом усього повітряного
бою. Це проявлялось на усіх його етапах і вважалось творчим процесом,
який мав особливе значення.
Досить сказати, що льотчики, які мали великий наліт, добре засвоїли
тактику одиночних перехватів у складних погодних умовах, але втратили
почуття колективізму, потерпали невдачі у групових повітряних боях.
Окрім взаємної підтримки у групі вимагалось також точне узгодження дій
з бомбардувальниками, штурмовиками, розвідниками (при здійсненні їх
прикриття), наземними підрозділами ППО, поставниками перешкод.
Винищувачі вже рідко воювали ізольовано, а вирішували завдання у
чиїхось інтересах, частіш за все - ударних сил авіації.
Взаємодія в парі завжди відпрацьовувалась майже до автоматизму.
Характер і цілі групового повітряного бою вимагали від пари відмінної
злітаності та сколоченності, вона не повинна була розпадатись ані при
яких умовах. Поміж командиром пари і його відомим постійно зберігався
зоровий та вогневий зв’язок.
Особливе значення надавалось взаєморозумінню льотчиків, які, не
подаючи один одному спеціальних сигналів та команд, були спроможні по
руху літака свого напарника передбачити його наміри. Найбільш доцільні
дії, які відповідали логіці бою, досягались однаково високим рівнем
підготовки екіпажів.
Єдине розуміння тактики та суворий розподіл обов’язків, коли
ведучому відводилась роль “меча”, а відомому – “щита”, забезпечували
успіх групового бою.
У повітряному бої пара, як правило, діяла у складі групи, однак їй
доручались і самостійні тактичні завдання. Наприклад, вильоти на вільну
охоту, перехват повітряних розвідників противника або засади у повітрі.
Виконуючи їх, льотчики іноді мінялись ролями, що передбачалось планом
бою: якщо відомий першим помічав противника, знаходячись у більш
вигідному положенні для атаки, то виконував її першим, а ведучий брав на
себе функції прикриття.
141

143.

Аналізуючи досвід повітряних боїв у В’єтнамі та на Близькому Сході,
іноземні фахівці не ставили під сумнів цілісність пари. Вона залишалась
основною тактичною одиницею винищувачів з обов’язковим вогневим
зв’язком поміж ведучим і відомим. Старими залишились обов’язки
льотчиків, а відповідно, і організація взаємодії.
Однак бойовий порядок пари часто порушувався і не завжди
причиною цього була низька групова злітаність льотчиків. Просто
витримувати своє місце у строю і узгоджено виконувати складні бойові
маневри стало набагато важче. У зв’язку із збільшенням дальності дії зброї
відомому потрібно було відбивати атаки противника з більшої відстані.
Були збільшені інтервали і дистанції між літаками, що відповідало
вимогам тактики бою. Але це негативно впливало на збереження
постійного зорового зв’язку між екіпажами та підтримання взаємодії.
Виходячи з цього, при попаданні у критичну ситуацію пари завчасно
розмикались за межі вогневого зв’язку.
Це робилось, наприклад, при запізнені з виявленням атакуючого
противника, коли останній вже досягав рубежу можливого застосування
зброї. У цьому випадку захисний маневр мав метою не тільки вивести
противника поза межі області можливих атак, але і ухилитись від
ураження вже випущеними ракетами “повітря–повітря”.
Розмикання зобов’язувало противника або парою продовжувати
переслідування одного літака, або також розривати бойовий порядок. У
останньому випадку бій розпадався на одиночні схватки, перевагу в яких
мав, як правило, більш маневрений літак.
Чому ж, не дивлячись на перед намір порушення вогневого зв’язку,
принцип нерозривності пари залишався в силі ? Очевидно, тому, що після
втрати взаємодії питання про рішення поставленої перед винищувачами
задачі або про досягнення ними кінцевої мети бою - знищення повітряного
противника - виключалось. Залишений без підтримки одинокий
винищувач думав лише про захист, а не про напад.
Журнал “Аviation week” писав: “Тактика винищувальних підрозділів
орієнтується на взаємовиручку, а також високий наступальний та захисний
потенціал. Основним тактичним бойовим підрозділом залишається пара
літаків. Відомий не повинен залишати свого міста, шукати противника і
доповідати про виявлення його. Він зобов’язаний підтримувати ведучого
при любих маневрах в атаці та захисті. Роз’єднання пари може бути лише
при виключних обставинах, які диктуються обороною”.
Взаємодія у ланці, за досвідом минулого, базується на тісному
вогневому зв’язку поміж парами, їх здатності наносити узгоджені удари по
літакам у повітрі та забезпечувати один одного від можливого нападу
винищувачів противника. Пари, які входили до складу ланки, у більшості
випадків носили назву ударної та прикриваючої. Взаємодія поміж ними
будувалась на тих же підставах, що і поміж льотчиками в середині пари. У
142

144.

передбачені повітряного бою ланка розосереджувалась по фронту і
ешелонувалось у глибину на такій відстані, щоб поміж парами постійно
зберігався зоровий зв’язок. Перед атакою, яку наносили послідовно,
дистанція поміж ними збільшувалась і бойовий порядок уявляв собі
витягнутий пеленг. Почергова атака з різних напрямків здійснювалась з
бойового порядку “фронт” на збільшених інтервалах. Одночасні атаки
усією ланкою були можливими тільки при відсутності загрози з боку
вільних винищувачів противника.
Деякі прийоми ведення бою у складі ланки завчасно передбачали
тимчасове порушення вогневої взаємодії з послідуючим його відновленням
після виконання відпрацьованого прийому або бойового маневру.
Маневровий бій, який починався після зближення ланок на зустрічних
курсах, як правило розпадався на бій пар, які намагались зайти один
одному у хвіст. Відома пара була спроможна відбити першу атаку
противника, але після зав’язки ближнього бою виконувати функції
прикриття була не здатна. Взаємна підтримка була можливою лише після
“визволення” від свого противника. Маневрування у складі ланки для
прицільного застосування ракетної зброї було пов’язано з великими
обмеженнями, однак тимчасова втрата вогневої взаємодії не повинна була
змінювати єдину задумку бою. Саме ці вимоги визначали складність
організації сумісних зусиль ланки винищувачів.
Таким чином, жорстокі вимоги до постійної підтримки зорового та
вогневого зв’язку поміж парами у ланці вже не надавались. Журнал
“Interavia” писав: “… Груповий повітряний бій є основним у
винищувальній авіації. Поки залишається незмінним принцип його
ведення: група винищувачів після виявлення противника займає
оптимальний бойовий порядок, потім слідує маневр для проведення
ракетної атаки і ближній бій, який розпадається на схватки поміж парами
та одинокими літаками. Однак груповий бій завжди повинен бути
керованим і дії окремих пар не повинні бути хаотичними”.
Взаємодія в ескадрильї – це особливе питання, так як на цьому рівні
взаємодія винищувачів набула найбільших змін.
Слід нагадати, що перед війною у В’єтнамі повітряний бій великої
кількості надзвукових літаків взагалі вважався мало імовірним (також, як і
політ бомбардувальників у складі великих груп). Однак доставка
звичайних засобів ураження до об’єктів, прикритих сучасною ППО,
вимагала
збільшення
кількості
польотів
та
концентрації
бомбардувальників у великі і неманеврені бойові порядки. Винищувачі
повинні були їх захищати не поодиноко, а цілими ескадрильями, які
узгоджували свої дії з іншими групами забезпечення (до розвідки,
придушення ППО, постановки перешкод і т. і.).
Локальні війни, за думкою фахівців, відновили повітряний бій як
основний засіб досягнення переваги у повітрі. Але диктувати свої умови
143

145.

противнику, не виходячи поза межі своєї території, було неможливо.
Вторгнення ж у повітряний простір противника неорганізованими мілкими
групами не мало ніякого сенсу.
Досвід свідчить про те, що бій ескадрильї ґрунтується на узгоджених
діях ланок. При цьому вони в залежності від обставин, які складаються у
повітрі і наміченого плану бою, розташовуються відносно один одного з
перевищенням або приниженням, ешелонуються у глибину або торкаються
флангами, виконуючи при цьому різні тактичні завдання.
Ескадрилья у складі 8-12 літаків була невеликою групою, здатною
виконувати одне бойове завдання. Збільшення кількості літаків заважало
маневру ланок і порушувало їх взаємодію у динаміці бою. Тримати ударну
групу на виду у противника (у зоні спостереження його РЛС), виходячи з
вимог потайності було недоцільно. Тому ланки, які входили у бойовий
порядок ескадрильї, розмикались поза межі зорового зв’язку. Це було
новим елементом у тактиці винищувачів, До його відпрацювання
залучались наземні засоби контролю за повітряною обстановкою та
розрахунки пунктів управління.
Взаємодія ланок, командири яких не спостерігали один одного, могла
базуватися тільки на раніше розробленому плані, заученій послідовності
дій, своєчасній інформації про противника та про зміни у повітряній
обстановці. План при його реалізації зводив до мінімуму навіть обмін
інформацією по радіо. Іноземні фахівці підкреслюють одну немаловажну
деталь: визволені від безперервного спостереження один за одним
командири ланок приділяли більше уваги пошуку противника та
підготовці наступного тактичного ходу.
Чи надовго залишиться у тактиці винищувачів повітряний бій
ескадрильї з досить складною організацією взаємодії поміж ланками ?
Фахівці сходяться у думці, що “століття” ескадрильї буде тривати до тих
пір, доки не відпаде необхідність зведення у великі групи
бомбардувальників, як це було у В’єтнамі та частково на Близькому Сході.
Прикриття завжди складало не менш третини загального бойового
порядку. Наприклад, заслони складались із трьох–чотирьох ланок, дії яких
були об’єднані єдиним планом. Таким же був склад груп блокування або
ізоляції району нанесення удару. Всюди вимагалась сувора координація
зусиль, контроль та чітке управління.
8.7. Управління
По мірі розвитку техніки та зміни поколінь літаків процес управління
винищувачами ускладнювався. Головні труднощі виникали у зв’язку із
поширенням простору, де вівся повітряний бій, зростання його темпу та
зростанням швидкості літаків.
144

146.

Та незважаючи на те, що разом із літаками та зброєю
удосконалювались і технічні засоби виявлення і наведення, досвід
локальних війн показав, що зриви в управлінні винищувачами траплялись
досить часто. Одна з причин – обмежені можливості людей і техніки у
збиранні, обробці та наданню інформації про повітряну обстановку, яка
необхідна для прийняття рішення.
Іноземні військові фахівці відмічають, що під час повітряної війни у
В’єтнамі було багато випадків, коли американські винищувачі, маючи усі
можливості для успішних дій (кількість та якість зброї, свобода в обранні
тактики), потерпали невдачу внаслідок слабкого керівництва боєм,
втратою командирами груп навичок в управлінні підлеглими екіпажами у
повітрі.
Розчленування бойового порядку на групи різного тактичного
призначення, розподіл груп на пари та одиночні екіпажі після початку
енергійного маневрування обумовили необхідність поєднання принципів
централізації і децентралізації управління боєм. З метою зміцнення
централізації і визволення командира від обов’язків рядового бійця
робились навіть спроби вивести його поза межі бою. Після зближення з
противником він виходив уверх, у зону стійкого спостереження з боку
наземного (або повітряного) пункту наведення, отримував можливість
візуального контролю за обстановкою та координував дії ведучих груп.
Наявність оператора на борту фантома дещо спрощувало застосування
цього способу управління, однак у цілому він себе не виправдав.
У подальшому вихід командира із загального бойового порядку
застосовувався лише при блокуванні аеродромів, коли було необхідно
мати у полі зору злітно-посадочну смугу і зону, де розташовувались свої
винищувачі.
Вимога гнучкості зобов’язувала змінити схему управління у повітрі
при виконанні різних бойових завдань:
- супроводження бомбардувальників;
- розчистки повітряного простору (ізоляція району нанесення удару);
- блокування аеродромів;
- прикриття об’єктів.
Командири повинні були шукати оптимальні варіанти та проявляти
творчість у той час, коли були відсутні елементарні навички в управлінні.
Ці навички потрібно було набувати вже в ході боїв ціною непоправних
помилок, втрат літаків і льотчиків.
Організації більш чіткого управління сприяло планування бою на
землі. Навіть нескладний задум, який розроблявся з урахуванням
імовірних дій противника і прийнятий до виконання підлеглими, значно
полегшував роботу командира, - пише В. Бабич у книзі “Истребители
меняют тактику”. При правильному прогнозування обстановки інколи мета
145

147.

бою досягалась і в умовах інтенсивних перешкод, які робили неможливим
радіозв’язок.
Планування бою було або детальним із завчасним розіграшем усіх
його етапів, або приблизним, коли встановлювались “вузлові” деталі –
порядок введення у бій груп різного тактичного призначення, нанесення
ракетного удару, залучення резерву. Це дозволяло виявити найбільш
придатні схеми взаємодії поміж групами різного тактичного призначення.
Таким чином вимальовувались контури такого бойового порядку,
управління яким було найбільш простим.
Бойові розрахунки командних пунктів також зробили крок вперед у
своїй підготовці, навчились координувати дії ведучих груп, давати
цілевказівки та надавати допомогу екіпажам, які терплять лихо. Однак
командир групи іноді діяв поза вказівками наземного пункту (частіше
після виявлення противника) і був правим, оскільки його рішення більш
відповідало склавшимся обставинам. Як наслідок відпрацювати методику
сумісного керівництва було важко. Приходилось дотримуватись тільки
деяких правил, встановлених на підставі накопиченого досвіду.
На етапі пошуку відповідальність за виявлення противника ніс
командний пункт, який повинен був організувати надійну систему
оповіщення, до якої входили пости радіолокаційного спостереження.
“… Ми повинні турбуватись про запобігання атак винищувачів
противника. Але щоб це зробити, потрібно наблизити пункти управління
до району бойових дій. Керувати своїми винищувачами можливо тільки
при точному знанні їх місцезнаходження та розстановки сил” – писав
журнал “Ordance”.
Наявність цілої системи оповіщення не знімало з командира
обов’язків по організації пошуку противника усіма екіпажами групи як за
допомогою бортових локаторів, так і візуально.
На етапі зближення відповідальність поміж КП і командиром групи
ділилась порівну, бо найбільш поширеними були або перехід до активних
дій до встановлення візуального (або радіолокаційного) контакту з
противником, або після виявлення його льотчиками. У першому випадку
вказівки давав командний пункт, у другому він обмежувався лише
наданням додаткової інформації.
На всіх послідуючих етапах ініціатива віддавалась командиру групи,
хоч і була бажаною допомога землі у координації дій винищувачів,
своєчасному виводі із бою, нарощуванні зусиль у критичні моменти
обстановки. А обстановка вимагала більшого: надання дієвої допомоги
командиру, зняття з нього частки обов’язків у ході маневреного бою,
особливо пов’язаних з оцінкою поточної обстановки та аналізом намірів
противника. Наземний радіолокатор захвачував у зону свого огляду значну
частину простору, яку був не здатний бачити льотчик. Але ця перевага
майже не використовувалась.
146

148.

Понад усе були відсутніми навички у проведенні аналізу приладової
обстановки і виявлені на цій підставі задуму дій противника. Хибні
(демонстративні) маневри часто приймались на віру, у наслідок чого свої
винищувачі завчасно вводились у бій. Складалась така ситуація, коли
активні дії починала одна сторона, а умови бою диктувала інша.
Оператор на землі міг також аналізувати бойові порядки сторін: по
характеру розташування груп, по порядку їх перебудови визначати
можливий напрямок основного удару. Оцінка ситуації, яка склалася та
доведена до командира у повітрі у вигляді кваліфікованої інформації,
значно полегшувала прийняття ним правильного рішення. Однак ця
інформація була або неповною, або взагалі відсутня.
Маючи дані за противника, які не мав командир у повітрі, КП міг
вивести свої винищувачі у тактично вигідне положення ще до початку
зближення. Для цього потрібно було не тільки визначити найбільш
уразливе місце у бойовому порядку противника, але і обрати та
розрахувати оптимальний бойовий маневр. Усе це вимагало високого рівня
підготовки і знання тактики групового маневреного бою.
Опанування бойовими розрахунками методів контррадіопротидії
забезпечувало виконання ще однієї вимоги до бойового управління – бути
безперервним. Однак відсутність навичок у настройці, переходу на
резервні канали, використання систем захисту приводило до зриву
управління у ситуаціях, коли його можна було не губити.
Прийоми радіоелектронної боротьби у тактиці винищувачів стали
настільки важливими, що деякі фахівці прирівнюють їх до прийомів
відхилення від ракет або захисту від гарматного вогню у бою.
“… Повітряна війна над Північним В’єтнамом відкинула усі сумніви
відносно ефективності радіо протидії. Засоби радіоелектронної боротьби
отримали повне визнання ВПС. Контейнер з апаратурою перешкод є таким
же обов’язковим вантажем, як і пальне або озброєння” – писав журнал
“Aviation week”.
Таким чином оператор КП став рівноправним учасником повітряного
бою, тому що безпосередньо впливав на його хід та наслідки. Тому його
кваліфікація, також як і кваліфікація льотчика, не повинна була викликати
сумніву.
У цілому локальні війни не тільки висвітили проблеми управління
винищувачами з землі, але і вказали на шляхи використання резервів у цій
області. Стало очевидним, що сподіватись на одне радіо при спробі
зберегти сталість керівництва з землі - означало відстати від сучасних
вимог.
Загроза тимчасової втрати управління внаслідок інтенсивного впливу
перешкод стала реальною, тому льотний склад повинен був опановувати
майстерністю виконання автономного польоту, коли команди з землі не
поступали і потрібно було приймати самостійні рішення. Практикувалось
147

149.

проведення тренувальних групових боїв у режимі радіомовчання або
обмеженого виходу в ефір.
Варіант переважного управління з землі, який затвердився під час
тактики перехвату, показав одразу свою нездатність після початку
групових маневрених боїв.
Вже наслідки перших вильотів із зустріччю з противником показали,
що можливі конфліктні ситуації, коли КП відміняв рішення ведучого
групи, маючи більшу інформацію. Особливо часто це траплялось при
намірі командира групи продовжити бій, коли з’являлись додаткові сили
противника, виявлені наземним КП.
По мірі накопичення досвіду спосіб управління з землі усе більш
закріплював свої позиції і усе більш втручався у область групового
маневреного бою. Ця тенденція виникла ще під час другої світової війни і
помітно проявлялась у боях поміж надзвуковими винищувачами.
Були спроби утримувати під безперервним контролем тільки одну з
груп, яка найбільш гостро вимагала інформації. В залежності від характеру
бойового завдання такою групою могла бути ударна, демонстративна,
прикриття або група нарощування зусиль. Планом передбачалось, що
ведучий отримує вказівки з землі протягом усього польоту і бере
керівництво на себе (приймати самостійні рішення) тільки у виключних
випадках.
Перевірявся також варіант керівництва з землі тільки командиром
усього бойового порядку без втручання у дії підлеглих йому груп. Як
показав досвід, найбільш загрозливими були такі ситуації, коли командний
пункт брав усю повноту влади на себе, керував винищувачами до моменту
непомірного ускладнення обстановки на екранах або планшетах, а потім
передавав свої функції командиру групи у повітрі. Останній у більшості
випадків не був готовий до їх прийому і підлеглі починали діяти кожний
на свій страх та ризик.
Управління ізраїльськими винищувачами у жовтневій війні 1973 р. на
Близькому Сході здійснювалось з наземних КП, які отримували дані про
повітряну обстановку від РЛС виявлення та наведення. Для
безпосереднього керівництва повітряним боєм ближче до району бойових
дій висувались передові пункти наведення, яким призначались зони
відповідальності. Їм належала головна роль у координації дій груп різного
тактичного призначення.
Розрахунки КП комплектувались досвідченими офіцерами, які мали
льотний вишкіл і добру тактичну підготовку, але були списані з льотних
посад за станом здоров’я.
Обладнання КП включало оглядові планшети, індикатори наведення і
карту з нанесеними рубежами виявлення і ураження різних засобів ППО.
Положення рубежів постійно коректувалось на підставі даних
радіотехнічної розвідки.
148

150.

Для уточнення повітряної обстановки бойові розрахунки КП широко
застосовували дані радіо перехватів (підслуховування переговорів
льотчиків противника у повітрі), які заносились на планшет поряд з
проводкою польоту літаків.
Передові пункти наведення здійснювали радіолокаційний контроль
бойової зони. Виявив літаки противника, вони націлювали на них
винищувачів “Міраж”, які чергували на малій висоті поблизу лінії фронту
(засади у повітрі). Як тільки повітряний противник перетинав рубіж
введення у бій (нанесений на екрани і планшети), одразу давалась команда
на вмикання станції радіоперешкод, а потім на проведення атаки.
Екіпажам літаків у випадку припинення зв’язку з КП застосовувати
незаплановані дії не рекомендувалось.
Таким чином, щоб відпрацювати задовільні схеми управління
стосовно типових бойових завдань, пов’язаних з веденням групового
повітряного бою, потрібна була перебудова системи оповіщення та
наведення. Тому у цей час велика увага надається автоматизації процесу
передачі даних (інформації та команд), які полегшують прийняття рішення
льотчиком (командиром групи) та сприяють ранньому оповіщенню про
повітряного противника.
Чи буде у подальшому ускладнюватись організація управління
винищувачами? Фахівці вважають, що помітних спрощень очікувати не
слід, не дивлячись на успіхи автоматизації. З винищувачів не знімається
завдання супроводження бомбардувальників з можливим виходом поза
межі контролю наземних радіолокаторів, а це виключає інформацію з
землі. Однак спосіб управління у повітрі доповнюється керівництвом з
боку повітряного КП. Збільшується потік різноманітних відомостей про
обстановку, які поступають льотчику. Однак ніхто не звільнює його від
прийняття рішення на всіх етапах польоту.
149

151.

Розділ 9. Особливості тактики штурмовиків у 1965 – 1982 рр.
9.1. Ізоляція району бойових дій
Тактика штурмовиків повинна бути направлена перш за все на те, щоб
полегшити вирішення завдань, які стоять перед сухопутними військами у
бою. Їх тактичні прийоми обумовлюються протидією противника у повітрі,
розташуванням та інтенсивністю вогню його зенітної артилерії і типом
використовуємої зброї. Задум бойового польоту майже завжди
підпорядковується вимогам своєчасного прибуття до цілі та влучної атаки
з першого заходу.
Це бойове завдання є головним для винищувачів–бомбардувальників.
Однак літаки цього призначення за своїми характеристиками та бойовим
можливостям мало підходили для умов ведення локальної проти
партизанської війни у Південному В’єтнамі. Суцільної лінії фронту не
було, велись розрізнені бойові дії, організація базування авіаційних
підрозділів та налагодження зв’язку поміж ними було важким. Війська
США були не здатні подолати опір підрозділів патріотів на жодній ділянці
фронту. Всюди була потрібна допомога авіації, якій вже на першому році
бойових дій відводилась головна роль.
У квітні 1965 р командуванням ВПС США була проведена перша
значна операція по ізоляції району бойових дій. В ній приймали участь
штурмовики, які базувались на авіаносцях, та літаки морських
експедиційних сил, розташованих у Да-Нанзі. Протягом одного дня було
виконано 443 бойових вильоти і скинуто понад 1000 тон бомбового
вантажу.
Поршневі штурмовики А–1, які знаходились на озброєнні тактичної
авіації мали невеликий радіус бойових дій і малу вантажопідйомність. Тоді
надзвуковий палубний винищувач F-8 “Крусейдер” було перероблено для
дій по наземним цілям у варіант дозвукового штурмовика А-7D.
Бойовий радіус при польотах на “ізоляцію” досягав 370 км, а час
перебування над ціллю - 5 хвилин. Літаки із шістьма підвішеними бомбами
йшли до цілі і повертались назад на малій висоті. Середнє відхилення при
бомбометанні складало 10 м.
При виконанні завдань екіпажі не використовували висоти
1500-2100 м, де вони могли попасти під вогонь зенітної артилерії,
закінчували пікірування на висотах не менш 1100 м (до входу у зону вогню
стрілкової зброї).
У В’єтнамі штурмовики А-7D залучались також для вирішення
завдань пошуку та рятування, які містились у визначенні місця збитого
літака, його захисті, супроводженні вертольотів рятувальної служби і
координації дій рятувальних засобів у районі пошуку.
150

152.

Окрім цього штурмовики залучались до групи супроводження літаків
АС-130 з виконанням функції придушення зенітного вогню. Більшість
завдань виконувалось над Південним В’єтнамом, Лаосом, Камбоджею.
При цьому літаки не заходили у зону обстрілу малокаліберної зенітної
артилерії і стрілкової зброї. Висота польоту витримувалась у межах
1500-2000 м. Засоби ураження скидались з малими кутами пікірування або
з горизонту, тобто як на полігоні, без усяких перешкод. Звідціля і
задовільна точність бомбометання.
Таким чином, штурмовики А-7D не пройшли достатнього
випробування вогнем. Для ізоляції району бойових дій залучались також
палубні штурмовики А-6 “Інтрудер”.
Допомогу екіпажу штурмовика А-6 у виході на ціль надавала бортова
обчислювальна машина, яка отримувала дані від пошукової РЛС,
обладнання автоматичного супроводження, інерціальної навігаційної
системи і допплерівської РЛС. Щоб справлятися з таким складним
обладнанням до складу екіпажу було включено оператора.
При польоті у простих метеоумовах двохмісні штурмовики А-6 часто
виконували роль лідерів ударних груп літаків інших типів. Досягнув цілі,
оператор позначав її сигнальними засобами або скидав бомби, місця
розриву яких були орієнтирами для ударної групи.
Польоти у складних метеоумовах знижували протидію зенітної
артилерії. Зони розташування зенітних керованих ракет вони обходили
стороною. При цьому екіпаж орієнтувався по сигналам апаратури
попередження, яка установлювала момент початку опромінювання літака
наземною РЛС.
За допомогою штурмовиків А-6А було зроблена спроба цілодобово
контролювати рух по залізничним і шосейним шляхам Північного
В’єтнаму. Однак бортова РЛС погано розпізнавала рухомі наземні цілі,
особливо на замаскованих комунікаціях.
Протягом другої половини 1965 року по штурмовикам А-6А було
випущено 31 ракету “земля–повітря”, при цьому 4 літака було збито, вбито
два члени екіпажу, двох взято у полон, чотирьох підібрано рятувальною
службою.
У жовтневій війні 1973 року на Близькому Сході у бойових діях з боку
ізраїльських ВПС приймали участь літаки–штурмовики А-4 “Скайхок”
“американського виробництва.
За своїми маневреними властивостями він не здатний був протистояти
атакам винищувачів. Тому у боях на Голанських висотах і в районі
Суецького каналу ізраїльські штурмовики діяли разом з міражами, які
перед початком нальоту виставляли на підступах до об’єктів удару заслони
і охороняли "Скайхоків" до відходу на свою територію. Таким чином,
ізоляція району бойових дій пов’язувалась з попереднім завоюванням
151

153.

переваги у повітрі у тактичній зоні (тобто там, де сухопутні війська вели
бойові дії).
Літом 1982 року у Лівані виклик чергових підрозділів штурмовиків,
які знаходились у готовності на аеродромах здійснювали передові
авіаційні навідники. Пости наведення розташовувались у бойових
порядках танкових та піхотних батальйонів на передньому краї.
Цілевказівки надавались по радіо.
У списку бойових втрат ізраїльської авіації літаки "Скайхок"
залишились першими. Цим ще раз була доказана уразливість літаків, які
змушені були при застосуванні звичних засобів ураження проходити над
ціллю на невеликій швидкості. Підтвердилась також необхідність розробок
керованих снарядів або бомб, які можна було б скидати поза межами зони
вогню ППО об’єкту.
У англо-аргентинському збройному конфлікті 1982 року дії
штурмовиків обмежувались рядом стримуючих факторів. Аргентинське
командування не передбачало перекидання на острови обладнання,
необхідного для базування авіації. Тому дії проти десантів противника
велись з двох аеродромів, розташованих на континенті. Для літаків
“Пукара” і “Скайхок” об’єкти атак знаходились на межі бойового радіусу
дії навіть при найвигіднішому профілі польоту. Час перебування їх над
ціллю складав декілька хвилин (ситуація нагадувала початок війни у Кореї,
коли американські винищувачі базувались на території Японії).
Про зліт аргентинської авіації британці отримували відомості через
розвідувальний супутник, тому елементи раптовості цілком втрачали
силу.
Вони своєчасно відводили свої кораблі у зону, розташовану поза
межами радіусу аргентинських літаків (такий прийом застосовувався після
того, як перші нальоти вдались успішними). З наступом темряви
британські кораблі знов підходили до островів і починали обстріл позицій
аргентинських військ. Цим надавалась вогнева підтримка десантним
силам, яка із світанком збільшувалась атаками британських літаків
“Харієр”.
Підтримка своїх десантів британськими літаками здійснювалась в
умовах завоювання переваги у повітрі. Аргентинські штурмовики, які
діяли на граничному радіусі та без прикриття винищувачами, понесли
найбільші втрати від атак літаків “Харієр”.
У ході не досить тривалого конфлікту було збито 30 штурмовиків
“Скайхок” і 23 “Пукара”. На це вплинули наступні фактори:
- велика відстань місць базування літаків від району бойових дій;
- непідготовленість аргентинських екіпажів до бойових дій вночі
внаслідок відсутності на їх літаках спеціального обладнання;
- ігнорування заходів, які спрямовані на забезпечення виживає мості
літаків у бойових умовах.
152

154.

Неможливо обмежуватись заходами про невразливість штурмовика
тільки від наземного зенітного вогню. І літак, і льотчик повинні бути
готовими до ведення захисного повітряного бою з винищувачами
противника.
9.2. Безпосередня авіаційна підтримка
Безпосередня авіаційна підтримка - це організовані повітряні атаки
по об’єктах противника, знищення або придушення яких безпосередньо
впливає на хід загальновійськового бою. Літаки діють по цілях, які
знаходяться поблизу від переднього краю своїх військ, внаслідок чого
виникає необхідність повної інтеграції наземного і повітряного вогню.
Тому кожний бойовий виліт обов’язково контролюється, штурмовик
направляється тільки на призначену авіаційним навідником ціль.
Як правило авіація атакує тільки такі об’єкти, які важко уразити
артилерією або тактичними ракетами “земля–земля”.
У сучасних умовах безпосередня авіаційна підтримка має багато
загального з тим, що напрацювали теорія та практика минулих війн. Разом
з тим у неї є і суттєві особливості, які викликані змінами в умовах бойових
дій, якісними покращеннями авіаційної техніки та озброєння, підвищенням
мобільності військ, а головне – набагато зросшою могутністю
протиповітряної оборони.
Специфічними умовами виконання цієї задачі у локальних війнах є
швидка зміна наземної і повітряної обстановки, що визначає високу
вартість елементу часу, а також різноманітність послідовно застосованих
засобів і способів збройної боротьби, які обумовлюють необхідність чіткої
організації бойового управління та взаємодії.
Безпосередня авіаційна підтримка складалась з планування, доведення
завдання до виконавців та його виконання. Планування здійснювалось на
підставі єдиного плану операції. У ньому визначались загальні завдання
підтримки та авіаційний ресурс для їх вирішення. У залежності від
обставин і задуму кожне з’єднання отримувало ресурс: певну кількість
літако–вильотів, які розподілялись за заявками сухопутних частин. Заявки
поділялись на термінові та за планом.
Планові заявки, які поступали від батальйонів, узагальнювались у
штабі армійського корпусу і по ним складався план безпосередньої
авіаційної підтримки на наступну добу, у якому визначались час нанесення
ударів, об’єкти ударів та завдання. Потім цей план передавався до центру
управління тактичною авіацією. Там визначався склад сил, розподілялись
літако–вильоти по авіаційних частинах і підрозділах, вказувалось скільки і
яких боєприпасів брати, бойовий порядок, профіль і маршрут польоту,
характер системи ППО противника та інші дані.
153

155.

Центр управління тактичною авіацією доводив свої рішення до
командирів авіаційних частин, інформував про це центр безпосередньої
авіаційної підтримки, який розгортався при армійському корпусі.
Командири частин призначали екіпажі і літаки, ставили перед ними
завдання, уточнювали бойовий і маршрут слідування, визначали бойове
завантаження літаків, дії їх на маршруті та способи бомбометання.
Узагальненням термінових заявок від сухопутних військ займались
центри безпосередньої авіаційної підтримки.
Заявки поступали до них по лініям зв’язку авіаційних органів
управління. Їх надсилали штаби батальйонів, бригад, дивізій та корпусів
через офіцерів зв’язку ВПС у тому випадку, коли у ході бою виникала така
необхідність.
Офіцери зв’язку, а також передові авіа навідники і радіо зв’язківці
входили до складу команд управління тактичної авіації (КУТА). Вони
відбирались із складу досвідчених льотчиків, які допомагали командирам у
плануванні безпосередньої авіаційної підтримки. У розпорядженні цих
команд була апаратура для наведення літаків на цілі, яка була розташована
на танках, бронетранспортерах, або на літаках.
Термінова заявка штабу батальйону надходила через офіцера зв’язку
ВПС прямо до центру безпосередньої авіаційної підтримки, минаючи
вищестоящі штаби. Останніх тільки інформували про це, і вони втручались
у передачу заявки лише при її відміні. Такий порядок проходження
термінових заявок скорочував час виклику авіації і дозволяв орієнтуватися
в обставинах зацікавлених у цьому штабам.
Про надходячі заявки і рішеннях по ним центр безпосередньої
авіаційної підтримки докладав у центр управління тактичною авіацією і в
штаб. Після отримання дозволу на їх реалізацію центр безпосередньої
авіаційної підтримки зв’язувався з командирами авіаційних частин і
підрозділів або черговими літаками на землі та в повітрі і ставив ним
завдання.
Виконання завдання починалось з підготовки до нього. Час і зміст
підготовки залежали від багатьох чинників, і перш за все від терміновості
виклику, характеру цілі та її відстані від аеродрому, системи ППО
противника і метеорологічних умов.
Після зльоту командир групи встановлював радіозв’язок з центром
управління тактичною авіацією, а потім по мірі віддалення від аеродрому
базування зв’язувався із центром управління та оповіщення (ЦУО), постом
наведення та оповіщення (ПНО), передовим постом наведення і,
наприкінець, з авіанавідником.
Така послідовність управління літаками витримувалась не завжди. Це
залежало від конкретних бойових обставин та метеоумов. При невеликій
відстані аеродрому вильоту від лінії фронту центр управління передавав
керівництво польотом безпосередньо авіа навіднику. У складних
154

156.

метеоумовах для ураження призначались лише нерухомі радіо контрастні
цілі. Рубіж бомбометання при цьому був не ближче 50–80 км від
переднього краю своїх військ.
Націлювання літаків на об’єкти атаки авіа навідники здійснювали за
допомогою різних засобів: димових ракет, радіоапаратури, освітлювальних
бомб та інш.
Досвід показав, що успіх безпосередньої авіаційної підтримки
залежить у першу чергу від узгодженості дій повітряних і наземних сил,
яка досягається чіткою організацією зв’язку та встановленням робочих
контактів у тактичній ланці. Задача безпосередньої авіаційної підтримки
наземних військ відрізняється не могутністю повітряних ударів, а
координацією зусиль двох видів збройних сил у бойовій зоні. Наслідок
об’єднаних дій визначається єдністю поглядів усіх офіцерів, які
приймають участь у плануванні, підготовці та проведенні сумісних
операцій.
155

157.

Розділ 10. Тактика дій авіації у Демократичній Республіці
Афганістан (1979-1989 рр.).
10.1. Умови та особливості ведення бойових дій авіації у ДРА
Основними причинами введення в Афганістан обмеженого
контингенту військ у 1979 р. були політичні, економічні та військові. Це
була чергова (і чергова невдала) спроба експорту соціалістичного,
радянського способу життя у сусідню країну.
На той час у наслідок перевороту до влади прийшли президенти, які
при підтримці радянського керівництва намагалися втілити комуністичну
ідеологію, розгорнути атеїстичну кампанію і побудувати соціалізм у
відсталій феодальній і багатонаціональній мусульманській державі. Така
внутрішня політика, зумовлена виключно марксистськими догмами, а не
реальними об’єктивними законами, якими керувалось афганське
суспільство і економічний розвиток держави, повинна була привести
Афганістан до поглиблення кризи. Процес інтеграції феодально
роздрібненого суспільства на підставі виникнення економічних зв’язків
між окремими провінціями було насильницьки розірвано.
Іслам і націоналізм настільки увійшли у свідомість різних прошарків
афганців, що для соціалізму і комунізму не залишилось місця.
Радянська акція оцінювалась на Заході не як допомога «істинно
народній владі ДРА» в її боротьбі з імперіалістами і душманами, і не для
захисту революційних здобутків, а для попередження її банкрутства.
До середини січня 1980 р. введення основних сил 40-ї армії практично
закінчилось. На території ДРА були повністю зосереджені три дивізії,
бригада та 2 окремих полки. В першій половині 1980 р. це угруповання
було посилено ще дивізією і двома окремими полками. Загальна
чисельність радянських військ досягла 82 тис. чоловік. Остаточний склад
радянських військ став наступним: дивізій – 4, бригад – 5, окремих полків
– 4, окремих батальйонів – 6, авіаційних полків – 4, вертолітних полків – 3.
Максимальна чисельність військ 40-ї армії – 115 тис. чоловік, у тому числі
в бойових частинах – близько 80 тис.
Введення радянських військ в Афганістан не привело до спаду
збройного опору опозиції правлячому режиму, на що розраховувало
радянське керівництво. Поява в державі радянських військ стала новим
козирем пропагандистського апарату опозиції. Мотивуючи тим, що тепер
ісламу загрожує не тільки власне безбожне керівництво, а й невірні –
чужоземці – такі заяви чинили сильний вплив на фанатично налаштоване
релігійне населення, і дружелюбне відношення до радянських військ
змінилось на вороже ставлення. Головним об’єднуючим лозунгом опозиції
став заклик до “священної” війни з окупантами і колонізаторами. Він
знайшов підтримку в значній частині населення держави.
156

158.

По характеру і рельєфу місцевості та інших природних умов територія
Афганістану є однією із самих несприятливих для бойових дій сухопутних
військ і авіації.
Місцевість переважно гірничо-пустельна, середня висота гір досягає
порядку 3000 м, максимальна - до 6000 м. Більшість аеродромів
(площадок) базування авіації розташовано на висотах 1500-2000 м і більш
над рівнем моря. Слід особливо відмітити досить високу пилову
забрудненість аеродромів і площадок.
Температура повітря влітку коливається від +10°С до +52°С (поверхня
літальних апаратів при цьому може нагріватися до 80°С), узимку можливі
різкі коливання температури в діапазоні від -30°С до +35°С. Більша
частина норми річних опадів падає на зимовий період. Нерідко опадам
передують пилові бурі, що погіршують видимість до 300-500 м.
Одноманітність гірського рельєфу місцевості і форми поселень, майже
повна відсутність орієнтирів, ускладнюють пошук і виявлення цілей.
Базування в гірських умовах, велика пилова забрудненість повітря і
високі температури зовнішнього повітря значно знижують тягу двигунів,
це приводить до погіршення зльотно-посадочних характеристик,
зниженню статичної стелі і зменшенню ваги бойового і десантного
навантаження.
Складність фізико-географічних умов і високі температури
зовнішнього повітря та у кабінах літаків (вертольотів) приводять до
швидкої стомлюваності екіпажів, вимагають напруги льотчиків при зльоті
і посадці, при пошуку цілі і прицілюванні.
Незважаючи на відносно просту метеорологічну обстановку, умови
для візуального орієнтування сприятливі лише на відкритих пагорбах і
плато або уздовж берегів рік. Надійними орієнтирами можуть служити
міста, великі селища, озера, водоймища. У горах можливість візуального і
радіолокаційного орієнтування різко падає, особливо при польотах на
малих і гранично малих висотах.
Природні умови ДРА помітно впливають і на організацію зв'язку.
Відзначається близько 60 днів протягом року, коли значно погіршується
робота дротового, радіорелейного зв'язку і радіотехнічних засобів у різних
діапазонах хвиль. Організація зв'язку в горах вимагає, як правило,
використання ретранслятора.
Рельєф місцевості утрудняє, а в ряді випадків цілком виключає
можливість використання наземних радіотехнічних засобів.
Розміри районів бойових дій нерівномірні та у більшості випадків
обмежені схилами ущелин, горами і хребтами, що в значній мірі впливає
на вибір напрямку заходів на ціль, зменшує ділянку бойового шляху і час
прицілювання. Ці фактори також обмежують та затрудняють вихід з атаки,
збільшують висоту застосування засобів поразки, впливають на точність і
ефективність бойового застосування.
157

159.

З 1984 року значно зросли обсяг і інтенсивність бойових дій авіації в
умовах підвищення активності засобів ППО противника.
Збільшення обсягу задач авіації знаходилось в прямій залежності від
поширення масштабів проведених у ДРА операцій по знищенню банд
моджахедів. Загальновійськовим частинам і з'єднанням разом з
авіаційними підрозділами і частинами ВПС у ДРА належала провідна роль
у знищенні угруповань противника.
У ДРА переважали тактичні дії військ, переважно батальйонів і
полків, але мали місце і відносно компактні дії дивізій.
Знаходячись у ДРА, війська СРСР зіштовхнулися з досить
незвичайними формами бойових дій. У зв'язку з цим командири, штаби
частин і з'єднань зустрілись з труднощами в підготовці і проведенні
операцій по знищенню банд моджахедів. Багато питань приходилося
вирішувати по новому, з огляду на місцеві умови й обстановку, що
складалася.
У бойових діях військ у ДРА не можна було не враховувати наступні
особливості:
- відсутність чітко позначеного фронту і тилу, унаслідок чого
наземні бої нерідко приходилося вести не тільки загальновійськовим
підрозділам, а і підрозділам спеціальних військ і тилу;
- наявність значної кількості роз'єднаних контрреволюційних
угруповань зобов'язувало використовувати великі сили для рішення задач
по охороні об'єктів;
- прагнення противника домогтися своїх цілей у ближньому бої. Це
пред'являло до радянських військ підвищені вимоги до індивідуальної
підготовки, майстерному володінню зброєю;
- застосування противником у великій кількості мінних загороджень і
прагнення перевести воєнні дії у площину диверсійно-мінної війни.
Труднощі ведення бойових дій обумовлювалися ще і складністю
застосування танків і артилерії, особливо в гірничо-скелястих районах.
Як ніколи раніше виникла необхідність широкого застосування
повітряних десантів. У наслідок цього бій придбав трьохмірний характер.
У цих умовах різко зросли потреби військ в авіації для вогневої
підтримки, повітряної розвідки, забезпечення маневру силами і засобами,
постачання всім необхідним підрозділів, що діяли нерідко у високогірних,
важкодоступних районах.
Практично в кожнім бої загальновійськових підрозділів і частин
брала участь авіація. Усе це обумовило необхідність пошуку більш
нестандартних («неакадемічних») тактичних прийомів і способів дій
військ.
Так, для ліквідації груп моджахедів у ДРА широко застосовувалися
такі дії, як блокування і прочісування певних районів.
158

160.

Розгром великих бандугруповань на великій площі здійснювався
мотострілковими частинами і повітряними десантами шляхом оточення,
розсічення і знищення противника вроздріб. По скупченнях заколотників
усередині кільця оточення наносилися удари частинами фронтової та
армійської авіації.
Серйозну складність представляли бойові дії по знищенню
противника в печерах і карнизах. Насамперед, велася ретельна розвідка
цих об'єктів, виявлялися входи, виходи, здійснювалося їхнє блокування за
допомогою мотострілкових підрозділів, бойових вертольотів і артилерії.
Звертає на себе увагу порядок оволодіння пануючими висотами в
гірських районах. Захоплення таких висот забезпечував успіх боротьби за
перевали, ущелини, гірські проходи. Наступаючі підрозділи просувалися
по схилах гір, як правило на трьох рівнях: по гребеню висоти, на дві
третини висоти і на одну третину. Атака звичайно здійснювалась зверху
вниз.
У будь яких умовах, особливо в горах, успішно застосовувалися
загони, які оточували противника, діючи за підтримкою вертольотів.
Бойові дії в ДРА велися не тільки в тактичному, але й в оперативному
масштабі. Так, у 1984 і 1985 рр. неодноразово проводилася армійська
операція в Панджерському районі. Велике бандугруповання одночасно
охоплювалося з фронту, флангів і тилу. Найбільший високогірний район у
центральній частині Гіндукушу (300 х 200 км) був охоплений одночасними
і послідовними діями угруповань радянських військ. Противник був
скований і знищувався на великій площі. Це стало можливим завдяки
широкому застосуванню маневру по повітрю цілими батальйонами і навіть
полками.
Своєрідний характер бойових дій військ у ДРА накладав свій відбиток
на їхню взаємодію з авіацією. Тут найважливішою особливістю було
зростання обсягу задач по авіаційній підтримці військ на полі бою.
Авіаційна підтримка
займала переважне місце у вогневій поразці
противника, особливо в гірських районах. Однак загальновійськові
командири за допомогою авіації іноді вирішували і ті вогневі задачі, які
могли бути виконані артилерією.
Бойові дії в ДРА показали особливу значимість вогневої взаємодії
авіації з наступаючими ротами і батальйонами. Об'єкти дій авіації
максимально наближалися до підрозділів, що атакують. Цим найбільшою
мірою забезпечувався успіх бою.
Для ведення вогню артилерією досить часто застосовувалося
пристрілювання цілей по спостереженню розривів з вертольота, на якому
розміщався офіцер-коректировщик.
Виявилася необхідність у ході вогневої поразки противника
максимально скорочувати часові розриви між артилерійськими й
159

161.

авіаційними ударами. Особливе значення тут придбали заходи
забезпечення взаємного упізнання і взаємної безпеки.
Звичайно в тих ротах і батальйонах, де малися досвідчені авіа
навідники, зазначені задачі вирішувалися успішно. Без авіа навідників, як
правило, мали місце неузгоджені дії військ і авіації, було відсутнє
взаємопорозуміння між командирами загальновійськових підрозділів і
екіпажами вертольотів (літаків).
За допомогою авіації в ДРА при підготовці великих операцій
вирішувалася також і задача перекидання частин сухопутних військ на
вихідні рубежі для наступу.
10.2. Тактика дій моджахедів
На території ДРА при наявності революційного уряду відкрито діяла
велика кількість збройних загонів і груп контрреволюційного угруповання.
Вони були не схожі на звичайні в сучасному розумінні збройні сили, тому
що являли собою формування, що не мали важкої бойової техніки і не
відрізнялись за формою одягу від цивільного населення.
Створювалися формування в основному з місцевих жителів,
заляканих репресіями, а також незгодних з впровадженням елементів
соціалізму радянського зразка, ядром їх були особи, що пройшли
підготовку в центрах і пунктах на території Пакістану й Ірану, а ватажки великі землевласники, офіцери, мулли й інші представники
привілейованих до Квітневої революції класів.
В основу тактики формувань моджахедів були покладені наступні
головні принципи:
- уникати прямих зіткнень з переважаючими силами регулярних
військ, що могли привести до повного розгрому формувань;
- не перетворювати бойові дії в позиційну війну;
- відмовлятися від утримання займаних районів протягом тривалого
періоду часу.
Головним методом ведення бойових дій вважався раптовий напад.
Найбільш вигідний спосіб - нічна атака.
У ході збройної боротьби широко використовувалися прийоми
"партизанської" війни, а також терор і ідеологічна обробка особового
складу афганської армії і населення.
Успіх збройної боротьби знаходився в прямій залежності від
об'єднаних (спільних) дій груп і загонів різної партійної приналежності.
В усіх видах бойової діяльності високо цінилися раптовість,
ініціатива, маневр силами і засобами, а також фактор самостійності в
здійсненні намічених планів при добре поставленій розвідці та оповіщенні.
Бойові дії формувань, як правило, починалися за час до наступу
темряви і були швидкоплинними, особливо якщо були невдалими для
160

162.

моджахедів. У цьому випадку вони швидко виходили з бою і під
прикриттям відходили по заздалегідь обраних маршрутах.
Веденню бойових дій формувань сприяли базові райони на території
ДРА, які були в наявності або створювалися, і призначалися для всебічного
забезпечення діючих груп і загонів.
Базові райони розміщалися в гірській місцевості, у верхів'ях рік, що
являли собою найбільш вигідні в тактичному відношенні райони. Долина,
розташована у верхів'ях ріки закінчується звичайно високими
важкодоступними горами. Тому тут моджахеди не могли бути блоковані
наземними військами через відсутність зручних підходів. У ряді випадків
виключалася можливість застосування для цієї мети і повітряних десантів.
На вході у долину противник створював систему глибоко
ешелонованих опорних пунктів і вузлів опору із широким використанням
природних та штучних укриттів у скельному ґрунті з добре організованою
багатоярусною системою вогню і загороджень.
У глибині долини розміщалися склади зброї, боєприпасів,
продовольства і других матеріальних засобів, притулки, укриття для
особового складу і штаби, обладнані в печерах прилягаючих гір.
Між опорними пунктами готувалися запасні і відсічні позиції, ходи,
повідомлення і шляхи маневру в тому числі підвісні канатні дороги.
Особливо могутню оборону противник створював на входах в
ущелини і долини. Усі підступи до них добре маскувалися і мінувалися.
Дороги готувалися до руйнування, організовувалася розвідка й охорона.
Характерною була організація подвійної, а іноді і потрійної охорони з
метою надання наростаючого опору наступаючим військам.
У цьому випадку перша група охорони (6-8 чол.), обстрілявши
противника, швидко відходила на наступний рубіж, де з'єднувалась з
другою групою. Потім обидві групи відходили на третій рубіж охорони.
У глибині долини (ущелини) розташовувалися маневрені бойові
групи, призначені для дій на загрозливих напрямках, а також виходу у
фланг і тил бойових порядків наступаючих підрозділів.
Використовуючи розриви в бойових порядках радянських і
афганських військ, заколотники під покривом темряви просочувалися в
кішлаки і зі світанком відкривали раптовий вогонь по тилових і флангових
військах.
Особливу увагу заколотники приділяли потайності дій. Невеликі по
чисельності збройні загони і групи прагнули розташовуватися
безпосередньо в населених пунктах, де, маскуючись під місцеве населення,
вкривалися від ударів авіації, вертольотів і дій наземних військ.
Велика увага надавалась постійному переміщенню моджахедів з
одного району в іншій з метою створення помилкового враження про
наявність великої кількості збройних груп і загонів на території провінції
161

163.

чи повіту. Одночасно з цим заколотники прагнули зменшити імовірність
поразки формувань від ударів з повітря і наземних військ.
Групам і загонам заборонялося влаштовувати ночівлі на одному місці
більш одного разу, а також організовувати їх там, де вони знаходилися
вдень. Нічний час використовувався для здійснення переміщень у район
майбутнього нападу. Маршрути руху обиралися вдалині від населених
пунктів і магістральних доріг, що забезпечувало скритність переміщення.
Слідуючи своїй тактиці, моджахеди нападали на військові підрозділи
радянських військ при їхньому висуванні до району бойових дій, у район
проведення операцій, а найчастіше – при поверненні військ у пункти
дислокації. Звичайно напад здійснювався на невеликі колони і там, де була
слабка охорона і не було повітряного прикриття.
Для виконання більш серйозних задач - захвату військових гарнізонів,
великих адміністративних центрів - моджахеди поєднувалися у
формування чисельністю до 1500-2000 чоловік. У випадку невдачі вони
ішли за кордон для поповнення особового складі і зброї.
Моджахеди широко використовували дезінформацію, поширювали
помилкові слухи про місцезнаходження банд, їх ватажків, використовуючи
зрадників і провокаторів. Практикувалися випадки дій моджахедів у
формі афганських або радянських військовослужбовців.
Бойова майстерність моджахедів за останні роки війни зросла. Вони
стали діяти більш обережно, уникали ризику, удосконалювали способи
збройної боротьби. Особлива увага приділялася тактиці дій із засідок.
Засідки ретельно планувалися, влаштовувалися групами від 10-15 до
100-150 чоловік, і, як правило, утворювались на дорогах з метою знищення
військових колон і колон з народногосподарськими вантажами. При виборі
місця засідки уміло використовувався рельєф місцевості, ущелини,
перевали, карнизи над дорогою, галереї. Позиції обладналися завчасно і
потай на схилах гір чи гребенях висот, на вході чи виході з ущелин, на
перевальній ділянці дороги, на ймовірних місцях відпочинку.
Перед створенням засідки проводилась ретельна розвідка противника
і місцевості.
Особовий склад засідки розміщався уздовж дороги у 150-300 м від неї
та у 25-40м один від одного. При вході колони в зону ефективної поразки
снайпери починали обстріл автомашин(водіїв) з особовим складом. Інші
моджахеди вели вогонь по броньованим цілям.
У тактиці дій моджахедів широко застосовувався такий спосіб
бойових дій, як наліт. Перед нальотом звичайно проводилися тренування в
умовах, наближених до реальних.
Крім перерахованих способів дій, моджахеди для досягнення своєї
мети використовували і такі як:
- проведення «турбуючих» обстрілів – обстріл ракетно-мінометним
вогнем окремих об'єктів, сторожових застав, гарнізонів;
162

164.

- проведення терористичних актів проти представників народної
влади і радянських військовослужбовців;
- ведення пропаганди проти влади ДРА і народної міліції (Царандой);
- розосередження моджахедів серед мирного населення по кішлаках,
особливо в "зеленій зоні";
- проведення економічних диверсій з метою викликати невдоволення
населення економічною політикою уряду.
Одним з тактичних прийомів був вихід на переговори та укладання
угод про припинення збройної боротьби. Одні банди виходили на
переговори, втративши віру в результат безперспективної боротьби, інші з метою виграшу часу, збереження сил, одержання від держави відповідної
допомоги. Такі банди, виходячи на переговори, продовжували бойову
підготовку, вели таємну підривну діяльність серед населення.
На озброєнні заколотників знаходились: гірські 76-мм гармати,
безоткатні знаряддя, легкі 88-мм гаубиці, міномети, станкові кулемети,
РПК, зенітні кулемети ДШК, РПГ-7; РПГ-16, зенітні гірські установки
(ЗГУ).
Стрілецька зброя включала англійські гвинтівки БУР-303, 5- і 20зарядні американські гвинтівки М-16, карабіни СКС, АК китайського і
єгипетського виробництва, ППШ і мисливські рушниці.
Формуванням моджахедів здійснювалися постачання зенітного
озброєння, включаючи "Стріла-2" і "Ред Ай".
Для
мінування
доріг
моджахеди
використовували
міни
американського та італійського виробництва у пластмасових корпусах.
Широке застосування знаходило також використання ручних гранат,
саморобних мін натяжної дії і пляшок із запальною сумішшю.
Усе більш зростаюче значення моджахеди надавали боротьбі із
літаками і вертольотами. Основними засобами боротьби з авіацією були
ДШК і ЗГУ, для яких обладналися печери (шахти) з відповідними
секторами стрілянини. Практикувалася установка зенітних засобів під
карнизами гірських складок.
У боротьбі з авіацією вогонь зенітних засобів звичайно поєднувався із
залповим загороджувальним вогнем зі стрілецької зброї. Крім того, для
стрілянини по повітряним цілям, моджахеди використовували автоматичну
зброю звичайного калібру з імпровізованих "верстатів"(гілок дерев,
дувалів, інших місцевих предметів), забезпечуючи необхідні кут і сектор
стрільби. Усі ці засоби розташовувалися, як правило, розосереджено й
ешелонувалися по рубежах. Вогонь відкривався водночас по сигналу
(команді), коли літаки (вертольоти) виходили на бойовий курс, і вівся до
виходу з пікірування. Розосередження зенітних засобів забезпечувало
моджахедам ведення вогню одночасно з різних напрямків, що утрудняло
їхнє придушення.
163

165.

Зенітні засоби встановлювалися на позиції тільки при необхідності, а
в інший час знаходилися в укриттях.
Останнім часом моджахеди більш широко застосовували тактику
"рухомих (кочуючих)" засідок засобів ППО (ДШК, ПЗРК) для боротьби з
авіацією. Вони виставлялися поблизу аеродромів на напрямках зльоту і
посадки, а також на передбачуваних напрямках польотів літаків
(вертольотів). Необхідно відзначити, що з метою маскування своїх
вогневих засобів (при обстрілі повітряних цілей) заколотники практично
відмовилися від стрілянини трасуючими боєприпасами. Обстріл літаків і
вертольотів здійснювався при атаці і відході від цілі, як правило, по
відомому збоку, чи зверху позаду.
Разом з тим у тактиці дій заколотників відзначалися типові схеми
прикриття об'єктів, що дозволяло прогнозувати ймовірне їхнє місце
розташування і враховувати можливу протидію.
Моджахеди постійно удосконалювали способи збройної боротьби.
Тактика дій їхніх збройних формувань носила характер запеклої боротьби
майже усіх шарів населення за відновлення своєї власності, релігійних
устоїв, способу життя, збереження менталітету, що формувалось
століттями.
10.3. Тактика дій авіації у ДРА.
10.3.1. Завдання, які вирішувались авіацією. Особливості
підготовки та виконання бойових польотів
Бойові дії авіації збройних сил СРСР в Афганістані велися в
особливих фізико-географічних умовах, що істотно впливали на бойові
можливості літаків і вертольотів при веденні повітряної розвідки, пошуку і
знищенню цілей, десантуванню.
Об'єкти дій авіації також мали низку наступних особливостей:
- відсутність чітких, характерних демаскуючих ознак мало розмірних
цілей, особливо розташованих у печерах, ущелинах і на тіньових схилах
гір. Це значно обмежувало можливість їхнього виявлення на дальності
виходу в атаку, вибору найвигіднішого напрямку заходу для нанесення
удару та ускладнювало побудову маневру, який забезпечував застосування
зброї в діапазоні відстаней ефективної стрільби і безпечний вихід з атаки;
- висока живучість цілей, розташованих у природних складках
гірської місцевості, при впливі осколкової дії боєприпасів;
- висока рухливість і скритність пересування загонів заколотників,
здатність караванів у стислий термін розосередитися і маскуватися, що
ускладнювало можливість нанесення по них удару, особливо з першого
заходу.
Усе це дуже впливало на тактику дій авіаційних підрозділів і частин
усіх родів авіації.
164

166.

Фронтова та армійська авіація виконували широке коло бойових
завдань, основними з яких були:
- знищення об'єктів противника при авіаційній підтримці військ;
- десантування тактичних повітряних десантів;
- супровід військ і транспортних колон на маршрутах руху;
- забезпечення маневру і дій військ у ході операції (бою);
- висадження (евакуація) розвідувальних (спеціальних) груп і їхня
підтримка;
- перевезення військ і вантажів;
- повітряна розвідка противника та інженерна розвідка місцевості;
- коректування вогню артилерії;
- мінування з повітря;
- постановка димових завіс;
- пошук і врятування екіпажів літаків (вертольотів), що терплять
лихо;
- забезпечення керування пошуками і зв'язку в ході бою;
- евакуація поранених і хворих;
- виявлення караванів, висадження і підтримка груп для їхнього
огляду;
- прикриття державного кордону і території ДРА з повітря.
Особливості підготовки до бойових польотів полягали в
наступному:
- знання та урахування льотним складом аеродинамічних
особливостей літака і вертольота при застосуванні різних варіантів
бойового завантаження, температур в умовах ДРА;
- уміння працювати з картами великого масштабу і фото-планшетами,
безпомилково і швидко їх читати, уміло використовувати для оцінки
об'єкта дій і вибору оптимального варіанту нанесення удару, ведення
розвідки, десантування. Уміння працювати з картою і фото планшетом
було обумовлено необхідністю знання практично на пам'ять льотним
складом рельєфу місцевості в районі цілі. Це було потрібно для точного
виходу на ціль в горах, вибору напрямку атаки, урахування перевищення
(приниження) для забезпечення високої ефективності удару, розвідки,
десантування і безпеки польоту;
- попереднє вивчення району бойових дій, при необхідності, з
виконанням його обльоту;
- уміння командирів правильно визначати зарядку літаків
(вертольотів), засоби поразки і обирати бойові порядки;
- наявність заздалегідь відпрацьованих варіантів бойових дій. Це
викликалося необхідністю виконання завдань по виклику в обмежений час
(20-30 хвилин), а також підготовки літаків і екіпажів до повторних
вильотів у стислий термін;
165

167.

- знання ППО моджахедів, максимальних висот досяжності вогню
зенітних засобів (ДШК, ЗГУ, ПЗРК) і грамотне прийняття рішення на їхнє
подолання з використанням засобів РЕБ.
Знання та урахування цих основних особливостей дозволяли успішно
виконувати бойові задачі. Зневага цими особливостями приводила до
невиконання завдань і бойових втрат.
Особливе значення мало уміння командування визначати загальні
бойові порядки й організовувати тісну взаємодію з різними родами авіації
та сухопутних військ. Як показує досвід, характерні бойові порядки
включали наступні групи тактичного призначення.
Для фронтової й армійської авіації:
- група дорозвідки і позначення цілі (могла використовуватися і як
група удару);
- група придушення ППО;
- ударна група;
- група пошуково-рятувального забезпечення (ПРЗ) та контролю
результатів удару.
Для армійської авіації:
- група придушення засобів ППО та авіаційної підготовки району
десантування;
- група захоплення посадкових площадок для забезпечення
висадження основних сил десанту;
- група основних сил десанту;
- група прикриття бойового порядку десанту на маршрутах польоту
та у районі десантування;
- група пошуково-рятувального забезпечення.
При веденні бойових дій поблизу державного кордону ДРА
виділялася група прикриття від атак винищувачів противника (Пакістан). У
кожному конкретному випадку склад і чисельність груп тактичного
призначення визначались командиром, що організує бойові дії.
На особливості підготовки і ведення бойових дій впливала відсутність
суцільного радіолокаційного поля, складність ведення радіозв'язку. У
зв'язку з цим управління групами різного тактичного призначення
здійснювалося з літака - ретранслятора.
Особливості виконання бойового польоту по етапах.
Основна особливість дій авіацій при зльоті, зборі і відході від
аеродромів полягала в необхідності забезпечення безпеки літаків
(вертольотів) від поразки ДШК, ЗГУ і ПЗРК на цьому етапі. З цією метою
на кожнім аеродромі був відпрацьований порядок відходу літаків і
вертольотів з набором безпечної висоти від поразки засобами ППО в
охоронюваній зоні. У процесі набору висоти застосовувалися інфрачервоні
пастки. Для забезпечення зльоту в короткий час застосовувався зліт з
різних напрямків. При зльоті транспортної авіації виділялася група
166

168.

придушення ППО в районі аеродрому, що виконувала політ по
спеціальному маршруту поблизу аеродрому і була готова до негайного
придушення розкритих засобів ППО.
Порушення порядку зльоту, збору і відходу приводило до
невиправданих бойових втрат.
Особливістю бойового польоту до цілі був політ на великих висотах в
умовах обмеженої кількості радіотехнічних засобів, в умовах гір і
наявності на них засобів ППО моджахедів. Для літаків цими висотами
були 4000...8000м, для вертольотів, в залежності від типу - 2500...5000 м.
Усі польоти до цілі виконувалися з включеними станціями оптико
електронного придушення, а також із застосуванням інфрачервоних
патронів на найбільш загрозливих ділянках польоту.
Бойові польоти до цілі і назад виконувалися з урахуванням
максимального використання рельєфу місцевості для маскування.
Однією з важливих особливостей була необхідність зміни маршрутів
при польоті до цілі, особливо при перевезеннях і десантуванні, а також при
польотах на перевезення в нічних умовах.
До особливостей нанесення удару по цілі треба віднести:
- виконання бойового польоту літаків і вертольотів на межах їхніх
бойових можливостей (висадження десантів на висотах 3200...3600 м,
нанесення ударів вертольотами на їхній практичній стелі, літаками - на
висотах 3000...4500 м);
- досягнення раптовості шляхом правильного обліку рельєфу
місцевості з проведенням попереднього прихованого обльоту району
бойових дій;
- в умовах складності виділення цілі на тлі гірської місцевості та у
населених пунктах першорядне значення придбало позначення цілі і робота
з авіа навідником; точність удару і його ефективність практично
залежали від чіткої цілевказівки авіа навідником і від особистої
підготовки льотного складу;
- обмеження, що накладаються рельєфом місцевості, наявність
сильної ППО об'єктів, вимагали від льотного складу правильного обрання
напрямку атаки і виходу з неї із застосуванням режимів, які забезпечували
обхід зон поразки зенітними засобами;
- необхідність поразки цілі з одного-двох заходів;
- необхідність застосування максимальних швидкостей для
ефективного подолання ППО (досвід бойових дій показав, що на
швидкостях більш 900 км/год літаки виконували бойову задачу без бойових
ушкоджень);
- складність організації і ведення розвідувально - ударних дій уночі з
метою зриву перевезень і пересувань моджахедів (пошуку і позначення
цілей, підсвічування їх САБами).
167

169.

Особливість польоту від цілі, розпуск і захід на посадку полягала в
необхідності забезпечення безпеки літаків і вертольотів від поразки
засобами ППО. З цією метою вихід на аеродроми здійснювався на
великих висотах, розпуск і захід на посадку - в охоронюваній зоні.
Розворот на посадковий курс виконувався на висоті не менш 1800м з
наступним входом у нормальну глісаду планування в районі БПРМ.
Зазначені особливості тактики родів авіації необхідно було
враховувати при підготовці льотного складу до заміни в ДРА.
Непорозуміння необхідності знання та урахування цих особливостей
приводило до невиправданих втрат, інколи і без вогневого впливу
противника.
10.3.2. Тактика винищувально-бомбардувальної і штурмової
авіації
Винищувально-бомбардувальна і штурмова авіація в умовах ДРА вела
бойові дії в тісній взаємодії із сухопутними військами, іншими родами
авіації і самостійно. Самостійно винищувачі - бомбардувальники і
штурмовики діяли при знищенні об'єктів способом "полювання", веденні
повітряної розвідки, мінуванні, а також при нанесенні авіаційних ударів, не
зв'язаних з підтримкою сухопутних військ чи повітряних десантів.
Тактика дій підрозділів і частин ВБ і ША в значній мірі залежала від
інформації про цілі. Наявність фото планшета дозволяла за рахунок
детальної підготовки льотного складу досягти раптовості удару і його
ефективності. Однак не завжди малася можливість одержати фото планшет
- у таких випадках ціль задавалась координатами чи із застосуванням
цілевказівок. Для цілевказівки виділялись спеціальні групи літаків чи
вертольотів, авіа навідники. Позначення цілі здійснювалось бомбами САБ,
ЗАБ, НОСАБ, ДОСАБ, димовими ракетами, снарядами, трасами зі
стрілецької зброї.
При нанесенні ударів по цілях із заданими координатами, як правило,
виділялися наступні групи тактичного призначення:
- дорозвідки і позначення цілі (2 Мі-8МТ, 2 Су-17);
- група придушення ППО (2...4 Су-17);
- ударна група (4...6 Су-25) ;
- група контролю результатів удару (2 Су-17 МЗР, 2 Мі-8МТ);
- група пошуково-рятувального забезпечення (2 Мі-8МТ).
Могли виділятися також демонстративна група і група нарощування
зусиль удару.
В окремих випадках група придушення ППО не виділялася, тоді її
задачі вирішували спеціально призначені екіпажі ударної групи.
Перед вильотом льотний склад по картах великого масштабу вивчав
характерні орієнтири в районі цілі, рельєф місцевості, демаскуючі ознаки
168

170.

цілі, її перевищення (приниження) щодо аеродрому, місця виявлених
засобів ППО і можливі райони їхнього розташування. На підставі цього
розраховувалися поправки до характеристичного часу падіння бомби і
кути упередження при роботі в ручному режимі. Вироблявся розрахунок
курсів підходу і маневрів для атаки цілі. Призначалася зона чергування
групи ПРЗ.
Група дорозвідки і позначення цілі по характерних орієнтирах і
демаскуючим ознакам (характерні складки місцевості, русла рік, пішохідні
тропи, дороги, наїжджені шляхи, опорні пункти з ходами повідомлення,
позиції вогневих засобів, будинки й ін.) виявляла і пізнавала ціль. Пошук
цілі здійснювався на висотах 600...800 м, бойовий порядок у парі - "пеленг
літаків" (дистанція 600...800 м кут візування 30° з перевищенням відомого
на 100...150 м).
По досвіду дій на виявлення і впізнання цілі затрачалося 3...5 хвилин.
Найбільш ефективними для позначення цілі були бомби САБ-100 і
САБ-250, дим і смолоскип яких були видні з дальності 10...15 км із
середніх висот і з 4...6 км - з малих. Час уповільнення підривача САБ
встановлювався з таким розрахунком, щоб загоряння смолоскипів бомб
відбулося на висоті порядку 100 м. САБ застосовувалися також без
парашутів, як вільно падаючі.
Командир групи цілевказівки скидав САБ і, визначивши положення
смолоскипа щодо цілі, давав вказівки командиру ударної групи. Час
горіння САБ складає 6...9 хвилин. Через 1...2 хвилини після позначення
цілі (по виявлених вогневих позиціях і передбачуваних районах
розміщення засобів ППО) завдавала удару група придушення ППО.
Найбільш ефективними засобами поразки при цьому були НАР типу С-5,
С-8, РБК-250 чи 500 при бойовій зарядці по 2...4 блоки УБ-32 чи 2...4
РБК-250, 500 на літак. Атака, як правило, виконувалася з ходу з
пікірування одиночними літаками чи парами з різних напрямків.
Дистанція між літаками (парами) складала 2...3 км, що дозволяло
підтримувати зоровий зв'язок, здійснювати взаємне вогневе прикриття. Всі
екіпажі вели розвідку на предмет розкриття нових вогневих позицій
засобів ППО і передавали дані по радіо командиру ударної групи. Вогневі
позиції ДШК і ЗГУ виявлялися з висоти 2000...2500 м по яскравих
спалахах, що виникали при веденні ними вогню, особливо на тіньових
схилах гір і в глибоких ущелинах. У залежності від обстановки, група
придушення ППО виконувала повторну атаку з протилежного напрямку чи
набирала висоту 4...5 км над ціллю і знаходилася в готовності до
придушення знову виявлених засобів ППО.
Ударна група виходила в район цілі через 1-2 хвилини після відходу
попередньої групи. Смолоскипи САБ, пил і дим від боєприпасів, що
розірвалися, а також інформація від командира групи цілевказівок чи авіа
навідника про положення цілі значно полегшували ведучому ударної групи
169

171.

вихід на ціль. Атака цілі виконувалася з ходу зі скиданням бомб на виході
з пікірування. По можливості атака вироблялася з різних напрямків
одиночними чи парами літаків. Бойовий порядок у парі - дистанція 150 м,
кут візування 30°. Дистанція між літаками (парами) у залежності від типу
боєприпасів складала 3...7 км.
Маневр для повторної атаки будувався на висотах 2000...2500 м. Кут
пікірування 10...30.° В умовах гірської місцевості винищувачібомбардувальники на літаках типу Су-17М3 бомбометання виконували в
ручному режимі, тому що приціл у цих умовах працював дуже погано.
Введення в пікірування з кутом 30° здійснювалось в цьому випадку з висот
2500...3000 м на швидкості 800 км/год, скидання бомб - з висоти
1600...1800 м, що виключало вхід літаків у зону поразки стрілецької зброї.
Однак точність влучень при цьому значно знижувалася. З цієї причини до
складу ударної групи найчастіше виділялися екіпажі на літаках Су-25, що
забезпечували більш високу ефективність поразки цілі. По закінченні
завдання вся група поверталася на аеродром посадки, а пара командира
ударної групи виконувала прикриття вертольотів при виконанні ними
контрольного фотографування.
Зазначена тактика дій підрозділів винищувачів-бомбардувальників і
штурмовиків давала позитивний результат при ударах у широких
ущелинах і на рівнинній місцевості, коли час, необхідний для відходу
моджахедів в укриття, був більше тимчасового інтервалу між групами
цілевказівки й ударної.
У вузьких ущелинах, де точно визначити ціль практично неможливо,
подібні дії малоефективні, тому що елемент раптовості не досягається.
Противник встигав розосередитися і укритися.
У цих випадках при підготовці до польоту використовувалися фото
планшети цілей. Детальна підготовка групи придушення ППО й ударної
групи виключала необхідність позначення цілі, чим забезпечувалася
раптовість удару, підвищувалася його ефективність. Необхідно
враховувати, що глибокі ущелини, гори з крутими схилами обмежували
можливості маневру при атаці цілі. Тому ударна група призначалася в
складі не більш 2...4 літаків.
При нанесенні ударів у населених пунктах у безпосередній близькості
від житла мирних жителів була потрібна висока точність застосування
авіаційних засобів поразки. У подібних умовах ведучі груп мали потребу в
точній цілевказівці, при якій гарантується виділення потрібного об'єкта з
ряду однотипних. Для цілевказівки використовувалися спеціальні групи на
вертольотах з агентом-навідником на борту. За 1...2 хв. до нанесення удару
група з застосуванням бомб і некерованих ракет робила цілевказівку, а
потім із зони коректувала дії ударної групи.
Велику питому вагу займали послідовні удари підрозділів
винищувачів-бомбардувальників і штурмовиків по знову виявленим
170

172.

наземним цілям по виклику в інтересах авіаційної підтримки сухопутних
військ на полі бою.
Підрозділи сухопутних військ більш упевнено діяли за підтримкою
авіації. Допомога авіації рятувала їх від втрат, здійснювала вплив на
противника чи примушувала його відмовитися від своїх задумів. В
інтересах забезпечення дій по виклику виділялися авіа навідники,
організовувалося чергування підрозділів і частин не аеродромах і в повітрі.
Для чергових підрозділів оптимальним був змішаний варіант бойового
завантаження. Виклик чергових підрозділів здійснювався через
ретранслятор.
Вимоги до точності застосування засобів поразки при діях по виклику
пред'являлися дуже високі, тому що поблизу від цілей розташовувалися
свої війська. Важливою особливістю при діях по виклику є те, що
інформацію про ціль льотчик одержує тільки з виходом у район нанесення
удару і тому він не може врахувати перевищення місцевості в тім ступені,
як це робить при ударах по заздалегідь заданій цілі. Необхідно також
враховувати складність рішення авіа навідником задачі цілевказівки
ударним групам. Це було пов'язано з відсутністю ефективних засобів
цілевказівки. Цілевказівка здійснювалась по радіо шляхом орієнтування
ведучого ударної групи про положення цілі щодо характерного орієнтира,
відстрілом сигнальної ракети чи сигнального бойового снаряда по цілі.
Для уточнення місця розташування цілі ведучим ударної групи
робилася пристрілочна черга з гармат. Знайшовши ціль, ведучий
виконував її атаку, а авіа навідник уточнював координати наступних цілей
(відносно розривів) для відомих екіпажів. Сухопутні війська в цей час
позначали себе сигнальними ракетами чи димовими шашками, як правило,
померанчового кольору.
З метою виключення поразки своїх військ від розривів авіаційних
боєприпасів були встановлені мінімальні безпечні відстані їхнього
застосування від переднього краю сухопутних військ, що складали:
- для бомб калібру 500 кг - 2500 м;
- для НАР (С-24, С-25, С-8), АБ-250 кг - 1500 м;
- для НАР С-5 і гармат - 1000...800 м.
Новою задачею, що довелося виконувати льотному складу
винищувально-бомбардувальної і штурмової авіації, стало мінування. Для
мінування залучалася, як правило, ланка літаків, якій могло бути
призначене до 8 ділянок за виліт. При підготовці до вильоту на мінування
льотчики повинні були:
- нанести райони мінування на карту;
- зняти з карти перевищення районів і ділянок;
- розрахувати з урахуванням перевищення приладову висоту при
мінуванні;
171

173.

- визначити необхідний інтервал розвантаження КМГУ в залежності
від розміру ділянок мінування;
- видати необхідні дані начальнику групи озброєння для підготовки
КМГУ.
Для точного виходу в район мінування обирався контрольний
орієнтир і розраховувався бойовий курс.
Вихід у район, мінування виконувався на висоті 2500...3000 м.
Бойовий порядок у парі - дистанція 200...300 м, кут візування на ведучого
15...30°, дальність між парами 600...800 м - визначався з умов, сприятливих
для ведення пошуку.
Знайшовши і пізнавши необхідну ділянку, ведучий виконував
пікірування на неї і вихід у горизонтальний політ на висоті 600...100 м.
Розвантаження мін здійснювалось на цій же висоті. Швидкість мінування
- 700...750 км/год для Су-25 і 900 км/год для Су-17. При наявності
6...8 ділянок мінування за виліт розвантаження мін здійснювалося по черзі
ведучим і відомим, при мінуванні великої площі розвантаження
здійснювалося в парі.
Відома пара при постановці мін виконує задачу прикриття і виходить
за ведучою на дистанції 1000...1500 м з перевищенням 600...1000м у
готовності до негайного застосування зброї по виявлених засобах ППО
противника. Виконавши площадку, ведучий енергійно переводить літак у
набір висоти для відходу із зони поразки засобів ППО.
При мінуванні площ, стежок, перевалів у гірських районах велику
роль має психологічний фактор і рівень підготовки льотного складу до дій
у гірських умовах. Політ при постановці мін найчастіше виконувався в
ущелинах нижче гребенів і вершин прилягаючих гір. Тому була потрібна
ретельна підготовка до бойового вильоту з розробкою детального плану
польоту і виконанням необхідних розрахунків.
Значну частку бойових вильотів винищувачів - бомбардувальників і
штурмовиків займали вильоти на знищення караванів, колон і окремих
автомашин зі зброєю і боєприпасами. Для рішення зазначеної задачі
застосовувався спосіб самостійного пошуку і знищення наземних
об'єктів(полювання).
Основною тактичною одиницею при цьому була пара. Для
нарощування зусиль могли виділятися 2...4 літака, що знаходились на
аеродромі в готовності № І.
При підготовці до польотів на самостійний пошук льотний склад:
- вивчав район пошуку по картах великого масштабу і наявним фото
планшетам;
- вивчав райони розташування постів охорони, маршрути і час
пересування своїх та афганських військ;
- визначав райони із сильною ППО моджахедів і варіанти їхнього
обходу чи подолання;
172

174.

- наносив на карту 1:500 000 азимутально-далекомірну сітку РСБН,
маршрут польоту, місця дислокації своїх і афганських військ, зони
радіо корекції, піднімав перевищення місцевості, прикордонну зону;
- відпрацьовував взаємодію з зазначеними пунктами управління.
Бойова зарядка при вильотах на полювання вибиралася з можливості
виконання посадки у випадку не використання боєкомплекту та
ефективної поразки цілі.
На літаках Су-25 - це 2 РБК-250(500) + 2 УБ-32(С-8) + 2 ППБ чи
2 АБ-250(500) + 2 УБ-32(С-8) + 2 ППБ (підвісний паливний бак).
На літаках Су-17 - 2 УБ-32(С-8) чи 2 РБК-250 чи 4 С-24 + 2 ППБ-800.
Вихід у район полювання виконувався на істинних висотах
2000...2500 м. Пошук вівся з висот 600...1200 м на швидкостях
850...900 км/год для Су-17 і 600...700 км/год – для Су-25.
Бойовий порядок у парі при пошуку: дистанція 450...600 м, кут
візування 20...25° з перевищенням відомого на 100...150 м. Основна увага
при пошуку приділялося перегляду доріг, стежок, гірських проходів і
річкових долин. Характерною демаскуючою ознакою каравану зі зброєю
була наявність в'ючних тюків довжиною 1,5...2 м, у яких доставлялися
боєприпаси, безоткатні гармати, міномети і ракети типу "земля-повітря".
При виявлені каравану пара в залежності від обстановки й умов
видимості цілі виконувала захід для її перегляду набирала висоту
1200...1500 м. Прохід для перегляду виконувався на висоті 200...600 м,
віддалені 600...800 м від цілі. Визначалася кількість тварин (автомашин),
їхнє завантаження і напрямок руху, а потім на КП передавалося: що
виявлено, кількість, азимут і дальність, напрямок руху, викликалася група
для огляду каравану.
При виявленні спроби розосередження чи стрілянини по літаках
караван знищувався з застосуванням наявних засобів ураження.
Виконувалися 2...3 атаки цілі з пікірування послідовно одиночними
літаками. При необхідності викликалася група нарощування зусиль. При
наявності у ведучого засобів фото контролю виконувався захід на контроль
результатів удару під прикриттям відомого, який слідував на дистанції
800...1000м з перевищенням 50...100 м.
З переходом моджахедів до перевезень зброї і боєприпасів переважно
в нічний час винищувачі-бомбардувальники і штурмовики стали
застосовувати полювання також і вночі. До ведення полювання вночі
залучалися льотчики І класу, що виконали не менш 10 контрольних і
тренувальних польотів уночі, які опанували бомбометання по цілях,
позначеним на землі й освітлених з повітря. Пошук цілей вівся
одиночними екіпажами, переважно в рівнинній місцевості чи передгір'ях з
перевищеннями до 1000-1500 м. У місячні світлі ночі, коли чітко
проглядається вершини гір, хребти, долини, можливий був пошук і в горах.
При підготовці до польоту особлива увага приділялася вивченню
173

175.

перевищень, їхніх місць розташування по азимуту і дальності до маяка
РСБН.
Політ по маршруту на пошук вівся методом послідовного перегляду
смуг на висоті 3500...5000 м. По досвіду дій вночі автомобілі, що йдуть на
далекому світлі фар з висоти польоту 3500 м, виявляються на дальності до
120 км, на ближнім світлі - до 40...60 км.
Виявив ціль, льотчик виходив на її траверз на віддалені 10...15 км,
уточнював місце, напрямок руху і передавав дані на КП. Атака цілі
здійснювалась з дозволу командного пункту. При цьому можливі були два
варіанти:
- атака з ходу з застосуванням РБК із пікірування чи з
горизонтального польоту. Напрямок атаки, по можливості, повинен
співпадати з напрямком руху колони автомашин;
- атака після попереднього висвітлення цілі з повітря САБ. Скидання
САБ здійснювалось з горизонтального польоту з висоти 3000...2500 м на
швидкості 800...900 км/г. Момент скидання визначався льотчиком
візуально. Для точного виходу в точку скидання на відстані 500...600 м від
цілі на бойовому курсі виконувалися послідовні відвороти на кут 45°.
Вогневий вплив на ціль міг бути посилений екіпажем, що знаходився
в зоні чергування.
Контроль результатів удару здійснювався з наступом дня
спеціальними екіпажами чи фотографуванням візуально.
Велике значення для підвищення ефективності дій авіації, зниження
кількості бойових ушкоджень і втрат мав розбір бойових польотів. Розбір
бойового польоту проводився відразу після посадки ведучим групи чи
представником управління полку, що здійснювали управління екіпажами
при нанесенні удару з борту учбово-бойового літака в районі цілі. Дані
об'єктивного контролю використовувалися для часткового і повного
розбору.
10.3.3. Тактика винищувальної авіації
Особливості тактики винищувальної авіації в ДРА обумовлені
особливостями бойових дій, серед яких основними були:
- відсутність повітряного противника;
- слабке обладнання району бойових дій засобами управління і
наведення винищувальної авіації;
- розосереджене базування підрозділів винищувачів (на трьох
аеродромах).
У зв'язку з відсутністю повітряного противника, що веде активні
бойові дії, винищувальна авіація по своєму призначенню виконувала лише
одну з бойових задач - чергування в єдиній системі протиповітряної
оборони країни і Збройних Сил.
174

176.

З цією метою постійно на кожнім аеродромі була задіяна ланка
винищувачів: один льотчик у другій готовності, один - у третій і два - у 30хвилинній.
Бойове чергування винищувачів у ДРА було організовано відповідно
до діючих наказів Міністра оборони СРСР і Інструкції з організації і
несення бойового чергування в авіації ППО і ВПС.
Організація бойового чергування в ДРА ускладнювалася тим, що в
умовах гірської місцевості суцільне радіолокаційне поле діяло лише на
висотах більш 7000 м і була відсутня надійна взаємодія КП полку з
підлеглими радіолокаційними постами.
Крім того, система управління черговими силами, що включала ОКП
ППО радянських і афганських військ і КП ВПС армії, приводило до
великих затримок у виробленні погодженого рішення і доведення його до
екіпажів. Отже, при вильоті на перехоплення літаків-порушників
винищувачі повинні були діяти багато в чому самостійно.
Особливістю виконання задачі бойового чергування була також
відсутність частин ЗРВ на території ДРА, за винятком, афганських ЗРЧ
ППО і ЗРК "Куб", що розташовувалися поблизу аеродромів. Таким чином,
практично уся відповідальність за охорону повітряного простору ДРА
лягала на винищувачів.
При підготовці екіпажів до бойового чергування зверталася увага
льотчиків на необхідність комплексного використання прицільного
устаткування літака при пошуку й атаці цілі. В умовах гірської місцевості
за результатами обльотів добре зарекомендував себе режим "Гір"
оглядово-прицільної системи літака (ОПС) МіГ-23МЛД.
Використання інших режимів ОПС у гірській місцевості було
ускладнено, що викликало підвищені вимоги до візуального перегляду
повітряного простору.
Крім бойового чергування в системі ППО винищувальна авіація по
своєму призначенню використовувалася для забезпечення бойових дій
інших родів авіації при діях поблизу державного кордону ДРА з
Пакистаном та Іраном. При виконанні цієї задачі використовувався спосіб
заслону в повітрі - винищувачі чергували в зонах на ймовірних напрямках
польоту іноземних літаків (вертольотів) на віддалені 20...30 км від
держкордону.
В основному ж винищувальна авіація в умовах ДРА застосовувалася
для нанесення ударів по наземних цілях і розвідки. При виконанні цих
завдань підрозділи винищувачів застосовували ті ж тактичні прийоми, що і
винищувачі-бомбардувальники.
Засоби поразки застосовувалися аналогічні. Для прицілювання
застосовувався як правило ручний режим. При спільних діях на
винищувачі в основному покладалася задача придушення засобів ППО в
районі удару (десантування). Але винищувачі МіГ-23МЛ могли
175

177.

включатися і до складу ударних груп, особливо при діях по високогірних
цілях, що не могли бути атаковані вертольотами і штурмовиками.
При розробці тактичних прийомів знищення таких цілей льотчики
повинні були враховувати сполучення малих висот над рельєфом
місцевості і великих відносних висот, що значною мірою погіршували
маневреність літаків.
10.3.4. Тактика розвідувальної авіації
Повітряна розвідка проводилась за планом штабу ВПС армії.
Планування здійснювалося на місяць, на операцію, на день. При
виникненні термінових завдань плани коректувалися.
За штатними і позаштатними розвідувальними підрозділами
закріплювалися зони відповідальності, що були розділені на 3-4 райони.
Періодичність перегляду районів залежала від важливості району,
наявності сил і складала від одного до чотирьох разів на добу. Планувалося
так, щоб одні й тіж льотчики могли спостерігати за районом протягом
двох-трьох тижнів. Такий підхід дозволяв отримувати більш достовірні
дані, але вимагав від льотного складу уникнення шаблону, великої
винахідливості в тактиці бойових дій.
В останні роки бойових дій основним способом повітряної розвідки
були польоти пари літаків за планом і викликом. Для рішення раптово
виникаючих задач на аеродромі постійно в готовності знаходилася пара
літаків - розвідників.
Постановка задачі командиру орае здійснювалася на майбутній день
або - на бойовий виліт. Задача ставилася бойовим розпорядженням чи
усно по телефону з наступним письмовим підтвердженням. Після
з'ясування задачі, вироблення й ухвалення рішення ставилася задача
льотному складу безпосередньо командиром або через заступників, з
обов'язковою вказівкою сигналів взаємодії з частинами сухопутних військ,
а також правил і порядку пошуково-рятувального забезпечення.
Після отримання бойової задачі льотний склад готувався під
керівництвом ведучого групи. Кожен льотчик позначав район розвідки
(ціль) на карті. Визначалися координати найбільш ймовірних місць
перебування цілі, заносилися на наколінний планшет. Розраховувалася
приладова висота можливих маршрутів фотографування і параметри
бойового застосування засобів поразки - висота скидання, пуску.
Час підготовки на повітряну розвідку складав 30...45 хв., на удар по
наземних цілях - до 15 хв.
Навігаційний комплекс (РСБН) використовувався, як правило, у
режимі РО з запрограмованими опорними орієнтирами. Це значною мірою
полегшувало літаководіння на середніх і великих висотах для виходу груп
у район розвідки (цілі).
176

178.

Візуальна повітряна розвідка виконувалася з висот 200...300 м, а в
окремих випадках - з висот 50...100 м, як правило, у складі однієї пари.
Бойовий порядок у парі "пеленг літаків" з кутом візування 10...15°,
дистанцією 600...800 м і перевищенням відомого щодо ведучого в
50...100 м.
При фотографуванні на малих висотах відомому необхідно було
витримувати перевищення щодо ведучого в 500...600 м з дистанцією до
2000 м і бути готовим до негайного вогневого впливу по засобах ППО
противника.
Візуальна повітряна розвідка у вузьких ущелинах іноді виконувалася
літаками Су-17УМЗ. При цьому один льотчик виконував пілотування
літаком, другий - візуальну розвідку. Однак відсутність на літаку автомату
відстрілу теплових пасток підвищувало імовірність поразки від засобів
ППО, особливо при повторному заході.
При перегляді місцевості застосовувалися маневри "змійка" з кутами
розвороту 10...30°, віраж, розворот на 270°.
Після виявлення об'єкту льотчик пізнавав його, виконував прив'язку
до характерних орієнтирів на місцевості.. У процесі побудови заходу на
ціль льотчик через ретранслятор доповідав на КП і, якщо одержував
дозвіл, виконував захід на фотографування. У процесі повторного заходу
уточнювалися координати цілі.
Широко застосовувався в умовах ДРА пошук об'єктів у заданому
районі і їхня поразка способом "полювання". При виявленні цілі льотчики
виконували атаку на поразку, а ведучий, крім того, виконував
фотографування результатів удару. Якщо сил для знищення цілі було
недостатньо, викликалася через КП ВПС армії група літаків ударної
авіації.
Слід зазначити, що невеликі групи моджахедів, позиції ДШК, ЗГУ й
інші мало розмірні об'єкти практично виявлялися з дальності не більш
800...1000 м. При виконанні повторної атаки льотчики, як правило,
втрачають зоровий контакт із ціллю. Тому важливо виявлений об'єкт
прив'язати до характерних орієнтирів на місцевості, захід на атаку
виконувати в напрямку району об'єкта (по характерних орієнтирах), а
точне прицілювання - у процесі пікірування.
При виконанні повітряного фотографування застосовувався тактичний
прийом з відволікаючим маневром відомого.
Політ в район розвідки виконувався на висотах, що виключають
можливість впливу засобів ППО противника. По приході в район розвідки
відомий виконував віраж на висоті 2000...2500 м, а ведучий на малій
висоті, прикриваючись складками місцевості, виконував повітряне
фотографування.
177

179.

У ході підготовки до рейдових операцій велася розвідка імовірних
маршрутів висування мотострілкових полків (батальйонів) з метою
розкриття угруповань противника і визначення стану дорожньої мережі.
У період проведення рейдових операцій літаки-розвідники
використовувалися для цілевказівки окремих об'єктів і угруповань
противника, а також виконували фото контроль результатів удару.
Був накопичений також певний досвід ведення повітряної розвідки і
нанесення бомбового удару вночі.
Повітряна розвідка вночі з підсвіткою місцевості освітлювальними
авіабомбами показала недостатню її ефективність у гірничо-пустельній
місцевості. Каравани в'ючних тварин під САБ знайти було вкрай складно,
а машини при постановці САБ виключали фари і швидко
розосереджувалися, зливаючись із тлом місцевості. Тому основним
способом ведення повітряної розвідки вночі був пошук, виявлення,
прив'язка машин (світла фар) по азимуту і дальності і виконання атаки на
бомбометання з ходу.
З метою розкриття і нанесення бомбового удару по засобах ППО
добре показав себе такий спосіб, як постановка САБ над районами, де
раніше відзначалася робота ДШК, ЗГУ. Після загоряння САБ заколотники,
як правило, відкривали вогонь по смолоскипах, що давало можливість
виконати бомбометання по позначеній цілі. Скидання САБ виконувалось
навігаційним способом з висот 2500...3000 м.
Повітряне фотографування вночі із застосуванням фотоапарата УА-47
і освітлювальних патронів ФП-100 не виконувалося через складні умови
рельєфу місцевості.
При підготовці до польоту на повітряну розвідку і нанесення
бомбового удару вночі особлива увага зверталась на ретельне вивчення
рельєфу району розвідки, рівня підготовки льотчика вночі і розрахунку
маневру на бомбометання.
Розбір бойового вильоту виконувався ведучим групи (пари) після
кожного вильоту, а повний розбір - командиром орае наприкінці дня з
використанням матеріалів об'єктивного контролю.
Багаторічний досвід бойових дій у ДРА показав, що підготовку
льотного складу для заміни слід проводити у два етапи: на місці
постійного базування і на території ДРА.
Підготовка льотного складу на місці постійного базування
здійснювалася по спеціальній програмі, що включала:
- техніку пілотування в складі пари і ланки на малих, гранично малих і
великих висотах;
- повітряну розвідку в складі пари на малих і гранично малих висотах
в ущелинах і гірській місцевості;
- бойове застосування на вогневому полігоні в складі пари, ланки і
шістки літаків;
178

180.

- повітряну розвідку вночі із застосуванням освітлювальних засобів;
- бомбометання вночі по позначеній цілі і з підсвіткою місцевості
САБ;
- бойові дії в складі пари вдень і поодиноко вночі способом вільного
полювання;
- зліт з випущеними закрилками і захід на посадку з Н=1800...2000 м з
виконанням третього розвороту на дальності 6...8 км від аеродрому.
Крім того, льотний склад тренувався в знятті прямокутних координат
з карт масштабу 1:100 000 і 1:200 000, зчитуванні висот перевищення цілі,
розрахунку і введенні в приціл даних для стрілянини, бомбометання і
пуску ракет у ручному режимі керування, вивчав усі види боєприпасів, що
могли застосовуватися з літака Су -17МЗ. По термінах ця підготовка
складала 3...4 місяця.
Для надання методичної допомоги залучався інструкторський склад,
що мав досвід бойових дій у ДРА.
Підготовка льотного складу на території ДРА проводилася
інструкторським складом орае під контролем керівного складу ВПС армії і
включала:
- вивчення й обліт району бойових дій;
- відпрацьовування взаємодії в групі, із КП і ЦБУ;
- польоти в складі груп тактичного призначення на бойове
застосування в гірській місцевості.
У залежності від рівня підготовки льотчики протягом 8...10 днів
робили до 6...8 польотів. У цей же час готувався кожним льотчиком
комплект карт масштабу 1:100 000, 1:200 000 і карта району бойових дій
1:500 000 з азимутально - далекомірною сіткою, виготовлялися таблиці з
необхідними розрахунковими даними для застосування різних засобів
поразки в ручному й автоматичному режимах роботи прицілу.
Розроблялися, розбиралися і програвалися (обльотувались) варіанти
ведення повітряної розвідки і нанесення ударів у різних умовах місцевості
з урахуванням накопиченого досвіду бойових дій.
10.3.5. Тактика армійської авіації
Роль армійської авіації в наступальній та оборонній операціях і боях,
як засобу авіаційної підтримки загальновійськових з'єднань і частин,
висадження тактичних повітряних десантів, забезпечення маневру і дій
військ в умовах ДРА була винятково високою.
Вертольоти придбали усе більше значення для підвищення
мобільності і бойових можливостей Сухопутних військ. Вони сприяли
успішному й ефективному виконанню ними бойових задач у складних
фізико-географічних і кліматичних умовах ДРА. Вертольоти стали
могутнім вогневим і маневреним засобом у руках загальновійськових і
179

181.

авіаційних командирів. Жодна операція (бій) не проводилися без
вертольотів. Тільки з 13 по 30 листопада 1985 року було здійснене
висадження 19 тактичних повітряних десантів, висаджено більш 2100
чоловік на 19 площадок, нанесено 127 авіаційних ударів. Бойові дії
армійської авіації характеризуються різноманітністю розв'язуваних
бойових задач.
Основний ресурс вертольотів витрачався:
- на знищення об'єктів противника при авіаційній підтримці військ 31%;
- десантування тактичних повітряних десантів - 9%;
- забезпечення маневру і дій військ - 36% (доставку боєприпасів
і матеріальних засобів військам -25%);
- перевезення по повітрю особового складу і бойової техніки - 11%;
- висадження (евакуацію) розвідувальних (спеціальних) груп - 3%;
- повітряну розвідку противника й інженерну розвідку місцевості 13%;
- мінування з повітря - 0,3%;
- пошук і рятування літаків (вертольотів) - 6% ;
- забезпечення управління військами і зв'язку в ході бою - 2%;
- евакуацію поранених і хворих - 0,1%.
Зрослий обсяг, і складність розв'язуваних задач армійської авіації
вимагали від командирів усіх ступенів удосконалювання управління
армійською авіацією і порядку її бойового застосування.
У проведених у 1985 році операціях тактика армійської авіацій
одержала подальший розвиток, збагатилася новими тактичними
прийомами, способами атак наземних цілей і висадження тактичних
повітряних десантів.
Досвід показав, що успішно виконувати бойові завдання в умовах
гірничо-пустельної місцевості могли екіпажі вертольотів, які володіють
наступними бойовими якостями:
- відмінною технікою пілотування і бойового маневрування;
- досвідом польотів на малих і гранично малих висотах над гірничопустельною місцевістю та експлуатації авіаційної техніки в
екстремальних умовах;
- уміння виконувати польоти над без орієнтирною місцевістю, без
використання радіотехнічних систем навігації і на граничних режимах
польоту, а також діяти у складі груп різного тактичного призначення;
- здатні самостійно відшукувати мало розмірні об'єкти, розташовані
на схилах гір, на дні глибоких ущелин, на природних виступах, і наносити
по них точні удари із застосуванням усього комплексу озброєння, що
мається на борті вертольота;
- високий морально-бойовий та психологічний рівень підготовки.
180

182.

Деякі особливості тактики виконання бойових завдань армійською
авіацією містилися у наступному.
Знищення об'єктів противника при авіаційній підтримці військ.
Основними способами бойових дій частин і підрозділів армійської
авіації при знищенні об'єктів противника в ході авіаційної підтримки
військ були послідовні удари підрозділами вертольотів по заздалегідь
заданим чи виявленим у ході бойових дій об'єктам у призначений чи час по
виклику з положення чергування на аеродромі (площадці) чи в повітрі.
Об'єктами удару для вертольотів були місця скупчення заколотників;
штаби й ісламські комітети; склади зі зброєю і боєприпасами; опорні
пункти та укріплені райони; бази і базові райони; каравани зі зброєю і
боєприпасами, засобу ППО, автомашини, польова артилерія та інші цілі.
Ведення бойових дій у горах в умовах високих температур
зовнішнього повітря накладали великі обмеження на застосування
тактичних прийомів. Так, при виході підрозділів на цілі в значній мірі
ускладнювалося використання гранично малих висот. У вузьких долинах і
ущелинах був обмежений маневр у горизонтальній площині, атаки могли
виконуватися з одного - двох напрямків, бойовий порядок витягався в
глибину, що збільшувало час удару.
При польоті на висотах більш 2000 метрів скорочувалися маневрені
можливості вертольотів по висоті і швидкості, різко знижувалася точність
і ефективність застосування засобів поразки.
Основними тактичними прийомами при знищенні об'єктів
моджахедів були:
- політ по найвигіднішому маршруту з обходом районів, прикритих
засобами ППО чи над районами, де вони подавлені;
- політ на висотах і швидкостях, що забезпечували оптимальні умови
для подолання протидії засобів ППО;
- вихід на ціль з напрямку, не прикритого засобами ППО;
- виконання атак з ходу з максимальних дальностей у мінімальний
час;
- політ із застосуванням бортових засобів РЕБ;
- виконання помилкових атак з різними бойовими курсами;
- широке застосування бойових вертольотів Мі-24 для прикриття
перевезень на вертольотах Мі-8, Мі-6.
У залежності від розмаху операції, району бойових дій, кількісного і
якісного складу залучаємих частин армійської авіації, насиченості району
засобами ППО для знищення об'єктів противника при авіаційній підтримці
військ створювалися групи різного тактичного призначення: дорозвідки
цілей, знищення наземних засобів ППО, демонстративна, ударні і
пошуково-рятувального забезпечення. У конкретних умовах склад і задачі
цих груп мінялися.
181

183.

Найбільш доцільним бойовим порядком на маршруті вважалася ланка
вертольотів у колоні пар на дистанції 2000...3000 метрів, між вертольотами
в парі - 600...1000 метрів.
Пізніше став широко застосовуватися бойовий порядок пари близький до фронту на інтервалі 400...600 метрів і перевищенням відомого
щодо ведучого на 50 метрів.
У районах бойових дій над полем бою вертольоти виконували польоти
на висотах 1500...1800 метрів над рельєфом місцевості, зниження їх
здійснювалось тільки для нанесення ударів. Атака виконувалася, як
правило, одиночними вертольотами чи парами з пікірування з кутом до
300, на Мі-8МТ - до 200 .
З метою взаємного прикриття і постійного вогневого впливу на
противника вертольоти ударної групи застосовували тактичний прийом
"замкнуте коло". Як правило дистанція між вертольотами в парі складала
1500...2000 метрів, між парами в групі 2000...2500 метрів. Для замикання
кола було достатньо двох пар вертольотів. Вихід з атаки і повторні заходи
на ціль в умовах простору, обмеженого гірськими схилами, здійснювалися
розворотом у горизонтальній площині з максимально припустимим
креном, бойовим розворотом чи поворотом на гірці. Виконання таких
маневрів вимагало від льотчиків постійної натренованості в ході бойової
підготовки. Всі атаки цілей за підтримкою своїх військ виконувалися під
керуванням авіаційних навідників.
Ефективними засобами поразки були:
- керовані ракети: "Штурм-Ф", "Фаланга-П";
- некеровані ракети С-24, С-8 і 30-мм снаряди.
Особливо ефективними були керовані ракети з об'ємно-детонуючим
зарядом. Імовірність поразки цілей такими ракетами практично
наближалася до одиниці.
У сполученні з маневром і вогневою поразкою засобів ППО екіпажі
вертольотів Мі-8МТ і Мі-24 застосовували станцію активних перешкод
від зльоту до посадки, якщо час польоту не перевищував 2 годин, а також
при посадці на необладнані площадки.
На етапах набору висоти і зниженні, при польотах на висотах менш
2000 метрів над рельєфом місцевості екіпажі робили відстріл ППІ-26 з
інтервалом у 2 секунди.
Знищення опорних пунктів і засобів ППО.
У ході підготовки екіпажів:
- вивчався район і об'єкти дій по картах великого масштабу (1:100000
і крупніше) і фото планшетам;
- прокладався маршрут польоту, уточнювався склад груп і бойова
зарядка;
182

184.

- особлива увага приділялася визначенню кількісного і якісного складу
ударної групи, підбору ведучих груп, здатних постійно уявляти і тримати
в голові динаміку бою, повітряну обстановку, можливі варіанти її зміни;
- вивчалися морально-психологічні якості льотного складу і здатності
його приймати в складній обстановці єдино правильне рішення.
Кількісний склад ударної групи залежав від характеру об'єкта удару і
міг бути різним. Як правило, застосовувався в складі 4...6 вертольотів Мі24 і 4 Мі-8МТ.
Оптимальним варіантом бойової зарядки для ударної групи вважався:
- для вертольота Мі-24П (ведучої пари) - 4 УР "Штурм-Ф", 2 блоки
Б8В20, пушка;
- для вертольота Мі-24В (відомої пари) - 2 УР "Штурм-Ф", 2 блоки
Б8В20, кулемет;
- для вертольотів Мі-8МТ 4...6 бомб ОФАБ-250-270 (ОФАБ-100-120);
2...4 бомби ОФАБ-250-270 і 2 РБК-250.
Після уточнення маршруту і бойової зарядки уточнювалося
заправлення паливом, відпрацьовувалася модель нанесення удару і дії
кожного екіпажа в групі, вивчався порядок керування і взаємодії між
екіпажами в складі ударної групи і групами забезпечення.
Підготовка льотного складу закінчувалася проведенням необхідних
тренажів, розиграшем авіаційного удару і контролем готовності.
Першими злітали вертольоти Мі-24, потім вертольоти Мі-8 і група
пошуково-рятувального забезпечення(ПРЗ). Вихід на ціль здійснювався
візуально, по можливості з боку сонця чи з напрямку, де не очікувалося
розташування засобів ППО, як правило, на висоті 2500 метрів щодо
рельєфу місцевості.
У районі бойових дій вертольоти виконували польоти на висотах
1500...1800 метрів, зниження здійснювалось тільки для нанесення ударів.
Ведучий першої пари, він же ведучий ударної групи, знайшовши, ціль,
будував захід для атаки; його відомий при цьому на дистанції 1000...1500
метрів з перевищенням 100-150 метрів здійснював прикриття виходу
ведучого з атаки. Далі друга пара вертольотів Мі-24 ставала в коло і,
замкнувши його, завдавала удару по цілі. Удар по цілі виконувався
комплексним застосуванням засобів поразки. Пуски керованих ракет
здійснювалися з дальності 3500...5000 метрів, НАР С-8 з дальності
2000...2500 метрів, стрілянина з гармат з дальності 1000...1500 метрів з
кутом пікірування до 30°.
Вихід з атаки здійснювався з виконанням протизенітного
маневрування і застосуванням бортових засобів РЕБ. Після знищення
засобів ППО противника вертольоти Мі-24 здійснювали прикриття
вертольотів Мі-8МТ, що виконували бомбометання по цілі з висот
1500...200 метрів з одного заходу.
183

185.

Група ПРЗ на маршруті польоту знаходилася в бойовому порядку, у
процесі нанесення удару - над ціллю на безпечній висоті і вище ударної
групи на 300...500 метрів чи осторонь, на віддалені 2000...3000 метрів.
Резервна пара вертольотів Мі-24 знаходилася в повітрі на віддалені
5...10 км від цілі у встановленій зоні очікування.
Відхід від цілі здійснювався під взаємним прикриттям з набором
безпечної висоти.
Широке розповсюдження, особливо в другій половині 1985 року,
отримали розвідувально-ударні дії. Бойові дії підрозділів вертольотів
вилилися у форму розвідки і знищення об'єктів.
До них залучалися групи в складі:
- 2 Мі-8 (для ведення візуальної розвідки і фото контролю результатів
удару);
- 4 Мі-24 (знищення виявлених об'єктів);
- 2 Су-17МЗР (ведення розвідки).
Райони розвідки і знищення об'єктів визначалися, як правило, з
урахуванням майбутніх районів бойових дій і десантування за планом
операції військ армії. Головне тут те, що час від моменту виявлення знову
виявленої цілі до її знищення складав від декількох хвилин до однієї
години. У результаті ефективність ударів значно зросла і бойові
ушкодження на вертольотах Мі-8МТ, що виконували десантування в цих
районах, практично були відсутні.
Так, у серпні 1985 року розвідувально-ударною групою в складі 2 Мі8МТ і 4 вертольотів Мі-24 було виявлено 14 ДШК, 5 ЗГУ і кулемет, з них 5
ДШК і 2 ЗГУ були знищені, а 4 ДШК і кулемет захоплені екіпажем Мі8МТ.
У кожному полку та ескадрильї доцільно підбирати і готувати
екіпажі, що спеціалізуються на розвідці і знищенні об'єктів противника.
Розвідувально - ударні дії по боротьбі з перевезеннями моджахедів.
Успішне ведення розвідувально - ударних дій по боротьбі з
перевезеннями моджахедів вимагає якісної інформації про противника і
високу підготовленість екіпажів. На підготовку екіпажів відводилось
30...40 хвилин.
Зліт групи вертольотів здійснювався за 30...45 хвилин до заходу сонця
чи за 45...30 хвилин до світанку, потай. Висота польоту в районі виконання
бойової задачі 1800...150 метрів.
Звичайно вертольоти діяли в складі однієї - двох ланок змішаних
типів (Мі-24 та Мі-8МТ).
Змішаний бойовий порядок ланки будувався в наступній
послідовності: на початку пари Мі-24 - розвідувально - ударна група, потім
пари Мі-8МГ із десантом на борту. У парах дистанція між вертольотами
300...400 метрів, інтервал 100...200 метрів. У відомого перевищення щодо
ведучого 30...40 метрів. Між парами дистанція 800...1000 метрів, інтервал
184

186.

100...200 метрів і перевищення відомої пари щодо ведучого 100...500
метрів. Командири ланок очолювали свої ланки, у випадку змішаних пар старшим у групі був командир ланки, незалежно від типу вертольотів.
Для маскування польоту ведуча пара включали тільки стройові вогні,
а відомі виконували політ з погашеними вогнями.
При перевезеннях моджахеди використовували лісові і просілочні
дороги. Автомашини, дотримуючи світломаскування, рухалися малими
групами по 2...4 машини з інтервалами між ними 8...10 км.
Район нанесення удару і висадження десанту вибирався на віддалені
5...8 км від доріг і не ближче 5 км від населених пунктів.
При ударі по цілі використовувалися наступні способи атак:
- атака цілі з ходу, без підсвітки місцевості і цілі з дальності 3...4 км
комплексним застосуванням керованих і некерованих ракет, гармат
(кулемета);
- атака з кола після зниження до цілі (до Н=300 м) по спіралі під
САБами, скинутими екіпажами вертольотів Мі-8МТ, з комплексним
застосуванням некерованих ракет, гармат (кулемета) і бомб в одному
заході.
Площадки для висадження десанту вибиралися
екіпажами на
віддалені 1000...1500 метрів від об'єкта дій.
Раптова поява вертольотів на маршрутах руху моджахедів, точний
удар з комплексним застосуванням засобів поразки давали можливість
групі успішно вирішувати бойову задачу з переважаючим противником.
Після нанесення ударів по виявлених (захоплених) об'єктах пари
вертольотів залишалася в районі виявлення і знищення заколотників зі
зміною вертольотів у повітрі до світанку, щоб виключити відхід не
знищених об'єктів з даного району.
Супровід транспортних колон і військ на марші.
Виконувався парою (ланкою) вертольотів Мі-24, що поряд з
безпосереднім прикриттям просування колон (військ) виконувала задачу
розвідки маршрутів їхнього просування і стану дороги. Польот по
супроводу здійснювався прольотом уздовж колони чи баражуванням над
нею на висоті 1500...1800 метрів. Зміна пар (ланок) вертольотів
здійснювалася над колоною.
Десантування тактичних повітряних десантів.
Однією з найбільш складних і відповідальних задач, розв'язуваних
армійською авіацією при забезпеченні бойових дій частин і з'єднань
сухопутних військ, було висадження і наступна авіаційна підтримка
тактичних повітряних десантів.
При десантуванні тактичних повітряних десантів особливу складність
з урахуванням сильної протидії засобів ППО моджахедів являв процес як
висадження, так і евакуації сил десанту з району бойових дій після
виконання їм поставлених бойових задач.
185

187.

При одержанні задачі на висадження десанту з указівкою конкретного
району десантування вироблялося повітряне фотографування цього району
і відпрацьовувалися фото планшети для підготовки льотного складу.
Підібрані по фото-планшетах посадкові площадки при наявності часу
оцінювалися з повітря керівним складом частин армійської авіації.
З метою збереження задуму операції обліт і оцінка стану площадок
здійснювалася в загальному режимі польотів.
У процесі підготовки особлива увага приділялася розрахунку
граничної злітної ваги вертольота, десантного навантаження, визначалося
перевищення площадок над рівнем моря і їхніх розмірів, заправлення
паливом.
Маршрут польоту на висадження тактичного повітряного десанту
обирався з урахуванням обходів районів, насичених засобами ППО
противника. Висота польоту над рівнинною місцевістю 20...30 метрів. Цим
досягалася раптовість і скритність висадження. В умовах пересіченого
рельєфу гірської місцевості висота польоту до рубежу початку зниження
складав не менш 2500 метрів.
Для виконання десантування виділялися наступні групи тактичного
призначення:
- група знищення засобів ППО противника й авіаційної підготовки
району десантування – 6...8 літаків фронтової авіації та 4...6 вертольотів
Мі-24;
- група захоплення посадочних площадок для забезпечення
висадження основних сил десанту - 4...8 вертольотів Мі-8МТ на кожну
площадку;
- десантна група - 20...60 вертольотів Мі-8МТ. Озброєння залежало від
конкретно поставленої задачі;
- група прикриття бойового порядку десанту на маршрутах польоту та
у районі десантування – 6...8 вертольотів Мі-24;
- група пошуково-рятувального забезпечення – 2...4 вертольоти
Мі-8МТ.
При призначенні району десантування поблизу державного кордону
ДРА виділялася група прикриття від атак винищувачів противника – 2...4
МіГ-23.
У залежності від конкретних умов склад і задачі цих груп мінявся:
спрощувався чи ускладнювався.
За основу брався багаторазово опрацьований варіант забезпечення
висадження тактичного повітряного десанту, що складався з чотирьох
етапів.
Перший етап (вогнева підготовка). Артилерія знищує об'єкти, засоби
ППО і живу силу заколотників у районі майбутнього десантування. Літаки
фронтової авіації завдають удару по засобах ППО, об'єктах і живій силі
заколотників у районі десантування і на маршруті прольоту десанту.
186

188.

Бойові вертольоти Мі -24 знищують засобу ППО і живу силу противника
безпосередньо в районі площадок десантування і на площадках.
Другий етап (висадження тактичного повітряного десанту).
Висадження десанту здійснюється відразу після вогневого впливу
артилерії й авіації. Бойові вертольоти Мі -24 забезпечують безпеку
зниження і посадку вертольотів Мі-8МТ на площадки десантування,
знищуючи знову виявлені й ожилі засоби ППО заколотників, баражируючи
в районі глісади зниження і площадок десантування. Група прикриття
бойового порядку забезпечує виключення обстрілу вертольотів десантної
групи на етапі зниження, посадки, висадження десанту, зльоту і набору
висоти. З цією метою одна частина вертольотів Мі-24 групи прикриття діє
під глісадою зниження (набору) по ожилих засобах ППО, а інша частина вище глісади випереджає вогонь противника по десантній групі зі схилів
гір і ущелин.
Зарядка вертольотів визначалася виходячи з можливостей та
очікуваної протидії засобів ППО противника.
Для посилення вертольотів Мі-24 залучалися літаки Су-25 з
положення "чергування в повітрі" над районом десантування на Н=5000
метрів. Важливим фактором при цьому був сильний психологічний вплив
на заколотників, викликаний наявністю в повітрі могутнього авіаційного
прикриття.
Площадки десантування мають обмежені розміри, високий ступінь
забруднення повітря, відносно великі перевищення. Тому місце для
висадки підбирав індивідуально кожен екіпаж. При десантуванні військ на
площадки, що мають перевищення більш 2500 метрів над рівнем моря,
застосовували полегшені вертольоти зі знятими фермами озброєння і
дверцями вантажної кабіни. У цьому випадку десантні вертольоти
прикривалися від вогню стрілецької зброї противника посиленим вогневим
впливом фронтової авіації і бойових вертольотів, особливо при посадці,
зльоті і наборі висоти.
Третій етап (авіаційна підтримка). При виконанні поставлених
бойових задач авіація здійснювала широку підтримку і прикриття десанту
з положення ''чергування в повітрі" зі зміною груп літаків і вертольотів над
районом бойових дій. Для цього залучалися вертольоти Мі-24 і літаки
Су-25.
Якщо період, що передує бойовим діям, система ППО не була
розкрита цілком, то застосовувалися демонстративні польоти літаків і
вертольотів на мінімальних безпечних дальностях від передбачуваного
розташування засобів ППО з інтенсивним застосуванням бортових засобів
РЕБ і скиданням САБ. Цим провокувався вогонь противника і
розкривалися засоби ППО, по яких наносили удари бойові вертольоти
керованими ракетами у комплексі з НАР С-8 (С-5). При цьому зазначені
засоби поразки застосовувалися з максимальних дальностей: керовані
187

189.

ракети – 3500...5000 метрів, С-8 (С-5) – 2000...2500 метрів поза зоною
досяжності ППО заколотників.
Четвертий етап (евакуація десанту). Досвід бойових дій підтвердив,
що процес евакуації десанту з району бойових дій часто буває більш
важчим, ніж десантування, особливо, коли задача розгрому заколотників у
даному районі виконана не в повному обсязі.
На вертольоти Мі-24 покладалася особлива відповідальність по
забезпеченню безпеки військ у районі евакуації десанту і вертольотів Мі8МТ на площадках і маршрутах польоту. Задача вертольотів Мі-24
зводилася до "відсікання" заколотників від груп десанту, що відходили з
боєм до площадок евакуації десанту. Вертольоти наносили удари на
віддалені 1...1,5 км від своїх військ.
Висадка спеціальних груп і підтримка їхніх дій.
Специфіка
задач,
виконуваних
підрозділами
спеціального
призначення та умови обстановки вимагали значного скорочення термінів
на підготовку сил і засобів авіаційної групи АА, виділеної для їхнього
забезпечення і ведення спільних бойових дій. При цьому, від авіаційних
командирів потрібно глибоке передбачення, засноване на міцних знаннях
тактики дій противника, ретельної оцінки обстановки, своєчасного
ухвалення рішення і постановки задачі кожному екіпажу.
Вибір району висадження особового складу батальйонів (омсб)
здійснювався їхніми командирами з урахуванням задуму запланованої
операції. Вибір району здійснювався по картах великого масштабу
(1:200000, 1:100000) і фото планшетам.
Підбір основних, запасних і помилкових площадок у заданому районі
виконувався командуванням вертолітних частин. При цьому враховувався
рельєф місцевості, забрудненість повітря, розмір і перевищення площадок,
а також умови підходу, зниження, посадки, зльоту і набору висоти.
Площадки підбиралися з таким розрахунком, щоб забезпечити безпечне і
сховане десантування, швидкий збір десанту, гарні умови маскування і, як
правило, віддалені від кишлаків і доріг з інтенсивним рухом.
Ефективність спільних бойових дій залежить не тільки від
злагодженості підрозділів, гарної взаємодії, керування і рівня підготовки
екіпажів, але і від сміливих, зухвалих і прихованих дій.
Однією з найважливіших умов успішного виконання бойової задачі є
правильний вибір маршруту польоту. Він обирався з урахуванням обходу
небезпечних зон і районів і проходив на безпечному віддалені від схилів
гір. Висота польоту над рівнинною місцевістю складала 15...50 метрів, в
умовах пересіченого рельєфу місцевості до рубежу зниження - 2000
метрів. При цьому особлива увага приділялася ділянкам місцевості, над
якими проходить глісада зниження при заході вертольотів на посадку.
З метою введення в оману противника широко застосовувалися
демонстративні (відволікаючі) дії основної групи чи спеціально виділених
188

190.

груп вертольотів. Їхні дії полягали у виконанні польоту по паралельним
маршрутах відносно основної групи чи перед нею на 10...15 хвилинному
інтервалі, виконанні помилкових посадок, атак запасних цілей.
Забезпечення маневру і дій військ армійською авіацією.
У ході рішення цієї задачі виконувались: доставка боєприпасів і
матеріальних засобів; перевезення бойової техніки і вантажів. Для цієї
мети залучалися вертольоти Мі-6. Польоти вони здійснювали на висотах
2500 метрів щодо рельєфу місцевості.
Там, де не забезпечувалася безпечна висота (при прольоті хребтів,
перевалів), вироблявся відстріл ППІ-26. Польоти Мі-6 виконували в
супроводі вертольотів Мі-8МТ. Для супроводу пари Мі-6 виділялися два
Мі-8МТ. Бойовий порядок їх будувався з таким розрахунком, щоб всі
екіпажі при польоті спостерігали один за одним.
Особлива увага приділялася відомому супроводу, тому що удар
заколотники наносили по замикаючому групи чи відсталому від групи
вертольоту.
Між вертольотами Мі-6 витримувалась дистанція 100...200 метрів,
інтервал 400...500 метрів. Вертольоти супроводу слідували позаду Мі-6 і
нижче їх на 10...15 метрів.
Набір висоти здійснювався над охороняємою зоною аеродрому.
Маршрути на одну й ту ж саму площадку постійно мінялися. Вихід на
площадку здійснювався на висоті 2500 метрів. Зниження на неї
здійснювалося над охороняємою зоною, по спіралі з невеликим ковзанням.
Вертикальна швидкість зниження 7...10 м/с.
На посадку першими заходили Мі-6. Вертольоти супроводу
знаходилися на безпечній висоті над площадкою, прикриваючи Мі-6 на
посадці при розвантаженні і завантаженні.
При посадці вертольотів Мі-8 на площадку, зліт вони робили
першими для забезпечення зльоту і набору висоти Мі-6. Після набору
безпечної висоти, група виконувала політ на аеродром по іншому
маршруту. Перевезення людей на Мі-6 були заборонено, за винятком
супровідників вантажів, на яких повинні бути одягнені парашути.
Керування бойовими діями і ретрансляція здійснювалися з літаків
Ан-26рт.
Основні недоліки в організації і веденні бойових дій АА.
При організації планування, забезпечення, керування і ведення
бойових дій мався цілий ряд недоліків, що істотно впливали на якість
виконання поставлених бойових задач, на бойові втрати авіаційної техніки
й особового складу.
Це, насамперед, слабка організаторська робота командирів усіх
ступенів по організації планування бойових дій у підготовчий період.
Сюди входить і створення необхідних запасів матеріально-технічного
189

191.

забезпечення, засобів управління, підготовка авіаційної техніки і льотного
складу.
Так, наприклад, при підготовці до Панджерської операції командирам
полків, окремим ескадрильям була поставлена задача відібрати найбільш
підготовлені екіпажі льотного складу армійської авіації для виконання
бойових задач з урахуванням складності рельєфу місцевості, наявності
базових районів у високогірних районах. Проаналізувати рівень підготовки
всього льотного складу, незважаючи на наявну високу класну кваліфікацію
з тим розрахунком, щоб індивідуально визначити готовність до виконання
майбутніх задач. Однак командири полків, окремих ескадрилій, особливо
армійської авіації, віднеслися халатно до виконання цих вимог.
Основними недоліками були недосконалість методики і способів
постановки бойових задач, низька якість підготовки льотного складу до
виконання бойового польоту, слабкий контроль за професійною і
моральною підготовкою льотчиків до кожного вильоту. Постановка
бойової задачі часто здійснювалась пізно, розтягувалась за часом (багато
зайвих слів і неконкретності), що зменшувало час на підготовку екіпажів
до бойових дій.
Льотний склад армійської авіації слабко вивчав і знав район
майбутніх бойових дій, у штурманському відношенні підготовлений
слабко, на карти не були нанесені ні маршрути польотів, ні площадки
десантування, ні положення своїх військ, тому іноді після висадження
десанту в районі площадок ніхто не міг точно назвати, куди ж висадили
десант.
Льотчики винищувально - бомбардувальної авіації, особливо
Су-17М3, маневри для атак цілей будували одноманітно, без обліку
розташування ППО і характеру цілей у горах, не завжди детально вивчали
вихідні орієнтири для виходу на бойовий курс, скидання авіаційних засобів
поразки робили не по одній методиці, що приводило до великих відхилень
бомб від цілей.
Великим недоліком було і те, що у льотного складу часто були
відсутні достовірні дані про розташування засобів ППО в районі бойових
дій, особливо в районі площадок десантування. Розвідвідділом ВПС армії
не в повному обсязі було налагоджено оперативне забезпечення
розвідувальними даними екіпажів літаків, вертольотів. ППО площадок
десантування не завжди придушувалося цілком.
Погано була організована сталість вогневого артилерійського й
авіаційного впливу безпосередньо перед десантуванням.
Слабкою ланкою по виявленню і знищенню засобів ППО було не
завжди продумані засоби ураження сил і засобів у період десантування.
При виконанні бойових задач по висадженню десанту не цілком
відпрацьовувалися різні варіанти спільних дій фронтової й армійської
авіації безпосередньо перед висадженням десанту та у ході висадження.
190

192.

Задача на обробку площадок десантування ставилася, але ця задача носила
загальний характер, за шаблонною схемою.
З урахуванням рельєфу місцевості, розташування площадок
десантування, наявності ППО і характеру бойових дій у даному районі,
підхід до кожного десанту повинний бути строго індивідуальний. У
кожнім випадку повинні визначатися і призначатися коридор підходу
(входу) у район площадки, район площадки десантування в радіусі 2-4 км і
коридор виходу, що оброблявся артилерією й авіацією, придушувались
засоби ППО.
Екіпажі вертольотів повинні чітко знати коридори входу і виходу з
районів площадок. Необхідно для кожного десанту відпрацьовувати свій
конкретний бойовий порядок і склад груп. Чи то це одна десантна група чи
кілька груп, що слідували з тимчасовим інтервалом 5...10 хв., - для кожної
групи повинна бути своя група забезпечення і вирішувати індивідуально
свої задачі.
Не завжди у повному обсязі засвоювали свої основні задачі, дії,
екіпажі вертольотів Мі-24 і літаків Су-25 у розвідувально-ударному
комплексі перед десантуванням. Не використовувалися в повної обсязі
демонстративні групи для виявлення засобів ППО, а потім для
коректування вогню ударних груп Су-25 і Мі-24 при їхньому знищенні.
Основний недолік у період десантування: не був відпрацьований
порядок управління безпосередньо при висадженні десанту, дії екіпажів
при вогневому впливі ППО противника і неможливості зробити посадку, а
також дії в тих випадках, коли з якихось причин висадження з першого
заходу не відбулося.
Неврахування всіх цих факторів, включаючи слабкий рівень
підготовки льотного складу до безпосереднього десантування, приводив
до загибелі особового складу.
Вертольоти Мі-24 часто працювали на висотах, що не забезпечують
безпеку від поразки засобами ППО противника. Команди на знищення
давалися хаотично, багато зайвих слів, що створювало труднощі при
керуванні висадженням десанту.
Система зв'язку з обліком створеного авіаційного угруповання не
дозволяла оперативно керувати всім ходом бойових дій. Командири ж,
знаючи, що система зв'язку є основою керування, самі не були зацікавлені
в чіткій її роботі. Направлінці на КП виділялися не завжди, а якщо і були,
то слабко підготовлені і не знали стану справ у підрозділах.
Більше треба було працювати з управлінською ланкою авіа навідників
і ГБУ. Від їхньої чіткості керівництва, рівня підготовки залежало успішне
виконання бойових задач фронтовою авіацією по підтримці військ на полі
бою, а також десантуванні. Зазначена категорія не повною мірою могла
оцінити дійсну обстановку в районі бойових дій і за своїх зайвих розмов
розжарювала і так напружену обстановку. Не було чіткості у видачі
191

193.

команд льотному складу. Для льотного складу фронтової й армійської
авіації характерним було недотримання радіодісципліни, зайві переговори,
що заважало всій системі управління.
10.3.6. Тактика дій транспортної авіації
Особливості для екіпажів і підрозділів транспортних, військовотранспортних і спеціальних літаків обумовлювалися тим, що польоти
виконувались практично над усією територією ДРА і з усіх її аеродромів.
Для перевезення вантажів і виконання спеціальних задач у ДРА
використовувались 15 високогірних аеродромів, ЗПС яких мали різні
покриття, у тому числі ґрунтові і гравійні.
Загальним для всіх аеродромів було:
- велика кількість природних перешкод поблизу аеродромів;
- відсутність кінцевих і бічних смуг безпеки, запасна смуга була
тільки на аеродромі Баграм;
- маневри для заходу на посадку виконувались тільки в охоронюваній
зоні з обмеженим використанням засобів зв'язку і РТЗ польотів;
- скорочений склад груп керівництва польотами. Наприклад, на
аеродромах із ГрЗПС типу Хост, Фаррах, Зарандж призначався тільки
керівник польотів з числа командирів кораблів, який завчасно доставлявся
літаком Ан-26 транспортної ае ДРА;
- прийом і випуск літаків здійснювався тільки у світлий час доби;
- стан ґрунтових ЗПС після 7-10 днів експлуатації різко погіршувався
і вимагав утрамбування.
З урахуванням цих особливостей велику значимість здобула
натренованість льотного складу у виконанні зльотів і заходів на посадку по
укорочених схемах і на гранично припустимих режимах.
Зліт з будь-якого аеродрому необхідно робити від початку ЗПС,
незалежно від її довжини і злітної ваги літака. Після відриву і вбирання
шасі на висоті 10 м виконувався перший розворот на 180° з поступовим
набором висоти на безпечній швидкості.
Прибирання механізації здійснювалося після розвороту. Набір висоти
виконувався по висхідній спіралі чи двома розворотами на 180 над
торцями ЗПС на злітному режимі роботи двигунів протягом 10 хвилин,
подальший набір до ешелону відходу - на номінальному режимі.
Кількість кіл над аеродромом визначалася польотною вагою, тобто
максимально припустимою вертикальною швидкістю набору (звичайно 4-5
кіл).
Особливостями при польоті по маршруті були обмежені можливості
по веденню УКХ-радіозв'язку. З аеродромом посадки зв'язок можна було
практично установити за 30-40 км до виходу на нього. Тому по всьому
маршруті зв'язок підтримувався тільки по КХ-радіостанції в телефонному
192

194.

режимі. Крім того, через недостатньо надійне керування повітряним рухом
із землі і завантаженості повітряного простору екіпажам необхідно було
більше уваги приділяти візуальному орієнтуванню, обачності і
радіообачливості, особливо в районі аеродромів і при заході на посадку.
Зниження для заходу не посадку на всіх аеродромах (крім Кандагара)
здійснювався за єдиною схемою:
- 60 км - рубіж погашення швидкості і випуск шасі;
- 50 км - рубіж початку зниження;
- 40 км - 6300 м;
- 30 км - 5600 м;
- 20 км - 4900 м, випуск закрилків 15°;
- 10 км – 3100м, установка тиску Р аер ;
- БПРМ - 3100 м, випуск закрилків 25°. ,
Схема маневрів у районі аеродромів – відповідно до збірника
аеронавігаційної інформації № 27, а для аеродромів, не включених у
збірник, – відповідно до "Інструкції по виробництву польотів" на цих
аеродромах.
Для виключення виходу за межі охоронюваної зони захід на посадку
здійснювався по укорочених схемах, з великим числом розворотів, зі
значними вертикальними швидкостями зниження на граничних
швидкостях і з мінімальними радіусами розворотів. Вихід на посадковий
курс здійснювався на віддалені 1.5-2 км від торця ЗПС і на висоті 150 м.
Особливу увагу при заході на посадку варто було звертати на вітер на
висотах 50-600 м. Укорочена схема заходу вимагала точного розрахунку
точки початку розвороту на посадковий курс, тому що в процесі розвороту
сильний вітер зносить літак, а часу на виправлення помилок, особливо у
витримуванні глісади, було обмаль. Найбільш важким на цьому етапі є
виконання розрахунку на посадку з максимальною посадочною вагою на
високогірний аеродром в умовах високих температур зовнішнього повітря.
Відхід на друге коло на всіх аеродромах виконувався від торця ЗПС
розворотом на курс, зворотний посадочному, з набором висоти 600 м. Зона
очікування знаходилася над ЗПС, на висоті, зазначеної керівником
польотів, при цьому екіпажі повинні були готові негайно приступити до
зниження і виконання посадки.
Після посадки, з метою зниження можливих втрат від ударів
моджахедів по аеродромах завантаження (розвантаження), екіпажі
приймали залежні від них міри для скорочення часу перебування на цих
аеродромах. Однією з таких мір було завантаження (розвантаження)
літаків без вимикання двигунів.
До основних тактичних прийомів, застосовуваних екіпажами
транспортних, військово-транспортних і спеціальних літаків при
виконанні задач у ДРА, відносяться:
193

195.

- обхід зон поразки засобів ППО противника, правильний вибір
маршрутів польотів в обхід угруповань банд заколотників;
- політ на найвигідніших висотах і швидкостях з використанням
властивостей рельєфу, що маскують, і метеорологічних умов;
- виконання протиракетного, протизенітного маневру із
застосуванням засобів РЕБ.
Виконання протиракетного маневру може проводитися:
- у похилій площині зі зниженням до мінімальних висот польоту з
одночасним застосуванням засобів РЕБ;
- у горизонтальній площині одворотом на кут 30-40° із
дроселюванням двигунів з боку пущеної ракети з ТГС (для підвищення
ефективності застосування інфрачервоних патронів та екранування
працюючих двигунів фюзеляжем літака).
Крім того, екіпажі транспортних, військово-транспортних і
спеціальних літаків при виконанні польотів на аеродроми ДРА за одну
годину до підходу до зони можливого обстрілу (державному кордону)
повинні були підготуватися до застосування системи нейтрального газу.
Профіль польоту цих літаків обирався з урахуванням недосяжності їх
від військових засобів ППО. Вихід літаків на аеродром посадки повинний
здійснюватися на істинній висоті не менш 3000 м з наступним зниженням і
заходом на посадку суворо в охоронюваній зоні.
Однак досвід виконання польотів у ДРА свідчить про те, що групи
заколотників із ПЗРК і ДШК проникали в охоронну зону та здійснювали
обстріл ними літаків, які виконували зліт і захід на посадку. Тому екіпажі
повинні були робити відстріл інфрачервоних патронів (ППІ) при заході на
посадку з Н істин = 2400 м до Н істин = 1500 м серією по 4 ППІ-26 чи по
одному ППІ-50 з інтервалом між серіями у 7 секунд.
З висоти 1500 м до 300 м відстріл ППІ-26 доцільно робити серією по 4
патрона з інтервалом між серіями 4с.
При виявлені пуску ракет чи одержані інформації про це від керівника
польотів чи інших екіпажів негайно треба було зробити відстріл двох
залпів 4 ППІ з інтервалом між залпами 2с.
Треба мати на увазі, що при відстрілі ППІ в темний час доби літак
демаскується, що сприяє його ранньому виявленню і застосуванню по
ньому усіх видів зенітної і стрілецької зброї. Дослідженнями встановлено,
що літак Ан-12 добре проглядається з землі: по проблисковим маяках - з
віддалення 15-20 км; по вогнях БАНО - до 10 км; по висвітленню кабіни
екіпажа - до 2 км; в умовах світломаскування - до 1 км.
Умови спостереження наземної обстановки з висот 600-700 м різні в
залежності від ракурсу атаки зенітного засобу.
Найкращі умови спостереження забезпечуються при атаці з задньої
півсфери під ракурсом від 0 до 3/4. При цьому забезпечується мінімальний
час реакції екіпажа 2-3 с.
194

196.

При атаці літака під ракурсом 4/4 виявлення пуску ускладнене, час
реакції екіпажа досягає 25 секунд, що перевищує підльотний час ракети,
тим самим не забезпечується безпека прольоту зони протидії ПЗРК. Тому,
з огляду на цю обставину і те, що на літаках немає засобів технічної
інформації про пуск ракет із ТГС по літаку, екіпажі робили відстріл
піропатронів по заздалегідь відпрацьованій програмі.
Як приклади ефективного захисту літаків від ПЗРК можна привести
наступні:
- 11.01.85 р. після зльоту з аеродрому Баграм літак Ан-12 на висоті
2000 м був обстріляний ракетою з ТГС. Ракета пішла на відстріляний ППІ
та у 150 м від літака вибухнула, не заподіявши йому ніяких ушкоджень.
- 16.07.85 р. при вході в Панджерську ущелину на висоті 2500 м був
обстріляний ракетами літак Ан-12. Старший повітряний радист помітив
пуск двох ракет по літаку з інтервалом 2-3 с. Перша ракета, не зробивши
захоплення цілі, пішла далеко убік. Друга ракета точно потрапила в
інфрачервону пастку і вибухнула.
Відстріл ППІ екіпажами здійснювався точно у відповідності до
рекомендацій і за відпрацьованою методикою.
Чітка, злагоджена робота в екіпажах, їх високий професійний вишкіл і
натренованість дозволяли успішно вирішувати поставлені задачі.
10.3.7.Спільні бойові дії фронтової та армійської авіації
Комплексна реалізація бойових можливостей літаків і вертольотів
стала основою організації їх спільних бойових дій для ефективного
вирішення завдань, які покладались на авіацію, з мінімальними втратами.
У цьому випадку недоліки вертольотів компенсувались перевагами
літаків і навпаки.
Ефективне застосування зброї вертольотами досягається з малих
дальностей, що приводить до втрат вертольотів від зенітних засобів. Досвід
бойових дій показав необхідність при нанесенні авіаційних ударів (з метою
зниження втрат вертольотів), застосовувати вертольоти у другому і
третьому ешелонах, після придушення засобів ППО. У першому ешелоні,
як правило, застосовуються літаки фронтової авіації, що роблять польоти
на висотах 4000-5000 м, здатні наносити бомбо-штурмові удари поза
зонами досяжності зенітних засобів заколотників і придушувати ці засоби.
Однак унаслідок великих швидкостей і висот польоту бойові літаки
мають потребу в надійній цілевказівці і позначенні цілей, що краще здатні
здійснити вертольоти армійської авіації.
В окремих випадках можливо ефективне придушення засобів ППО
заколотників застосуванням з вертольотів Мі-24В керованих ракет
"Штурм" із об'ємно-детонуючими та осколково-фугасними бойовими
195

197.

частинами з дальностей 3-5 км, чим забезпечуються сприятливі умови для
виконання атак наземних цілей літаками і вертольотами ударних груп.
Ведення спільних бойових дій у складі змішаних груп літаків і
вертольотів вимагає детального відпрацьовування порядку дій кожним
екіпажем, що бере участь. Спільне базування фронтової й армійської
авіації на аеродромах Кандагар, Шинданд, Баграм значно полегшувало
підготовку до бойових дій у складі змішаних груп. Якщо авіаційні
підрозділи, що брали участь у спільному ударі, базувалися на різних
аеродромах, то на постановку бойових задач залучалися, як правило,
тільки ведучі груп.
Загальну постановку бойової задачі здійснював командир авіаційної
частини, що виконувала основну задачу. При цьому до льотного складу,
доводились:
- час і порядок зльоту груп різного тактичного призначення;
- маршрути і висоти польотів тактичних груп;
- порядок виходу груп у район цілі;
- спосіб і порядок цілевказівки;
- напрямки заходів для на несення ударів;
- зони чергування груп забезпечення у ході нанесення удару;
- послідовність виходу груп на аеродром посадки;
- дані по зв'язку та індекси ведучих груп ;
- порядок управління і взаємодії .
При нанесенні авіаційного удару змішаним складом літаків і
вертольотів бойовий порядок складався з наступних груп тактичного
призначення;
- групи дорозвідки і цілевказівки (2 Мі-8МТ);
- групи придушення ППО (2-4 Су-25 чи Су-17, (2-4 Мі-24В,П);
- ударної групи (4-12 Су-25 чи 4-12 вертольотів Мі-24);
- групи ПРЗ і фото контролю (2 Мі-8МТ);
- літака-ретранслятора Ан-26РТ.
Кількість, склад і місце груп тактичного призначення в загальному
бойовому порядку залежать від конкретної бойової задачі, характеру цілі
і прикриття її засобами ППО, віддалення об'єкта удару від аеродрому
базування.
При виконанні бойової задачі змішаним складом літаків і вертольотів
за 4-5 хв. до нанесення удару на ціль виходить група дорозвідки і
цілевказівки. Пошук цілі виконувався з висот 1500-2500 м щоб уникнути
влучення від вогню стрілецької зброї, ДШК і ЗГУ моджахедів.
Цілевказівка здійснювалась бомбами (САБ, ДОСАБ, НОСАБ), при цьому
вдень найбільш ефективними були САБ-100 і САБ-250. Дим і смолоскип
бомби видні на відстані 10-15 км. У випадку непередбаченої затримки з
позначенням цілі екіпаж вертольота цілевказівки негайно сповіщає про це
ведучим групи придушення ППО і ударної групи, що виконують маневри
196

198.

по заздалегідь відпрацьованих варіантах дій для коректування часу виходу
груп на цілі. Ведучий групи дорозвідки і цілевказівки визначає
розташування цілей щодо смолоскипа, веде дорозвідку засобів ППО,
передає дані про об'єкти, їх протиповітряній обороні ведучим групи
придушення ППО й ударної групи.
Виконавши дорозвідку і позначення цілей, група цілевказівки займає
відведену їй зону, здійснює цілевказівку і наведення літаків (вертольотів)
групи придушення ППО й ударної групи на цілі, попереджає екіпажі про
обстріл їх заколотниками з кулеметів, ЗГУ і пусках ПЗРК.
Група придушення засобів ППО виходить на ціль і по командах
ведучого групи дорозвідки і цілевказівки (авіа навідника) знищує засоби
ППО заколотників із застосуванням РБК-500(250) з АТ-2,5, НАР С-8 (С-5),
УР "Штурм" і гарматного вогню. Після нанесення удару група придушення
ППО займає зону чергування в районі цілі: літаки Су-25, Су-17 - на
висотах 4000-5000 м, вертольоти Мі-24В,П - 2500-3000 м у готовності до
знищення знову виявлених засобів ППО моджахедів.
Ударна група виходить на ціль через 1,5 - 2 хв. за групою придушення
ППО, розмикається в бойовий порядок "колона" пар чи одиночних літаків
з дистанцією 4-4,5 км і атакує задані цілі. Атака виконується з висот
2000-2500 м з кутами пікірування 30-40° із заходом на цілі, як правило, з
боку сонця. При бомбометанні використовується режим скидання бомб на
виводі з пікірування на висоті 900-1000 м.
Якщо ударна група складається з вертольотів Мі-24, то удари
наносяться послідовно парами з дистанцією між парами 2000-2500 м, між
вертольотами 1500-2000 м, з кутами пікірування до 30°, забезпечуючи
взаємне вогневе прикриття. Вертольоти прикриваються 2-4 літаками
(вертольотами) групи придушення ППО із зони чергування в повітрі.
Задача групи прикрита полягає в придушенні розкритих чи знову ожилих
засобів ППО противника, що ведуть вогонь по вертольотах ударної групи.
Вертольоти групи ПРЗ та фото контролю при нанесенні удару
знаходяться в зоні чергування в повітрі в готовності до негайного надання
допомоги екіпажам, що терплять лихо. Після нанесення удару тактичні
групи встановленим порядком повертаються на аеродроми посадки, а
група ПРЗ здійснює фото контроль результатів удару під прикриттям пари
літаків (вертольотів) ударної групи.
Керування спільними бойовими діями фронтової й армійської авіації
здійснювалось з командного пункту. У районі цілі діями тактичних груп
керував ведучий ударної групи.
Досвід ведення спільних бойових дій фронтової й армійської авіації
показав високу результативність нанесення авіаційних ударів і зниження
бойових втрат вертольотів.
197

199.

10.3.8. Подолання ППО противника
Досвід бойових дій авіації в ДРА показав, що поряд із добре
організованою повітряною розвідкою необхідно було удосконалювати
тактику дій авіації по подоланню ППО, опановувати найбільш доцільними
способами протизенітного і протиракетного маневрування. Кількість
засобів ППО в 1985 р. зросло в порівнянні з 1984 р. у 1,7 рази, а з 1983 р. у 2,5 рази. Враховано 140 пусків ракет. У районах зосередження банд
формувань концентрувалося до 30-40 одиниць, в опорних - до 6-8 одиниць
засобів ППО, ешелонованих у глибину і розосереджених по висотах (від
вершин до підніжжя гір). У районах інтенсивних польотів авіації
маскувалися вогневі позиції ПЗРК в очікуванні прольоту груп літаків
(вертольотів) і виконанні пуску на ефективних параметрах. Для цього
ними використовуються природні укриття (печери, руїни, ущелини).
Повітряною розвідкою в 1985 р. розкрито близько 462 об'єктів ППО.
Найбільшу погрозу являли зенітні засоби, що діяли із засідок (у тому
числі рухливі). Для запобігання раптовості обстрілу необхідна розумна
обережність, тактична майстерність, постійне вивчення противника, його
тактики дій, слабких і сильних сторін ППО. Противник може виявитися в
будь-якім місці, обстріл ракетами ПЗРК із зенітних кулеметів і стрілецької
зброї варто очікувати на всіх етапах бойового польоту від зльоту до
посадки, тому екіпажі повинні бути готові постійно і швидко оцінювати
склавшуся обстановку. Льотний склад повинний усвідомлювати
необхідність виконання основних тактичних прийомів протиракетного і
протизенітного маневрування, добре продумувати і намічати план своїх
дій.
Тактичні прийоми по подоланню ППО моджахедів залежать від
характеру виконуваних задач, імовірності даних про місця розташування
їхніх розрахунків, рельєфу місцевості, метеоумов, а також від конкретної
обстановки, що складається в процесі виконання польоту.
Характерними тактичними прийомами подолання ППО в ДРА були:
- польоти по найвигідніших маршрутах з обходом районів,
прикритих засобами ППО, чи над районами, де вони були подавлені;
- польоти на висотах більш 1800-2500 м і швидкостях, що
забезпечують оптимальні умови для подолання протидії засобів ППО;
- виходу на цілі з напрямків, не прикритих засобами ППО, і виконання
повторних атак з різних напрямків (які відрізняються кутами не менш
чим на 40°) з використанням рельєфу місцевості і димових завіс;
- раптовий проліт зон обстрілу з одночасним виконанням швидкого
протизенітного маневру;
- атака цілі в мінімальний час з використанням природного
теплового тла при відході від цілі (убік гір, хмар, освітлених сонцем);
198

200.

- політ по різних маршрутах (до цілі і назад) з використанням
демонстративних (відволікаючих) груп літаків (вертольотів);
- виконання бойового польоту з використанням засобів РЕБ і САБ,
під прикриттям спеціально виділених груп літаків (вертольотів).
Невиконання зазначених тактичних прийомів приводило до істотних
недоліків у тактиці дій льотного складу - тривалому перебуванню в районі
цілі на висотах, що дозволяли противнику зробити велику кількість
пострілів по вертольотах та літаках. Відомо, що ефективність стрілянини
різко знижується з дальностей 2300 м (1000-1500 м для ЗГУ). Тому
виконання великої кількості атак з одного напрямку чи в одному секторі
дозволяло противнику змінювати своє місце, бачити і знати маневр
льотчика, вибрати вигідну позицію для обстрілу літаків (вертольотів). Так,
у районі Кандагару був збитий Су-17 на шостому заході, а екіпаж Су-25 у
районі Панджеру – на 11-му заході на ціль.
Виконання повторних чи одночасних атак необхідно робити з різних
напрямків і висот для досягнення раптовості входу ударних груп у зону
вогню зенітних засобів. Проліт небезпечних зон (поразки) літаками
здійснювати з одночасним виконанням швидкого протизенітного маневру
(ПЗМ) - "змійка" у горизонтальній площині з маневруванням по крену зі
швидкістю 30-45 град/с, з досягненням максимальних кренів 60-80°. Разом
з тим деякі льотчики виконували маневри для атаки цілі на очах у
противника, без застосування засобів РЕБ, при слабкому і неправильному
протизенітному маневрі.
Часто польоти літаків (вертольотів) проводились по тих самих
маршрутах, особливо при перевезеннях особового складу і вантажів між
стаціонарними аеродромами. Так, на маршруті Файзабад - Кундуз був
збитий Мі-6, а при підході до аеродрому Кабул - Мі-8 і Мі-6. Для усунення
подібних недоліків штабам авіаційних полків (ескадрилій) необхідно було
вести строгий облік на спеціальних картах місць обстрілів літаків і
вертольотів. Маршрути польоту варто обирати з урахуванням обходу
небезпечних зон і районів, відкіля вівся вогонь по вертольотах і літаках з
урахуванням дій радянських військ і противника. Не допускати польотів
по "залізним" шаблоновим маршрутам. При польоті по маршруту
підбирати найвигідніші швидкості і висоти з використанням маневрених
можливостей літаків (вертольотів) і властивостей місцевості, що маскують.
Льотному складу варто враховувати характер дій противника, його тактику
протидії у визначених районах. Були райони, де противник, як правило,
завжди робив більш сильну й організовану протидію (границя з
Пакистаном, Хост, Асадабад, Ургун, Айнейль, глибинні високогірні
райони, де не було афганських і наших військ - Бамиан, а також райони
активного опору нашим військам - Панджера, Суруби). Необхідно було
знати особливості цих районів, враховувати їх при веденні бойових дій.
199

201.

Було замічено, що при первісному висадженні десанту на площадки
протидія слабка, через 3-4 години вона зростає.
Активність противника зростала до кінця дня, а активність радянських
військ і бойових дій авіації слабшала, приходилося підсилювати підтримку
військ за рахунок збільшення чергових сил з підйомом літаків
(вертольотів) у повітря.
При подоланні районів з великою концентрацією засобів ППО і
достовірній розвідувальній інформації про їхні місця розташування
здійснювалась планова обробка районів бойових дій (поразка вогневих
точок у районі десантування).
Добре зарекомендували себе (від зльоту до посадки) станції активних
перешкод Л-166 і відстріл ППІ-26 у наборі і при зниженні до висоти
1500-2000 м у сполученні з виконанням протизенітних маневрів.
Необхідно пам'ятати, що політ на висотах 2500 м і більш над
рельєфом місцевості виключає пуск ПЗРК "Ред Ай", "Стріла-2”, а висоти
500-1500 м були самими несприятливими для вертольотів.
До використання гранично малих висот треба підходити творчо, з
урахуванням району і характеру бойових дій, характеристик цілі.
Найбільше доцільно гранично малі висоти використовувати в пустельній і
рівнинній місцевості, у мало забудованих районах, при ударах по окремим
з характерними ознаками цілям (фортеці, добре видимі позиції). У гірських
районах, в ущелинах ці висоти використовувати не завжди доцільно: украй
погіршуються умови ведення орієнтування, велика можливість обстрілу
усіма видами зброї. Набір висоти заданого ешелону і зниження з висот
менш 2500 м робити над охоронюваною зоною аеродрому (площадки) по
спіралі.
Підтримку сухопутних військ, при діях по виклику, доцільно
використовувати середні і великі висоти - 2500-5000 м, а відхід від цілі
робити на гранично малих висотах (над рельєфом місцевості). Це зв'язано з
точністю виходу на ціль, упізнання її і побудови маневру для атаки. Часто
неправильно використовувались умови місцевості і метеоумови (у районі
Панджер був збитий у вузькій ущелині Мі-24 - при вкрай обмежених
можливостях маневру).
Не завжди правильно будувався бойовий порядок вертольотів при
польоті в район цілі і, особливо, при атаці цілі – відомий тримається на
малій дистанції від ведучого і не може допомогти йому в разі потреби
(скований у маневрі). Іноді, навпаки, відомий дуже далеко відстає від
ведучого і практично атакує ціль один, без вогневого прикриття (при атаці
цілі в районі Гардез відомий відстав від ведучого на 2,5-3 км і почав
виконувати атаку з горизонтального польоту, над ціллю був збитий).
Оптимальним бойовим порядком при нанесенні ударів по цілях у
гірській місцевості була "колона" вертольотів (літаків) з дальністю
1000-1500 м між вертольотами (літаками) і 2000-2500 м між парами, що
200

202.

забезпечувала взаємне вогневе прикриття від засобів ППО, не сковувала
волю маневру в складних умовах гірського рельєфу і дозволяла відомому
прикрити вихід з атаки ведучого, засікати і придушувати наземні засоби
ППО. Ведучий після виходу з атаки забезпечував вихід з атаки відомому.
При застосуванні ПЗРК із засідок і неможливості заздалегідь
розвідати їхні вогневі позиції від всіх екіпажів літаків (вертольотів)
потрібно особлива увага і безупинне спостереження за діями противника,
негайне взаємне оповіщення про небезпеку обстрілу. Розвідка вогневих
позицій засобів ППО боєм у районі цілі, розкриття позицій шляхом
навмисного виклику вогню на себе з наступним пеленгуванням і
нанесенням ударів по них сприяло скороченню втрат літаків і вертольотів.
Найбільш ефективної є одночасна атака цілі групою в складі 4-8 літаків
(вертольотів), що забезпечує раптовість удару. Атака цілей здійснюється з
різних напрямків, що відрізняються кутами не менш 40°, послідовно кожна
група (екіпаж) виконує функції ударної чи відволікаючої груп. Мета досягнення максимальної раптовості без глибокого входу в зону зенітного
вогню за рахунок знання рельєфу і використання складок місцевості.
При подоланні протидії ПЗРК із ТГС основні зусилля екіпажів були
спрямовані:
- на зниження теплового контрасту літака (вертольота);
- маскування бойових порядків (дими, що екранують місцеві
предмети) і використання природного теплового тла при виборі напрямку
атак і відходу від цілі;
- уміле застосування помилкових теплових цілей з одночасним
виконанням протиракетного маневру. Атака з боку сонця - відхід від цілі
на гранично малій висоті убік схилів гір, освітлених сонцем. Відхід від цілі
може здійснюватися переходом в енергійний набір висоти з розворотом у
напрямку краю кучевої хмари, освітленої сонцем. Найбільше афективно
застосування такого маневру при низькому розташуванні сонця над лінією
обрію, у сполученні з відстрілом ІЧ-пасток відразу після виявлення
раптового пуску ракет.
Важливим заходом при висадженні тактичного повітряного десанту є
постійне ведення повітряної розвідки спеціально виділеними вертольотами
і літаками на далеких підступах до району проведення операції та у районі
висадження, надійне розкриття засобів ППО, місць обстрілів літаків
(вертольотів), а також придушення вогневих розрахунків ПЗРК, зенітних
кулеметів спеціально виділеними групами до виходу основних ударних
груп. Маршрут польоту на висадження тактичного повітряного десанту
обирався з урахуванням обходів районів, насичених засобами ППО
противника на висотах 2500 м і більш над рельєфом місцевості.
Призначалися спеціальні групи:
- знищення засобів ППО й авіаційної обробки району десантування
(6-8 літаків і 4-6 бойових вертольотів);
201

203.

- прикриття бойового порядку десанту на маршруті польоту та у
районі десантування (6-8 вертольотів Мі-24), що діють на всіх етапах
десантування десанту. На етапі вогневої підготовки літаки ФА завдають
удару по засобах ППО в районі десантування і на маршруті польоту
десанту. Бойові вертольоти знищують засоби ППО безпосередньо в районі
площадок десантування і на площадках.
При забезпеченні висадки тактичних повітряних десантів значна
частина протидіючих засобів ППО повинна уражатися під час вогневої
(авіаційної) підготовки, що проводиться безпосередньо перед
десантуванням, з нанесенням ударів по опорних пунктах, виявлених
позиціях засобів ППО і при невідомому їхньому місцезнаходженні - по
найбільш ймовірних місцях - у коридорі підходу, зниження, зльоту і
набору висоти вертольотів, по схилах і вершинах гір і височинах. Для
поразки особового складу розрахунків засобів ППО застосовувались
осколково-фугасні боєприпаси, об'ємно-детонуючі авіабомби та керовані
ракети.
Вертольоти Мі-24 знищували засоби ППО безпосередньо в районі
площадок десантування і на площадках висадки з переходом в авіаційну
підтримку сил десанту. На глісадах зниження і набору висоти
здійснювалася ешелонована побудова сил, виділених для прикриття
десанту від засобів ППО, тобто забезпечувалась можливість їхнього
придушення у всьому діапазоні їхнього розташування по схилах і терасах,
поблизу глісади зниження.
Група прикриття бойового порядку забезпечувала виключення
обстрілу вертольотів. Одна частина вертольотів Мі-24 цієї групи діяла
безпосередньо по знову виявлених засобах ППО, під глісадою зниження
(набору висоти), а інша частина (штурмовики і вертольоти), випереджали
вогонь противника по десантній групі зі схилів гір і ущелин.
Сильні морально-психологічні і фізичні навантаження на льотний
склад, особливо в перший період перебування в ДРА, приводили часто до
притуплення пильності, переоцінки своїх сил і недооцінки ефективності
застосування противником засобів ППО.
10.4. Вплив особливостей театру воєнних дій та умов праці на
ефективність виконання бойових завдань льотним складом
Особливості театру воєнних дій. Гірничо-пустельний характер
місцевості з перевагою високогір'я є ведучим чинником, що формує умови
бойової роботи і життєдіяльності льотного складу в Афганістані. Зазначені
умови практично були незнайомі льотному складу і мало вивчені
фахівцями військової праці. Подібне положення представляється досить
парадоксальним у світлі того, що південні кордони СРСР протягом
багатьох тисяч кілометрів проходили саме в умовах високогір'я.
202

204.

Раніше, особливо в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.,
радянська авіація мала бойовий досвід в умовах гірської місцевості
(Кавказ, Крим, Карпати, Кольський півострів, Далекий Схід, Балкани,
Альпи). При цьому був виявлений ряд значимих особливостей льотної
діяльності, у першу чергу штурмової авіації. Наприклад, відзначалися
складність візуального орієнтування при польоті над гірськими вершинами
і хребтами, покритими снігом, стрімка зміна метеообстановки, часте
виникнення могутніх висхідних потоків повітря. У тактичному відношенні
відзначалася особлива значимість питань організації взаємодії авіації з
наземними військами й оперативної (ситуаційної) взаємодії між льотними
екіпажами безпосередньо в районі бойових дій .
Однак у цілому умови діяльності авіації у всіх перерахованих
районах, що представляли головним чином середньо- і низькогір’я (до
2000 м і 1000-1500 м відповідно), значно відрізняються від умов
Іранського нагір'я і могутнього Гіндукушського хребта (висота до 6730 м),
що визначають фізико-географічну обстановку більшої частини території
Афганістану. Наявність настільки специфічних умов впливає як на
характер військової праці, так і на саму тактику воєнних дій.
У той же час раніше отриманий корисний досвід належним чином не
був реалізований для підготовки льотного контингенту, про що свідчать
гострота і достатня несподіванка проблем, з якими йому довелося
зштовхнутися в наступному при виконанні інтернаціонального обов’язку.
Аналіз отриманих результатів з медико-біологічної позиції дозволяє
виділити три основні групи питань, що підлягають розгляду :
— виражена оперативність діяльності льотного складу з великим
обсягом робочого навантаження при нерівномірному її розподілі і високій
питомій вазі складних, а іноді і важко вирішуємих задач;
— вплив на льотчика комплексу фізичних факторів, що не
піддаються, як правило, повній компенсації засобами захисту й
організаційними заходами;
— прояв великого комплексу психотравмуючих факторів, що
сприяють розвитку тривожності і напруженості льотного складу.
Характер діяльності льотного складу. Відсутність лінії фронту,
обумовлена специфікою гірського рельєфу і партизанським характером дій
збройних формувань опозиції, багато в чому визначало динамічний і
оперативний характер бойових дій за участю досить обмежених по
чисельності підрозділів радянських
військ, переважно полками і
батальйонами. Операції проводилися із широким використанням десантів,
охоплень, різних способів блокування, а з боку опозиції — засідок,
маневрування на великих площах і відстанях, швидкому переформуванні у
великі і дрібні угруповання. При цьому опозиція була оснащена сучасним
спорядженням, що постійно удосконалювалося. Досить істотно, що
203

205.

можливості використання радянськими військами танків, а у відомій мірі й
артилерії поза дорогами були обмежені. Усе це визначало особливу
значимість для наземних військ підтримки і забезпечення з боку авіації і
додавало цій допомозі великий, різноманітний, невідкладний і життєво
важливий характер. В усі роки конфлікту основною тактикою авіації були
систематичні бойові дії, повітряні операції носили епізодичний характер.
Значний вплив на характер бойових дій і використання авіації в
Афганістані чинив стан транспорту країни. Відсутність залізничного і
річкового транспорту, наявність власне кажучи єдиної транспортної артерії
у виді шосейної дороги, кільцеподібно перетинаючи країну, яка виключала
маневрування і була досить уразливою завдяки гірському рельєфу
місцевості, визначало виняткову значимість повітряно-транспортних
перевезень. Розуміючи це, опозиція вживала енергійних заходів по зриву
діяльності авіації.
Однією з постійних причин ускладнення діяльності авіації з'явилася
постановка їй задач з боку командування наземних військ без достатнього
урахування льотно-тактичних характеристик літаків та вертольотів,
принципів організації льотної роботи, що у відношенні кожного з родів
авіації, які застосовувалися (армійської, фронтової, транспортної й ін.),
знаходило свої форми прояву.
Для штурмової авіації - це вибір цілей, захід для атаки яких, і
особливо вихід з неї, не відповідали вимогам безпеки в силу розташування
об'єктів або обстановки, що складалася; для вертольотів – це вимога
перевезення військ і вантажів при завантаженні, що перевищували
припустимі норми в умовах високогір'я або посадки на непридатні
площадки.
На екіпажі транспортних літаків полягало, як правило, невиправдано
високе навантаження внаслідок не тільки великого обсягу перевезень, але і
неправильного планування роботи. Наприклад, готовність екіпажам
призначалася на ранній час – 5-6 годину ранку, тоді як фактично вантаж
підвозився до літака о 10-11 годині, причому найчастіше у формі, не
придатній для використання засобів механізованого завантаження, у
результаті чого завантаження ще більш затягувалося. Нерідко виліт
затримувався і за вимогою посадових осіб, які слідували у якості
супроводжуючих у силу службової необхідності або просто тих, що
залишалися, «щоб пообідати». Як підсумок на аеродром базування (Кабул)
екіпажі поверталися о 21-22 годині, і після вечері і постановки задачі
відхід до сну проводився після опівночі, а для забезпечення готовності до
5-6 г нової робочої зміни підйом проводили о 4 г 30 хв.
Наявність власне кажучи регулярної потреби в перевезеннях по
повітрю визначало необхідність підтримки подібного виснажливого
режиму праці протягом багатьох місяців, у той час як тільки перенос
підйому і визначення готовності екіпажа на більш пізню годину відповідно
204

206.

до практики, яка реально складалася (без зміни обсягу задач), дозволили б
майже цілком нормалізувати робочий розпорядок.
Сам по собі невідкладний характер застосування авіації вносив
елементи значної напруженості в льотну роботу, яка нерідко
посилювалася специфікою місцевих умов. Це приводило до великої питомої
зайнятості льотного складу на бойових чергуваннях у приміщеннях і на
площадках, не обладнаних належною мірою засобами захисту від високих
температур, сонячної радіації, пилу, які не мали мінімуму необхідних умов,
а нерідко і засобів захисту від можливих обстрілів. Усе це з погляду
збереження вихідного рівня працездатності льотчика здобувало характер
гострої проблеми.
Політ за викликом в район бойових дій являв собою досить складну
штурманську задачу в умовах обмеженого застосування радіотехнічних
засобів і польоту над погано орієнтованою місцевістю. Його виконання
вимагало від льотчика додаткових навичок по звіренню рельєфу місцевості
з інформацією, що малась на оперативних картах, зчитуванню шляху,
проведенню додаткових розрахунків. Складність цих операцій особливо
виявлялась враховуючі попередній досвід, який формувався на основі
багаторічного виконання однотипних завдань на одному полігоні з
постійною обстановкою при відсутності додаткових запроваджувальних
при підльоті до цілі або її атаці.
У районі бойових дій льотчик виконував задачу при відсутності чіткої
лінії фронту, мало помітності і високої стійкості цілей, прикритих досить
ефективними засобами ППО і розташованих незвичайно близько (усього
кілька сотень метрів) від своїх військ. Останнього, при неминучій
обмеженості бойового досвіду льотного складу, вже було досить для того,
щоб викликати у льотного складу значну напруженість.
Оперативне виникнення завдань над районом бойових дій, порядок
рішення яких не був погоджений заздалегідь з наземними військами в
процесі підготовки операції, також створювало у льотчиків серйозні
труднощі, знижувало ефективність їх бойової роботи, підвищувало
небезпеку поразки літального апарату засобами ППО, ставало причиною
появи вкрай небажаних ускладнень.
Рішення задач по знищенню малоуразливих цілей, розташованих у
складках гірської місцевості або в спеціально обладнаних нішах, також
вносило додаткові психологічно значимі компоненти в структуру льотної
діяльності, зокрема в безпосереднє виконання операцій по атаці наземних
цілей. Так, льотчик, що веде вогонь з гармати по працюючій вогневій
установці з висоти порядку 1800-2000 м, візуально може не помітити
відхилення траси на кілька метрів. При цьому він сприймає її як
безпосередньо ідучу в ціль. Однак добра захищеність вогневої установки
забезпечує її невразливість навіть при мінімальному промаху льотчика.
205

207.

Він же, виявляючи, що вогнева установка продовжує працювати
незважаючи на пряме влучення траси по його сприйняттю безпосередньо в
ціль, не знаходячи причини відсутності очікуваного ефекту, починає
почувати стан природного занепокоєння і збентеження.
Вплив фізичних факторів. Люди, що знаходяться в умовах
високогір'я і гірничо-пустельної місцевості, неминуче піддаються впливові
комплексу фізичних факторів. У відношенні льотного складу, що
знаходився в Афганістані, безпосередньо виявилося значення висотного,
температурного, метеорологічного і пилового факторів.
Середня висота гір в Афганістані складає близько 3000 м, більшість
аеродромів розташовано на рівні 1500-2000 м, тобто там спостережується
стійка наявність висотного фактора. Його вплив на людину і усі види її
діяльності досить різноманітний, але в даному випадку доцільно виділити
найбільш істотну обставину: керованість вертольотів, що знайшли широке
застосування в Афганістані в різних якостях (бойового, транспортного і
пошуково-рятувального засобу), починає погіршуватися з висоти
приблизно 2500 м. Причому на цій та на великих висотах екіпажі мають
виконувати найбільш складні операції — зависання і посадку на гірські
площадки, часто розташовані у важкодоступних місцях, а також
маневрування для обльоту перешкод або відходу від обстрілу. Крім того,
вертолітні екіпажі на маршруті з метою зниження небезпеки поразки від
ПЗРК змушені літати на максимальній висоті, де поводження вертольота і
техніка пілотування змінюються найбільшою мірою.
Протягом великого періоду авіація працювала на висотах менш
5000 м. У цих умовах вплив гіпоксії і висотного фактора в цілому на стан
льотних екіпажів не приводив до серйозних наслідків. Перехід на висоти
до 6000 м, вимушено здійснений після озброєння опозиції ракетами класу
«Стингер», став супроводжуватися появою у льотного складу на літальних
апаратах, що не мали гермокабін, зокрема на літаках Су-25, перших ознак
декомпресійних розладів, що змушувало його з метою часткової
десатурації здійснювати подих чистим киснем на землі за 15 хв. до
вильоту. Однак через оперативність і невідкладність вильотів дотримання
цієї профілактичної процедури в ряді випадків ставало проблематичним.
Температурний фактор в Афганістані є одним з основних з погляду
умов мешкання людини. Улітку, що продовжується в різних районах
країни від шести до восьми місяців, температурні коливання складають від
+10 до +50°С, взимку – від -30 до +5°С. У подібних умовах у людей, що
проживали раніше в більш помірних кліматичних умовах, неминуче
спостерігаються несприятливі функціональні зрушення, що не піддаються
з плином часу повній компенсації. Крім того, дія температур збільшується
підвищеною сонячною радіацією, властивої для високогір'я південних
районів. У результаті людина, що знаходиться на відкритому місці,
206

208.

наприклад на бетонованій площадці аеродрому, не обладнаній засобами
сонце захисту, вже через 30-40 хв. відчуває почуття оглушення і
розбитості.
Льотний склад, що знаходиться в стані бойової готовності в кабіні
літального апарата або вирулює на старт, піддається впливу радіаційних
температур до 65-70°С, що, безумовно, знижує працездатність і
функціональну надійність екіпажа. На висотах польоту понад 4000 м
температурні режими різко зміщаються у бік зниження, складаючи біля +
10°С. Це в силу контрастності умов викликає відчуття переохолодження.
Питання захисту льотного складу від температурного впливу
представляють окрему фізіолого-гігієнічну проблему.
У даному випадку звертається увага на прямий вплив температур на
умови льотної діяльності. Наприклад, зліт і посадка в одному польоті
можуть здійснюватися в різних умовах. Це відбувається в зв'язку з тим, що
при зльоті в ранковий час аеродром може знаходитися в затінених умовах
при досить помірних температурах навколишнього повітря порядку
12-15°С, тоді як посадка здійснюється в повітряній масі, яка нагріта
прямими сонячними променями до температури 25-30°С. Умови польоту,
що змінилися, пред'являють більш високі вимоги до техніки пілотування
льотчика, його здатності гнучко реагувати на ці умови. Крім того,
підвищення температури повітря в гірських умовах, як і його нерівномірне
нагрівання, пов'язано з додатковим ускладненням умов польоту: появою
вираженої турбулентності; утворенням додаткових повітряних потоків у
приземних шарах; локальною зміною метеорологічних умов і т.п.
Вплив температурного фактора в Афганістані поєднується зі стійким
пиловим впливом. Його інтенсивність визначається фізико-географічними
особливостями цієї країни - наявністю гір і пустель, вивітрювання яких
служить основним джерелом утворення природного пилу на земній кулі. Її
вплив на організм досить вивчено в медичному відношенні. Він включає
аллергізацію організму, пряму токсичну дію на легеневу тканину, що
підсилюється в міру підвищення дисперсності пилових часток. При
порушенні правил комунальної гігієни в повітряні маси можуть попадати
органічні частки всіляких покидьків, і пил здобуває епідемічну значимість.
З погляду умов льотної роботи необхідно відзначити, що пил,
характерний для місцевості Афганістану, може різко обмежувати
видимість від рівня землі до висот 4-5 км, а при деяких видах діяльності,
наприклад у процесі посадки вертольотів на обмежені площадки в горах,
створює проблеми, які важко долаються. Навпроти, на висотах більш
4-5 км повітря характеризується незвичайною для льотчика високою
прозорістю. Це здавалося б позитивне явище загострює проблему так
званого порожнього простору. Остання полягає в тому, що при наявності
перед льотчиком уявного нескінченного повітряного простору, що не має
по своїй глибині помітних орієнтирів, його погляд мимоволі фіксується на
207

209.

одному з розташованих попереду конструктивних елементів літака - трубці
ППТ, його носовій частини, краю приладової дошки і т.п. При такій
фіксації погляду здатність зорового аналізатора до визначення відстані до
предмета, що з'явився в повітряному просторі, різко знижується.
Оскільки в Афганістані протидія авіації противника була відсутня, ця
проблема не проявлялася в гострій формі, але з погляду безпеки польотів
вона існує, наприклад, при розробці мір профілактики одного з найважчих
видів льотних подій - зіткнень літальних апаратів у повітрі. Тому
необхідно знайомити льотчика з зазначеною особливістю зору людини, а
фахівцям групи керівництва польотами(ГКП), особливо пунктів наведення,
варто вчасно надавати необхідну допомогу льотчику, що зіштовхнувся з
цим явищем.
Психотравмуючі фактори. Їхній прояв достатньо характерний у
відношенні льотного складу, що знаходився в умовах Афганістану. Під
цим поняттям мається на увазі наявність обставин і умов, що роблять
виражений вплив на психіку льотчика, не роблячи на нього прямого
фізичного впливу. Це відбувається в силу усвідомлення їхньої потенційної
небезпеки, реальної можливості різних негативних наслідків, включаючи
збиток здоров'ю і погрозу загибелі, професійні невдачі і моральні втрати,
соціальний дискомфорт і сімейні безладдя.
Вплив психотравмуючих факторів на льотчика в розглянутих умовах
відзначається власне кажучи на всіх етапах професійної діяльності й
організації побуту. Сам характер бойових дій служить великим джерелом
появи психотравмуючих впливів, серед яких можуть бути виділені:
— відсутність чітких границь дислокації своїх військ і військ
противника, близьке розташування переднього краю обох сторін. При
цьому можливість, а тим більше факти поразки своїх військ авіацією
служать для льотчика надзвичайним подразником із професійної,
моральної, юридичної, інших точок зору;
— недостатньо чітка розбіжність між військовими формуваннями
опозиції і мирним населенням. У цих умовах на аеродромі після атаки
наземних цілей льотчики нерідко відчувають почуття вираженого
психологічного дискомфорту, сильного збудження, що змушує їх до частих
і поспішних звертань до інших льотчиків, що приймали участь в операції, у
надії одержати підтвердження про те, що вони «відробили» точно по
об'єктах, позначених на карті, і при цьому не потрапили в побічні будівлі і
території; проблема збільшувалася використанням банд формуваннями
витончених прийомів - перевдягання у форму урядових військ,
провокування ударів по густонаселених районах і т.п.;
— мала уразливість цілей, розташованих у природних і штучних
укриттях в гірських породах;
208

210.

— посилення ППО противника, яке болісно сприймається багатьма
льотчиками, та остаточно призводить до того, що всі польоти, які
виконувались в Афганістані, включаючи транспортні і пасажирські,
стали відноситися до категорії бойових;
— відсутність повного взаєморозуміння з загальновійськовими
командирами, обумовлене недостатнім знанням останніми тактикотехнічних характеристик літальних апаратів, законів і правил льотної
служби, призначення і можливостей авіації. Тому перед авіацією
ставилися задачі, виконання яких було пов'язане з невиправданим ризиком
поразки ППО противника, порушенням правил безпеки (змушене влучення в
зону поразки власних боєприпасів, вивід літака убік перешкоди й ін.).
Іншим прикладом подібного нерозуміння служить постановка задач, що
обумовлює перевантаження літальних апаратів, наприклад, розміщення
на борті вертольота Мі-8 більшої кількості десантників з повним
озброєнням, чим це дозволяють умови польоту в гірничо-пустельній
місцевості. Задачі по десантуванню найчастіше ставились без обліку
придатності площадок посадок вертольотів, у результаті чого
створювалась погроза не тільки життю екіпажа, але і десанту;
— наявність значного парку застарілої, а іноді і ресурсної техніки, до
того ж легко уразливої, що формувало у льотних екіпажів відчуття
неуважного відношення з боку керівництва.
У відношенні соціально-побутових проблем головним моментом, що
турбував, для льотчиків служив відрив від родини. Його настрій крім ходу
бойових дій визначався листами з дому. Оскільки подружні пари родин
льотчика - особи молодого квітучого віку, факт її поділу здобував нерідко
характер домінуючої обставини, і льотчик використовув будь-яку
можливість побачення з родиною, незважаючи на те, що це приводило до
формальних порушень. Тому льотчики, що направлялись у
внутрішньосоюзні профілакторії, з’являлись там і одразу ж будь-якими
шляхами відбували додому. Про нерозв'язаність і гостроту цієї проблеми
свідчать нерідкі випадки розривів у родинах льотчиків після повернення з
Афганістану, створення нових неофіційних сімей безпосередньо в
Афганістані (досить «обмежений» жіночий контингент там був –
працівниці медичних частин, їдалень, звязку...).
До переліку причин побутової невпорядкованості повинні бути
віднесені такі явища, як відсутність кондиціонерів у місцях проживання
(модулях) особового складу. У той же час льотчики інформовані, що
кондиціонерами в надлишку обладнувались службові будинки великих
міст нашої середньої смуги, де вони в більшій мірі служили цілям
престижності, чим задоволення санітарних вимог.
Багато дорікань викликала організація харчування. Наприклад,
відсутність зелені в льотній і технічній їдальнях, тоді як регіон
безпосередньо зв'язаний з республіками, що виробляють у достатній
209

211.

кількості ці коштовні продукти харчування. Через епідемічну небезпеку, з
погрозою якої постійно мав рахуватися особовий склад, особливе значення
в умовах пустельної місцевості набувала наявність достатньої кількості
консервованих соків. У той час як воєнторги внутрішніх округів були
переповнені цією продукцією, у розпорядження обмеженого контингенту
через чекові магазини надходили дорогі соки в мізерних упакуваннях,
завезені з країн, розташованих за тисячі кілометрів.
Ущемляло гідність льотного складу, як і усього військового
контингенту, що виконував інтернаціональний обов’язок, низька
організація
відправлення
військовослужбовців
додому
по
внутрішньосоюзних транспортних лініях, починаючи з Ташкентського
аеропорту. У цілому спостерігався досить несприятливий з психологічної
точки зору розрив між увагою, що приділялася військовому контингентові
в Афганістані з боку преси і телебачення, і фактичною неуважністю до
їхніх попитів. Зазначеним далеко не вичерпується перелік факторів, що
володіють психотравмуючими властивостями. Відзначені лише деякі з
числа найбільш очевидних.
Наявність настільки великого діючого переліку психотравмуючих
факторів мала досить очевидні негативні наслідки. Вони сприяли
підвищенню емоційної напруженості, формуванню інших несприятливих
психічних станів, виникненню початкових форм психоневротичних
розладів, загальному ослабленню психічної регуляції життєдіяльності
льотчиків, зниженню рівня їхньої професійної мотивації, погіршенню
показників професійної працездатності і функціональної надійності.
Таким чином, умови перебування льотного складу в Афганістані
характеризувалися в багатьох відносинах вираженою специфікою.
Вплив бойової обстановки на виникнення помилкових дій, які
припускалися льотними екіпажами. Проблема помилок льотного складу
в умовах бойового застосування авіації власне кажучи виникла відразу
після її першого використання у воєнних діях, однак дотепер залишається
маловивченою. Це викликано насамперед тим, що в процесі самої війни
проблема безпеки польотів власне кажучи відходить на другий план, а
після переходу на мирні умови багато питань військового періоду
втрачають свою актуальність у зв'язку з виникненням нових проблем,
обумовлених головним чином перспективою модернізації авіаційної
техніки.
Однак вивчення цього напрямку льотної аваріології свідчить про його
високу актуальність, що підтверджується багатьма обставинами:
— досвід практично усіх військових конфліктів з використанням
авіації показує, що бойові втрати техніки й особового складу за своїм
кінцевим результатом порівнюються з втратами, отриманими в
результаті льотних подій (ЛП), причому однією з основних причин
210

212.

аварійності служать помилкові дії льотних екіпажів, обумовлені
складністю умов;
— об'єктивні умови бойової роботи пов'язані з виконанням найбільш
складних елементів польоту й ускладненням обстановки, що найчастіше
змушують відступати від прийнятих норм, діяти з орієнтацією не на
технічні обмеження літальних апаратів (ЛА), а на необхідність, яка
визначається обстановкою, що нерідко приводить до виходу на небезпечні
режими польоту. Складність польотних завдань нерідко поєднується з
поспіхом при підготовці до вильоту;
— для бойової обстановки характерна наявність особливих ситуацій,
пов'язаних з одночасним вирішенням ряду високо мотивованих задач, що
може відзначатися, наприклад, при залповому пуску ракет ППО
противника або при атаці наземної цілі з виникненням необхідності
виконання маневру по запобіганню небезпечного зближення з перешкодою
або іншим літальним апаратом. Це ж може спостерігатися в процесі
атаки запланованої цілі при виявленні нового місця розташування ППО.
Подібні ситуації характеризуються вираженим впливом на психіку
льотчика і можуть приводити до зниження його професійної надійності;
— фактором, що ускладнює умови діяльності, служить
перенацілювання екіпажів, що знаходяться в повітрі. Для умов воєнного
періоду досить характерна трансформація задач протягом одного
польоту, наприклад, ведення розвідки при виконанні демонстраційного
маневру, демонстраційного польоту, при нанесенні удару по наземній цілі
або «перетворення» літака-освітлювача в ударний літак;
— щільність бойових дій у ряді випадків сполучена з тим, що самі
літальні апарати або результати виконання дій можуть створювати
перешкоди іншим літакам. Так, удар по об'єкту, який знаходиться
попереду літака, нерідко приводить до утворення навколо цілі хмари пилу і
диму, що сприяють зриву наведення керованих ракет інших літаків, що
заходять для атаки. Вертольоти, що знаходяться в районі бойових дій,
можуть бути перешкодою для бойових літаків, особливо якщо бойові дії
ведуться в ущелинах
— збільшується не тільки складність, але й обсяг розв'язуваних задач.
Так, при заході на ціль льотчику необхідно враховувати не тільки
характер рельєфу і розташування ППО, але і побудову маневру по виходу з
атаки і повторному заходу на ціль;
— умови бойової роботи зв'язані з погіршенням забезпечення польоту
по різних причинах: через невідкладність потреб наземних військ нерідко
виникає необхідність у вильоті в недорозвідані райони з недостатньо
розкритою системою ППО. У районі бойових дій літаки, як правило, не
забезпечуються в повному обсязі наземними радіолокаційними засобами,
обмежується радіозв'язок з іншими літаками, ряд завдань виконується в
режимі радіомовчання. Усе це ускладнює взаємодію між екіпажами,
211

213.

створює невизначені ситуації, знижує потенційні можливості авіаційної
групи;
— у бойових умовах відбувається загострення деяких проблем, які
долаються у звичайній учбово-бойовій обстановці. Наприклад,
багатоступінчастий перехід до використання різних видів зброї, що може
здійснюватися в звичайних умовах без істотних негативних наслідків, при
швидко змінююмій бойовій обстановці здатний привести до небезпечних
помилок.
Особливості театру воєнних дій і характер задач, які вирішувались
авіацією в Афганістані, також загострили ряд проблем безпеки польотів.
Так, наявність високогірного рельєфу (крутих схилів, великої кількості
переломів поверхні, обривів, ущелин) не тільки ускладнювало
орієнтування, але і створювало складну світлову картину, що
ускладнювало льотчику окомірну оцінку відстані до перешкод і
визначення висоти польоту над рельєфом. У той же час в умовах
розрядженої атмосфери збільшується розліт осколків застосованих
боєприпасів, що створювало пряму погрозу літальним апаратам.
Наявність вираженої турбулентності повітряного середовища,
могутніх висхідних і спадних потоків, поривів вітру, що досягають в
ущелинах швидкості 90 км/год, позначалася як на стійкості показань ряду
приладів, так і безпосередньо на динаміку польоту, що також значно
ускладнювало його умови. Далі приводяться деякі характерні ситуації для
окремих типів ЛА, що провокують виникнення помилкових дій з боку
льотчика:
для винищувачів-бомбардувальників, літаків-штурмовиків:
— атака наземної цілі з одночасним відділенням бойового вантажу
великої ваги, так само як наявність підвісок, що залишилися, може
створити незвичні умови для льотчика;
— при виводі літака з пікірування можлива поява великого числа
обставин, що відволікають увагу льотчика (хитлива робота прицілу,
побоювання втрати ведучого, небезпека зіткнення з іншим літальним
апаратом або перешкодою, протидія ППО, виникнення бойових
ушкоджень і ін.), що може привести до запізнювання дій по виводу літака;
для вертольотів:
— маневр при обстрілі наземними засобами ППО вимагає виконання
кренів вище максимально припустимих, а також енергійних, часом різких
дій органами керування, що при відповідних умовах приводить до ударів
лопатів несучого гвинта по хвостовій і кінцевій балках вертольота;
— посадка на нерівну запилену місцевість у випадку затягування
маневру супроводжується влученням вертольота в пилову зону з втратою
просторового орієнтування або змушує до виконання грубої посадки;
212

214.

— польот на «стелю» з метою виходу на безпечну висоту польоту
різко знижує ефективність керування і значно змінює звичну техніку
пілотування;
для транспортних літаків:
— зліт і посадка за укороченою схемою, що сполучено з різкою
інтенсифікацією всіх параметрів маневрування, різко підвищують темп
робочих операцій і створюють незвичайні умови.
Мається також ряд інших обставин, що ускладнюють льотну
діяльність. Наприклад, одночасне застосування різнотипних літальних
апаратів як безпосередньо в районі бойових дій, так і на аеродромах зльоту
і посадки сприяє виникненню додаткових труднощів по керуванню
авіацією. Зазначені особливості повинні враховуватися при наземній
підготовці і виконанні ознайомлювальних польотів з льотним складом.
Зазначені обставини в комплексі істотно змінюють психофізіологічні
характеристики льотної праці, загострюють ряд проблем медичного
забезпечення льотного складу і проблем взаємодії між екіпажами. Усе це
вимагає більш ретельного контролю й організації режиму праці та
відпочинку, формування психофізіологічної готовності до виконання
правильних і своєчасних дій у бойових умовах, допомозі з боку
авіаційного
лікаря
льотчику-методисту
на
основі
з'ясування
психофізіологічних механізмів помилок, що допускаються.
З метою профілактики помилкових дій льотчика керівник польотів і
фахівці його групи повинні брати до уваги зазначені особливості умов
його бойової роботи і надавати своєчасну допомогу льотним екіпажам.
Основною умовою успішності цієї роботи є ретельне вивчення обставин,
при яких допускаються помилкові дії.
У процесі вивчення помилкових дій повинно досягатися максимальне
розширення «поля» первинної інформації про конкретні умови, в яких
була допущена помилка, оскільки тільки на цій основі може бути
розроблена діюча профілактика.
Необхідно також відзначити, що гострота проблеми помилкових дій
льотних екіпажів у бойовій обстановці значно зростає в зв'язку з порочною
методологією боротьби за безпеку польотів шляхом спрощенства, якому,
на жаль, піддані командири всіх рівнів у повсякденній учбово-бойовій
підготовці авіаційних частин і на якому виховується льотний склад у
попередній період. Крім того, деякі вправи курсів бойової підготовки
армійської, штурмової і винищувально-бомбардувальної авіації, що
характеризуються складною організацією і необхідністю ретельної
координації, як наприклад, десантно-штурмові операції, практично не
відпрацьовувались. Зрозуміло, в умовах Афганістану, де ця операція є
основною у взаємодії з наземними військами, відсутність досвіду в її
організації оберталася і зниженням ефективності, і невиправданими
втратами як серед льотного складу, так і наземних військ. Положення
213

215.

інтенсифікувалося також недостатньою тренованістю льотного складу до
розпізнання і дій в особливих випадках польоту.
Серед комплексу передумов, необхідних для рішення цієї проблеми,
ключове значення мало створення полігонів в умовах, аналогічних
майбутньому театрові воєнних дій, що стосовно до Афганістану – мається
на увазі високогір'я. Однак на той час жоден з діючих полігонів (Марипустеля, передгір'я; Лунінец - лісисто-болотиста місцевість) цим умовам не
відповідали, і це питання залишилося відкритим. Тренування екіпажів у
повному обсязі (до набуття стійких навичок) в умовах, максимально
наближених до реальних, відповідає інтересам як льотно-методичної, так
і психофізіологічної підготовки льотного складу.
Таким чином, у процесі бойових дій авіації створювались стійкі
умови, що підвищували імовірність помилкових дій з боку льотних
екіпажів та створювали небезпечні ситуації.
Хоча цьому сприяли визначені прорахунки в повсякденній учбовобойовій підготовці (головним чином її спрощення), є підстава розглядати
безпеку польотів при виконанні бойової роботи як самостійну категорію
явищ льотної практики й окремого напрямку авіаційної аваріології.
Вже сьогодні потрібна спеціальна розробка самостійної класифікації
помилкових дій льотного складу, що допускаються в процесі бойових дій,
орієнтованої на критерії, у більшій мірі адаптованих до бойової
обстановки.
Психофізіологічні особливості діяльності екіпажів транспортних
літаків при виконанні зльоту і посадки за укороченою схемою. Одна з
особливостей військової обстановки та умов льотної роботи в
Афганістані - наявність обмеженої зони охорони навколо аеродромів поставила вимогу від льотних екіпажів освоєння нового льотнотактичного прийому – виконання зльоту і посадки за укороченою схемою.
Зміст цього прийому полягає в тому, щоб всі еволюції літака, необхідні для
виконання цих маневрів, вироблялися в строго обмеженому районі, що
забезпечує відповідно відхід і підхід до аеродрому на безпечній висоті в
охороняємій зоні.
Використання зазначеного льотно-тактичного прийому вносило у
діяльність льотних екіпажів значний елемент складності і новизни, що
особливо виявлялося на транспортних літаках і було пов'язано з глибокою
зміною звичних умов праці, істотною перебудовою методики навчання,
відмовленням від деяких звичних представлень. Зрозуміло, що це було
пов'язано і зі зміною багатьох психофізіологічних характеристик льотної
праці в транспортній авіації.
Головною
причиною
відмічених
змін
служила
виражена
інтенсифікація основних градієнтів маневрів по виконанню зльоту і
посадки. При цьому, наприклад, на зльоті кут набору висоти і вертикальна
214

216.

швидкість збільшувалися приблизно в 2 рази в порівнянні зі звичайними,
величина крену на розвороті у 2-3 рази, причому крен починає
створюватися значно раніше. Вихід на посадочний курс здійснювався на
відстані у 5, 10, 15 разів (у залежності від обстановки) більш близькій від
краю ЗПС, чим у звичайних умовах. Кут зниження літака на посадці
зростав у 3-4 рази, вертикальна швидкість у 3-5 разів, величина крену — у
2-3 рази.
У результаті ряд послідовних розворотів виконувався «разом», а крен,
необхідний для маневру, зберігався в окремих випадках, аж до підходу
літака до початку ЗПС.
У цих умовах відбувається різке прискорення темпу робочих операцій,
ускладнюється техніка пілотування, звужуються зони переходу на
навколокретичні режими польоту, з'являються ознаки погіршення
керованості літака, втрачаються багато важливих орієнтирів, зокрема,
істотно видозмінюється звичний вид землі з кабіни, швидше губиться
лінія обрію, підвищується темп збільшення лінійних розмірів предметів,
що наближаються.
Велика вертикальна швидкість зниження приводить до часткової
втрати вагомості, що нерідко створює ілюзію майже повної невагомості,
що також досить незвичайно для льотчика транспортного літака і може
впливати на його професійну надійність, особливо якщо при цьому були
допущені деякі порушення, наприклад, по експлуатації прив'язної системи.
На зльоті з великими кутами і значним креном у випадку фіксації
погляду на наземних орієнтирах, навколо яких відбувається розворот,
наявність великого кута підйому літака при відносно невисокій швидкості
польоту може сприяти виникненню ілюзії втрати швидкості або навіть
«просідання» літака на хвіст. Зазначений стан достатньо стійкий і вимагає
переносу погляду на приладове устаткування з метою подолання цього
відчуття.
Як зліт, так і посадка за укороченою схемою характеризуються
виникненням
комплексу
факторів,
що
володіють
вираженим
психоемоційним впливом. До них можуть бути віднесені насамперед
великі крени при розворотах, перевищення звичних обмежень по безлічі
параметрів, що приводять до постійної роботи в кабіні усіх видів світлової
і звукової попереджувальної сигналізації. У цих умовах підвищується
також небезпека помилкових дій, зростає напруженість у взаємодії між
членами екіпажів. У той же час продовжує зберігатися небезпека поразки
літака наземними засобами противника і пов'язана з цим необхідність
своєчасного використання засобів захисту.
Таким чином, можуть бути виділені наступні фактори, що визначали
психофізіологічну специфіку діяльності льотних екіпажів транспортних
літаків в Афганістані при виконанні зльоту і посадки по укороченій схемі:
- прискорення темпу і зміна структури діяльності;
215

217.

- пілотування на граничних режимах при зміні ряду звичних
орієнтирів, включаючи вид з кабіни на землю, підвищення небезпеки
наслідків помилкових дій льотного екіпажу;
- загострення проблеми взаємодії усередині екіпажу;
- виникнення додаткових несприятливих фізичних факторів;
- формування комплексу факторів, що володіють вираженим
психоемоційним впливом.
Виконання зльоту і посадки за укороченою схемою через їх
складності вимагає спеціальної підготовки льотних екіпажів, високої
функціональної мобілізації льотчика, наявності істотних резервних
можливостей у психофізіологічному відношенні. Однак доцільно
додатково підкреслити необхідність і вимушеність цих маневрів,
виправданість усіх заходів для підготовки до їхнього виконання, оскільки
саме завдяки цьому вирішувався винятково великий обсяг задач по
доставці багатьох сотень тонн різноманітного вантажу, гостро необхідного
в місцях призначення. При цьому були збережені життя багатьох екіпажів
транспортних літаків і авіаційна техніка. Причому це досягнуто
незважаючи на високу оснащеність різних банд формувань, що вели
тотальну «повітряну війну», спрямовану на зрив повітряних перевезень,
найсучаснішими переносними зенітно-ракетними комплексами (ПЗРК).
Заходи з профілактики. Очевидно, що робота з забезпечення безпеки
зльотів і посадок, які виконуються з високим градієнтом маневрування,
повинна починатися безпосередньо після постановки задач на польоти з
аеродромів, розташованих у районах, небезпечних у відношенні поразки
літака наземними засобами противника. На першому етапі здійснюється
відбір льотного складу, що цілком засвоїв „Курс бойової підготовки”, що
має наліт на даному типі літака, як правило, більш 1000 год і що досяг
стабільності в техніці пілотування. Екіпажі одержують теоретичні основи
виконання маневрів транспортних літаків з максимальними градієнтами
зміни параметрів польоту. У льотного складу формується розуміння
фізичного змісту еволюції літака в зазначених режимах, розвиваються
здатності передбачення його поводження на режимах, близьких до
критичних. На цій стадії введення в стрій безумовну користь могли б
принести навчальні фільми, що знайомлять льотний склад з майбутніми
умовами.
Після завершення етапу теоретичної підготовки під керівництвом
досвідчених інструкторів (які мають великий наліт з виконанням зльоту і
посадки за укороченою схемою в бойових умовах) екіпажі приступають до
практичних польотів. Навчання проводиться до повного освоєння маневрів
з високим градієнтом зміни параметрів польоту. У процесі зазначеного
навчання у екіпажів підвищується емоційна стійкість до незвичайних і
складних умов, формується більш критична оцінка своїх дій,
розширюються уявлення про межі власних психофізіологічних
216

218.

можливостей. У процесі виконання цього етапу підготовки досягається
злітаність екіпажа, єдність у розумінні задач і форм взаємодії його членів
на різних етапах польоту, у різних ситуаціях. Наступна зміна складу
екіпажа до закінчення роботи в бойових умовах вкрай небажано.
Велике значення для запобігання поразки від ПЗРК мали підвищена
обачність екіпажів і чіткий розподіл обов'язків його членів по контролю за
повітряною і наземною обстановкою (в останньому, як правило, немає
необхідності в мирних умовах). При цьому особливої уваги вимагала так
звана «зеленка»—місцевість, рясно покрита рослинністю, зручна, зокрема,
для потайливого розташування позицій ПЗРК і вогневих точок.
Підвищеної уваги вимагали також населені пункти і шосейні дороги,
оскільки обстріл може бути зроблений і з автотранспорту. У випадку пуску
ракети (з чим приходилось зіштовхуватися практично всім екіпажам, що
постійно літали з аеродромів, що мали обмежену зону охорони) маневр
літака повинний сполучатися, як правило, з використанням інших засобів,
що протидіють точному наведенню засобів поразки.
Зниження небезпеки поразки досягається також побудовою маршрутів
з обльотом найбільш небезпечних районів, врахуванням іншої оперативної
обстановки. Необхідні відмовлення від стандартності у використанні
маршрутів польоту, уміле використання маскуючих властивостей
хмарності, інших захисних тактичних прийомів, виходячи з фактичних
змін обстановки.
Крім досягнення конкретної мети по зниженню небезпеки поразки
літаків ракетною і вогнепальною зброєю противника, освоєння зльоту і
посадки за укороченою схемою є досить ефективним засобом підвищення
льотної майстерності і зміцнення емоційної стійкості льотчика в складній і
напруженій обстановці. Крім того, у процесі виконання зазначених
елементів польоту, можуть більш повно виявлятися особливості авіаційної
техніки, ергономічні недоліки її кабіни (компонування систем індикації,
аварійної сигналізації, геометрії кабіни, огляду позакабінних орієнтирів і
т.п.). Виявлення подібних недоліків і особливостей авіаційної техніки, що
виявляються саме в складних умовах, може стати важливим напрямком
профілактичної роботи, спрямованої на її удосконалення, тому виявлені
недоліки повинні враховуватися, аналізуватися і представлятися для
узагальнення.
Використання бортових засобів об'єктивного контролю, що грають
важливу роль у профілактичній роботі, у розглянутих умовах також
необхідно. При цьому аналізу повинні піддаватися як загальна тимчасова
структура зміни параметрів польоту, так і окремі відхилення параметрів,
що представляють погрозу його безпеці. У свій час була виявлена одна з
характерних помилок, що допускалася при посадці за укороченою схемою:
створення підвищених вертикальних перевантажень у момент первинного
торкання літака смуги, що могло мати негативні наслідки не тільки для
217

219.

даного конкретного польоту, але і викликати віддалені негативні наслідки,
у тому числі і для здоров'я людини.
Виконання польоту тільки після аналізу засобів об’єктивного
контролю попереднього вильоту повинне з'явитися твердим правилом
повсякденної роботи авіаційних командирів і льотних екіпажів.
Не можна не враховувати також, що складність льотної роботи в
зазначених умовах нерідко сполучається з великим робочим
навантаженням на екіпажі, що досягало в більшості льотних змін 12-14
годин. У результаті створювалось несприятливе тло, на яке як би
накладається комплекс негативних впливів. Зокрема, загострюються як
досить традиційні проблеми, наприклад, медичного контролю і
забезпечення перельотних екіпажів, так і відносно нові питання, пов'язані з
проведенням заходів щодо прискореного відновлення функціонального
стану і реабілітації льотного складу.
Важливим для рішення питань безпеки польотів продовжують
залишатися заходи щодо виявлення осіб з недостатньою психоемоційною
стійкістю або тих, які мають інші несприятливі індивідуальні особливості,
а також по усуненню додаткових психотравмуючих факторів службового і
побутового характеру, роз'ясненню необхідності правильної експлуатації
спеціального спорядження і свідомого відношення до перед польотного
режиму.
Таким чином, підготовка льотних екіпажів для вирішення задач, що
передбачають зліт і посадку за укороченою схемою, вимагає завчасного
проведення широкого комплексу льотно-методичних, організаційних,
медико-біологічних і інших заходів, що цілком виправдано і необхідно,
оскільки екіпажі, що пройшли цю «школу», не тільки успішно виконують
свій інтернаціональний обов’язок, але й у наступній своїй діяльності
характеризуються високою професійною надійністю, соціальною зрілістю,
непримиренністю до порушень законів льотної служби.
Зрозуміло, що прийоми тактичного порядку, спрямовані на
підвищення живучості літаків, можуть доповнюватися технічними мірами
- підвищенням міцності життєво важливих елементів конструкції;
дублюванням систем керування, зниженням уразливості, пожеже- та
вибухонебезпечності паливних баків і систем, бронюванням кабіни
льотного екіпажа й ін. Подібне взаємо доповнення представляє
принципово правильний напрямок системного формування «фактора
захисту» — засобу найбільш ефективної боротьби за живучість авіації і
створення в льотних екіпажів психологічної впевненості у своїй
захищеності, що має не менше значення.
На закінчення необхідно підкреслити, що зліт і посадка транспортних
літаків за укороченою схемою в сполученні з правильною тактикою,
обачністю, відстрілом термопасток, далеко не вичерпують можливостей по
зниженню імовірності поразки ППО противника. Істотне значення можуть
218

220.

мати також обачність при веденні радіообміну, радіолокаційна протидія,
поліпшення оснащеності робочих місць членів екіпажа, зокрема, установка
тумблера пуску термопасток у кабіні кормового стрільця, впровадження
інших принципово нових прийомів.
При польотах у нічний час необхідно враховувати фізіологічні
закономірності нічного зору людини, що значно відрізняється від денного.
З
цього
погляду
важливого
значення
набуває
дотримання
світломаскування. Відзначено, зокрема, що при наявності навігаційних
вогнів літак АН-12 може виявлятися з землі на відстані 15-20 км, при
освітленій кабіні — 2 км, при світломаскуванні — 1 км. Зрозуміло, ці
параметри можуть піддаватися визначеним коливанням у залежності від
багатьох умов, але у загальному виді ці співвідношення зберігаються.
Даний спосіб заходу на посадку — один з головних елементів бойової
підготовки льотного складу ВТА. Необхідно подальше удосконалення і
дослідження цього елемента, тому що в умовах сучасної війни він буде
одним з основних способів маневру над аеродромами першої лінії.
Психофізіологічні особливості дій льотного складу штурмової
авіації при придушенні об'єктів ППО. Одною з найбільш істотних
обставин, що визначала умови бойової роботи авіації в Афганістані,
служило постійне посилення моджахедами системи наземної ППО. Це
особливо було виражено в останні роки воєнного конфлікту. Наприклад, в
Інформаційному збірнику ВПС № 7 за 1988 р. висловлюється точка зору
про те, що ефективність ППО противника з 1986 по 1987 р. зросла
майже у 7 разів.
У районі розташування важливих об'єктів засоби ППО - ЗГУ, ДШК,
різні варіанти установок ПЗРК і інші - ешелонувалися в глибину,
розташовуючись, наприклад, від підніжжя до вершин гір і
розосереджуючись по всіх ймовірних напрямках атак авіації. Кожна точка
ППО прикривала визначений сектор, що заздалегідь пристрілювався при
значному перекритті зон поразки.
Усі засоби ППО розташовувалися в малоуразливих природних
(печери, ущелини, складки гірських поверхонь, ніші під карнизами і т.п.),
штучних (шахти, бетоновані точки, руїни і т.п.) і малопомітних укриттях.
При цьому ЗГУ і ДШК виявлялася практично з відстані не більш
800—1000 м. Частина засобів розташовувалась у стаціонарних укриттях і
висувалася на вогневі позиції у разі необхідності. Позиції ППО обирались
з гарним оглядом і відрізнялися зручністю для ведення стрілянини.
Постійно удосконалювалася тактика системи ППО, що мала, як
правило, єдине керування по координації моменту (у залежності від стадії
атаки) і напрямку відкриття вогню від заходу літального апарата на ціль до
відходу від неї. Серед засобів підвищення вогневого впливу
219

221.

застосовувалося залпове відкриття вогню стрілецькою зброєю, а в останні
роки і залповий пуск ракет типу «Стріла».
ППО опозиції у свій час відмовилася від трасуючих боєприпасів через
їхні демаскуючі властивості. Практично всі її засоби легко
передислоковувались, утрудняючи тим самим їхню розвідку. При цьому
тактика використання ППО безупинно не тільки удосконалювалася, але і
варіювалася. Постійно удосконалювалося і радіотехнічне забезпечення
ППО.
З позиції психофізіологічного підходу умови роботи льотних екіпажів
при придушенні системи ППО відрізнялися наступними основними
особливостями:
- невизначеністю ситуації при наявності високого ризику поразки;
- необхідністю одночасного рішення декількох високомотивованих
задач (найчастіше при недостатньому інформаційному забезпеченні);
- психологічною напруженістю льотних екіпажів, обумовленою
складністю задач, які виконувалися, і тривалістю періоду з високою
імовірністю поразки (практично увесь час перебування в районі бойових
дій).
Ситуація, у якій опинявся льотчик при атаці ППО, організованої
на сучасному рівні, значною мірою аналогічна аварійній ситуації, що
характеризується невизначеністю, швидким наростанням небезпечних
явищ і труднощами прогнозування остаточного результату.
Для рішення задач авіації по придушенню засобів ППО й інших
наземних об'єктів противника, зниження імовірності поразки літальних
апаратів було розроблено і перевірено на практиці ряд тактичних
прийомів. У даному випадку наводяться деякі з них:
- ударна група знаходиться в районі бойових дій. Одним літаком з її
складу виконується демонстративний політ на мінімальній дальності від
позицій ППО, однак без заходу в зону їхньої поразки, з позначенням свого
положення відстрілом термопасток. Це викликає, як правило, відкриття
вогню наземних засобів противника з різних напрямків, оскільки подібний
маневр є сильним спонукальним мотивом для використання вогневих
засобів. Володіючи досить вираженим відволікаючим впливом, такий
прийом ускладнює тим, хто захищається, точну диференційовану оцінку
моменту відкриття ефективної стрілянини або пуску ракет, тим більше що
відстріл термопасток переслідує по суті подвійну мету - демонстративнопровокаційну і реального захисту. Виявлені наземні засоби фіксуються
екіпажами літаків ударної групи і піддаються атаці з різних напрямків і
висот;
- при підході ударної групи до цілі один або кілька екіпажів пікірують
на позиції ППО з відстрілом термопасток на висоті, недосяжній для її
засобів, що робить визначений психотравмуючий вплив на тих, що
обороняються, і спонукає до передчасного і неощадливого відкриття
220

222.

вогню не тільки з позицій, на які здійснюється пікірування, але навіть із
сусідніх позицій. Виявлені цілі атакуються з різних сторін літаками
ударної групи, що підлітають. У свою чергу засоби ППО, що ведуть вогонь
по літаках ударної групи при виході з атаки, піддаються ударам літаків, що
виконували до цього демонстративне пікірування. Використання при
цьому боєприпасів підвищеної потужності може приводити до
дезорганізації систем ППО в тому числі і до виникнення паніки;
- усім складом полку з ходу атакуються всі розкриті точки ППО з
пікірування при заході з різних напрямків. При цьому між літаками
дотримується дистанція 800-1000 м, що дозволяє підтримувати зоровий
зв'язок між екіпажами і здійснювати взаємне вогневе прикриття,
забезпечуючи безперервний вплив на противника. Крім того, екіпажі
доповідають командиру групи про нові виявлені точки ППО.
Використання зазначених прийомів і постійне їхнє вдосконалення
сприяли переходу ініціативи від наземних засобів ППО до авіації, їхньому
перетворенню з тих, які атакують, на тих що атакуються, створенню
дуельних ситуацій, у яких шанси авіації стають переважніше.
При цьому противник змушений був діяти не в тих умовах, до яких він
спеціально готувався, а при незвичних для нього обставинах, що
обмежували його ефективність.
З психофізіологічної точки зору здається принциповим, що завдяки
зазначеним тактичним прийомам у особового складу ППО противника
виникали проблеми з розподілом уваги і вибором пріоритетності задач, а,
можливо, головним ставав дефіцит часу, необхідного для виконання
конкретних дій на вибір, прицілювання і поразку повітряних цілей,
особливо вираженому при постійній зміні напрямку атак. Немаловажне
значення, мабуть, мав і психотравмуючий ефект, обумовлений
несподіванкою й ефективністю дій авіації.
Подібні принципи розкриття і придушення систем ППО були
закладені при розробці тактичних прийомів атаки інших наземних об'єктів:
наприклад, використання для атаки штурмовиків Су-25 на усіх можливих
напрямках (від 0 до 360°) – прийому, що одержав назву «Ромашка» або
«Коло» ( вихід ланки штурмовиків на характерний орієнтир, розташований
на відстані 10—15 км від цілі, над яким здійснюється розмикання на пари з
наступним виходом і атакою цілі з протилежних напрямків. При цьому
розмикається і кожна пара з таким розрахунком, щоб атакувати ціль з
різницею в бойових курсах не менш 30—40°. Друга пара завдає удару з
протилежного напрямку відразу після виходу з атаки першої пари).
Необхідною умовою для ефективності кожного з тактичних прийомів
була їхня постійна зміна, відхід від шаблону. У противному випадку різко
знижувалася їхня ефективність, невиправдано зростали втрати.
Деякі особливості роботи авіа навідника. У специфічних умовах
воєнних дій в Афганістані та особливій важливості взаємодії авіації з
221

223.

наземними військами здійснювався постійний пошук більш доцільних
форм цієї взаємодії. Раніше існуюча практика відрядження в наземні
війська авіаційного представника власне кажучи вперше в СРСР
завершилася формуванням самостійної військової професії авіа навідника.
Будучи представником групи бойового управління (ГБУ) і безпосередньо
перебуваючи в бойових порядках наземних військ на полі бою, він
направляє дії авіації, підтримка якої має, як правило, першорядне життєво
важливе значення і часто представляє єдину можливість надання такої
допомоги. Для виконання цієї задачі авіа навідник повинен мати гарну
підготовку у широкій смузі загальновійськових і авіаційних
спеціальностей, володіти необхідними індивідуально психологічними
якостями і мати високий рівень фізичної тренованості.
Насамперед авіа навідник повинен бути добре підготовлений як
оператор бойового управління авіацією. Крім того, він повинен знати
тактику ведення загальновійськового бою і тактику бойового
застосування авіації, здійснювати вогневу взаємодію сухопутних військ і
авіації, керувати екіпажами вертольотів і літаків над полем бою,
знаходячись, як правило, під безпосереднім вогневим впливом противника.
Виходячи з потреб наземних військ, авіа навідник повинен на основі
знань льотно-тактичних можливостей авіації, специфіки льотної праці
на конкретних типах літальних апаратів, з екіпажами яких здійснюється
взаємодія, поставити задачу таким чином, щоб забезпечити її ефективне
виконання й у той же час не піддавати необґрунтованій погрозі
вертольоти і літаки, що наводяться, як від впливу засобів ППО
противника, так і за умовами маневрування. Крім того, доцільно, щоб він
представляв досить повно ергономічні особливості відповідного
літального апарата, що визначають характер праці екіпажа в момент
виявлення й атаки цілі, і насамперед умови огляду позакабіних орієнтирів,
технологію прицілювання, особливості пілотування на бойовому курсі, а
також інші обставини, що обумовлюють ефективність і безпеку польотів.
Не останню роль в успішному управлінні авіацією грає знання вимог
керівних документів, на яких ґрунтується організація роботи льотного
складу. Останні не повинні займати положення "порушника”, хоча
передумови для цього через гостроту і невідкладність обстановки, що
складається на землі, постійно створюються.
З метою успішного рішення задачі авіа навідник повинен володіти
здатністю одночасного управління декількома екіпажами з урахуванням
оперативної зміни обстановки й особливостей місцевості, піклуючись при
цьому про повне виключення випадкового удару по своїм військам.
Як загальновійськовому офіцеру йому необхідно підтримувати зв'язок
не тільки з авіацією, але і з наземними частинами спеціального
призначення, тому що багато операцій, наприклад деблокування оточеного
222

224.

десанту, здійснюються не тільки за допомогою ударів з повітря, але і
проривом підрозділів наземних військ.
Як десантник, він повинний володіти необхідними фізичними
кондиціями, володіти усіма видами зброї і піротехніки, діяти в будь-який
час доби.
Одним з найважливіших факторів, що визначають характер праці авіа
навідника, є значимість його внеску для досягнення мети бою, його
соціально-правове місце в армійській структурі, екстремальний характер
умов його роботи. Сама технологія наведення літальних апаратів на ціль,
що передбачає позначення авіа навідником місця свого знаходження,
наприклад, за допомогою жовтогарячих димів, що виявляє, як правило, і
противник, обумовлює вже у штатному варіанті створення умов, у яких
він стає першочерговою ціллю противника для знищення, тобто свідомо
передбачається виникнення вкрай драматичної і небезпечної для нього
ситуації. На базі високого рівня розвитку військової техніки,
радіотехнічних засобів і організації бою подібне положення
представляється принципово неприйнятним, тому необхідно продовжувати
пошук по удосконаленню системи наведення.
Сильній небезпеці авіа навідник піддається не тільки в активній фазі
бою, але і під час перебування (переміщення) у районі бойових дій через
достатні демаскуючі ознаки, що роблять його першочерговою ціллю для
снайперів, що є практично у всіх бойових підрозділах опозиції. У той же
час від чіткості його роботи і майстерності в умовах маневреного бою, що
ведеться в горах окремими підрозділами, наприклад, батальйонами, часто
залежить саме збереження життя військового колективу, а втрата авіа
навідника часто стає непоправною. Це формує у військовому підрозділі
елементи особливого відношення до нього з боку оточуючих.
В умовах такого збігу обставин значно підвищуються вимоги не
тільки до професійної підготовки авіа навідника, але і до його
особистості. Незважаючи на молодість, він повинен бути цілком зрілою
людиною, що свідомо ризикує життям в інтересах рішення загальних задач
і прекрасно розуміє значення результатів своєї діяльності для збереження
життя всього підрозділу, у якому він знаходиться, для досягнення мети
всієї операції. При цьому, зрозуміло, що і з боку оточуючих він повинен
розраховувати на визначене розуміння, що припускає елементи соціально
престижного відношення.
На цій основі з'являється можливість сформувати ряд вимог
психологічного плану, яким повинен відповідати авіа навідник.
Насамперед, для того щоб зберігати високу працездатність, професійну
надійність в умовах, що навіть для фахівців військової праці можуть
розцінюватися в якості особливо екстремальних, він повинен володіти
високою емоційною стійкістю, гарними операторськими якостями,
значним психоенергетичним потенціалом. У перелік необхідних для нього
223

225.

якостей може бути віднесена здатність до просторово-часового
представлення й абстрактному мисленню, що дозволяє як би бачити себе
на місці екіпажа, що наводиться. Не менше значення для авіа навідника
мають пластичність нервової системи, достатній обсяг уваги і здатність
його переключення, що дозволяють гнучко реагувати на постійні зміни
обстановки, перенацілювати льотні екіпажі, вводити корегування в їхні дії,
використовувати резерви своєї уваги у випадку розширення обсягу задач.
Нарешті, він повинен мати здатність приймати відповідальні рішення.
Як показав аналіз вихідних передумов і практичний досвід, найбільш
успішно з обов'язками авіа навідника справляються колишні льотчики і
штурмани, які по різних причинах залишили льотну роботу. Офіцери
бойового управління, оперативних відділів штабів і деяких інших фахівців
також можуть успішно виконувати обов'язки авіа навідника після
цілеспрямованої підготовки. Особливо доцільно їхнє включення в екіпажі
вертольотів, а по можливості і літаків, що літають на полігони. Завдяки
цьому вони одержують наочне уявлення про те, як бачить екіпаж наземні
орієнтири з повітря, по яких ознаках виявляє і вибирає ціль, які дії виконує
при атаці наземних цілей у реальній структурно-часовій послідовності.
Не можна не відзначити, що професія авіа навідника на сьогоднішній
день відноситься до однієї із самих маловивчених серед усіх військових
спеціальностей. Вона чекає свого подальшого розвитку з урахуванням
сучасних технічних і методичних можливостей, залучення уваги до цієї
проблеми як авіаторів і загальновійськових командирів, так і
виготовлювачів військової техніки і радіотехнічного спорядження.
Висновки
Війна в Афганістані – це, насамперед, чергова спроба (і чергова
невдала) вищого керівництва СРСР щодо експорту радянського способу
життя у суверенну країну, яка при тому ще знаходилась на етапі
феодального розвитку із стійкими релігійними традиціями.
Війна підтвердила, що не можна отримати перемогу військовою
силою над народом.
Участь у внутрішньому збройному конфлікті в Афганістані, а точніше
у війні в Афганістані, було найбільш тривалим і масштабним
використанням радянських військ у бойових діях за кордоном у мирний
час. Радянським військам протистояла опозиція, яку підтримували багато
держав заходу і сходу.
Опозиція нараховувала до 200 тис. чоловік, зведених у більше ніж
4000 окремих загонів, які підтримувались більшістю населення
Афганістану.
Не дивлячись на те, що для СРСР за всіма формальними ознаками це
був збройний конфлікт, але за своїми наслідками він дорівнював війні:
224

226.

було нанесено значних збитків СРСР у його відносинах із західними
країнами та світовим товариством, наслідки його виявились болючими для
внутрішнього стану тоталітарної держави. Війна в Афганістані була
однією з причин суттєвого підриву соціалістичної радянської економіки
зокрема і розвалу Радянського Союзу взагалі.
З точки зору розвитку воєнного мистецтва війна засвідчила
неготовність регулярних формувань збройних сил СРСР до бойових
дій з незаконними формуваннями афганських моджахедів (спроби
вести бойові дії традиційними способами були малоефективними),
внаслідок чого прийшлось у ході їх запроваджувати нові способи
бойових дій регулярних збройних сил з іррегулярними формуваннями.
У цьому звязку класичні основи тактики ведення бойових дій (і
авіацією у тому числі) в Афганістані поповнились та набули суттєвого
розвитку, при чому слід відзначити саме домінуючу роль тактики як
складової частини воєнного мистецтва.
Центр ваги бойових зусиль змістився в напрямі тактичних дій: в
Афганістані питома вага завдань, що виконувалися підрозділами та
частинами становила близько 80 % загального обсягу бойових дій. Це
свідчить про те, що у боротьбі із ірегулярними збройними формуваннями,
тактика була, є і, напевно, залишиться основою в досягненні оперативних
цілей збройної боротьби.
Тривалий час ведення війни привів до того, що партизанські
формування не поступалися в боєздатності регулярним військам, а в
моральному і психологічному плані перевершували їх.
Бойові дії в Афганістані підтвердили зростаючу роль авіації в
сучасних війнах на всіх етапах, у тому числі і в боротьбі з незаконними
збройними формуваннями. Жодна операція сухопутних військ не
проводилась без підтримки з повітря фронтовою й армійською авіацією.
Але з появою на озброєнні опозиції різних переносних зенітних ракетних
комплексів, різко зросли втрати вертольотів.
Основні зусилля авіаційних частин були спрямовані на рішення задач
авіаційної підтримки військ і нанесення авіаційних ударів по виявлених
об'єктах противника, висадженню тактичних повітряних десантів,
перевезенню особового складу (бойової техніки), доставці боєприпасів і
матеріальних засобів військам. На виконання цих задач витрачалося до
92% льотного ресурсу.
З прийняттям рішення на вихід із війни, яка стала безнадійною, роль
авіації тільки зросла. Авіації необхідно було замінити дії наземних військ,
систематичними ударами стримуючи противника. Діяльність авіації усе
більше зводилась до повсякденних бомбових ударів по планових цілях.
Бойові вильоти мали характер постійного психологічного впливу –
більше для того, щоб тримати «духів» у чорному тілі, ніж для вирішення
225

227.

будь-яких конкретних тактичних або оперативних завдань (у В’єтнамі
американці такі дії називали більш відверто – «тактикою залякування»).
Досвід показав, що успішно вирішували бойові задачі ті частини і
підрозділи, командири яких постійно працювали над пошуком
нестандартного виконання бойових завдань, підвищенням професійної
підготовки льотного складу, вчили підлеглих уміло використовувати
бойові можливості авіаційні техніки, удосконалювали льотно-тактичну
підготовку, забезпечували чітке планування, взаємодію і керування
екіпажами при виконанні ними бойових задач.
Льотний склад у складних умовах обстановки взагалі успішно вів
бойові дії, виявляючи при цьому ініціативу, спритність і героїзм. Проте
втрати льотного складу та авіаційної техніки були значними (за час
бойових дій втрачено 118 літаків та понад 330 вертольотів).
Основними причинами бойових втрат були:
- недоліки в організації планування, забезпечення і керування
бойовими діями, в тактиці дій екіпажів, пар і ланок при виконанні бойових
задач;
- відсутність достовірних даних про розташування засобів ППО
противника;
- помилки льотного складу в техніці пілотування і бойовому
застосуванні літаків і вертольотів;
- відмовлення авіаційної техніки (яка проектувалась і випускалась, як
правило, з урахуванням фізико-географічних та кліматичних умов
центральноєвропейського театру воєнних дій).
Іншими словами, стан цих питань не відповідав зростаючим бойовим
можливостям противника і не забезпечував ведення бойових дій без втрат
в умовах жаркого клімату та гірничо-пустельної місцевості.
Значна частина екіпажів (особливо армійської авіації) прибувала в
ДРА без достатньої натренованості в таких видах льотної підготовки, як
посадка на площадки вкрай обмежених розмірів з важкими підходами, із
сильним пиловим забрудненням, а також не обучених підбору площадок з
повітря і виконанню на них вимушених посадок. Введення до строю
прибулих по заміні в ДРА підрозділів АА здійснювалось не якісно. До
бойових дій залучалися екіпажі зі слабкими навичками в техніці
пілотування і бойового застосування в умовах високогір'я.
При підготовці до ведення бойових дій у збройних конфліктах такого
типу необхідно на всіх видах підготовки наполегливо по елементах і в
комплексі відпрацьовувати доцільні тактичні прийоми і способи бойових
дій, взаємодії фронтової й армійської авіації із Сухопутними військами.
Кожен політ насичувати елементами тактики стосовно до гірничопустельного театру воєнних дій і тактики дій противника, вести рішучу
боротьбу з послабленнями і спрощенством, з формалізмом і шаблоном при
226

228.

виконанні вправ по техніці пілотування і бойовому застосуванню, в оцінці
досягнутих результатів.
Заходи спрямовані на удосконалення ведення бойових дій і зниженню
втрат повинні прийматися постійно, однак, які б заходи не проводилися
авіаційними частинами, кожен з них, у кінцевому рахунку, повинен у
певній мірі опиратися на попередній, по крупицях зібраний бойовий
досвід.
227

229.

Розділ 11. Бойове застосування авіації у Перській
затоці (січень - лютий 1991 р.).
11.1. Підготовчий період
Відразу після нападу Іраку на Кувейт (2 серпня 1990 року) Сполучені
Штати прийняли рішення про направлення своїх військ у зону Перської
затоки.
Загальне керівництво операцією по перевезенню військ було
покладено на комітет начальників штабів, безпосереднє – на
командування стратегічних перекидань збройних сил і військовотранспортної авіації (ВТАК) ВПС США.
В основу плану операції по підготовці до бойових дій («Щит пустелі»)
ліг постійно діючий, періодично коррегуємий план перекидань сил і
засобів об'єднаного центрального командування (ОЦК) збройних сил США
на Близький Схід. Планом передбачалося перевезення основної частини
особового складу формувань ОЦК по повітрю
Важкі системи зброї і військової техніки (танки, бойові машини
піхоти, бронетранспортери, вертольоти, артилерійські знаряддя) і
матеріальні засоби для угруповання військ доставлялися морем. Це було
пов'язано з тим, що, наприклад, для перекидання по повітрю тільки однієї
штатної дивізії з повним комплектом бойової техніки було потрібно
1538 рейсів літаків С-141 та 269 – С-5. Повітряні перекидання зі США в
район конфлікту виконувалися стратегічними військово-транспортними
літаками С-141 «Старліфтер», С-5 «Гелексі», транспортно-заправними КС10 «Екстендер», а також вантажними і пасажирськими авіалайнерами
резерву ВТАК зі складу цивільних авіакомпаній. Для перевезення вантажів
з основних аеродромів у зоні Перської затоки безпосередньо в райони
дислокації американських сил, а згодом військ і вантажів із Західної
Європи в район конфлікту, використовувалися тактичні військовотранспортні літаки С-130 «Геркулес».
Першим у Саудівську Аравію літаками С-141 був доставлений
особовий склад оперативної групи управління стратегічними
перевезеннями і технічний склад для прийому й обслуговування
транспортних літаків.
Передова група обслуговуючого персоналу винищувального крила,
запасні льотні екіпажі і мінімально необхідна частина технічного майна
були доставлені транспортно-заправними літаками КС-10. Вони прямували
по маршруту разом із бойовими літаками і здійснювали їхнє дозаправлення
паливом у повітрі. Через лічені години після приземлення на аеродромі в
Саудівській Аравії перші винищувачі цього крила злетіли для несення
228

230.

бойового чергування з метою відбиття можливого повітряного нападу
противника.
Організація стратегічних перекидань по повітрю здійснювалася по
заздалегідь відпрацьованим на навчаннях (типу «Брайт стар») схемах.
Кожному підрозділу сухопутних військ (морської піхоти) були конкретно
визначені авіабаза (аеропорт) зльоту, час прибуття до місця завантаження
(як правило, за 4 години до зльоту), номер авіаескадрильї, тип літака і
порядок завантаження і розвантаження. На авіабазах Східного узбережжя
США, країн Західної Європи (Великобританії й Іспанії) і Близького Сходу
(Єгипту і Саудівської Аравії) були розгорнуті групи літаків-заправників
КС-135 (10 – 30 одиниць), що забезпечували дозаправлення паливом у
повітрі літаків військово-транспортної і тактичної авіації. На аеродроми
проміжних посадок (Сарагоса і Торрехон, Іспанія; Рамштейн і Рейн-Майн,
Німеччина; Каїр-Західний, Єгипет) і запасні (Лагенс, Азорські о-ви;
Кефлавік, Ісландія) була доставлено необхідна кількість технічного
персоналу з відповідним майном для обслуговування літаків. Служби
управління повітряним рухом (УПР) США, країн Західної Європи і
Близького Сходу відповідно до графіку звільняли потрібні повітряні
коридори.
Транспортна авіація при перельоті через Атлантику використовувала
наступні маршрути: північний — уздовж паралелі 50° півн. ш. із посадкою
на авіабазах Німеччини; центральний — уздовж паралелі 40° півн. ш. із
посадкою на авіабазах Іспанії. На проміжних авіабазах проводилась
заправка літаків, технічний огляд, ремонт у разі потреби, зміна льотних
екіпажів. Новий екіпаж здійснював політ у район Перської затоки і після
розвантаження і дозаправлення прямував на проміжний аеродром, де знову
відбувалася зміна екіпажа, потім літак повертався до Сполучених Штатів.
Стоянка на проміжних аеродромах, як правило, продовжувалася 2...3
години, іноді до 4 годин.
У Саудівській Аравії в період інтенсивних перевезень військ і
вантажів транспортні літаки робили посадку кожні 10 хвилин. З метою
скорочення часу перебування військово-транспортних літаків на кінцевих
аеродромах їх до заправляли паливом, як правило, у повітрі відразу після
зльоту.
Спочатку для посадки транспортних літаків використовувалися тільки
авіабази й аеродроми Саудівської Аравії, але після отримання відповідних
дозволів — аеродроми інших арабських країн Перської затоки, що ввійшли
до складу анти іракської коаліції (Об'єднаних Арабських Еміратів, Катару,
Оману і Бахрейну – усього більш 20 авіабаз і аеропортів).
Завдяки чіткій організації дій авіаційних підрозділів військовотранспортної і заправної авіації, аеродромних служб і центрів УПР у
найкоротший термін були досягнуті високі темпи повітряних перевезень.
Протягом майже двох місяців (час перекидання основних сил ОЦК) щодня
229

231.

в район Перської затоки відбувалося 70...80 рейсів транспортних літаків за
добу (максимальна інтенсивність — 100 рейсів).
На початку серпня 1990 року щодня задіювалося близько 70% парку
літаків ВТАК ВПС. Потім ця кількість зросла і склала 90 % (включаючи
організований резерв) і 80 % для літаків С-5 і С-141 відповідно. Решта
літаків знаходилася в резерві ВТАК і забезпечувала необхідний мінімум
повсякденних перевезень в інтересах командувань збройних сил США в
Європі та в зоні Тихого океану.
Для підвищення можливостей ВТАК по масовому перекиданню військ
і вантажів 17 серпня рішенням міністра оборони була мобілізована перша
черга його резерву з цивільних авіакомпаній — 38 авіалайнерів
(17 пасажирських і 21 вантажних). Це відбулося вперше за 38 років
існування даної категорії резерву американських ВПС. Усього в складі
резерву ВТАК нараховувалось на той час 506 літаків з 29 американських
авіакомпаній. Більшість з цих літаків були трансконтинентальними,
включаючи такі широко фюзеляжні авіалайнери, як Боїнг-747, DС-10,
L-1011. Кожний виділений у розпорядження командування стратегічних
перекидань цивільний авіалайнер був укомплектований чотирма льотними
екіпажами, а в аеропортах завантаження, розвантаження і проміжних
посадок відповідними авіакомпаніями забезпечувалося технічне
обслуговування цих літаків.
Крім цивільних літаків першої черги резерву, американські
авіакомпанії на добровільній основі виділили в розпорядження
командування ВТАК ще близько 20 пасажирських і вантажних
авіалайнерів. У мирний час льотчики літаків С-5, С-141, що знаходилися
на дійсній військовій службі, мали середній щомісячний наліт до 30...40
годин (наліт на цих літаках льотчиків резервних компонентів ВПС
складав до 15 год). У ході операції «Щит пустелі» даний показник у
льотного складу регулярних ВПС збільшився майже в 3 рази і досягав
80...100 годин, а іноді – 120-150 годин. У мирний час екіпажі стратегічних
військово-транспортних літаків із двома льотчиками виконували рейси
максимальною тривалістю 16 годин, а із серпня 1990 року — до 20 год.
Екіпажі літаків із трьома льотчиками виконували при необхідності польоти
тривалістю 24-26 годин, а в окремих випадках і до 30 годин.
У ході перекидань основних сил і засобів щодня повітрям в зону
Перської затоки транспортними літаками доставлялося до 2000 т
військових вантажів і 3000-4000 військовослужбовців сухопутних військ і
морської піхоти.
На другому етапі (грудень 1990 року - 16 січня 1991-го) активно
використовувалися тактичні військово-транспортні літаки С-130 ВТАК
ВПС США і літаки військово-транспортної авіації ВПС ряду європейських
країн, що входять у блок НАТО. Так, військово-транспортна авіація
Франції перекинула в зону конфлікту більш 4000 т вантажів і 7000
230

232.

військовослужбовців. Однак у цілому внесок військово-транспортної
авіації союзників США в перевезення військ і вантажів у зону Перської
затоки був незначним.
З початком операції «Буря в пустелі» (17 січня 1991 року) потреби
угруповання БНС, у першу чергу її авіаційного компонента, у засобах
матеріального забезпечення, насамперед в авіаційних боєприпасах, різко
зросли. У зв'язку з цим збільшилася інтенсивність польотів транспортної
авіації. У зону конфлікту щодня стали прибувати 100 - 120 транспортних
літаків, що доставляли в основному військові вантажі.
З початком бойових дій була мобілізована друга черга резерву ВТАК з
цивільних авіакомпаній. Таким чином, в операціях «Щит пустелі» і «Буря
в пустелі» взяли участь 158 цивільних авіалайнерів резерву ВТАК (95
пасажирських і 63 вантажних), а також близько 20 пасажирських і
вантажних лайнерів, переданих керівництву ВТАК американськими
авіакомпаніями на добровільній основі.
Усього з 7 серпня 1990 року до припинення вогню (28 лютого 1991
року) ВТАК, використовуючи в цілому 476 літаків, перекинуло в зону
конфлікту 482 тис. військовослужбовців і 513 тис. т військових вантажів
(65% усієї кількості військовослужбовців американського контингенту,
близько 25% обсягу військових вантажів - планом передбачалося тільки
5%).
У ході конфлікту в зоні Перської затоки американське військовополітичне керівництво отримало можливість у реальних умовах у повному
обсязі здійснити стратегічні перекидання військ і вантажів і розгорнути на
заморському ТВД угруповання збройних сил, здатне вирішити поставлену
перед ним задачу.
Безпрецедентна операція по перекиданню військ і вантажів на
Близький Схід в інтересах розгортання найбільшого угруповання збройних
сил США, по оцінці керівництва Пентагону, пройшла успішно.
Таким чином, до початку бойових дій ВПС США мали значну
кількісну і якісну перевагу. До складу авіаційного угруповання входили
стратегічна та тактична авіація США, палубна авіація та авіація морської
піхоти ВМС США – усього біля 1800 бойових літаків (США).
Загальна кількість задіяних у підготовці до операції та в її ході літаків
різних відомств багато-національних сил (БНС) оцінюється у 3400
одиниць, окрім цього було задіяно біля 2000 літаків і вертольотів
армійської авіації (в різних джерелах кількість задіяних літаків та
вертольотів досить сильно відрізняється).
Основу авіаційного угруповання складали сучасні ударні літаки
тактичної авіації, оснащені у тому числі і високоточною зброєю(F-18, A6E, AV-8B). До складу авіаційного угруповання були також включені нові
тактичні винищувачі F-15E та літаки-невидимки F-117A, побудовані за
технологією “Стелс”. Основні ЛТХ цих літаків наведено у таблиці 10.1.
231

233.

Суттєво підвищували ударний потенціал угруповання старі, але
оновлені сучасним прицільно-навігаційним обладнанням важкі тактичні
винищувачі F-111, а також стратегічні бомбардувальники В-52, які здатні
нести до 32 т бомб.
Так, за підрахунками іноземних фахівців, співвідношення по бойовим
літакам складало 3:1 (сучасним зразкам 13:1), бойовим вертольотам - 16:1,
сучасним танкам 4.3:1 на користь БНС. Але особливу перевагу над Іраком
БНС, і в першу чергу війська США, мали у високоточній зброї, засобам
радіоелектронної боротьби, розвідки, управління та зв’язку.
Для боротьби з повітряними цілями до складу угруповання входили
підрозділи тактичних винищувачів F-15 ВПС США та палубних
винищувачів F-14 ВМС США. Наявність літаків радіоелектронної протидії
(EF-111, EC-130, EA-6B) та вогневого придушення РЛС противника
(4G “Уайлд Уізл”), літаків дальнього радіолокаційного виявлення (ДРЛВ)
та управління (Е-3 “Сентрі”, Е-2 “Хокай”), а також радіолокаційної
системи повітряної розвідки наземних цілей і управлінням нанесення
ударів “Джистарс” (Е-8) значно посилювало бойові можливості та
забезпечувало створення автоматизованої системи розвідки і управління
авіацією. Перед початком повітряної наступальної операції в якості її
складової частини командування БНС протягом декількох діб проводило
заходи щодо радіоелектронного придушення системи ППО та управління
збройних сил Іраку.
232

234.

Таблиця 10.1.
ЛТХ основних літаків, які брали участь у бойових діях в Перській затоці (1991) та Югославії (1999)
ТИПИ
ОСНОВНІ
ЛІТАКІВ
А – 10 А
тандерболт
F – 14А
томкет
F – 15С
ігл
F – 16А
фалкон
F – 18С
хорнет
2
2
1
1
1
3 000м -704
623
10 000м -2517
900
10 000м-2650
917
10 000м-2170
900
10 000м-1900
870
Практична стеля, м
10 575
15 240
18 300
15 240
15 250
Дальність польоту перегоночна, км
3 950
5 000
5 750
3 890
3 700
460 – 1 000
1 750
1 900
550-900
740-1000
Маса зльотна - нормальна, кг
-максимальна, кг
18 300
22 600
26 630
33 720
20 240
30 840
15800
19180
16650
22330
Максимальне бойове навантаження, кг
7 260
6 570
10 700
5 400
7 710
Кількість та тип двигунів, тяга на крейс
та форс режимах, кг
2 х ТРДД
по 4 100
2 х ТРДДФ
по 12 300
2 х ТРДДФ
по 10 820
ТРДДФ
13150
ТРДДФ
2х4900
форсаж - 7260
Кількість зовнішніх точок підвіски АЗУ
11
12
5
9
9
ХАРАКТЕРИСТИКИ
Екіпаж, чол.
Швидкість
максимальна на висоті, км/г;
крейсерська, км/г
Тактичний радіус дії, км
233

235.

ТИПИ
ОСНОВНІ
ХАРАКТЕРИСТИКИ
ЛІТАКІВ
F – 111А
рейві
F – 117А
ТОРНАДО
В – 52
В-2
2
1
2
6
2
10000м-2230
900-950
930
1 1 0 0 0 -2 3 3 0
2330
10000м-957
909
10000м-1050
760
Практична стеля, м
18000
15500
15000
14300
15200
Дальність польоту перегоночна, км
4500
3500
3840
16300
11660
Тактичний радіус дії, км
2400
800-1400
1390
7 730
8150
Маса зльотна нормальна, кг
максимальна, кг
41400
45000
19500
23800
22500
28000
221350
229050
168400
181400
Максимальне бойове навантаження, кг
10000
2200
9000
28600
16900
Кількість та тип двигунів, тяга на крейс
та форс режимах, кг
ТРДДФ
2х5670/9520
ТРДДФ
2х4900
2 -т р д д ф
х 7450
ТРДДФ
8х7710
ТРДД
4х 8600
Кількість зовнішніх точок підвіски АЗУ
6 + бомболюк
бомболюк
7
12 + бомболюк
2 бомболюки
Екіпаж, чол.
Швидкість
максимальна на висоті, км/г;
крейсерська, км/г
234

236.

Основу бойової авіації ВПС Іраку складали біля 700 літаків застарілих
типів. Сучасні літаки, типу МіГ-29, Су-27, порівняльні за
характеристиками з літаками коаліції, не перевищували 30 % парку літаків.
Відсутність літаків РЕБ, а також ДРЛВ і управління, аналогічних
американським, ще більш збільшувало різницю у бойових потенціалах
авіаційних угруповань протилежних сторін.
У той же час співвідношення сухопутних військ було на користь
Іраку. Так у складі іракських наземних сил було близько 5000 танків (усіх
зразків) і більш 8000 гармат польової артилерії та мінометів.
Багатонаціональні сили (БНС) анти іракської коаліції до початку бойових
дій нараховували близько 3500 танків і більш 3700 гармат польової
артилерії і мінометів з урахуванням бойової техніки морської піхоти ВМС
США.
Головна роль у початковий період бойових дій відводилась авіації,
яка, за думкою керівництва БНС, повинна була у ході кількох масованих
ударів у рамках повітряної наступальної операції вирішити наступні
завдання:
- завоювати перевагу у повітрі, подавити систему ППО та знищити
бойову авіацію ВПС Іраку;
- дезорганізувати системи державного та військового управління
країною та її збройними силами;
- знищити стаціонарні і мобільні пускові установки оперативнотактичних та тактичних ракет – одного із засобів доставки до цілей зброї
масового ураження;
- знищити запаси зброї масового ураження;
- нанести суттєвий збиток військово-економічному потенціалу Іраку
та зруйнувати його інфраструктуру;
- нанести значні збитки угрупованню іракських збройних сил у
Кувейті та створити умови для гарантованого успіху повітряно-наземноморській операції по визволенню Кувейту із мінімальними втратами.
Військове керівництво розраховувало, що авіаційне угруповання
здатне вирішити усі ці завдання у рамках однієї повітряної наступальної
операції, проведеної у три етапи (не дивлячись на її широко масштабність).
На першому етапі передбачалось виконання перших п’яти завдань.
На другому етапі авіація повинна була забезпечити ізоляцію
іракського угруповання у Кувейті при одночасному нанесенні збитків
військово-економічному потенціалу Іраку.
У ході третього етапу планувалось здійснити масований авіаційний
вплив по угрупованню збройних сил Іраку у Кувейті з метою вирішення
останньої задачі повітряної операції, яка містилась у створенні умов для
визволення Кувейту з мінімальними втратами наземних військ анти
іракської коаліції.
235

237.

Основи плану повітряної наступальної операції були розроблені у
вересні-жовтні 1990 року. У подальшому він постійно уточнювався по мірі
надходження нових розвідданих про противника та набуття досвіду дій в
умовах пустелі, льотно-тактичних навчань, які проводились на
Аравійському півострові. У ході цієї роботи командування прийняло
рішення відносно посилення авіаційного угруповання. У зв’язку з цим у
кінці грудня 1990 р. - початку січня 1991 р. угруповання було збільшене за
рахунок додаткових підрозділів тактичної авіації з континентальної
частини США та із складу командування ВПС США у Європейській зоні.
Стратегічні
бомбардувальники
до
початку
бойових
дій
використовували тільки авіабазу на о. Дієго-Гарсія (Індійський океан).
Основна маса тактичної авіації угруповання базувалась у Саудівській
Аравії на авіабазах Ер-Ріяд, Табук, Дахран, Ет-Таір, Хаміс-Мушайт та інш.
Американська тактична авіація на авіабазі Інджирлик (Турція) була
виведена із складу командування ВПС США у Європейській зоні і
підпорядкована
командуючому
авіаційним
компонентом
багатонаціональних сил.
Палубна авіація була представлена авіаційними підрозділами, які
базувались на авіаносцях ВМС США “Саратова”, “Дж. Ф. Кеннеді”,
“Америка”, “Теодор Рузвельт” (Красне море), а також “Рейджер”, “Мідей”
(Перська затока).
Вся авіація знаходилась у підпорядкуванні командуючого
9-ї Повітряної Армії тактичного авіаційного командування ВПС США.
11.2. Підготовка льотного складу до бойових дій
У цілому успішні дії ВПС БНС проти Іраку в значній мірі були
забезпечені ретельною підготовкою льотного складу до виконання бойових
завдань. Вона почалася ще на території США задовго до початку
збройного конфлікту і продовжувалася на Близькому Сході вже в реальних
кліматичних і географічних умовах.
Наявність повних і достовірних даних про противника, завчасно
добутих різними видами розвідки, дозволило створити для тренувань
льотного складу умови, максимально наближені до бойових, ретельно
спланувати першу наступальну операцію, організувати чітку взаємодію
між різними силами, що брали участь у ній, а також ефективно
використовувати сучасні літаки, які мають високі тактико-технічні
характеристики і високоточні системи бортового озброєння. План операції
і підготовки льотного складу коректувалися в міру надходження нових
даних про зміни в угрупованні противника і виявлення слабких сторін у
діях своєї авіації в ході навчань і тренувань.
Восени 1990 року офіцери 4440-й групи підготовки льотного складу
тактичних винищувачів, що проводять навчання “Ред флег”, відвідали
236

238.

Саудівську Аравію і обговорили всі особливості навчань зі
співробітниками розгорнутого на той час оперативного відділу штабу
багатонаціональних сил. Як показала дискусія, у зміні традиційної тактики
і принципів ведення бойових дій об'єднаними збройними силами США
необхідності не було.
Однак, на думку американського командування, внесення окремих
коректив у характер навчань стосовно до умов війни в Близькосхідному
регіоні могло підвищити вишкіл льотного складу з'єднань ВПС,
розгорнутих у зоні Перської затоки. У результаті було прийняте рішення
про проведення спеціальних навчань на полігоні бази ВПС Неллис
(центральна і південна частини штату Невада), територія якої порівнянна
по площі з територією Кувейту. Традиційні навчання “Ред флег” були
тимчасово перейменовані в навчання “Дезерт флег” (“Прапор пустелі”), а
їхній початок, мета і завдання були відповідним чином скореговані.
На протязі 1,5 місяців база Неллис була відповідним чином
переустаткована для навчань. Більшість з 1400 наземних цілей і зон, що
імітували розташування бойових засобів умовного противника на її
полігоні, були модифіковані для забезпечення їхньої відповідності
реальним цілям на територіях Іраку і Кувейту.
Роботи з модифікації полігона включали наступні заходи:
- прокладку нових руліжних доріжок на імітуємих аеродромах для
забезпечення подібності з військовими аеродромами Іраку (у ході навчань
відпрацьовувалася задача на поразку не стільки ЗПС, скільки руліжних
доріжок та інших конкретних цілей на аеродромі, а також ведення дій з
метою позбавлення противника можливості використовувати аеродром);
- будівництво макетів літаків, складів збереження боєприпасів,
бункерів;
- зборка дерев'яних конструкцій, що імітувала резервуари нафти і
бурових вишок;
- розміщення макетів стартових позицій іракських оперативнотактичних ракет на пустельних ділянках полігона, схожих по ландшафту
на територію Іраку;
- створення макетів індустріальних комплексів із залізничними
сортувальними станціями, мостами, дорогами, тунелями і колонами
машин;
- розміщення макетів зенітно-ракетних позицій (ЗРК) і зенітних
артилерійських (ЗАК) комплексів ППО за схемою, що відповідає їхньому
реальному розташуванню в зоні конфлікту.
У навчанні “Дезерт флег” брали участь підрозділи тактичної авіації,
авіації ВМС і корпусу морської піхоти США, а також авіації сил анти
іракської коаліції. У них було задіяно приблизно 90 літаків. Від кожної
частини на навчання направлялися шість-десять літаків, близько
20 льотчиків і 70-80 техніків. Льотний склад кожного підрозділу
237

239.

знаходився на базі Неллис два тижні і відбував у розташування своєї
частини безпосередньо перед прибуттям наступної групи льотчиків і
техніків.
Кожний льотчик робив щодня один виліт, а кожен літак
використовувався 2 рази в день.
Підрозділ, як правило, прибував на полігон у суботу, у неділю
проходив інструктаж, знайомився з правилами польотів і результатами
навчання попередніх груп. Польоти починалися в понеділок ранком,
навчальний день кожного льотчика тривав 11 годин. Розпорядком
передбачалися:
- передпольотний інструктаж;
- постановка бойового завдання особовому складу;
- виконання півторагодинного польоту;
- після польотний розбір;
- планування польотів;
- попередня підготовка до польотів наступного дня.
У план навчання “Дезерт флег” було включено значно більше нічних
польотів, чим у типове навчання “Ред флег”. Кожної доби
організовувалися дві льотні зміни — денна і нічна.
Командування американських ВПС приділяло особливу увагу
питанням дій проти винищувальної авіації Іраку. Самим ретельним
образом була проаналізована тактика дій іракської авіації у війні з Іраном,
вивчалися тактичні прийоми дій ВПС Радянського Союзу, Єгипту та Індії,
оскільки військові радники цих країн брали участь у підготовці іракських
льотчиків.
Був прийнятий до уваги і той факт, що значна частина льотного
складу ВПС Іраку навчалася у Франції. Американські льотчики були
ознайомлені з літаками і тактикою дії іракських ВПС, взяли участь у
навчальних повітряних боях проти винищувачів «Міраж», що були на
озброєнні ВПС Іраку.
Навчання “Дезерт флег” були двосторонніми. Група літаків, що
виступала за одну із сторін, як правило включала до 45 літаків. У
залежності від задачі до неї входили: тактичні винищувачі F-14 чи F-15, що
здійснюють прикриття ударних літаків F-4G, А-10, F-117А, А-7, А-6,
F/А-18 і В-52; літаки-розвідники RF-4; літаки РЕБ ЕF-111, ЕА-6В і ЕС-130;
літаки-заправники КС-130 і КС-10; пошуково-рятувальні вертольоти
НН-53 і літаки НС-130, літак ДРЛВ і управління авіацією Е-ЗА “Сентри”.
Система реєстрації та аналізу даних навчань МDS, установлена на
полігоні Неллис, забезпечувала точне відтворення картини бою. Її РЛС і
телеметричні станції могли контролювати до 135 літаків у повітряному
просторі бази, дозволяючи командуванню ВПС спостерігати за боєм на
великих проекційних екранах. Усі літаки мали числове і колірне
маркірування, що спрощувало упізнання їх на дисплеї.
238

240.

Висота, курс, швидкість і місце розташування реєструвалися в
реальному масштабу часу наземними спостерігачами і записувалися для
відтворення під час розборів. Фіксувалися імітуємі пуски ракет і вогонь
авіаційних гармат, а «знищені» літаки позначалися на дисплеї спеціальною
білою міткою. Результати бомбометання визначалися за допомогою
відеотехніки. Після повернення групи, дії кожного екіпажа ретельно
аналізувалися.
У ході підготовки до бойових дій важливе місце приділялося
тактичним побудовам і координації дій груп різного призначення
(демонстративних, вогневого придушення засобів ППО, РЕБ, ударних,
прикриття і контролю результатів нанесених ударів і літаківзаправників).
Відпрацьовувалося також потайне проникнення в імітуєму зону ППО
Іраку малопомітних тактичних винищувачів F-117А за кілька хвилин до
години “Ч”, тобто до початку операції «Буря в пустелі», і нанесення
несподіваного удару з повітря в нічний час. На ці літаки передбачалося
покласти завдання виведення з ладу іракських ЗРК на найбільш важливих
напрямках прориву ППО до підходу груп ударних літаків, а також
нанесення удару по пріоритетних об'єктах у Багдаді в момент прориву
авіацією багатонаціональних сил периферійної зони іракської ППО.
Під час нічних польотів льотчики літаків F-117А особливо ретельно
відпрацьовували способи виходу на мало розмірні неконтрастні цілі.
Однією з особливостей застосування малопомітних літаків є їхня
повна автономність. Літаки ДРЛВ і управління АВАКС не могли у
бойових умовах здійснювати наведення F-117А з використанням своїх
бортових РЛС, оскільки вони їх не бачили. У зв'язку з цим перед кожним
бойовим вильотом льотчики F-117А повинні були отримувати
максимально повну інформацію про систему ППО противника. Крім того,
протягом польоту від зльоту до посадки льотчикам пропонувалося діяти в
режимі повного радіомовчання.
Для запобігання зіткнень із заправниками та іншими літаками
льотчики малопомітних тактичних винищувачів повинні були виходити у
заздалегідь обрані зони проходженням маршрутів з високою точністю за
часом та місцем.
На навчаннях також відпрацьовувалися задачі прикриття з повітря
наземних військ союзників, аеродромів, центрів управління, районів
тилового забезпечення.
Типова бойова задача забезпечення ППО і нейтралізації дій іракських
літаків у зоні чергування в повітрі над Перською затокою передбачала
використання чотирьох винищувачів, що виконували політ по
петлеподібному маршруту над об'єктами, що прикриваються. Літаки діяли
парами, що розташовувалися таким чином, щоб два винищувачі завжди
мали можливість вести огляд у напрямку очікуваної атаки противника.
239

241.

Екіпажі літаків F-15 знаходилися в постійному контакті з екіпажами
Е-ЗА, що попереджали про повітряну ціль, яка наближається, повідомляли
її швидкість, курс, висоту, дальність до цілі, видавали курс перехоплення.
Наведення винищувачів-перехоплювачів здійснювалося до дальності
виявлення цілей власними бортовими РЛС. З моменту упізнання
перехоплення повітряної цілі велося самостійно.
При виконанні перехоплення ставилася задача поразки повітряного
противника на зустрічному курсі з першої спроби без входу в ближній
повітряний бій. Для цього здійснювався пуск у передню на півсферу
ракети «Спарроу» з радіолокаційною голівкою самонаведення. У випадку
переходу в ближній бій застосовувалися ракети «Сайдвіндер» з ІЧ
головкою.
Задача прикриття ударних сил також відпрацьовувалася на навчаннях.
Для супроводу ударної групи використовувалися винищувачі F-15 ВПС і
F-14 ВМС США. Передбачалося, що в ході реальних бойових дій
винищувачі будуть прикривати ударні групи, як шляхом безпосереднього
супроводу, так і знаходячись у зоні чергування в повітрі.
При відпрацьовуванні ударів по аеродромах противника
використовувалися ешелоновані тактичні побудови зі змішаних груп
літаків, що мали наступний склад:
- чотири винищувачі безпосереднього супроводу F-15;
- до чотирьох літаків F-4G «Уайльд Уизл» для вогневого придушення
засобів ППО;
- 8-12 тактичних винищувачів F-16 (штурмовики А-6 чи винищувачіштурмовики F/А-18).
Льотчики винищувачів F-15 (F-14) одержували інструкцію, у якій
вказувалося, як повинен перехоплюватися повітряний противник у тому
випадку, якщо ударна група буде зустрінута на маршруті польоту до цілі
іракськими літаками. Там же детально уточнювався порядок розподілу
цілей між винищувачами. Як тільки повітряна ціль ідентифікувалася як
літак противника, рекомендувалося відразу ж виконати її перехоплення.
Особлива увага зверталася на зменшення часу перехоплення і як
найшвидше повернення винищувача прикриття після знищення цілі до
ударної групи що продовжувала прямувати своїм маршрутом.
Увагу екіпажів ударних літаків було зосереджено в першу чергу на
точному виході на ціль у суворій відповідності з планом польоту. У них
самим найдокладнішим чином розписувалися напрямки виходів на ціль,
висоти і швидкості ланок, що атакують, умови скидання бомб і маршрути
відходу. При цьому виділялися основні принципи дій ударних сил:
1. Простота дій. Незважаючи на детальний опис, із планів вильотів
виключалися всі ускладнення;
240

242.

2. Досягнення високої точності бомбометання. Плани виконання
бойової задачі розроблялися і неодноразово уточнювалися до повної
впевненості в тому, що ударна група зможе вразити ціль з першого заходу;
3. Взаємодія в ході виконання бойового завдання. Тактика кожної
групи літаків вибиралася з таким розрахунком, щоб ціль міг атакувати
будь-який винищувач, опинившийся в найкращій по відношенню до неї
позиції;
4. Швидкий вихід на ціль та швидкий відхід від цілі. Особлива увага
зверталася на швидкий вихід на ціль і виконання маневру атаки. У тих
рідких випадках, коли був потрібний повторний захід на ціль, ударний
літак повинен був обов'язково відійти від неї і потім знову атакувати, але
вже з іншого, несподіваного для противника напрямку, що забезпечувало
раптовість.
Основною бойовою одиницею авіації союзних військ була пара.
Особливу проблему для командування союзних військ представляла
координація ударів, що вперше повинні були спільно наносити крилаті
ракети і літаки. На підставі результатів раніше проведених пусків КР
морського базування «Томахок», що планувалися до застосування з
розосереджених у Перській затоці і Червоному морі кораблів, час їхнього
виходу на цілі був різним. У 1990 році під час навчань флоту та іспитів на
авіаційній базі ВМС у Фаллоне (штат Невада) були отримані дані, що
дозволили штабу багатонаціональних сил точно скоординувати перший
удар по Іраку.
У ході навчань ВМС відпрацьовували координацію повітряних ударів
із застосуванням палубних ударних літаків і крилатих ракет. Для
підготовки польотних завдань і розрахунку часу виходу ракет на цілі
використовувалися ЕОМ зі спеціально розробленим програмним
забезпеченням. До моменту початку бойових дій ВМС вже мали
удосконалене програмне забезпечення для розрахунку виходу крилатих
ракет на ціль.
Вперше в бойових умовах особливо важливі промислові об'єкти Іраку
планувалося вивести з ладу за допомогою керованих ракет АGМ-84Е
SLAM. Ці ракети до початку бойових дій не були прийняті на озброєння і
знаходилися в стадії військових іспитів. В операції «Буря в пустелі» їх
передбачалося запускати з палубних літаків А-6Е «Интрудер» і
F/А-18 «Хорнет», а неведення на кінцевій ділянці траєкторії здійснювати зі
штурмовиків А-7Е «Корсар».
На початку операції «Щит пустелі» ракети з партії, призначеної для
військових іспитів, були доставлені на авіаносці «Джон Ф. Кеннеді» і
«Саратога», що входили до складу авіаносного ударного з'єднання ВМС
США в Червоному морі.
Після того як «Джон Ф. Кеннеді» увійшов у Червоне море в серпні
1990 року, шість льотчиків зі складу його авіа крила пройшли спеціальний
241

243.

короткотерміновий курс підготовки по застосуванню нової зброї.
Відпрацьовувався варіант нанесення ударів по пріоритетним наземним
цілям групою з чотирьох літаків, що прикривалась винищувачами
супроводу. До складу ударної групи входили два літаки-носії А-6Е (на
кожнім по одній ракеті SLAM) і два літаки наведення А-7Е. Після пуску
першої КР, призначеної для пробиття бетонної стіни об'єкта та утворення
отвору для проникнення у внутрішні приміщення, здійснювався пуск
другої ракети. Оператор другого літака наведення повинний був
забезпечити корекцію траєкторії КР на ділянці підльоту до цілі таким
чином, щоб точно ввести її в проріз, що утворився у стіні об'єкта.
Усього до 18 січня (термін першого бойового застосування ракет
SLAM) було проведено десять іспитових пусків по спеціально
підготовлених макетах.
Особливу увагу на полігонах приділялося відпрацюванню задач
придушення ППО Іраку з використанням всього арсеналу наземних і
авіаційних засобів РЕБ. Військові експерти, оцінюючи результати
бойового застосування авіації багатонаціональних сил у ході операції
«Буря в пустелі», пояснюють, що досягнуті результати не є тільки
наслідком комплексного застосування в операціях авіаційних і наземних
засобів радіоелектронної боротьби. Вони стали можливими також завдяки
всебічній поінформованості американських сил про конкретні системи
зброї Іраку, їхніх тактико-технічних характеристиках і особливостях
бойового застосування. Ці дані дозволили американському командуванню
протягом останніх двох місяців перед початком операції «Буря в пустелі»
провести ряд організаційно-технічних заходів і спеціальних полігонних
навчань. У їхньому ході перевірялася та оцінювалася ефективність
бойового застосування ВПС США по нейтралізації системи ППО Іраку.
Результати цих навчань дали можливість швидко та ефективно
доробити системи зброї, насамперед призначеної для боротьби з ЗРК і
іншими засобами ППО, а також відпрацювати конкретні тактичні прийоми
виконання бойових задач. На всіх притягнутих до першого удару
авіаційних і ракетних системах було дороблено програмне забезпечення з
урахуванням останніх даних радіо і радіотехнічної розвідки (РРТР) у зоні
Перської затоки.
Відразу ж після перекидання перших бойових літаків у Саудівську
Аравію почалися учбово-тренувальні польоти і підготовка льотного
складу до бойових дій. Польоти над пустелею мають свої особливості.
Піски і небо зливаються, ускладнюючи визначення висоти польоту.
Дрібний пісок, що піднімається в повітря, закриває обрій, різко
погіршується видимість, що утрудняє польоти, особливо в нічний час. Це
привело до декількох катастроф у ході початкового етапу освоєння нового
ТВД, після чого льотчикам було рекомендовано не знижуватися нижче
300 м.
242

244.

Учбово-тренувальні польоти спочатку велися поодиноко, парами і
невеликими групами однотипних літаків. У їхньому ході екіпажі
знайомилися з місцевими умовами. Після освоєння ТВД льотні екіпажі
приступили до відпрацьовування питань бойового застосування у складі
змішаних груп. У групи входили винищувачі прикриття (F-111, F-15Е,
F-16, А-10, А-6Е, F/А-18). На навчаннях відпрацьовувався вихід на
імітуємі цілі за обмежений період часу великої кількості літаків, що
атакують. Це повинно було привести до перенасичення зони ППО
противника і значному зниженню її можливостей по відбиттю наносимого
удару.
У грудні 1990 року на Аравійському півострові була проведена серія
спільних навчань, до участі в яких притягнули авіаційні підрозділи ВПС і
ВМС США, а також військово-повітряних сил інших країн, що входили до
складу багатонаціональних сил анти іракської коаліції. На них
відпрацьовувалися питання взаємодії при нанесенні масованих авіаційних
ударів.
Навчання проводилися за планами штабу ВПС багатонаціональних
сил. Оперативний склад штабу займався плануванням, керуванням і
забезпеченням ведення авіаційним угрупованням багатонаціональних сил
інтенсивних бойових дій (2-3 тис. літако-вильотів на добу, з них не менш
50% бойових).
У Саудівській Аравії льотчики союзних військ мали можливість
провести навчальні повітряні бої проти французьких літаків «Міраж-F1»,
що дозволило їм не тільки ознайомитися з потенційними можливостями
іракських літаків такого типу, але й одержати коштовний досвід ведення
повітряних боїв у реальних умовах пустельної місцевості.
У той же час у Німеччині проходили навчальні повітряні бої літаків
«Торнадо», що входили до складу ВПС багатонаціональних сил, з літаками
МіГ-29, що були на озброєнні ВПС Іраку.
При плануванні учбово-тренувальних польотів особлива увага була
звернена на підготовку льотчиків до нанесення ударів по цілях, знищення
яких привело б до повного підриву військового і військово-промислового
потенціалу Іраку. У число пріоритетних цілей входили: командні пункти,
центри управління і зв'язку, аеродроми і ракетні комплекси, радіо і
телефонні станції, системи енергопостачання, заводи по випуску
військової техніки, зброї, боєприпасів, склади, центри виробництва і
пункти збереження ЗМУ, пально-мастильних матеріалів.
Спочатку в число таких цілей були включені 100 об'єктів, потім їхня
кількість збільшилася до 300. Включаючи в список різні цілі, оперативний
відділ штабу багатонаціональних сил користався спеціальним постійно
обновлюваним довідником, складеним розвідувальними органами за
даними багатьох джерел і втіливши точні координати цілей і їх найбільш
важливі компоненти.
243

245.

У процесі планування польотів в ході навчально-бойової підготовки і
бойових дій із застосуванням високоточної зброї льотному складу
ставилося завдання поразки не всього об'єкта, а його ключових
компонентів. При цьому використовувалася вся наявна розвідувальна
інформація, включаючи фотографії розвідувальних супутників і
розвідувальних літаків, а також дані РРТР.
Розвідувальними органами були знайдені й опитані вчені і фахівці, що
недавно відвідали Ірак, представники фірм, що будували в Іраку різні
об'єкти.
Після визначення набору пріоритетних цілей здійснювався вибір і
розрахунок оптимальних маршрутів виходу на них, визначався наряд
сил, а також кількість і склад озброєння, необхідного для придушення
об'єктів ППО і поразки конкретної цілі до такого ступеня, яка була
потрібна командуванню багатонаціональних сил. Усі розрахунки
велися із широким застосуванням найсучаснішої обчислювальної
техніки і спеціального програмного забезпечення, що дозволяло точно
визначати масу вибухової речовини для поразки об'єкта чи його
ключових компонентів, число бомб і необхідну точність — і таким
чином визначати необхідні наряди ударних сил. Тільки після поразки
найбільш пріоритетних цілей авіаційні частини могли наносити удари по
інших об'єктах.
Ретельна підготовка повітряної наступальної операції забезпечила
досить успішні дії авіаційного угруповання БНС із мінімальними втратами.
Практично в першу добу, як і планувалося, була завойована перевага в
повітрі. У наступні 2 доби нанесений значний збиток військовому і
військово-промисловому потенціалу Іраку.
Однак у повному обсязі всі задачі, що стояли перед авіаційним
угрупованням БНС, на думку командування БНС, вирішити не вдалося.
Повітряні наступальні дії авіації багатонаціональних сил були продовжені і
придбали форму повітряної кампанії.
Не в повній мірі були вирішені задачі точного надійного пілотування
ла, підрозділів і частин за маршрутами та виходу їх на задані цілі по місту і
часу, швидкого і точного наведення ла на повітряні наземні (морські) цілі,
своєчасного відшукання і надійної поразки (виконання повітряної
розвідки) заданих об'єктів, точного по місту і часу десантування військ,
визначення і дотримання безпечних умов навігації і бойового застосування
авіаційних засобів поразки (десантування).
В останні роки літаки піддавалися деяким якісним доробкам для
забезпечення більш точної доставки зброї до виявленої наземної цілі при
найменшому ризику.
Закордонні оглядачі зауважують, що планами модернізації на відміну
від минулого не передбачалося збільшити масу бойового навантаження і
244

246.

швидкість її доставки до цілі. Підвищення точності і невразливості
забезпечували автоматичні системи керування літаком і зброєю.
Автоматизація торкнулася і етапу підготовки льотного складу до
вильоту, чому раніш приділялося менше часу. Основний зміст роботи
екіпажу літака на землі після отримання бойового завдання - складання
плану бойового вильоту. Допоміжний засіб — електронний планшет
(карта), на якому нанесені зони виявлення, супроводу і поразки зенітних
комплексів противника. Обстановка на планшеті поновлювалася в міру
надходження даних від засобів розвідки. ЕОМ, яка входила до комплекту
устаткування, розраховувала вертикальний і горизонтальний «зріз»
радіолокаційного поля противника з указівкою секторів затінення,
утворених рельєфом місцевості.
Аналіз усіх видів погроз, прив'язаних до місцевості, дозволяв
прокласти на планшеті найбільш безпечний маршрут до заданої цілі за
допомогою ЕОМ. Наприклад, поле на гранично малій висоті з огинанням
рельєфу місцевості дозволяє щонайкраще використовувати сектор
затінення, однак часті злами маршруту ведуть до збільшення тривалості
польоту. Тому вибирається оптимальний варіант. Щоб перенести обраний
маршрут на польотні карти, останні накладаються на планшет.
Електронний движок, переміщаючи на будь-які обрані крапки карти
(поворотні пункти, ціль), друкує на ній широту і довготу цих крапок, тобто
координати. Після встановлення довжини маршруту з урахуванням зламів і
обходів зенітних комплексів, виконувався інженерно-штурманський
розрахунок. На магнітофонну стрічку записувались необхідні дані для
контролю шляху і формалізована інформація про порядок дій на основних
етапах бойового польоту.
Розроблений за удосконаленою методикою план записувався на
спеціальну касету, дані з якої вводились в бортову ЕОМ літака. У
бойовому польоті ЕОМ, сполучена з відображаючими пристроями у
кабінах екіпажів, видавала інформацію в одному з трьох форматів: «план»
(коли висвічується весь маршрут з необхідними для екіпажа даними);
«навігація» (подається поточна інформація для контролю шляху);
«орієнтування/атака» (при уточненні виходу в розрахункову крапку,
наприклад крапку початку бойового маневру, чи приведення зброї в
бойову готовність). Місце польоту позначається колірним колом, що
переміщається по підсвіченій заданій лінії шляху.
Автоматизована також система керування зброєю (бойовим
навантаженням). Командна інформація надходить у кабіну льотчика на
органи керування пушками і ракетами класу «повітря—повітря», а в кабіну
оператора - на органи керування засобами поразки класу «повітря-земля».
При підготовці до атаки приблизно за 30 км від цілі виконується
корегування курсу і встановлюється точне місце розташування літака щодо
цілі.
245

247.

Мітку виявленої контрастної цілі оператор разом з командою
льотчику на доворот літака накладає на розрахунковий, відповідним
параметрам обраного, спосіб атаки. Якщо ціль не має радіолокаційну
контрастність, то використовується інший типовий спосіб атаки — по
допоміжній (винесеній) крапці прицілювання чи візуально - за допомогою
електронно-оптичних засобів. Після останньої корекції шляху в 6,5-8 км
від цілі, що відслідковується лазерним далекоміром, зброя застосовується
в автоматичному режимі без втручання членів екіпажу.
Здатність надійно і селективно застосовувати весь набір високоточних
засобів поразки для досягнення бажаного результату з мінімальними
ризиком і побічним ефектом вважається важливою властивістю, якою
повинні володіти американські ВПС. Принцип «висока точність поразки»
базується на концепції «високоточний бій», що у документі штабу БНС
«Єдина перспектива-2010» трактується як «здатність визначати
місцезнаходження об'єктів і цілей, мати гнучку і надійну систему
керування силами і засобами, досягати потрібного результату, правильно
оцінювати ефективність своїх дій і зберігати гнучкість для нанесення в разі
потреби повторних високоточних ударів».
Основні зусилля командування ВПС США по реалізації даного
принципу полягають у підвищенні можливостей екіпажів авіації по
нанесенню точних ударів у нічній і складній погодній умовах на великих
відстанях.
З цією метою ведеться розробка високоточних авіаційних боєприпасів
нового покоління – JDAM, JASSM, JSOM, а також здійснюється
модернізація ударних літаків. Велика увага приділяється використанню
останніх науково-технічних досягнень для створення ефективних систем
виявлення і відстеження цілей у будь-яких районах земної кулі. Так, в
американських ВПС створена комплексна автоматизована система
відображення оперативної обстановки на основі розвідувальних даних, що
надходять з різних джерел. Сполучена з глобальною системою
оперативного керування, вона дозволяє одержувати і передавати в
реальному масштабі часу тривимірну видову інформацію про обстановку.
Така система застосовувалася в центрі керування тактичною авіацією
США на авіабазі Віченца (Італія), при проведенні операції по контролю
повітряного простору в Боснії.
Важливу роль у досягненні високої точності поразки грають система
швидкого націлювання RTS, літак ДРЛВ і керування Е-3 АWACS,
радіолокаційна літакова система розвідки і цілевказівки «Джистарс»,
літаки-розвідники U-2 і RС-135, розвідувальні БЛА «Предейтор».
І що особливо важливо: усі нові розробки, які поступають у ВПС
одразу опановуються льотними екіпажами у повітрі, поширюючи таким
чином бойові можливості авіації.
246

248.

11.3. Початок бойових дій
15 січня закінчувався термін ультиматуму США Саддаму Хусейну
про вивід іракських військ з території Кувейту і в цей же день почався
період безмісячних ночей у цьому районі світу.
Бойові дії були розпочаті у ніч з 16 на 17 січня нанесенням масованого
ракетно - авіаційного удару.
У нічних умовах могла діяти практично вся авіація БНС, тоді як лише
незначна частина винищувачів ППО Іраку була здатна відбивати
повітряний удар у нічних умовах.
За декілька годин до зльоту бойової авіації почалось масоване
застосування засобів РЕБ з метою радіоелектронного придушення РЛС
системи ППО Іраку та ліній зв’язку у системах управління засобами ППО і
військами.
За три доби (17-19 січня) авіація БНС виконала сім масованих ударів,
здійснивши біля 5000 бойових літако-вильотів. Потім наступив деякий
спад в інтенсивності дій авіації і у послідуючі три доби здійснювалось
щодобово не більш 400 літако-вильотів для нанесення ударів по об’єктах
Іраку і Кувейту.
Під час першого масованого удару необхідно було:
- завоювати перевагу у повітрі;
- порушити систему державного та військового управління;
- знищити авіацію, тактичні та оперативно-тактичні ракети.
Удар тривав 2 г. 30 хв. (з 2 г. 30 хв. до 5 г. за місцевим часом).
У ньому брало участь біля 600 бойових літаків. Бойові порядки
включали наступні ешелони: придушення системи ППО та два ударних.
Перед авіаційним ударом був нанесений масований удар крилатими
ракетами морського базування (КРМБ) ”Томахок” по стаціонарним
об’єктам систем ППО, державного та військового управління. Було
випущено біля 100 КР двома залпами по 50 ракет з кораблів ВМС США з
боку Перської затоки та Красного моря.
Ешелон придушення ППО авіацією включав біля треті бойових літаків,
які брали участь в ударі (F-111, F-16, F-117A, F-15E, A-6E, F-4G),
20% літаків – літаки РЕБ (EF-111, EA-6B), 30% - літаки-винищувачі
прикриття ударних груп (F-15, F-16).
У складі ешелону йшла ескадрилья тактичних винищувачів Ф-117, яка
вперше застосовувалась у реальних бойових умовах. Вони наносили удари
по найбільш важливим об’єктам (ППО).
Літаки РЕБ, які слідували у бойових порядках і чергували в зонах,
здійснювали радіоелектронне придушення іракських РЛС, прикривали
ударні літаки та КРМБ “Томахок”.
Перший ударний ешелон включав 50% усіх літаків, які брали участь в
ударі, 65% з них – винищувачі прикриття. Головними об’єктами ураження
247

249.

ударних груп ешелону були ракетні та авіаційні бази противника. До
складу ешелону входила також ескадрилья літаків F-117, яка наносила
удар по двом базам оперативно - тактичних ракет на заході Іраку (для
запобігання пуску ОТР по Ізраїлю). Дії цієї ескадрильї були дубльовані
палубними літаками F-18. 12 літаків В–52, які входили до складу ешелону,
наносили удари по найбільш важливих об’єктах воєнного потенціалу Іраку
у районі Багдаду та Басри.
Другий ударний ешелон (20% літаків, які брали участь у нальоті)
застосовувався проти функціонуючих об’єктів ППО та управління країною
і її збройними силами. Радіоелектронне прикриття ударних груп цього
ешелону здійснювали літаки РЕБ, а прикриття з повітря – винищувачі, які
супроводжували ешелони придушення ППО. Вони виконували цю задачу
після дозаправки пальним у повітряному просторі поза зоною бойових дій.
Групи літаків - заправників (КС-135, КС-130, КА-6) баражирували
уздовж кордону Саудівської Аравії з Іраком та Кувейтом, до заправляючи
літаки, які повертались із зони бойових дій.
Керування усіма групами бойової та допоміжної авіації здійснювали
літаки ДРЛВ та управління Е-3 “Сентри” та Е-2 “Хокай”.
Через 3 г. 30 хв. після першого удару був нанесений другий масований
удар тривалістю у 2 г. силами тактичної та палубної авіації США. Усього
використовувалось біля 400 бойових літаків. Основними цілями були
об’єкти енергопостачання, виробництва та збереження ЗМУ.
Ввечері першої доби бойових дій були здійснені третій і четвертий
масовані удари. Четвертий удар тривалістю 2 г. (з 00 г. до 2.00 г.), в якому
було задіяно біля 400 бойових літаків, у тому числі - сім В-52. Удари
наносились по складам боєприпасів, ПММ, лініям та вузлам комунікацій,
позиціям сухопутних військ на півдні країни з метою ізоляції угруповання
збройних сил Іраку у Кувейті.
У п’ятому ударі тривалістю 7 г. (з 15.30 до 22.30) було задіяно до
700 бойових літаків (у тому числі — 14 В-52), які виконали більш
1000 літако-вильотів. Чотири хвилі літаків з інтервалом у 1,5 години
нанесли удар по знову виявленим, не ураженим раніше, а також
відновленим об’єктам систем ППО і управління, важливим вузлам
комунікацій, нафтопереробним комплексам, радіо і телецентрам.
Шостий (2.30 - 4.30, 400 бойових літаків) і сьомий (14.30 - 18.00,
500 бойових літаків) масовані удари було нанесено на третю добу по
угрупованню іракських збройних сил у Кувейті. При цьому у шостому
вогневому впливі піддавались позиції іракських військ у Кувейті та уздовж
саудівсько-іракського кордону у тактичній глибині, а сьомому – в
оперативно-тактичній з метою ізоляції району бойових дій.
До кінця третьої доби повітряна наступальна операція була завершена.
248

250.

11.4. Тактика дій стратегічних бомбардувальників В-52 в
операції ”Буря в пустелі”
Командування ВПС США прийняло рішення по використанню
крилатих ракет АGМ–86С одразу після вторгнення Іраку в Кувейт 2.08.1990 р. А 18.08.1990 р. про це було оголошено особовому складу
596 авіаційної ескадрильї тяжких бомбардувальників авіабази Барксдейл
(США), яка мала на озброєнні стратегічні бомбардувальники В–52G.
Практично через 2 години екіпажі були готові до виконання поставленої
задачі, оскільки застосування крилатих ракет не вимагало від них
відпрацювання нових і незвичних прийомів.
На протязі наступних півтора місяців екіпажі ретельно вивчали
особливості виконання бойового завдання і здійснювали тренування
безпосередньо у літаках та на тренажерах.
14.01.1991 р. особовий склад ескадрильї було піднято по тревозі.
16.01.1991 р. о 6 г. 35 хв. ранку за місцевим часом у повітря піднялась
перша група із семи бомбардувальників В-52G. Двічі дозаправившись у
повітрі (над Атлантичним океаном та Середземним морем), о 2 г. 35 хв. (за
іракським часом) екіпажі здійснили пуски 35-ти крилатих ракет.
Вирішив бойове завдання, усі “В–52G” повернулись на аеродром
вильоту, двічі дозаправившись у повітрі на зворотному маршруті.
Загальний час роботи екіпажів склав 40 годин, з яких вони були у повітрі
35 годин та подолали загальну відстань біля 22 500 км.
З початком бойових дій “В-52G” наносили також і бомбові удари по
різних цілях на території Іраку і Кувейту майже цілодобово.
До участі в операції залучались бомбардувальники В-52G із складу
авіа крил стратегічної авіації, які базувались також на авіабазах Лорінг,
Касл, Гріффіс (США).
Особливу увагу командування ВПС надавало ударам по місцям
дислокації військ, що стверджується наступними фактами:
- 26 січня на ці об’єкти було скинуто 455 т авіабомб, у нальоті брало
участь 27 бомбардувальників “В–52G”;
- 29 січня – 315 т бомб, 21 літак “В-52G”;
- 30 січня – 470 т бомб, 28 літаків “В-52G”.
Спеціально для участі у операції “Буря в пустелі” на авіабазі Ферфорд
(Велика Британія) було сформовано на тимчасовій основі 806-е авіаційне
крило, до складу якого, окрім 8-ми бомбардувальників “В-52G”, було
включено літаки–заправники “КС-135” (26 літаків), “КС-10” (8 літаків), а
також транспортні літаки “С-130”, “С-9” (усього 17 бортів).
Під час війни бомбардувальники цього крила здійснили 60 літаковильотів, скинули на об’єкти противника 1158 т бомб і використали 6 000 т
пального. Загальний їх наліт склав 975 годин, а середня тривалість одного
бойового вильоту досягала 16,5 годин.
249

251.

До складу ударної групи входило 4 бомбардувальника, які виконували
зліт з інтервалом 60 секунд. Політ у район бомбометання проходив на
висоті 9 000-12 000 м при швидкості М = 0,7...0,8. Заправники КС-135,
розташовані на авіабазах Франції, регулярно вилітали для дозаправки
В–52G над Середземним морем.
Аналізуючи використання бомбардувальників В–52G в якості носіїв
крилатих ракет, командування ВПС США особливо підкреслює їх
можливість знищувати цілі практично у любих районах земної кулі.
Поєднання важких бомбардувальників, крилатих ракет у звичайному
знаряженні та літаків–заправників дозволяє наносить удари, не
користуючись підтримкою авіабаз, які розташовані поза межами
континентальної частини США.
11.5. Дії бригади армійської авіації США
Наприкінці 1990 року 4-а бригада армійської авіації входила до складу
1-й бронетанкової дивізії 7-го армійського корпуса США і дислокувалася в
м. Каттенбах (30 км західніше м. Нюрнберг, Німеччина). До складу її
входили: 1-й розвідувальний батальйон, 2-й і 3-й протитанкові вертолітні
батальйони 1-го авіаційного полку, група загального призначення в складі
вертолітних рот загального призначення і загальної підтримки, а також 9-й
батальйон ремонту авіаційної техніки 1-го авіаційного полку. Відразу ж
після заяви президента США (8 листопада 1990 року) про рішення
перекинути з Німеччини в Саудівську Аравію 1-ю і 3-ю бронетанкові
дивізії в штабі бригади почалася цілодобова підготовка до виконання
майбутньої задачі. Вона включала заходи щодо вивчення матеріальних
потреб підрозділів, що перекидаються, і плануванню порядку їхнього
перекидання на Близький Схід. Командування бригади одержало наказ про
висування в порти завантаження Бремерхафен, Роттердам. Вертольоти
вилетіли в Роттердам, а гусенична і колісна техніка рухалася своїм ходом у
Роттердам і Бремерхафен.
Перехід механізованих колон з м. Каттенбах у Роттердам зайняв 7 діб
(з 29 листопада по 5 грудня), а для завантаження зброї і військової техніки
бригади на транспорти потрібно було три тижні.
461 одиниця гусеничної і колісної техніки і 124 вертольота були
розміщені на 27 транспортних судах.
Група розквартирування 4-й бригади 22 грудня 1990 року прибула в
район збору, що знаходився в 36 км південніше м.Эль-Куайсум (410 км
західніше м. Эль-Джубейль).
Площадки для вертольотів споруджувалися з алюмінієвих плит
(розміром 1,22 х 1,22 м). Усього було використано близько 3000 таких
плит з метою створення площадок для 36 вертольотів АН-64 і шести
ОН-53Д, 12 площадок для проміжних пунктів постачання та забезпечення
250

252.

(ПППЗ) - по чотири на вертолітний батальйон і по дві на вертолітні роти і
однієї для навантаження і розвантаження вертольота СН-47. Площадки з
плит були обкладені по периметру мішками з піском.
Вертольоти бригади були доставлені в порт Даммам на чотирьох
судах. Відразу ж після цього почалося виконання наступних робіт:
покриття лопатів несучого гвинта захисною стрічкою проти ерозії, зборка,
технічне обслуговування та обльоти вертольотів.
З 1 січня почалися тренувальні польоти як удень, так і вночі. У ході
польотів виконувалися реальні пуски ПТУР. Раніше пілоти
відпрацьовували цю задачу в основному на тренажері в м. Іллесгейм
(Німеччина) по наступних цілях: танки Т-72, БМП і ЗСУ "23-4".
За час підготовки в пустелі загальний наліт бригади склав 4500 годин.
Було випущено 52 ПТУР "Хеллфайр", витрачена велика кількість 70-мм
НАР і 30-мм снарядів. Пілоти вертольотів АН-1 з 1-го розвідувального
батальйону робили пуски ПТУР ТОУ, вели вогонь 70-мм НАР і 20-мм
снарядами.
Екіпажі БМП "Бредли" відпрацьовували постановку димових завіс і
ведення розвідки. Основна увага приділялася веденню бойових дій уночі
(більш 70 % навчального часу).
17 січня о 2.40 по багдадському часу були початі бойові дії проти
Іраку, але і після цього до 24 лютого (початок повітряно-наземної операції)
тренування продовжувалися. У смузі наступу дивізії планувалося
організувати декілька ПППЗ.
Група загального призначення одержала наказ забезпечити доставку
на ППЗЗ до 115 т палива за добу вертольотами UН-60 з підвісними баками.
До складу цих пунктів були включені бортові техніки, медперсонал, секції
ППО "Стінгер”, групи по дегазації, дезактивації і знезаражуванню, фахівці
з авіаційного озброєння.
У ніч з 23 на 24 лютого бригада провела розвідку боєм на глибину
50 км від лінії передбачуваного зіткнення з метою розкриття й уточнення
оборони противника. У ньому брало участь 19 вертольотів (у тому числі 11
АН-64 "Апач"). Опору з іракської сторони не були, тому вертольоти
пройшли над передбачуваною лінією оборони не піддаючись обстрілу.
Іракська артилерія вела вогонь освітлювальними снарядами в напрямку на
північ, мабуть, недостатньо точно визначивши, з якої сторони атакували
вертольоти.
Друга бойова задача 4-й бригади - знищення бази МТЗ корпуса
республіканської гвардії, розташованого в районі м. Эль-Басайях, на
відстані 44 км від рубежу, досягнутого частинами дивізії на кінець
24 лютого. У денному бої діяли дві групи вертольотів "Апач", що знищили
кілька іракських танків і БМП. Опір з боку противника був незначним.
Вертольоти не отримали ніяких пошкоджень.
251

253.

Американські військові фахівці позитивно оцінили діяльність групи
загального призначення по забезпеченню підрозділів бригади. У ході
бойових дій вона виконувала наступні задачі: здійснювала транспортні
перевезення, перекидання спеціальних підрозділів, устаткування ПППЗ і
інші. Її діяльність дозволила вертольотам "Апач" вести бойові дії на
значній відстані від основних сил дивізії. 26 лютого дивізія продовжила
наступ, а 4-а бригада отримала задачу здійснити десантування двох
спеціальних команд у тил противника і успішно виконала цю задачу.
Найбільш напружені бойові дії підрозділи бригади вели в ніч з 26 на
27 лютого. Зокрема, 3-й батальйон діяв проти підрозділів зі складу дивізії
"Медина" і "Аднан". Вертольоти АН-64 атакували вночі. Пуски ПТУР
"Хеллфайр" здійснювалися з дальності 4-6 км, при цьому
використовувалося дистанційне лазерне підсвічування цілей за допомогою
вертольотів ОН-58В. У ході бою вівся відеозапис, що дозволив пізніше
проаналізувати дії вертольотів і результати пусків ПТУР по окремим
бронецілям. Ні вертольоти, ні екіпажі не потерпіли.
Командир бригади керував діями підлеглих з вертольота керування
UН-60, а командир батальйону - з АН-64. Начальник штабу 3-го
батальйону був на спеціально обладнаному вертольоті U-60. Такі міри
дозволили надійно керувати боєм і вчасно перекидати сили і засоби для
розвитку успіху. Відстань від ПППЗ до місця бою перевищувало 70 км.
Тому для успішного забезпечення матеріально-технічними засобами був
розгорнутий додатковий пункт постачання і заправлення.
27 лютого бригада вела бій уже практично в глибині оборони
противника. У ньому взяли участь 34 вертольота. 2-й батальйон у цей день
повернувся в бригаду з 2-ї обркп і його вертольоти брали участь у штурмі
позицій іракських військ разом з 3-м батальйоном.
28 лютого 1 бртд почала бій о 5 г. 30 хв. з масованої артилерійської
підготовки, що тривала 45 хв. Відразу ж після її закінчення вертольоти
АН-64 у складі батальйонної групи завдали удару в смузі наступу дивізії з
метою забезпечення її успішного просування по усьому фронті. Була
знищена велика кількість іракських танків і іншої техніки. Передові
частини дивізії о 7.30 вийшли до границі Іраку.
За час бойових дій наліт вертольотів АН-64 склав (у годинах) - 489,
АН-1S - 84, ОН-58А, С-587, ОН-58В - 120 годин, UН-1 - 62, UН-60 - 328,
ЕН-60 - 52 години.
Було витрачено 194 ПТУР, 1255 - 70-мм НАР, 31182 30-мм і 100
20-мм снарядів.
4-а бригада армійської авіації, діючи в складі 1 бртд, виконала
поставлені перед нею завдання. За 89 годин бойових дій тільки вертольоти
АН-1S мали несправності чи поломки в наслідок впливу пилу.
На думку американських військових фахівців, успішному
застосуванню бойових вертольотів сприяв ряд факторів. Насамперед,
252

254.

повітряна компанія забезпечила панування у повітрі і звела нанівець
протидію іракської ППО. Висока мобільність сухопутних військ і їхня
вогнева могутність дали можливість домогтися також переваги у ході
наземного етапу війни. Крім того, свою роль зіграв відповідний вишкіл
особового складу армійської авіації.
Дії 4-ї бригади показали, що вертольоти відіграють важливу роль у
рішенні бойових задач сухопутними військами.
11.6. Втрати та недоліки під час ведення бойових дій авіацією у
Перській затоці
Авіація багатонаціональних сил під час проведення операції втратила
76 літаків внаслідок враження засобами ППО Іраку, ураження вогнем своїх
засобів, аварій та катастроф. Усіма визнається, що противник виказував
слабкий опір або взагалі його не виказував.
Бойові дії авіації тривали 43 доби, у той час як наземні бойові дії
тривали усього 100 годин. Усіма родами авіації під час підготовки до
операції та у ході її було здійснено біля 110 000 літако–вильотів.
Прийнято вживати показник виживаємості як відношення втрачених
літаків до кількості здійснених літако–вильотів. У даному випадку рівень
втрат становить 0.007.
Якщо звернутись до війни “невисоких технологій” у В’єтнамі, то цей
показник буде дорівнювати 0,003, тобто 3 втрачених літака на одну тисячу
вильотів. Таким чином, динаміку зниження виживаємості видно
неозброєним оком, хоча рівень протидії противника був різним.
Іншими словами, при більш слабкій протидії ППО літаки четвертого
покоління показали значно гіршу виживаємісь. Єдиним оправданням може
бути велика кількість небоєвих втрат, тобто таких, які не пов’язані із
вогневим впливом противника.
Останні роки під сумнів ставиться визначення війни у Перській затоці
як війни “високих технологій”. Офіційні дані стверджують: частка
застосування високоточної зброї склала лише 7%. Таким чином,
93% припало на звичні боєприпаси зразків 50-х років. Протягом 43 діб у
районі Перської затоки було скинуто 88,5 тис. тон бомб, а за останні
півтора місяця війни у В’єтнамі американська авіація скинула 30 тис. тон
бомб. Тобто тактика “спаленої землі” використовувалась авіацією США і
20 років опісля: ті ж самі бомбардувальники В-52 застосовували, як
правило, “килимове” бомбокидання по великим площам з великої висоти,
без прицілювання по окремим об’єктам.
До “високих технологій” підпадає і літак F-117А. Експерти вважають,
що зниження радіолокаційної контрастності літаків виправдало себе
підвищенням виживаємості. Однак необхідно відмітити один важливий
факт. Цим літакам “побудованим із золота”, категорично заборонялось
253

255.

знижуватись нижче 6 100 м: там знаходиться верхня межа зони ураження
військової ППО (зенітної артилерії та мало висотних ЗРК). Більшість
польових засобів боротьби з авіацією не мають радіолокаторів, тому
радіолокаційна непомітність літальних апаратів не має для них ніякого
значення. Виявлення і супроводження повітряних цілей здійснюється за
допомогою інфрачервоних, телевізійних або електронно-оптичних засобів.
З однаковим успіхом вони збивають і звичний літак, і “невидимий”.
Що значить увійти в зону, контрольовану військовими засобами ППО,
випробували на собі англійські “Торнадо”. Захід на ціль вони повинні були
здійснювати на висоті не менш 6100м. Але атака з цих висот не
забезпечувала точності влучення по ЗПС аеродромів внаслідок великого
розсіювання. Таким чином, щоб уразити площадну ціль, потрібно було
входити у зону ураження мало висотних зенітних комплексів. Зіткнення
двох систем зброї – повітряної і наземної – закінчилось на користь
останньої. Літаки “Торнадо” виконали взагалі 1500 вильотів і втратили від
вогню противника 6 літаків. Гарні результати, які були отримані на
полігонах, не були підтверджені у бойових обставинах. Над іракськими
аеродромами вони були гарними цілями для зенітних засобів. Уроки
В’єтнаму, де велика частка усіх втрат надзвукових винищувачів –
бомбардувальників F-4 та F-105 понесена від зенітної зброї, не була
врахована.
Слабким містом у безпосередній підтримці військ, розпочавших
наступ, опинилась розвідка та цілеуказання. Інформація поступала досить
неоперативно: 20-хвилинна реакція авіації – норматив, встановлений у
В’єтнамі – обертався у годину. Злетівши із запізненням штурмовики вже
не застигали рухомі об’єкти, які призначались для поразки. Прийшлось
згадати минулий досвід: була відновлена структура передових авіаційних
навідників (ПАН), які збирали дані з поля бою і ставили завдання авіації на
атаку. “Реанімація” цієї структури вартувала дорого: два літаки–
цілевказівки ОV-10 було збито у перших вильотах. Морська піхота не
визначала чітко свій рухомий передній край, тому повітряні навідники
попадали на територію противника. Прийшлося приймати нестандартне
рішення: роль розвідника і цілевказівника була надана винищувачу
F/A-18D, який проникав у глибину розташування військ противника, а
легкі дозвукові ОV-10 змістились назад для підстраховки та ретрансляції
інформації, яка отримувалась з “глибини”.
До помилок повітряної розвідки у рухомій тактичній зоні додались
проблеми розвідки на оперативних рубежах. Командування БНС визнало,
що боротьба з активно діючими іракськими ракетними комплексами СКАД
класу “земля–земля” закінчилась безрезультатно. Ракетні установки, які
змінювали своє положення, важко розпізнавались з повітря і “не
випромінювали”, не вдалось “приструнити” до кінця війни. Із 43 діючих
254

256.

іракських установок СКАД було знайдено і обстріляно з повітря лише 8,
але наслідки обстрілу при цьому залишились невідомими.
Концепцію “виявив–знищив” намагались реалізувати на практиці
найновіші американські винищувачі–бомбардувальники F-15E, які були
оснащені складною пошуковою електронікою та керованими авіабомбами.
Однак модна концепція трансформувалась у звичайний спосіб пошуку із
тривалим патрулюванням у районі очікуваного розташування рухомих
цілей.
Малопомітні літаки F–117A виготовлені за технологією “Стелс”,
уразили усього біля 6% цілей. Крилаті ракети “Томахок” морського
базування, які запускались за планом повітряних масованих ударів,
уразили біля 5% цілей, а не 85, як докладали спочатку представники ВМС
США.
Не дивлячись на значну перевагу над противником авіації БНС не
вдалось вирішити усіх поставлених перед нею завдань. Аналіз наслідків
застосування авіації протягом перших 10 діб війни показав, що біля 65%
усіх іракських аеродромів не вдалось повністю нейтралізувати. Втрати
Іраку у літаках були мінімальними завдяки їх розосередженню та укриттю
в капонірах.
Особливості війни в повітрі. У перші дні війни авіація союзників
майже повністю придушила іракські системи ППО, системи зв’язку та
управління, а також звела до мінімуму дії ВПС. При цьому їх знищенню
надавалась першочергова увага. Правда фронтові бомбардувальники
Су-24, винищувачі МіГ-29 та штурмовики Су-25 уникнули ударів,
перелетівши на аеродроми сусіднього Ірану.
Інші літаки залишились в укриттях, недоступних бомбам противника.
При цьому мова йде про могутні підземні бази, кожна з яких була надійно
захищена і мала власну злітно-посадочну смугу.
Командування США стверджувало, що 100% іракських аеродромів
нейтралізоване, але навіть через 10 діб з початку бомбардувань 65%
іракських аеродромів були здатні забезпечити зліт та посадку літаків.
Не дивлячись на бомбардування авіація Іраку здійснювала бойові
вильоти, хоч і мали вони епізодичний характер. Останній було зафіксовано
10 лютого. Іракські льотчики опинились в досить скрутному стані: земля
не надавала ніякої інформації відносно повітряного противника і
приходилось надіятись тільки на дані бортової РЛС. Союзна авіація
навпаки мала повну інформацію за противника. У цій ситуації якісний
рівень ВПС Іраку вже не міг мати особливої ролі.
Перший повітряний бій в небі Іраку пройшов на другий день війни,
18 січня. Три іракських винищувача виконували розвідувальний політ,
були виявлені і перехоплені F-15, в наслідок чого два іракських “Міражі”
були знищені.
255

257.

Наприкінці січня мав місце груповий повітряний бій між
американськими та іракськими літаками. За американськими даними, їм
вдалось збити три винищувача МіГ-29, але детального опису цього бою не
приводиться.
Інший повітряний бій відбувся у 100-160 км на південь від Багдаду:
два винищувача F-15С здійснювали там повітряне патрулювання. Майже
одразу ними було виявлено декілька іракських літаків. Намагання
перехопити їх не вдалося - противник відійшов у зону досить сильної ППО
Багдаду. Виконавши дозаправку від танкера, F-15С продовжували
патрулювання. У цей час з літака дальнього радіолокаційного виявлення
надійшла інформація про нову групу повітряних цілей. F-15С наблизились
до противника на відстань у 130 км і бортові РЛС захватили цілі. Коли
відстань зменшилась до 65 км, іракські літаки змінили курс і почали
відходити на висоті 600м. Американці почали переслідування. При
наближенні до 32 км іракці раптово розвернулись : скоріш за все вони
просто не помічали противника. F-15С зменшили висоту, ведучий літак
іракців був уражений тепловою ракетою. Другий F-15С здійснив пуск
двох теплових ракет по іншому літаку, але промахнувся. Тоді він
наблизився до противника, здійснив пуск двох останніх ракет по МіГ-23 та
Міражу і вразив обидві цілі. Тим часом ведучий групи F-15С вразив ще
один іракський літак. Бой тривав 9 хвилин. Іракські льотчики були до
нього зовсім не підготовленими.
За даними командування БНС втрати союзників у літаках та
вертольотах, яких було збито або втрачено у наслідок аварій під час
бойових дій, склали: A-10A – 5 літаків, AC-130 — 1, B-52G — 1,
EF-111A — 1, F-117A — 1, F-4G — 1, F-14 — 1, F-15E — 2, F-16 — 7,
A/F-18 — 3, Tornado — 9 літаків, вертольотів AH-64 — 4, інших типів
літаків та вертольотів — 51.
Американськими льотчиками під час бойових дій було знищено у
повітряних боях 39 іракських літаків, з яких:
МіГ-29 — 5 літаків; МіГ-23 — 6; МіГ-25 — 2; МіГ-21 – 4; Су-25 — 2;
Су-22 — 6; інших типів літаків та вертольотів - 14.
Більша кількість літаків було знищено американськими F-15С за
допомогою керованих ракет УР АІМ–7 та УР АІМ–9 з середніх відстаней.
Завдяки добре організованій системі виявлення та наведення БНС
маневрених повітряних боїв майже не відбувалось.
256

258.

11.7. Загальні висновки з аналізу бойових дій у Перській затоці
Операція “Буря в пустелі” тривала протягом 43 діб – з 17 січня до
1 березня 1991 року. З серпня 1990 року по січень 1991 БНС проводили
операцію “Щит у пустелі”. Її змістом було зосередження та нарощування
військ та сил в районі кризи, де поєднали свої зусилля контингенти
збройних сил біля 30 країн. Авіаційне угруповання БНС нараховувало біля
5000 літаків і вертольотів різних типів.
Наступальна повітряна операція тривала перші три доби бойових дій
(здійснено 7 масованих авіаційно-ракетних ударів). Після 19 січня велись
систематичні бойові дії.
1. Війна у Перській затоці була війною переломною і етапною.
Вона підвела рису під класичними війнами і відкрила війну нового типу:
з високоточною зброєю, у втягненні в орбіту активних дій нової сфери космосу та значним поширенням старої - ефіру.
2. Вирішальну роль у проведенні сумісної операції БНС було
відведено повітряній наступальній операції, особливо її першим
масованим ударам, взаємодії усіх сил і засобів, які брали участь в операції
- стратегічній, тактичній і палубній авіації, а також крилатих ракет
(морського та повітряного базування) і засобів РЕБ.
При проведенні повітряної наступальної операції виявились наступні
нові риси:
- масоване застосування КР “Томагавк” із звичним зарядом для ударів
по точечних цілях, прикритих сильною ППО;
- висока інтенсивність повітряних ударів - на окремих етапах до 2-х
тисяч літако-вильотів на добу;
- використання літаків ДРЛВ для контролю за повітряною
обстановкою та наведення винищувальної авіації;
- застосування стратегічних бомбардувальників В-52G;
- застосування малопомітних літаків F-117.
3. У першому масованому ударі зусилля були зосереджені тільки на
задачі завоювання переваги у повітрі, яке у подальшому постійно
підтримувалось за рахунок виділення частки сил у ході масованих ударів
та систематичних бойових дій.
4. У ході операції мало місце масоване застосування сил та засобів
РЕБ і розвідки. Це досягалось за рахунок перекидання 95% літаків EF-111
від їх загальної кількості у ВПС США, а також 13 літаків стратегічної
розвідки і 90% літаків тактичної розвідки. У рамках повітряної
наступальної операції відмічено проведення “електронної битви”, що
підтверджується не тільки складом задіяних сторін, але і просторовим
розмахом та вирішуваними завданнями.
5. Вперше були застосовані найновіші системи озброєння: літаки
F-117A (виготовлені за технологією ,,Стелс”), ракети загального
257

259.

призначення Слем, ПРР Аларм, КР Томагавк, літаки Е-8 системи Джистарс
та інші.
6. Для управління БНС була створена комплексна система управління
та зв’язку на базі стаціонарних і мобільних органів управління та зв’язку з
використанням космічних, повітряних і кабельних ліній зв’язку.
7. Аналіз бойових дій показав, що високоефективний захист
озброєння, військової техніки і військових об’єктів від високоточної зброї
(ВТЗ) може бути забезпечений на підставі комплексного застосування
засобів ППО, радіо та оптико електронного придушення, засобів
зниження помітності, інженерного маскування об’єктів, димових засобів
хімічних військ. При цьому важливе значення набуває:
- постійне укриття військ і об’єктів від технічних засобів розвідки
противника;
- створення хибних об’єктів;
- розосередження військ;
- періодична зміна позицій бойової техніки, районів розгортання
пунктів управління та вузлів зв’язку;
- організація оповіщення військ про безпосередню підготовку
противника до застосування ВТЗ та контроль ефективності заходів по
захисту від неї.
8. Основними факторами, які забезпечили успіх дій авіації БНС,
були:
- значна перевага авіації БНС над авіацією Іраку не тільки у
кількісному, але і в якісному відношенні, особливо за рахунок F-117A,
EF-111, F-4G, F/A-18, F-16, F-15, Tornado, оснащених найновітнішою
зброєю, системами розвідки, управління і наведення, а також крилатих
ракет “Томагавк”;
- оперативно-тактична раптовість за рахунок використання заходів по
дезінформації, нічного часу, сильних радіоперешкод засобам управління та
ППО Іраку;
- централізоване планування, висока організація бойових дій при
чіткій взаємодії усіх сил та засобів повітряного нападу при нанесенні
ударів;
- комплексне застосування засобів повітряного наведення і чіткий
розподіл задач поміж ними у просторі та часі з урахуванням бойових
можливостей цих засобів і рівня підготовки льотного складу.
258

260.

Розділ 12. Тактика авіації росії в бойових діях у Чечні.
12.1. Причини конфлікту
1 листопада 1991 р. вийшов Указ Президента Росії про державний
суверенітет Чеченської Республіки, що означало її реальний вихід із
складу Російської Федерації. Але в життя це рішення так і не вдалося
перетворити. У цей час Дудаєв разом із своїми прихильниками набуває усе
більшої популярності, а вже в 1992 р. захоплює владу. За рахунок своїх
ідей і гасел йому вдалося залучити на свою сторону більшість чеченських
народів.
Чому саме чеченці очолили похід Кавказу до загальної незалежності –
легко пояснити: урізані в правах і, крім того, вони були повернуті лише у
1959 році на їхні рідні землі після 13-ти років вислання, але не були при
цьому відновлені в правах. Особливістю є й те, що до початку уведення
військ у Чечню чеченці були розділені також і між собою, тому що в
республіці вирувала міжрегіональна і міжтейпова боротьба. У Чечні
існувало й існує три регіональних групи: Надтеречний район, Мала і
Велика Чечня.
У республіці боротьба між регіональними угрупованнями стала
домінуючим чинником політичного життя після початку перебудови.
Регіональні і тейпові розходження вступають у протиріччя. А вже
26 листопада 1994 року був організований перший танковий штурм
Грозного, що означало: військові дії проти Чечні почалися. Мирне
населення Росії було проти застосування військової сили стосовно Ічкерії.
Військова сила - це крайній крок. Москва прагнула до ефектного
військового рішення чеченської проблеми (до маленької, але переможної
війни, що зміцнила б положення кремлівської еліти). Через декілька днів, а
саме 30 листопада 1994 року Президент Росії підписує секретний указ про
введення військ у Чеченську республіку.
30 листопада 1994 року - офіційне введення військ у Чечню. У цей час
міжнаціональний конфлікт у самому розпалі. Застосувати силу армії
завжди легко, особливо при розв'язанні конфлікту. Кожна країна
накопичила досвід у цій сфері, а Росія - тим більше (мабуть, інших
способів вирішення конфліктів російська дипломатія не знала, або, при
наймі, не хотіла застосовувати). Варто сказати, що основними причинами
цього конфлікту були не тільки, як прийнято вважати, нафтові інтереси
політичної й економічної еліти (хоча вони зіграли не останню роль), а
також і вікове прагнення Чечні до незалежності.
Усі ці фактори набули ще більшої гостроти внаслідок розвалу
Радянського Союзу.
Чеченці вважають, що в історії немає такої сили, що змогла б
підкорити їх. Тому після початку війни об'єднуючим початком для всіх
259

261.

чеченців стали національні ідеали й інтереси. Причини збіглися з цілями,
як у російської сторони, так і в чеченської.
Цілі Росії: економічні інтереси (нафта), політичні розрахунки
(прагнення підняти авторитет центральної влади), правові турботи
(навести порядок у Чечні), державні почуття (зберегти цілісність Росії і
зміцнити її).
Цілі Чечні: прагнення відстояти незалежність, створення самостійної
ісламської держави.
Зовні дії чеченської сторони виглядають привабливіше: вона
оборонялася, а російська - нападала. Масштаби руйнацій і загибель людей
від дій російських військ досить значні.
Головне значення в характеристиці цієї війни має її правова оцінка.
Відповідно до Конституції Президент не має право вирішувати питання
війни і миру, вони є прерогативою парламенту. З моменту, коли
поліцейська акція переросла у війну, Президент зобов'язаний був
керуватися рішеннями парламенту. Тим більше Рада Федерації прийняла
постанову, в якій вказувалося: "Не допускати застосування сили на
території Чеченської республіки до прийняття відповідно до Конституції
РФ компетентними органами іншого рішення". Однак Президент довільно
підмінив парламент Радою Безпеки, що не мав владних повноважень.
Війна в Чечні була розв'язана. Військові дії в Чечні припинені, а
визначення статусу Чеченської республіки відкладено на п'ятирічний
термін. Тому про розв'язання цього конфлікту говорити ще рано.
Авіація Чечні. У результаті дій вищого керівництва Росії при виході з
Чечні частини російської армії залишили практично усе своє озброєння, у
тому числі літаки і засоби ППО. На авіабазі "Калиновська" Армавірського
військово-авіаційного училища було залишено 39 УТЛ Л-39, 80 УТЛ Л-29,
3 винищувачі МіГ-17, 2-МіГ-15УТІ, 6 літаків Ан-2 і 2 вертольоти Мі-8. На
авіабазі "Ханкала" залишились 72 УТЛ Л-39 і 69 Л-29 "Дельфін 2".
Варто відзначити, що всі літаки були учбово-тренувальними, хоча при
певних обставинах їх можна було використовувати в якості штурмовиків.
Таким чином, ВПС Чеченської республіки оцінювалися в 265 літаків, не
враховуючи Ан-2 і двох вертольотів.
Окреме питання про льотний склад. Командуючий ППО Сухопутних
Військ Росії оцінював кількість підготовлених пілотів у 41 чоловік. Однак
скоріше усього це були або викликані з запасу військові пенсіонери, або
пілоти цивільної авіації й особи, отримавші лише початкову льотну
підготовку. Але крім них у Грозному знаходилася група досвідчених
пілотів - найманців із колишніх офіцерів Радянських ВПС, що з'їхалися в
Чечню з різних країн СНД. Саме вони 6 вересня 1994 року на військовому
параді на честь Дня Незалежності в чіткому строю провели над центром
Грозного ескадрилью "Альбатросів".
260

262.

Для базування цих ВПС були підготовлені три авіабази: "Грозний Північний", "Ханкала" і "Калиновська". Крім того, велися роботи з
пристосування декількох смуг автострад для базування літаків.
ППО авіабаз нараховувала 10 ЗРК "Стріла-10", 23 зенітноартилерійські установки різних типів і 7 ПЗРК "Ігла". Була і деяка кількість
застарілих ПЗРК "Стріла-3", ПЗРК "Стінгер" американського виробництва.
З самого початку створення ВПС були втягненими в сутички з
загонами збройної опозиції, що базувалася в рівнинних районах
республіки і спонсувались із Москви. У їх складі була велика кількість
російських військових і новітнє озброєння, у тому числі і ПЗРК. Саме із
застосуванням цієї зброї і зв'язані перші втрати чеченської авіації.
21 вересня 1994 року був збитий Ан-2, а 4 жовтня Л-39 "Альбатрос".
З вересня 1994 року над Чечнею з'являються російські бойові літаки і
вертольоти. Спочатку це були чотири досить зношені бойові вертольоти
Мі-24, пілотованих пілотами-найманцями, пізніше кількість вертольотів
збільшилося, а також додалися бойові штурмовики Су-25. Варто
відзначити, що всі опізнавальні знаки на них були зафарбовані і російська
влада цілком заперечила свою причетність до цих польотів.
Діяли ці "неопізнані" вертольоти дуже успішно. Так, 30 вересня,
25 жовтня і 25 листопада вони зробили нальоти на контрольовані Грозним
аеродроми, знищивши і пошкодивши на землі декілька літаків і
вертольотів. 10 жовтня Мі-24 завдали удару по загонах генерала Дудаєва, а
23 листопада разом із Су-25 - по місцю дислокації чеченського танкового
полку в Шалі, знищивши 21 танк і 4 БТР. Загинув 201 чоловік.
26 листопада вже 7 Мі-24 прикривали невдалий рейд опозиції на Грозний.
12.2. Тактика авіації РФ на території Чечні
(листопад 1994 - липень 1996 р.)
Після того як було прийняте рішення на проведення військової
операції в Чеченській республіці, перед ВПС Росії були поставлені
наступні завдання:
- знищення авіації на аеродромах Чеченської республіки;
- прикриття російських військ із повітря;
- нанесення ударів за планом операції і по виклику;
- здійснення авіаційної підтримки військ на маршрутах висування;
- ведення повітряної розвідки об'єктів удару.
Для виконання задач у ході операції було створене угруповання ВПС,
основу якої склала фронтова авіація зі складу 4 Повітряної Армії з
притягненням частини сил 16 ПА, а також підрозділів 4-го Центру Бойової
Підготовки і Перепідготовки льотного складу, 929 Головного Льотного
Випробувального Центру і 802 Навчального авіаполку.
261

263.

До складу угруповання фронтової авіації входили 3 авіадивізії
(10 БАД, 16 ВАД і 1 ШАД), 2 окремих полки (11 ОРАП, 535 ОШАП), одна
(266) ОВЕ РЕБ, частина сил 47 ОРАП, 899 ОІПАП, 968 ВБАП і 5 ОРАЕ.
Все створене угруповання було зосереджено на 19 аеродромах.
Розташування аеродромів у районі бойових дій мало характерну рису, яка
полягала в тому, що аеродроми Моздок і Беслан розташовані на відстані
100-110 км від м. Грозний, аеродром Будьоновськ - на відстані 220 км, інші
ж - на відстані 600-700 км.
З огляду на можливості авіаційних комплексів по досяжності і з
метою скорочення підльотного часу при нанесенні ударів і ведення
повітряної розвідки, штурмова і розвідувальна авіація була в основному
розташована на аеродромах Моздок і Будьоновськ.
Бомбардувальна і винищувальна авіація діяла з аеродромів постійного
базування, хоча це й істотно обмежувало її можливості. Усього залучалося
близько 500 літаків, у тому числі 274-фронтової авіації:
- 72 Су-24 (21-аер. Морозовськ, 22-аер. Єйськ, 12-аер. Краснодар,
3-аер. Маринівка);
- 85 Су-25 (26-аер. Бутурлинівка, 8-аер. Моздок, 37-аер. Будьоновськ,
6-аер. Краснодар, 4-аер. Ахтубинськ, 4-аер. Липецьк);
- 49 МіГ-29 (7-аер. Зерноград, 21-аер. Приморсько-Ахтарськ);
- 33 Су-24МР (12-аер. Маринівка, 12-аер. Шаталово, 7-аер.
Будьоновськ, 2-аер. Моздок);
- 35 МІГ-25РБ - аер. Шаталово.
Для виконання спеціальних задач залучалися вертольотипостановники перешкод МІ-8ППА, літаки-ретранслятори Ан-26РТ, ПвПУ
Іл-22 і літаки ДРЛВ А-50.
Реальний стан авіаційних частин накладав ряд особливостей на їхню
підготовку до бойових дій. До початку операції організаційно - штатні
заходи в 4 і 16 ПА не були завершені. У 10 БАД і 1 ГвВАД 4 ПА
продовжувався процес переозброєння полків і перенавчання льотного
складу. В 10 БАД льотно-тактичні навчання авіаційних полків були
сплановані тільки на 1995 рік.
16 ШАП та 1-а ГвВАД із жовтня 1994 року перебували у стадії
переформування, а одна ескадрилья 461 ШАП найбільше підготовлених
льотчиків виконувала миротворчі задачі в Таджикистані.
Плани бойової підготовки в 1993-94р. виконувалися на 30-36%
(позначилося незадовільне постачання палива, низька справність парку
літаків). У цих умовах командування ВПС було змушено йти на
обмеження в підготовці льотного складу, як у кількісному, так і в якісному
відношенні. Обмеження накладалися в першу чергу на складні види
підготовки: застосування керованої зброї, атаки наземних цілей вночі під
САБ, польоти на гранично малих висотах і при встановленому мінімумі
погоди.
262

264.

Однак варто відзначити, що 59% командирів екіпажів, що брали
участь в операції в Чечні, - льотчики, які пройшли Афганістан. Вони були
підготовлені за рівнем першого класу, тобто могли виконувати поза
аеродромні польоти в умовах, коли нижній край хмарності складає 100 м, а
видимість - 1 км. У той же час за 1994 рік середній наліт льотчиків склав
усього 40 - 50 годин, при мінімально необхідному мінімумі не менш - 100
годин.
Першим і найбільше важливим успіхом російської авіації стала
нейтралізація дудаєвської авіації на аеродромах базування ще до початку
активних бойових дій. Силами ФА було виконано 198 літако-вильотів, у
тому числі 71 літако-виліт на нанесення бомбово-штурмових ударів.
Реально дудаєвські штурмовики не могли нанести серйозної втрати
російським підрозділам. В боях у гірській місцевості більш потрібні ударні
вертольоти, яких у чеченців саме і не було. Крім того, деяка частина
літаків і вертольотів була знищена в боях з опозицією. Та й цифри втрат
противника декілька перебільшені.
Бомбоштурмові удари наносилися по 9 об'єктах. Ранком 1 грудня
такому удару піддалися "Ханкала" і "Калинівська".
В другій половині дня був підданий нальоту й аеродром ГрознийПівнічний. Тут російські бомби накрили біля десятка Ан-2, 6 Ту-134, у
тому числі й особистий літак Д. Дудаєва, 3 Мі-8 і 1 Ту-154. При цьому
льотчики бомбили так, щоб для ремонту злітних смуг був потрібний
мінімальний час. Усього ж на цьому етапі було знищено й ушкоджено
177 літаків, зруйновано 4 сховища з боєприпасами й озброєнням.
Вісім Ту-22м3 Дальньої Авіації із застосуванням освітлювальних бомб
виконували підсвічування району бойових дій.
У перший період війни дії Федеральної авіації значно ускладнювалися
поганими погодними умовами, характерними для даного регіону в осінньозимовий період. По статистиці, на період із грудня по лютий тут
доводиться до 95 % "нельотних" днів. Так чином армійська і фронтова
авіація виявилися в жорсткому погодному мінімумі, що істотно знизило її
можливості. Незважаючи на це ще в ході висування військ і блокування
м. Грозного фронтова авіація, діючи за планом операції, по виклику і з
рухливих зон чергування в повітрі, нанесла удари по 92 об'єктах, у тому
числі по скупченнях незаконних збройних формувань, бронетехніці і
вогневим засобам, що протидіяли висуванню федеральних військ.
У період із 19 по 24 грудня 1994 року були нанесені також удари по
об'єктах у м. Грозний. Дальня Авіація за 46 літако-вильотів нанесла удари
по аеродромах, районам зосередження живої сили і техніки, продовжуючи
здійснювати підсвічування району бойових дій. При цьому було знищено й
ушкоджено 80 літаків, близько 90 одиниць БТТ, знищено 12 складів із
боєприпасами й озброєнням.
263

265.

На другому і третьому етапах кампанії ВПС виконували задачі по
масованій авіаційній підтримці військ, широко застосовувалися при
блокуванні й оволодінні укріпленими пунктами НВФ, а також
забезпечували заходи щодо ізоляції району бойових дій.
У складних метеоумовах штурмова авіація виконувала бомбометання
і стрільбу по наземних цілях із висот 150-200 м із горизонтального польоту
або з малими кутами пікірування. При веденні бойових дій у простих
метеоумовах удари наносилися з пікірування із середніх висот. Атаки
виконувалися з ходу, малими групами (до ланки літаків) з індивідуальним
прицілюванням і виконанням енергійних протиракетних і протизенітних
маневрів. Удари по цілях, як правило, наносилися з різних напрямків з
урахуванням положення сонця. Однак відсутність чіткого позначення
власних військ сильно ускладнювало вибір необхідних засобів і тактичних
прийомів для більш ефективного використання бортових засобів. Дуже
часті були випадки обстрілу власних військ. Бомбардувальна авіація свої
задачі виконувала, діючи по заздалегідь визначеним цілям.
На тактику дій штурмової і бомбардувальної авіації багато в чому
вплинуло:
- відсутність оперативної і достовірної інформації про об'єкти удару,
положенні своїх військ і військ противника;
- недостатнє урахування командуванням специфіки застосування
штурмової авіації і її можливостей при виконанні задач у складних
метеорологічних умовах. При постановці задач допускалася переоцінка її
можливостей і, як наслідок, завищення вимог до результатів удару;
- відсутність завчасно визначеного переліку найбільш важливих
об'єктів удару і ступеня їхньої поразки;
- повітряна розвідка здійснювалася як штатними екіпажами Су-24мр,
так і позаштатними Су-25.
За розглянутий період було застосовано близько 31000 одиниць
некерованих засобів поразки і 47 одиниць керованих. Причому
ефективність застосування керованих засобів ставиться під велике
питання. Як видно, саме масове застосування керованих засобів привело
до непотрібних жертв і руйнацій. Крім того, авіація широко застосовувала
і касетні бомби. Так, тільки на південну околицю Грозного було скинуто
16 таких бомб.
З інших некерованих засобів поразки варто відзначити авіабомби
калібру 500 кг, ОФАБ калібру 250 і 100 кг, РБ калібру 500 і 250 кг,
бетонобойні бомби типу БЕТАБ-500, контейнери малогабаритних вантажів
із протитанковими мінами, а також бомби допоміжного призначення
САБ-250-200, агітаційні - АГІТАБ-500-300, НУРС типу С-8, С-24 і С-25.
З керованих засобів поразки застосовувалися кореговані авіабомби
КАБ-1500Л-пр (із проникаючою БЧ), КАБ-500Л і КАБ-500КР, керовані
264

266.

ракети з лазерною голівкою наведення Х-25мл, С-25л і телевізійною
системою наведення Х-29Т м Х-59М.
Для забезпечення точності нанесення ударів керованою зброєю були
притягнуті найбільше підготовлені і треновані пілоти з 929 ГЛВЦ і
4 ЦБПП, а також льотний склад з інших регіонів в якості резерву на
літаках СУ-24М. У готовності до застосування були готові і новітні Су-25Т
929 ГЛВЦ. При цьому варто підкреслити, що результати застосування
керованої зброї могли бути, безумовно, значно вище при використанні
бойової машини авіа навідника для зовнішнього лазерного підсвітлювання
цілі, однак для них були відсутні штатні бойові розрахунки і знадобився б
додатковий час для підготовки особового складу.
Варто підкреслити, що практично всі задачі виконувалися з
урахуванням і за рахунок бойового досвіду льотчиків, особливо штурмової
авіації, отриманого в інших локальних конфліктах на території
Афганістану, Абхазії, Грузії, Республіки Таджикистан. З засобами ППО,
що були, дудаєвці не могли ефективно протистояти фронтовій авіації, тому
втрати реактивних літаків порівняно невеликі: за час конфлікту було
втрачено усього два літаки. Перший тільки через два місяці напружених
бойових дій: 4 лютого 1995 року при штурмовці позицій бойовиків у н.п
Чечен-Аула вогнем ЗСУ «Шилка» був збитий Су-25.
За період до 17 березня бойові ушкодження в повітрі від вогню ППО
противника одержали 14 російських літака, причому всі ушкодження
полагоджені силами інженерно-технічного складу і літаки повернулися до
строю. 03.02.1995 року бомбардувальник Су-24, що летів на малій висоті в
густому тумані, врізався в гору в районі станиці Червлена. Можливою
причиною була відмова прицільно-навігаційного обладнання.
Наступна утрата ВПС датована 5 травня 1995 року. Тоді під час
патрульного обльоту н.п. Беной чергою з ДШК був збитий Су-25. Згодом
було встановлено, що кулі пробили неброньоване бокове скло фонаря і
льотчик загинув ще в повітрі. Це твердження російської сторони є декілька
дивним: адже штурмовик створювався саме для штурмових дій і такий
випадок - феномен.
ВТА виконала великий обсяг робіт по масовому транспортуванню
особового складу і бойової техніки в зону конфлікту (на аеродроми
Моздок, Беслан і Владикавказ). Було задіяно біля 30 літаків Іл-76, Ан-12,
Ан-22, а також важкі вертольоти Мі-26. Крім того, залучалися і
АН-124-100, на яких з аеродрому "Ульяновськ - Східний" за 24 години
були перекинуті підрозділи 104-й ПДД (більш 1000 десантників і
бронетехніка).
Починаючи з 30 листопада 1994 року по кінець лютого 1995 року,
ВТА виконала 492 рейса в зону бойових дій із загальним нальотом
4020 годин. За станом на 28 лютого вони перевезли майже 22 тисячі
військових, 3057 тонн вантажів і 1140 одиниць військової техніки. Ще 64
265

267.

рейса було виконано на звільнений і відновлений аеродром ГрознийПівнічний, куди доставлені 1151 тонн вантажів і 41 автомашина
спеціального призначення.
12.3. Тактика армійської авіації СВ Росії у Чечні
Підготовка та планування дій авіації сухопутних військ. У районі
бойових дій до виходу 29 листопада 1994 року було створено угруповання
авіації СВ на аеродромах Моздок, Беслан і Кизляр.
Через відсутність директивних документів на підготовку операції,
цілеспрямованої підготовки особового складу не проводилося. Фактично,
авіація була поставлена перед фактом і підготовка частин авіації
здійснювалася вже в ході операції з одночасним виконанням бойових
задач. Через відсутність авіа палива, запчастин і цілого ряду матеріальних
засобів, без яких неможливе функціонування авіаполків, льотний склад,
особливо на бойових вертольотах Мі-24, протягом 1994 року займався, в
основному, відновленням втрачених навичок з техніки пілотування та
зрідка виконували польоти на бойове застосування.
Найбільш складний стан з підготовкою льотного складу склався в 487
овп (аер. Будьонівск). Найбільш підготовленим до бойового застосування
виявився 55 овп, (аер. Кореновськ), який на протязі 3-х років виконував
задачі в складі миротворчих сил у Північній Осетії та Абхазії. Тому і
основне навантаження по виконанню бойових задач з початком операції
було покладено на нього. Льотний склад через вказані причини втратив
навички в застосуванні керованих ракет. У зв'язку з цим ні про яку цінність
досвіду підготовки льотного й особового складу частин авіації до операції
говорити не доводиться.
Для виконання бойових задач у спеціальній операції з ліквідації
незаконних збройних формувань(НЗФ) на території Чечні в підготовчий
період було створене авіаційне угруповання, що включало:
а) з'єднання і частини 4 Повітряної Армії (ПА) та додані як посилення
частини й підрозділи 16 ПА, 929 Головного льотно випробувального
центру (ГЛВЦ), 4 Центру бойової підготовки та перенавчання льотного
складу (ЦБП ПЛС) і дальньої авіації;
б) частини авіації округу та додані підрозділи вертольотів із ПриВО,
МВО.
Усього авіаційне угруповання перед початком операції нараховувало
288 бойових літаків і 105 вертольотів (в різних джерелах ці цифри
відрізняються). Для виконання бойових задач авіація СВ базувалася
спочатку на 3-х аеродромах (Моздок, Беслан, Кизляр). Перебазування на ці
аеродроми почалося 26.11.94 р. і завершилося 6.12.94 р.
Після введення Федеральних військ у м. Грозний, кизлярська група
перебазовувалася на аеродром Моздок.
266

268.

Аеродром "Північний" м. Грозного почав використовуватися з
середини січня 1995 року, а для постійного базування - з березня
1995 року.
Аеродром Ханкала почав функціонувати з кінця березня 1995 року, а
для постійного базування - з кінця квітня 1995 року. У зв'язку зі
зменшенням виконуваних задач у Чеченській республіці, перше
скорочення складу авіації СВ відбулося наприкінці березня цього року,
після проведення Аргунської, Шалинської та Гудермеської операцій.
Крім того в авіаційне угруповання входили авіація МВС, МНС і
прикордонних військ, що базувалася на цих же аеродромах.
Авіація МВС представлена: 6 - Мі-26, 6 Мі-8 на аеродромі Моздок,
4 Мі-8 на аеродромі Беслан, 4 Мі-8 на аеродромі Кизляр.
Авіація МНС: два вертольоти Мі-26, 2 Мі-8, один Ан-72 з базуванням
на аеродромі Моздок.
Прикордонні війська: два Мі-8 з базуванням на аеродромі Беслан.
Виходячи з задуму операції, угрупованню авіації СВ були поставлені
наступні задачі:
а) до початку операції:
- ведення повітряної та інженерної розвідки маршрутів висування
військ;
- перевезення керівного складу угруповання для контролю
підготовки військ;
- пошуково-рятувальне забезпечення, доставка матеріальних засобів
(боєприпасів, продуктів, медикаментів, пошти і та ін.);
- прикриття бойовими вертольотами транспортних типу Мі-8, Мі-6,
Мі-26;
- евакуація поранених і хворих;
б) з початком операції:
- продовжувати ведення повітряної розвідки, прикриття і супровід
військ при висуванні в райони зосередження, нанесення ударів по
вузлах опору бойовиків, транспортні задачі, ПРЗ, та інші;
в) у наступному:
- бути в готовності здійснювати авіаційну підтримку Сухопутних
військ,
- вирішувати транспортні задачі, евакуацію поранених і хворих, ПРЗ,
коригування артилерійського вогню та інші властиві для армійської
авіації задачі.
Відповідно до поставлених задач був розподілений льотний ресурс.
Усього планувалося виконати за операцію 1890 вертольото-вильотів (вертвил/ %), з яких:
267

269.

- на авіаційну підтримку: 10 Мі-24 (22 Мі-24)∗ - 324 верт-вил/17%;
- на транспортні задачі: 30 Мі-8, Мі-6, Мі-26 – 540 верт-вил/28%;
- на коригування вогню: два Мі-24ДО – 36 верт-вил/2%;
- на прикриття та супровід військ при висуванні: 18 Мі-24 (6 Мі-24)* 180 верт-вил/10%;
- на евакуацію поранених і хворих: чотири Мі-8 – 72 верт-вил/4%;
- на повітряну розвідку: два Мі-8 – 36 верт-вил/2%;
- на пошуково-рятувальне забезпечення (ПРЗ) - 4 Мі-8, 8 Мі-24 – 216
верт-вил/11%;
- на звуковіщання - 3 Мі-8 – 54 верт-вил/3%;
- резерв - 4 Мі-24, 5 Мі-8, 6 Мі-24Р, 3 Мі-8 ВЗПУ – 324 верт-вил/17%;
- ретрансляція - 2 Мі-8 ВЗПУ – 36 верт-вил/2%;
- на прикриття транспортних вертольотів - 4 Мі-24 – 72 верт-вил/4%.
Об'єкти та способи бойових дій АА. Об'єктами дій авіації у ході
бойових дій у Чеченській республіці були:
- опорні пункти бойовиків, за розмірами, як правило, невеликі і добре
обладнані в інженерному відношенні. Дудаївці вміло використовували
штучні канали, яри, кар'єри. Як правило, створені окопи були
"галерейного" типу, що підвищувало живучість бойовиків;
- бронетехніка, танки, БТР, автомобілі;
- окремі споруди промислового типу (заводські будинки, ангари та
інш.);
- окремі будинки, склади (вугільні, дров'яні на станціях залізничних
вокзалів);
- так звані "зеленки" - ділянки місцевості, покриті лісом, чагарником,
виноградником, де бойовики обладнали склади під боєприпаси, місця
їхнього скупчення;
- окремі сільськогосподарські споруди, польові стани, покинуті загони
худоби.
Виходячи з характеристик об'єктів, способами дій авіації СВ, як
правило, було нанесення послідовних ударів групами вертольотів по
заздалегідь заданих цілях і за викликом. У групу входило від 4 до 12
вертольотів. На полі бою захід на ціль будувався таким чином, щоб
замкнути "кільце" висоти застосування 100-150 метрів, дальності 1-3 км. В
одному заході витрачалося до 20 % боєприпасів, що дозволяло збільшити
час впливу на противника шляхом збільшення заходів.
Вертоліт "цілевказівки і наведення" знаходився на відстані 2-3 км від
переднього краю на висоті 500 метрів. Бойові порядки при нанесенні ударів
- колона пар, у правому або в лівому пеленгу, на інтервалі і дистанції
∗ збільшення льотного ресурсу на вогневі задачі планувалося після забезпечення
висування військ.
268

270.

100х200-300 метрів, між парами 800-1000 метрів. Зарядка вертольотів
2 блоки Б-8, 4 УР, 1470 патронів.
Транспортні вертольоти задачі виконували поодиноко, висоти, як
правило, у СМУ малі, у ПМУ - гранично малі.
Організація управління, взаємодії, бойового, спеціальнотехнічного та тилового забезпечення. Організація управління. Для
управління авіацією Сухопутних військ у Чеченській республіці були
створені органи управління, що включали:
1. Командний пункт армійської авіації (КП АА), що у свою чергу
складався з:
- начальника авіації;
- начальника штабу;
- начальника оперативного відділу;
- офіцера оперативного відділу;
- начальника розвідки;
- начальника інформаційно-довідкової служби;
- начальника штурманської служби;
- керівника польотів (він же начальник служби безпеки);
- помічника керівника польотів;
- чергового по зв'язку;
- офіцера від фронтової авіації (ФА);
- офіцера від авіації МВС.
2. ЗКП на рухливих засобах, що включав:
- начальника КП;
- оперативного чергового;
- керівника польотів, як правило з числа одного з командирів полків
або заступника командира полку.
3. Пункти управління: зв'язку, тилу, ІАС.
4. Оперативні групи (ОГ) на аеродромах базування, які включали:
старшого ОГ, офіцера штабу, керівника польотів, офіцера бойового
управління, офіцера розвідки, офіцерів тилу, зв'язку, ІАС.
5. Для безпосереднього управління бойовими діями на полі бою
створювалися групи бойового управління при кожній дивізії, бригаді.
Кожному полку (мотострілковому, танковому, парашутно-десантному)
виділявся передовий авіа навідник. Так перед початком операції за рахунок
авіації СВ було створено 6 груп бойового управління (ГБУ), виділено
34 передових авіаційних навідників (ПАН).
Крім того, для надання допомоги групі управління на КДП аеродрому
Моздок виділявся помічник керівника польотів по армійській авіації.
Органи управління забезпечувалися необхідними засобами зв'язку.
На КП АА були виведені:
- єдиний канал управління повітряним рухом;
- канал бойового управління ФА, АА, авіації МВС;
269

271.

- канал постановки задачі.
Для підвищення надійності управління повітряним рухом, управління
екіпажами, групами вертольотів на полі бою щодня за заявками
начальника штабу КП АА піднімався літак Ан-26РТ зі зміною в повітрі. У
випадку відказу або нестійкої роботи апаратури літака АН-26РТ, з
положення чергування на аеродромі піднімався вертоліт Мі-8 ВПУ, на
ЦБУ ОГВ РФ виділявся офіцер напрямку від АА.
Крім того, всі органи управління, ПУ, забезпечувалися провідним
зв'язком (відкритим, ЗАЗ і радіорелейним).
Організація взаємодії. Взаємодія здійснювалася на підставі вимог
нормативних документів. Особлива увага приділялася спільним діям по
одним і тим самим цілям між РВіА, ФА і авіацією СВ.
При узгодженні питань взаємодії ретельно уточнювалися положення,
задачі і характер бойових дій Сухопутних військ. Для цього на кожну
дивізію, бригаду на ЦБУ ОГВ виділявся офіцер напрямку, який у тісному
контакті з офіцерами напрямків АА і ФА систематично уточнювали
положення військ, перебування авіації у районі бойових дій. Постійно
підтримували зв'язок із загальновійськовими з'єднаннями, частинами, РВіА
з ГБУ.
При необхідності, в екстрених випадках, взаємодія здійснювалося
особисто по телефону начальником авіації (НШ) з командиром дивізії
(бригади) і навіть полку.
Удари авіацією не наносилися доти, поки не було повної впевненості
в тому, що всі усвідомили положення військ, райони спільних дій, об'єкти,
порядок позначення переднього краю своїх військ, сигнали взаємодії,
взаємного впізнання і цілевказівки, пункти і порядок керування, виклику
та інші питання. І це дало свої результати - не було жодного випадку
нанесення ударів авіацією СВ по своїх військах.
З ФА і авіацією МВС, МНС, як правило, узгоджувалися маршрути і
висоти польотів, визначалися найбільш небезпечні і вузькі місця і
приймалися необхідні заходи для забезпечення безпеки польотів.
Якщо з початком операції організація взаємодії здійснювалася на ЦБУ
Об’єднаного угруповання військ, то в наступному (з розширенням
масштабів ведення бойових дій) назріла необхідність безпосередньо, перед
нанесенням ударів авіацією СВ, вилітати старшим ОУВ у район бойових
дій і особистим спілкуванням з командирами погоджувати всі питання. З
РВіА узгоджувалися питання нанесення ударів за часом і сигнали на
припинення ведення вогню.
Організація
бойового,
спеціально-технічного
і
тилового
забезпечення бойових дій. Тил авіації СКВО в підготовчий період містив у
собі тил управління авіації СКВО, тил відділення авіації 67 АК, три
батальйони і роту аеродромно-технічного забезпечення, інженерноаеродромний батальйон, авторемонтну майстерню.
270

272.

Укомплектованість тилу авіації округу складала: по особовому складу
– 60%, електрогазовою технікою – 68%, засобами заправлення – 68%,
вантажними автомобілями – 89%, засобами військового ремонту – 90%.
Військові запаси були створені: по пальном – 25-30%, по авіаційних
засобах ураження – 20-25% від потрібної кількості.
Через відсутність складів і сховищ запаси з авіаційно-технічного
аеродромного майна КЕС у пунктах постійної дислокації не були створені.
Виходячи з поставлених задач, тил авіації округу в період підготовки
операції повинний був забезпечити перебазування і розміщення
вертолітних частин і підрозділів на аеродромах Моздок, Беслан, Кизляр,
виділити і перемістити наземними ешелонами сили і засоби тилу в складі
комендатур, безпосередньо здійснити тилове й аеродромно-технічне
забезпечення на оперативних аеродромах, заповнити самотужки необхідні
потреби в матеріальних засобах і створити необхідні запаси.
На виконання поставлених задач істотний вплив справили наступні
фактори:
- відсутність чітко-визначеного та конкретного плану застосування
авіації округу в майбутній операції;
- недостатність часу для підготовки тилових частин і підрозділів до
перебазування і забезпечення на оперативних аеродромах;
- низька укомплектованість частин і підрозділів тилу особовим
складом і технікою;
- невідповідність неіснуючих військових запасів матеріальних
засобів їх потребам у майбутній операції через відсутність
необхідної складської бази;
- недосконала організаційно-штатна структура частин і підрозділів
тилу, виражена у нездатності одночасного забезпечення на
декількох аеродромах, відсутність сил і засобів для підвезення
матеріальних засобів, виконання ремонтно-відбудовчих робіт на
автомобільній техніці;
- слабка керованість частинами і підрозділами тилу при висуванні
колон комендатур, розміщенні на оперативних аеродромах
(площадках) через відсутність системи зв'язку тилу;
- низький рівень участі постачальних служб при взаємодії з питань
авіаційно-технічного, інженерного, РХБ, медичного забезпечення, а
також постачання майном КЕС і АіЕГС;
- низький польовий вишкіл особового складу тилу;
- складні метеорологічні і географічні умови районів майбутніх
бойових дій.
У відведений для підготовки операції час укомплектованість частин
тилу доведена по особовому складу – до 88%, засобами заправлення
авіаційної техніки – 92%, вантажними автомобілями – 96%, засобами
військового ремонту – 100%.
271

273.

Наявні до початку операції військові запаси матеріальних засобів і
укомплектованість частин тилу дозволяли забезпечити:
- ведення бойових дій авіації округу по пальному – 2…3 полкових
вильотів на добу;
- проведення 6…8 поточних і 1…2 середніх ремонти АТО на добу;
- підвіз пального – 30…40 тонн, боєприпасів – 20…30 тонн,
продовольства – 4…6 тонн, речового майна – 2…3 тонни, авіаційнотехнічного, автомобільного та іншого майна – до 15 тонн, що не
забезпечувало всієї потреби авіації в матеріальних засобах для
ведення бойових дій.
З початком ведення бойових дій і в ході проведення бойових операцій
тил авіації округу сконцентрувався на аеродромно-технічному і
матеріальному забезпеченні військ самотужки, ремонті і відновленні
автомобільної техніки, розміщенні і забезпеченні особового складу частин
авіації і доданих сил.
Поряд із уже наявними, тил авіації зіткнувся з додатковими
труднощами і проблемами. Потрібний був додатковий комплект водіїв,
тому що використання автотранспорту було практично цілодобове, а також
те, що майже весь склад водіїв (службовці ЗС) залишили райони бойових
дій і відмовилися виконувати поставлені завдання.
Підвіз матеріальних засобів здійснювався в основному в нічний час,
тому що вдень йшло забезпечення вильотів авіації. Через великий обсяг
підвозу матеріальних засобів, недостатність ремонтних органів,
збільшувався відсоток несправних автомобілів і час повернення їх до ладу.
Несприятливі погодні умови показали обмежену здатність штатних
засобів заправлення, забезпечення заправлення вертольотів на ґрунтових
площадках і підвозу авіаційного палива в умовах бездоріжжя через низьку
прохідність ТЗ-7,5-5334. Недосконала організаційно-штатна структура
служб авіаційного озброєння, речової, продовольчої, КЕС не дозволяла
якісно й у повному обсязі вести забезпечення на всіх оперативних
аеродромах одночасно, тому що недостатня кількість фахівців не допускає
розподіл цих служб на декілька "точок".
Важкі польові умови роботи продовольчої служби викликали відмову
цивільних фахівців льотно-технічних їдалень обатз виконувати свої
обов'язки із забезпечення харчування особового складу і створили
необхідність залучення для цих цілей військовослужбовців строкової
служби.
Наявність декількох аеродромів базування окремої авіаційної
ескадрильї, великого використання літаків для перевезення особового
складу, техніки і матеріальних засобів, виявили нездатність існуючої
штатної структури оратз всебічно і у повному обсязі вести аеродромнотехнічне і тилове забезпечення.
272

274.

Відсутність штатних підрозділів в тилу авіації округу не дозволяла
здійснювати необхідний підвіз матеріальних засобів зі складів та баз
округу. У той же час, в окружній ланці не передбачені сили і засоби
підвозу, призначені для безпосереднього забезпечення авіації округу.
Для виконання задач підвозу залучався автотранспорт округу, а також
авіаційний транспорт, що приводило до великих витрат виділених
ресурсів.
Для розміщення особового складу використовувалися поряд з
капітальними спорудами аеродромів (площадок) також і намети. Але через
недостатню штатну кількість наметів в обатз знадобилося додаткове
(понад 40 штук) їх одержання в речовій службі СКВО.
Автомобільна і електрогазова техніка і засоби ремонту розміщалися в
автопарках.
Захист, охорона й оборона об'єктів тилу авіації були організовані у
єдиній системі охорони військ округу.
Тактика дій авіації СВ. При веденні бойових дій авіація СВ
вирішувала наступні завдання:
- прикриття, супроводжування військ при висуванні;
- авіаційна підтримка військ;
- перевезення військ і бойової техніки;
- евакуація поранених і хворих;
- ведення повітряної розвідки, коригування вогню артилерії;
- здійснення пошуково-рятувальних операцій та інші задачі.
Забезпечення висування військ здійснювалося прикриттям колон
техніки та особового складу на маршрутах руху вертольотами Мі-24.
Основним способом прикриття були баражування пари вертольотів на
висотах 100-150 метрів, не заходячи за голову колони. По мірі вироблення
палива пара вертольотів мінялася в повітрі на наступну пару.
Вогневі задачі по знищенню опорних пунктів бойовиків, їх скупчень,
авіація СВ почала вирішувати з 15-16 грудня і до кінця грудня, в
основному, епізодично. Крім цих двох задач, авіація здійснювала доставку
військам продуктів, евакуювала поранених і хворих.
Ведення бойових дій в ході боїв за оволодіння м. Грозний, Аргун, Шалі,
Гудермес. Перед введенням військ у м. Грозний авіація СВ протягом трьох
днів (28, 29, 30.12.94 р.) у взаємодії з РВіА, ФА здійснювала авіаційну
підготовку. Наносила удари по опорним пунктам, розташованим по
периметру міста, у т.ч. "зеленкам", по скупченню бойовиків, знищувала
мало-розмірні цілі, бронетехніку. Як правило, авіація СВ застосовувалася
вдень зі сходом сонця і до темряви.
Найбільш укріпленим районом міста Грозного був район Катаяма, де
знаходився будинок Дудаєва. До взяття м. Грозного з метою скорочення
підльотного часу до цілей, які розташовувалися північніше і східніше від
міста, використовувалася площадка "підскоку" у н.п. Толстой-Юрт. На ній
273

275.

були створені необхідні запаси палива і боєприпасів. У світлий час на ній
базувалося до 8 вертольотів Мі-24 і на ніч залишалося до ланки. Крім того,
ця площадка використовувалася для збору поранених та їх вивозу
вертольотами. У наступному (з узяттям аеропорту Північний м. Грозного),
необхідність в ній відпала. Така ж площадка використовувалася і у
західній частині міста Грозного. Для навігації на них були встановлені
рухомі приводи типу ПАР-9 на базі УАЗ-452.
З перших же днів наступу екіпажі зіштовхнулися з добре
організованим завзятим опором бойовиків. Укріплені позиції дудаєвців
були, як правило, посилені засобами ППО, у результаті чого вже 12 грудня
одержали бойові ушкодження 4 Мі-24. Серед зенітних засобів противника
переважали мобільні установки ЗУ-23-2 , установлені на шасі КАМАЗ і
кулемет ДШК на джипах "Черокі" та УАЗ-469. Застосування ПЗРК носило
епізодичний характер і долалось завдяки застосуванню ІЧ-пасток. Велику
роль зіграла і неготовність бойовиків застосовувати настільки складну
зброю. Набагато більше втрат принесли постріли РПГ-5 і РПГ-7. Перший
російський екіпаж загинув 14 грудня: в районі н.п. Новий Шарой
кулеметним вогнем був підбитий транспортний Мі-8 із вантажем
продуктів і медикаментів. А через декілька днів пострілом із РПГ був
підбитий вертоліт ВВ, що перевозив поранених бійців федеральної армії.
Всі хто знаходився на борту, загинули.
У цей період заслуговує на увагу розгляд застосування чотирьох
вертольотів Мі-8МТ із прикриттям вертольотами Мі-24 для висадження
загону спецназу в кількості 48 чоловік у горах південніше н.п. АчхойМартана. Необхідно відзначити, що про плановане висадження цього
загону знало обмежене коло осіб (Командуючий ОУВ, начальник розвідки
ОУВ, начальник авіації ОУВ). Особливість полягала в тому, що
начальнику авіації ОУВ довелося особисто займатися підбором найбільш
підготовлених льотчиків, з високими психологічними якостями, що мають
досвід ведення бойових дій у горах, особисто розробляти маршрут і висоти
польоту, бойовий порядок, порядок висадження загону, його прикриття і
підтримку, порядок керування, взаємодії та інші питання, пов'язані з
виконанням задачі. Ця задача була виконана, незважаючи на складні
метеорологічні умови і складну наземну обстановку (даних про
противника в тому районі не було). Але після висадження загону, він був
оточений, вів нерівний бій на протязі 7 днів і був знищений бойовиками.
Авіація не могла надати допомогу через складні метеоумови (тумани).
Виконувалися і інші польоти на висадження розвідувально-десантних
груп (РДГ). Але вони менше заслуговують на увагу, тому що їх
висадження планувалося більш ретельно при повній впевненості в успіху.
Усього таких висаджень було близько 250.
Одночасно авіація СВ після взяття м. Грозного вирішувала задачу
надання допомоги з повітря залізничним військам. При відновленні моста
274

276.

в районі н.п. Червлена-Вузлова, противник постійно вів по ньому
артилерійський і мінометний вогонь з району н.п. Дербанхи. Причому,
гармати були рухомими. Вони встановлювалися на автомобілі, вибирали
найбільш вигідну позицію, робили кілька пострілів по мосту і у короткий
термін змінювали позицію. Після одержання інформації про місце
перебування такого об'єкта і до виходу в район вертольотів проходило до 1
години часу. Пішли іншим шляхом, стали використовувати площадку
"підскоку". Однак, і це не давало успіху, тому що в районі н.п. НовоЧервленная знаходився спостерігач за повітряним простором, який
інформував по радіостанції обслугу гармати про посадку і зліт груп
вертольотів на площадку. Застосували демонстративний метод. 4 Мі-24
прийшли на площадку, причому пара Мі-24 підійшла до площадки на
висоті 100 метрів - по "наїждженому" маршруту, друга пара - на висоті
5…7 метрів використовуючи кути закриття місцевості, виконала захід по
іншому маршруту і зробила посадку. У цей час противник (знаючи про те,
що на площадці знаходиться пара вертольотів) себе не виявляв. Після
півторагодинної стоянки перша пара злітала і йшла в зону чергування (для
нарощування зусиль), а через 30 хвилин після зльоту першої пари,
починався обстріл моста. У цей момент друга пара піднімається в повітря,
виявляє гармати і знищує їх.
Якщо при оволодінні м. Грозного авіація СВ наносила удари по
опорних пунктах, в інженерному відношенні не досить підготовлених, то
при оволодінні м. Аргун, Шалі противник для створення опорних пунктів
широко використовував штучні канали (Аргунський і Промисловий), які в
свою чергу складалися з залізобетонних жолобів і зверху покривались
бетонними перекриттями. Такий опорний пункт був добре замаскованим.
Необхідна була висока точність влучення, інші засоби поразки. Якщо до
цього, в основному, використовувалися боєприпаси С-8, то з початком
операції по оволодінню містами Аргун, Шалі різко збільшилася витрата
УР і НАР типу С-24.
До кінця березня 1995 року противник звик до того, що армійська
авіація веде бойові дії у світлий час доби. Тут заслуговує уваги розгляд
епізоду, пов'язаного з нанесенням удару 22.03.95р. вісьма вертольотами
Мі-24 по Аргунському каналу в районі відмітки 287,8.
О 18.30 на ЦБУ АА надійшла інформація про те, що в районі відм.
287,8 зафіксовано рух людей і техніки. Захід сонця – о 19.02, темрява – о
19.30. Екіпажі виконали по 3-4 вильоти, начальник авіації об’єднаного
угруповання військ приймає рішення на нанесення удару. Удар був
нанесений о 19.10-19.20, тобто в сутінках. Було знищено 170 бойовиків,
4 танки, 4 гармати.
Заслуговує на увагу і той факт, що виправдав себе метод наведення
ударних груп, пар, одиночних вертольотів з повітря, особливо широко він
став застосовуватися при проведенні операцій по оволодінню міст Аргун,
275

277.

Шалі, Гудермес. З групою вертольотів Мі-24 (від 4 до 8) слідував вертоліт
ціле вказівник Мі-8, пілотований, як правило, досвідченим льотчиком
(командир ескадрильї, або заступник командира полку). Це різко
підвищило ефективність застосування бойових вертольотів.
26.03.95 р. тільки за один виліт шістьма вертольотами Мі-24 з 487 овп,
з ціле вказівником на Мі-8 (заступником командира полку з льотної
підготовки) у районі Півн.Шалі було знищено 17 автомобілів, 2 БТР, до
120 чоловік бойовиків.
Нерідко бойові вертольоти виступали спільно зі штурмовиками ВПС,
так 10 лютого 1995 року 10 Мі-24 і шістка Су-25 нанесла серію ударів по
укріпленнях бойовиків у Чорноріччі. Однак армійські "вертушки" літали
не тільки по виклику наземних військ або по заздалегідь наміченим цілям,
але і на "вільне полювання". Подібні рейси були пов'язані з особливим
ризиком, тому що польоти проходили над територією противника і
сподіватися на швидку й ефективну допомогу у випадку збиття не
доводилося. Так, у районі Гудермеса під час такої місії були ушкоджені
відразу три вертольоти, причому один зробив вимушену посадку через
важкі ушкодження і згодом був списаний.
Особливої уваги заслуговує вирішення транспортних задач. Для
евакуації поранених і загиблих було виділено 4 Мі-8, обладнаних під
санітарний варіант, але цього було не досить. Тільки за 01.01.95 р. були
евакуйовані 90 чоловік поранених і 6 чоловік загиблих. Тоді було
прийнято рішення евакуювати поранених на вертольотах без санітарного
обладнання і кожному командиру транспортного вертольота, що виконував
політ в район бойових дій, ставилася задача на максимальне завантаження
поранених і вбитих. У середньому, за один день у січні місяці, армійською
авіацією було евакуйовано від 120 до 150 поранених, а в окремі дні – до
250-300 чоловік.
Після понесених втрат Сухопутними військами, тривалого часу
ведення бойових дій, постало питання про поповнення та заміну особового
складу. Доставка матеріальних засобів, боєприпасів наземним транспортом
через розбиті дороги вкрай ускладнювалась, а часом була і неможлива. У
цих умовою єдиним транспортом була авіація СВ. На першому етапі в день
вивозилося до 500 чоловік і до 120 тонн вантажів і боєприпасів, в
наступному до 1,5…2 тис. чоловік. Основне навантаження по доставці
особового складу, вантажів, евакуацію поранених, несли вертольоти Мі-26,
Мі-6.
Бойові дії влітку 1995 року. З 26 квітня по 12 травня 1995 року
Президент РФ проголосив присвячений до дня Перемоги мораторій на
ведення бойових дій у Чечні. Як і в попередні рази, чеченці цілком
використовували перепочинок для того, щоб перегрупувати і переозброїти
свою армію, одночасно не упускаючи можливості обстріляти російські
блок-пости та автоколони.
276

278.

З іншого боку армійська авіація продовжувала розвідувально-ударні
дії на території Чечні, так 30 квітня під час одного з таких польотів на
південному сході вогнем зенітного кулемета був підбитий Мі-24.
З 15 травня почався наступ російських військ всередину гірських
районів Чечні. Завершення розгрому незаконних збройних формувань
(НЗФ) у передгір'ях і горах головного Кавказького хребта передбачалося
здійснити наступальними діями на трьох напрямках. На всіх обраних
напрямках передбачалося нанести удари силами п'ятьох зведених
мотострілкових (морської піхоти і парашутно-десантних) полків.
Основний упор був зроблений на застосування важких озброєнь.
У цьому зв’язку застосування авіації в останній декаді травня набуло
найбільшого розмаху за всю операцію в Чечні. Екіпажі бойових
вертольотів виконували по 5-6 вильотів щодня, за словами льотчиків такої
інтенсивної роботи не було з часів війни в Афганістані. Крім підтримки
наступаючих частин армійські вертольоти широко використовувалися для
закидання своїх розвідувально-диверсійних груп (РДГ) і знищення
ворожих, що проникали у тил федеральних військ.
Під час захоплення Ведено, висаджений із Мі-8 повітряний десант
блокував село з тилу. Однак, незважаючи на заяви російських ЗМІ про те,
що бойовики остаточно загубили всяку боєздатність, саме в ці дні втрати
армійської авіації були особливо важкими. 4 червня в атаці на село НожайЮрт був збитий Мі-24. Через п'ять днів був збитий транспортний Мі-8.
На початку літа 1995 року за заявою федерального командування
наступальна операція в Чечні вступила в остаточну стадію. Бойовики
практично завершили організований опір, війна перетворилася в боротьбу
з декількома розрізненими загонами, що діяли на перший погляд без
особою координації. У руках бойовиків знаходився лише останній із
12 районних центрів Чечні - Шатой.
11 червня федеральне командування почало операцію по оволодінню
Шатоем. По вже випробуваній схемі удари були нанесені з кількох
напрямків. Вертольоти Мі-8 під прикриттям Мі-24 висадили декілька
повітряних десантів. У цей час бойовиками був збитий черговий Мі-8.
Втрати армійської авіації на кінець липня 1995 року складали
12 вертольотів: 7 Мі-24 і 5 Мі-8. При цьому загинуло 20 членів екіпажів,
30 машин одержали ушкодження. Таким чином, був загублений кожний
десятий і ушкоджений кожний четвертий вертоліт, що брав участь в
чеченській кампанії. По непідтвердженим даним авіація ВВ за цей же
період втратила 2 вертольоти МІ-8МТВ.
Для контролю над повітряним простором Чечні широко
застосовувалися літаки, що входили до складу ППО Росії. Насамперед, це
були чотири винищувача МіГ-29, що несли бойове чергування. Як видно,
командування очікувало появи транспортних літаків або вертольотів
277

279.

сусідніх країн для допомоги Чечні. Весь повітряний простір Чечні був
також під контролем декількох літаків ДРЛВ А-50.
12.4. Авіація Росії у другій чеченській війні
Через три роки після безславного завершення 1-ї Чеченської війни, у
результаті якої Росією так і не було прийнято військово-політичного
рішення, не ліквідовані ні самі банд формування, ні умови для їхнього
існування, чеченські проблеми набули ще більш серйозної форми, що
претендує на початок загальної кавказької війни.
У серпні 1999 р. загони чеченських бойовиків вторглися на територію
Дагестану. Вторгнення відбувалося по заздалегідь розробленому плану і
передбачало заняття ряду дагестанських населених пунктів, у яких
бойовики протягом тривалого часу зводили оборонні спорудження,
обладнані потайними і сильно укріпленими вогневими позиціями.
Паралельно з блокуванням і наступним знищенням груп бойовиків на
території Дагестану авіація федеральних військ наносила удари по
скупченнях бойовиків у Чечні в прикордонних із Дагестаном районах.
Поступово дії авіації переключилися на цілі у внутрішніх районах Чечні.
Основними з них були бази бойовиків, табори по їх підготовці, склади
боєприпасів і озброєнь, опорні пункти й укріп райони, елементи паливноенергетичної бази (нафтові шпари, міні-заводи по переробці нафти,
сховища палива і ПММ), елементи ППО і військова техніка, вузли зв'язку,
пункти управління і командування.
Військове командування зробило певні висновки з минулої
Чеченської кампанії, а також із бойових дій НАТО в Югославії. У 1-й
Чеченській війні федеральні війська понесли великі втрати в живій силі та
техніці. Великі втрати були і серед мирного населення, коли для
досягнення результатів терміново залучалась ударна авіація.
І цього разу основна роль у повітряно-наземній операції також
приділялась авіації. Попередньо велась ретельна розвідка авіаційними
засобами, розвідувальними підрозділами спецназу, агентурною розвідкою.
Як слідство, більш грамотно робиться вибір засобів поразки виявлених
конкретних цілей, що припускає зменшення руйнацій цивільних об'єктів і
кількості жертв серед мирного населення.
У порівнянні з попередньою війною якісний склад авіаційного
угруповання майже не змінився. Ударна авіація подана винятково літаками
розробки ДКБ Сухого: фронтові бомбардувальники Су-24М і штурмовики
Су-25. Бомбардувальники Ту-22М поки не вводилися в бій. Радіотехнічна,
повітряна і фоторозвідка ведлась літаками МіГ-25РБ і Су-24МР. Для
виконання фото- і повітряної розвідки залучались літаки Ан-30Б. Так само,
як і під час минулої Чеченської військової кампанії, до ведення тактичної
278

280.

повітряної розвідки було залучено безпілотний розвідувальний комплекс
"Стриж-2".
Можливості авіаційних засобів неоднорідні стосовно до дій у
складних метеоумовах, уночі, по точності навігації і номенклатурі
застосованих боєприпасів із точним наведенням. Дистанційно пілотовані
літальні апарати (ДПЛА) "Бджола-1Т" у складі комплексу "Стриж-2"
можуть вести розвідку тільки в денний час при гарних метеоумовах, тому
що обладнані тільки телевізійними камерами.
Фронтові бомбардувальники Су-24М і штурмовики Су-25 у бойових
діях також застосовувались практично без змін по складу устаткування і
номенклатурі озброєння. Літак Су-24 відрізняє всепогодність бойового
застосування, потужна прицільно-навігаційна система і широка
номенклатура керованої зброї, до складу якої входять керовані ракети
класу "повітря - поверхня", кореговані бомби КАБ-500, а також важкі
бомби КАБ-1500Л і КАБ-1500ТК із лазерним або з телевізійно-командним
наведенням, призначені для поразки надміцних цілей (бункерів, мостів).
Броньовані штурмовики Су-25, що прекрасно зарекомендували себе в
Афганську та 1-у Чеченську війну, із керованої зброї вони мали тільки три
типи керованих ракет класу "повітря-поверхня". Літаки цього типу не мали
досконалого навігаційного обладнання і не могли діяти в складних
метеоумовах і вночі.
У бойових діях у Дагестані і Чечні на минулих етапах добре показали
себе літаки Су-24М і Су-25, вертольоти вогневої підтримки Мі-24.
Льотний і технічний склад намагався виконати поставлену задачу,
незважаючи на слабку підготовку. У значній мірі виручали льотчики, що
пройшли 1-у Чеченську війну і Афганістан.
У 1998 р. середній наліт на одного льотчика склав 21годину при
запланованих 28 годинах. При цьому науково обґрунтована норма річного
нальоту на одного льотчика - не менше 80 г.
І такі екіпажі літають, досить успішно вирішуючи поставлені перед
ними задачі. Але все це відбувалось при повній відсутності протидії в
повітрі і при вкрай слабкій системі ППО противника, що масово не
застосовував ПЗРК і скорострільні ствольні артилерійські системи.
Втім, що стосується літаків Су-25, то командування намагалось
створити умови для того, щоб якнайбільше льотчиків набули реального
бойового досвіду. До полку, розміщеного в даному районі на постійній
основі, із визначеною періодичністю приєднуються бойові частини зі
своєю авіатехнікою з інших районів базування, що працюють "вахтовим"
способом. На місце вибулої частини направляється чергова. Таким чином
постійно діяли два авиіполки.
Переваги такої схеми очевидні. Крім загального нарощування
могутності створеного авіаційного угруповання, прибуваючі екіпажі
відразу ж збагачувались цінним досвідом, накопиченим "старожилами". До
279

281.

новачків натренованість, досвід приходили безпосередньо в ході бойових
дій, у яких вони спочатку літають на середніх висотах, потім переходять на
малі і, нарешті, гранично малі висоти, постійно підвищуючи ефективність
бойового застосування.
Існувала й інша схема: при наявності на точці базування постійної
авіатехніки відбувалася ротація екіпажів. У цьому випадку на літаках
працювали уже досвідчені льотчики.
Основу штурмовиків складали стандартні старенькі одномісні Су-25,
що побачили афганську і 1-у Чеченську війну.
Погодні умови не завжди дозволяли використовувати авіацію. Коли
гори, де закріплялися бойовики, закривалися туманом, авіація не діяла за
винятком все погодних фронтових бомбардувальників Су-24М.
Відсутність сильної протидії засобів ППО з боку бойовиків і особливо
застосування ПЗРК, було оманливим. Не виключено, що бойовики
приберігали ПЗРК до більш відповідальних фаз подальшого бою. У той же
час вони намагались застосовувати їх ощадливо й у тих випадках, коли
успіх гарантований. Про це свідчить випадок поразки літака Су-24МР,
коли бойовик із ПЗРК з'явився на вогневій позиції в потрібний час і
спеціально вичікував найкраще положення для стрільби - після чергового
розвороту літака.
У цьому ж ряді стоїть і ураження за допомогою ПЗРК вертольоту
Мі-26 при його заході на посадку влітку 2001року, внаслідок чого загинуло
більш 110 осіб.
Досвід, накопичений льотчиками літаків і вертольотів в Афганістані,
дозволяв в де більшому уникати поразки цими засобами. Але найбільше
радикальним способом є збільшення загальної бойової живучості
літального апарата за рахунок певних конструктивних рішень, а також
шляхом постановки перешкод голівці самонаведення ракети ПЗРК. Пуск
ракет по цілі, що виконує відстріл ІЧ-пасток, є безрезультатним.
Набагато більш серйозною погрозою є комбінована система ППО, що
складається з крупнокаліберних ДШК, ПЗРК і зенітної артилерії, або
система з одних ДШК стаціонарного або мобільного типу, розташованих у
засідці на можливих маршрутах прольоту літаків. Деякі ДШК бойовиків
кріпляться на турелі й обладнані оптичним прицілом.
Коли позиції бойовиків і інших цілей недоступні для інших видів
зброї, авіація застосовувала обьємно-детонуючі авіаційні бомби (ОДАБ),
зокрема, проти галерейних укриттів бойовиків і їхніх складів, улаштованих
безпосередньо усередині гір. У іншому випадку ОДАБ були застосовані
проти укріплених позицій ППО бойовиків, розташованих на вершині гори
й обладнаних кулеметами ДШК.
За два місяці бойових дій (серпень-вересень 1999 р.) авіацією ВПС РФ
було виконано приблизно 2000 літако-вильотів на усі види завдань, із них
на бойове застосування штурмовиками Су-25 – більш 1000, а
280

282.

бомбардувальниками Су-24М – порядку 800 літако-вильотів. Цими ж
типами літаків виконувалися також польоти на повітряну розвідку,
розвідку погоди та інші завдання.
До початку листопада в ході операції було виконано майже 3000
літако-вильотів. Така відносно велика кількість літако-вильотів пов'язана із
забезпеченням дій сухопутних військ з метою мінімізації їхніх втрат.
Проте, не зважаючи на активне застосування авіації, розвиток бойових
дій вказує на їх затяжний і важко прогнозований характер, і вказати на
остаточний термін закінчення цієї війни на сьогоднішній день не має
можливості.
Висновки
Основний висновок міститься в тому, що регулярні військові
формування силових структур (у тому числі частини і підрозділи авіації)
Російської Федерації були не готові до ведення бойових дій у контр
терористичній операції по знищенню незаконних збройних формувань.
Досвід ведення бойових дій у Чеченському конфлікті підтвердив велику
роль авіації, і в першу чергу армійської, у вирішенні майже всього кола
задач по знищенню незаконних збройних формувань, і в той же час
висвітлив велику низку
проблем, від вирішення яких залежала
ефективність ведення бойових дій авіацією у подальшому:
- головною особливістю бойових дій у Чечні було те, що вони мали
асиметричний характер, тобто регулярним військам Російської Федерації
протистояли незаконні збройні формування, які перевели бойові дії у
площину терористичних актів, осередкового характеру їх ведення без
наявності лінії фронту та інших партизанських методів – до чого
підрозділи та частини силових структур Росії були не готові;
- одним із самих складних питань підготовки до бойових дій (у тому
числі і авіації) є формування структур органів управління, розгортання
системи зв'язку і бойового управління, відпрацювання питань взаємодії.
При цьому для ефективного управління підрозділами, об'єднаних у рамках
угруповання, доцільно створення об'єднаних органів;
- дії авіації мають певні особливості, які повинні більше
враховуватися при підготовці загальновійськових командирів, при
відпрацюванні способів дій та тактичних прийомів;
- застосування авіації ускладнювалось непостійним перебуванням
загонів і груп в опорних пунктах, розосередженням бойової техніки,
використання бойовиками для укриття і маскування житлових будинків,
баз відпочинку , господарських будівель, створення базових районів,
складів озброєння в цивільних спорудах, природних укриттях у
важкодоступній місцевості. І на цьому тлі – низький рівень розвідки,
281

283.

відсутність зв’язків з місцевим населенням, більша частина якого не
бажала вступати ні в які контакти з федералами;
- авіаційні частини і підрозділі були змушені, як правило, діяти на
різних напрямках і на обмеженому просторі, вражаючи при цьому різні по
масштабах цілі: майданні, лінійні, крапкові і малорозмірні, а також
стаціонарні і рухливі. Все це повинно враховуватися при проведенні
бойової роботи в мирний час;
- бойові дії на території Чечні показали, що значною мірою досвід
використання системи передових авіа навідників втрачено, що негативно
позначалося на рішенні задач, найчастіше не гарантуючи нанесення ударів
по заздалегідь запланованих об'єктах. Недосконала система сигналів
позначення своїх військ(було характерним нанесення ударів по своїх
власних військах), мали місце шаблонні способи застосування авіації,
ігнорування особливостей обстановки;
- необхідно більше часу приділяти особливостям підготовки льотного
складу для застосування високоточної зброї, що дозволяє наносити удари
вибірково й уникати великих втрат серед мирного населення;
- висока рухливість об'єктів удару вимагає підготовки особового
складу для ведення розвідувально-ударних дій, тобто єдиного
комплексного застосування засобів розвідки, удару, РЕБ і управління;
- вертольоти Мі-24ВП у першій фазі конфлікту не використовувалися
вночі. Це пояснюється тим, що існуючі пілотажно-навігаційні прилади,
відсутність на вертольотах нічних приладів бачення, далекомірів, не
дозволяли з достатньою ефективністю застосовувати їх на малих висотах і
в горах;
- дії з польових аеродромів вимагають визначеної натренованості як
льотного, так інженерно-технічного складу підрозділів. Потрібно звернути
особливу увагу на підготовку льотно-технічного складу в умовах
напружених бойових дій із високою бойовою напругою зі зміною (і
причому швидкою) засобів ураження;
- засоби системи зв'язку, як правило застарілого типу, громіздкі,
піддані перешкодам, недосконалі та не відповідали сучасним вимогам.
Наявні штати, техніка окремих рот зв'язку і РТЗ були не здатні забезпечити
бойову роботу двох-трьох площадок. Та ж проблема і з частинами тилу.
Наявний штат обатз здатний забезпечити діяльністю тільки в мирний час
у ППД лише на 70%, а що ж говорити про бойові умови;
- отриманий досвід підтвердив концепцію застосування ВТА як
основного засобу командування для перекидання мобільних сил і
забезпечення їх необхідними матеріальними засобами для ведення бойових
дій. Водночас був виявлений ряд нестач: у першу чергу - відсутність
розрахунку на перевезення особового складу і техніки різних відомств,
пріоритетності перевезених вантажів. З цієї причини нерідко перевозилися
282

284.

другорядні матеріальні засоби, без необхідності витрачався льотний
ресурс.
У цілому в системі бойових дій в Чечні чітко проявилася домінуюча
роль тактики як складової частини воєнного мистецтва. Центр ваги
бойових зусиль змістився в напрямі тактичних дій. Питома вага завдань,
що виконувалися підрозділами, частинами та з'єднаннями, становила
близько 75 % загального обсягу бойових дій. З цього випливає, що тактика
була, є і, напевно, залишиться основою в досягненні оперативних, а іноді й
стратегічних цілей збройної боротьби з незаконними збройними
формуваннями.
283

285.

Розділ 13. Повітряна операція у Югославії (1999 р.).
13.1. Підготовка до операції
Концепція, що покладена в основу оперативного плану № 10601, була
розроблена протягом літа 1998 року і затверджена Радою НАТО 28 серпня.
У ході операції, коли було з’ясовано низку принципових прорахунків,
концепцію (відповідно і план операції) було належним чином скореговано,
що є показником досить високої гнучкості системи управління альянсу.
Початковий план операції на концептуальному рівні передбачав
проведення двох послідовних операцій: "Сила залякування" та
"Союзницька сила".
Операція "Місчівінч форс" ("Сила залякування") була проведена в
період з 20 січня по 24 березня 1999 року шляхом розгортання і активної
навчально-бойової діяльності могутнього угруповання об’єднаних
збройних сил (ОЗС) - в основному об’єднаних військово–повітряних сил
(ОВПС) - поблизу кордонів СРЮ з метою політичного попередження
югославського керівництва про максимальну рішучість НАТО застосувати
силу для виконання своїх вимог.
Операція "Союзницька сила" була розподілена на 5 фаз.
Перша фаза була розрахована на 3-5 діб і розпочалася 24 березня
1999 р. Рішення про її закінчення і перехід до другої фази було прийнято
Радою НАТО увечері 27 березня. Основною метою цієї фази було
придушення системи ППО на всій території СРЮ (ЗРК, РЛС, ПУ, літаків).
Аналіз наслідків дій ОВП показав, що перша фаза операції не досягла
своєї мети, що викликало необхідність значного перерозподілу зусиль з
урахуванням недостатньої ефективності ураження елементів системи
ППО.
Друга фаза була розрахована на термін від 1-2 до 5-6 тижнів і
передбачала зосередження зусиль на ураженні об’єктів військової
інфраструктури, ЗС і сил поліції СРЮ в Косово (які безпосередньо ведуть
етнічні чистки і бойові дії з АВК) та на території південної частини Сербії
(сил посилення Косовського угруповання). Основною метою цієї фази
було підірвати (у кращому випадку – повністю знищити) волю
С. Мілошевича до подальшого опору.
Аналіз наслідків дій ОВП показав, що мета і цієї фази операції не була
досягнута.
Третя фаза, яка не була реалізована у початковому вигляді,
передбачала поширення масштабів операції на особливо важливі об’єкти
воєнно-економічного потенціалу СРЮ у південній частині Сербії з метою
остаточного придушення волі С. Мілошевича до опору. Мета цієї фази
284

286.

також не була досягнута.
Виходячи з цього, четверта і п'ята фази операції, які передбачали,
відповідно, підтримку розгортання сухопутних військ (СВ) без нанесення
планових авіа ударів та згортання авіаційних угруповань, також не були
реалізовані у початковому вигляді.
Під час Вашингтонського самміту НАТО 24 квітня 1999 року (через
місяць з початку операції) було визнано, що подальше проведення операції
у її початковому варіанті недоцільне, і було прийнято більш гнучку
концепцію, суть якої полягала у тотальному знищенні воєнноекономічного потенціалу СРЮ шляхом одночасного інтенсивного
ураження тактичних цілей у Косові (війська в районах) і стратегічних
цілей на усій території СРЮ.
Іншими словами, операцію було перенацілено на створення умов для
введення угруповань СВ НАТО в Косові.
Задачі, які при цьому ставились перед ВПС цілком відповідали тим,
що вирішувала авіація БНС у Перській затоці:
1. Завоювання повного панування у повітрі шляхом:
- придушення радіолокаційних засобів системи ППО із застосуванням
засобів РЕБ та ракетно-бомбового озброєння;
- знищення наземних активних засобів ППО (ЗРК та ЗА);
- знищення авіації ВПС СРЮ на аеродромах і у повітрі.
2. Заподіяння відчутної (в подальшому - максимально можливої) шкоди
воєнно-економічному потенціалу СРЮ через:
- ураження військових стратегічних (оперативно-стратегічних) об’єктів
ЗС та сил спеціальної поліції СРЮ;
- ураження стратегічних об’єктів подвійного призначення, що
застосовуються в інтересах ЗС та сил спеціальної поліції СРЮ;
- ураження цивільних об’єктів, що забезпечують повсякденне
функціонування ЗС та інших державних інституцій СРЮ.
3. Створення максимально сприятливих умов для безпечного (або відносно
безпечного) проведення наземної операції в Косово шляхом тотального
знищення живої сили, озброєння і військової техніки ЗС та сил поліції
СРЮ в районах оперативного призначення і місцях постійної дислокації на
території Косова та південної частини Сербії.
Терміни операції. Не викликає сумніву, що при плануванні операції
було продумано і прораховано ряд варіантів можливого розвитку подій.
Плановими органами альянсу розглядались і оцінювались за ступенем
імовірності три основні варіанти термінів операції (не рахуючи можливих
проміжних варіантів), а саме:
- перший - до 3-5 діб (оціночна імовірність - до 70%);
- другий - до 20-30 діб (оціночна імовірність - до 50%);
- третій - до 4-5 місяців (оціночна імовірність - до 20%).
Вже через 3-5 діб після початку операції імовірність виникнення
285

287.

третього варіанту почала різко зростати і до початку Вашингтонського
самміту (Д-30) стала практично абсолютною, якщо не вважати, що деякі
прогнози
стали
передбачати
й
більш
тривалі
терміни
(до 12-15 місяців). З цього моменту основним орієнтиром визначення
термінів операції став кінець літа поточного року, тобто максимально
допустимий термін для початку наземної фази (вважаючи, що затягування
наземної операції до початку зими значно ускладнить її проведення).
Реальний період операції "Союзницька сила" склав 89 діб
(24.03.99 р. - 20.06.99 р.). Повітряні удари тривали 78 діб (до 23.00
09.06.99 р.).
Зона операції. Загальна зона операції, яка складалася з двох основних
компонентів, протягом бойових дій поступово розширювалась і в
максимальному обсязі охоплювала:
- безпосередньо (як зону ураження) - територію та повітряний
простір СРЮ (площа - 115 тис. кв. км);
- опосередковано (як зону забезпечення операції, що включає
аеродроми, повітряний простір) - Італію, Великобританію, ФРН, Францію,
Угорщину, Чехію, Словаччину, Хорватію, Словенію, БІГ, Македонію,
Албанію, Болгарію, Румунію, Туреччину, Іспанію, Португалію, Грецію
(о. Крит), а також акваторію та повітряний простір Середземномор’я
(західна та центральна частини Адріатичного, Іонічного та Тірренського
морів (загальна площа - до 1600 тис. кв. км).
Керівництво операцією. Загальне керівництво операцією було
покладено на ГК ОЗС НАТО на ПдЄ ТВД (Неаполь, Італія), яке
здійснювало управління через командувача ОВПС НАТО на ПдЄ ТВД.
Безпосереднє управління силами та засобами ОВПС НАТО та ВПС
Франції було покладено на командувача 5 ОТАК (Віченца, Італія).
Учасники операції. Безпосередніми учасниками операції, шляхом
виділення в розпорядження об’єднаного командування сил та засобів,
стали 14 країн НАТО (не брали участь Греція, Польща, Чехія, Ісландія та
Люксембург. Угорщина приєдналась за два тижні до закінчення бойових
дій).
Таким чином, в суто географічному (територіальному плані) операція
"Союзницька сила" охопила майже половину Європейського континенту, а
у військовому плані - 24 країни (16 - члени НАТО, 8 - країни партнери).
О 13.00 10 червня 1999 року Генеральний секретар НАТО прийняв
рішення про припинення повітряних ударів в рамках операції "Союзницька
сила", що стало прямим наслідком досягнутої напередодні
(9 червня 1999 р.) військової технічної угоди між командуванням альянсу
та воєнно-політичним керівництвом СРЮ і початком виведення сербських
сил з території Косова. З певним застереженням можна зробити висновок,
що операція НАТО проти СРЮ "Союзницька сила" досягла своєї мети.
Близько 21.00 20 червня 1999 року, із закінченням виведення
286

288.

сербських військ з території Косова, операцію було остаточно завершено.
Сили та засоби, що застосовувались в операції, та їх оперативна
організація. Для проведення операції "Союзницька сила" було створено
ударне авіаційне угруповання, яке включало військові літаки і вертольоти
ВПС і ВМС 13 країн НАТО (США, Великобританії, Франції, ФРН, Італії,
Канади, Нідерландів, Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії, Португалії,
Туреччини, на кінцевому етапі до складу угруповання були також
включені літаки ВПС Угорщини) та ударне корабельне угруповання
ОВМС НАТО, основу якого склали кораблі-носії крилатих ракет
морського базування (КРМБ). Процес створення угруповань, фактично,
розпочався з середини жовтня 1998 року, коли було введено в дію план
операції "Рішуча сила". При всіх особливостях операції "Союзницька
сила", при першому зіставленні її з операцією "Буря в пустелі" 1991 року,
привертає увагу термін безпосередньої підготовки цих двох військових
кампаній, що дозволяє зробити важливе припущення: командування США
і НАТО вважають, що 5-6 місяців є оптимальним періодом для детальної
розробки і ретельної підготовки повномасштабної повітряної наступальної
операції. Безумовно, це є можливим при відповідному технічному
оснащенні збройних сил та рівні підготовки особового складу, а також при
відсутності суттєвого опору з боку тієї країни, проти якої застосовується
ця сила.
13.2. Розвідувальне забезпечення операції
Координація всієї розвідувальної діяльності в інтересах операції
"Союзницька сила" була покладена на Розвідувальний центр спільних
операцій південного регіону при штабі ОЗС НАТО на ПдЄ ТВД (Неаполь).
Безпосереднє розвідувальне забезпечення польотних завдань з нанесенням
ударів здійснював розвідувальний відділ 5 ОТАК (Віченца).
Цілеспрямований процес збору, обробки та аналізу розвідувальної
інформації про заплановані та потенційні об'єкти ураження на території
СРЮ розпочався приблизно з середини 1998 року, коли командування
НАТО почало планування силового втручання у косовську кризу.
Повітряна розвідувальна операція "Око орла", розпочата формально
30 жовтня 1998 року (реально, окремі польоти в її рамках здійснювались з
17 жовтня), дозволила командуванню НАТО, під виглядом надання
допомоги Місії верифікації ОБСЄ в Косові, цілком відкрито вести
інтенсивну (до 10-12 розвідувальних польотів за добу), комплексну (з усіх
можливих висот із застосуванням різноманітних засобів та систем)
повітряну розвідку всієї території СРЮ протягом п'яти місяців. Цей
безпрецедентний в історії збройних конфліктів факт зіграв, безумовно,
надзвичайно важливу роль в операції "Союзницька сила".
В рамках операції "Око орла" було здійснено близько
287

289.

1500 розвідувальних польотів загальною тривалістю до 12000 годин,
отримано до 200 тисяч аерофотознімків та відео зображень території СРЮ
з висоти від 500 до 20000 метрів. Особливістю операції стало те, що літаки
базової патрульної авіації (Р-ЗС, "Атлантик", "Канберра") вперше
виконували непритаманні їм функції з повітряної розвідки території, що є
показником гнучкості системи повітряної розвідки альянсу і певної
свободи дій командування ОЗС НАТО у виборі засобів розвідки. Отримані
під час операції дані були ретельно оброблені в лабораторіях
Національного розвідувального управління США та в інших
розвідувальних органах США і НАТО, після чого лягли в основу при
розробці планів ураження об'єктів на території СРЮ та бойових завдань
авіації ОВПС НАТО.
Перед початком та в ході операції "Союзницька сила" було створено
угруповання розвідувальної авіації, яке за змістом та характером завдань,
що вирішувались, умовно можна розділити на два компоненти
стратегічний і тактичний. Другим важливим елементом розвідувальної
діяльності була супутникова розвідка.
Стратегічна повітряна розвідка була представлена стратегічними
літаками-розвідниками
США
(U-2,
KС-135W,
Р-ЗС,
ЕР-ЗЕ),
Великобританії ("Канберра") та Франції (С-160).
Літаками електронно-оптичної висотної розвідки в рамках операції
було здійснено 120 вильотів на бойові завдання. Літаки діяли з авіабази
Сігонелла (Італія), виконуючи, в середньому, 1-2 вильоти за добу як у
світлий, так і в темний час доби. Тривалість польоту літака складала
11-12 годин без дозаправки. В цілому, літаки провели на бойовому
чергуванні у повітрі близько 1300 годин (70% часу операції).
Літаки радіоелектронної розвідки КС-135W під час операції діяли з
авіабази Мілденхолл (Великобританія) і здійснили 145 вильотів. В
середньому виконувалось два вильоти за добу (протягом перших двох
місяців - до трьох). Польоти здійснювались цілодобово і безперервно.
Тривалість польоту складала 14-15 годин з однією дозаправкою. В цілому,
літаки провели на бойовому чергуванні у повітрі близько 1800 годин
(100% часу операції).
Як суттєвий факт слід відзначити те, що в операції брали участь
новітні модифікації літаків U-2 та КС-135W, які пройшли модернізацію в
1996-98 роках. Завдяки вдосконаленню бортових систем розвідки, навігації
та зв'язку, вони мали значно розширені можливості (у порівнянні з
зразками, що застосовувалися в операції "Буря в пустелі") як з точки зору
суто розвідувальних завдань, так і щодо інтеграції з іншими системами
розвідки (БЛА, морська розвідка), а також системами РЕБ, ДРЛВ,
управління та наведення літаків (літаки Е-3, ЕС-130, Е-8). Погодні умови
практично не впливали на діяльність стратегічної розвідувальної авіації.
З прибуттям 04.05.99 року до Адріатичного моря розвідувального
288

290.

корабля "Альсте" ВМС ФРН, який взяв на себе певну частку функцій РЕР,
інтенсивність польотів літаків КС-135 дещо знизилась (на 15-20%).
Розвідувальні літаки ВМС США ЕР-3, ВМС Великобританії
"Канберра" та ВПС Франції С-160 протягом операції використовувались
досить обмежено (не більше 1-2 вильотів за тиждень) і розглядалися,
переважно, як допоміжні засоби розвідки.
Тактична повітряна розвідка виконувала функції виявлення,
дорозвідки цілей безпосередньо перед нанесенням удару та відразу після
удару і покладалися вони на безпілотні літальні апарати (БПЛА), які
вперше почали широко застосовувати у бойових діях, та тактичні літаки.
В ході операції застосовувалися п'ять типів БПЛА, в тому числі:
- середнього радіусу дії (до 500 км) - "Предейтор" ВПС США;
- малого радіусу дії (до 200 км) - "Хантер" СВ США, СR-289 СВ
ФРН та Франції, "Міраж-26" СВ Італії;
- над малого радіусу дії (до 50 км) - "Крекерел" СВ Франції.
Загальне угруповання БПЛА складало 38 одиниць. Втрати БПЛА за
час операції склали до 20 одиниць (55%), що оцінюється командуванням
НАТО як допустимий рівень втрат для цієї системи озброєння. З цієї ж
причини інтенсивність застосування БПЛА приблизно з Д - 45 було дещо
знижено.
Основними функціями БПЛА були розвідка угруповань військ в
польових районах Косово та на маршрутах пересування до краю,
виявлення та відстеження мобільних ЗРК, розвідка результатів ударів.
Всього протягом операції було здійснено близько 500 польотів БПЛА
загальною тривалістю до 3800 годин. Графік вильотів та маршрути
польотів БПЛА планувалися суворо з урахуванням планів проведення
МРАУ. Одночасно в повітрі над СРЮ, в залежності від інтенсивності
ударів, знаходилось від 1 до 4 БПЛА.
В цілому, ефективність застосування БПЛА в операції "Союзницька
сила" була визнана командуванням НАТО досить високою.
Угруповання тактичних літаків-розвідників нараховувало до
40 одиниць, в тому числі: 8 "Торнадо" ВПС ФРН, 12 "Торнадо" та
4 АМХ ВПС Італії, 12 "Ягуар" та 4 "Міраж" ВПС Франції. Крім цього, для
виконання завдань тактичної повітряної розвідки (розвідка цілі
безпосередньо перед нанесенням удару та відразу після удару) залучались
періодично майже всі інші типи літаків ТА, що брали участь в операції (за
винятком F-117А, ЕА-6В). Як правило, при проведенні МРАУ тактичні
літаки-розвідники діяли у складі окремого ешелону, на відстані
5-10 хвилин польоту попереду ударного ешелону.
Після виконання першої частини завдання (розвідка цілі перед
ударом) вони виходили із "зони ураження" до "зони забезпечення" для
дозаправки і знову поверталися до району цілі для розвідки результатів
удару. Протягом доби, в залежності від інтенсивності польотів,
289

291.

виконувалось від 15-20 до 40-50 таких вильотів. Всього в рамках операції
літаками ТА за завданням "тактична повітряна розвідка" було здійснено
3020 літако-вильотів (8,3% від загального обсягу та 11,5% від кількості
літако-вильотів ТА).
Орбітальне угруповання НАТО, що застосовувалось в інтересах,
операції, нараховувало близько 50 розвідувальних супутників США:
супутники фотооптичної розвідки типу КН-12 (запущені протягом
1992-1997 рр.) супутники електронно-оптичної розвідки типу "Лакросс".
На початку травня 1999 року з космодрому Ванденберг було запущено
супутники типу КН-12 (вдосконалена модифікація), які почали
застосовуватись в інтересах операції з 15.05.99 р.
13.3. Тактика ударної авіації
Діяльність авіації ОЗС НАТО в операції "Союзницька сила"
здійснювалась за чітко розробленими планами, з використанням всіх
наявних на сьогодні способів її бойового застосування, спираючись на
міцне матеріально-технічне забезпечення і високий рівень оперативного
обладнання ТВД.
Для розташування авіації в період максимального нарощування
зусиль було залучено 39 аеродромів на території 10 країн НАТО, в тому
числі: на території Італії - 16, ФРН - 5, Франції - 4, Великобританії - З,
Угорщини - 3, Туреччини - 2, Чехії - 2, Іспанії - 2, Греції - 1, США - 1. Крім
цього, як запасні (для аварійної посадки) досить активно
використовувалися декілька аеродромів країн колишньої Югославії
(зокрема, Сараєво, Тузла, Загреб, Плоче, Скопє). До 50% авіаційного
угруповання і до 80% ударних літаків базувались на території Італії та на
борту авіаносців в Адріатичному морі, тобто, в безпосередній близькості
до району операції.
Система розташування авіації, враховуючи наявність юридичної
бази для необмеженого використання літаками НАТО повітряного
простору більшості країн, що межують з СРЮ (Угорщина, Словенія,
Хорватія, Албанія, Македонія та інш.), дозволяла наносити удари по
території СРЮ в перші два місяці операції одночасно з 3-4 напрямків у
загальному секторі 180-230 градусів. Після отримання дозволу від Румунії
та Болгарії на необмежене використання їх повітряного простору в
інтересах операції (приблизно з 25.05.99 р.), сектор нанесення ударів
розширився до 360 градусів (проте, окремі удари з цього напрямку тривали
практично з початку операції).
Основним способом застосування сил в операції "Союзницька сила",
як і в усіх повітряних наступальних операціях США і НАТО останнього
часу, залишався добре перевірений у Перській затоці (1991 р.) і чітко
налагоджений під час навчань масований ракетно–авіаційний удар
290

292.

(МРАУ). Протягом операції застосовувались три основні різновидності
МРАУ:
- із застосуванням лише тактичної авіації - приблизно у
70% випадків;
- із застосуванням тактичної та стратегічної бомбардувальної авіації
- близько 20%;
- комплексним застосуванням проведення вибіркових ракетних
ударів крилатими ракетами морського базування та авіації - до 10%.
Іншим (допоміжним) способом ведення бойових дій було
використання лише крилатих ракет морського базування. Цей спосіб
застосовувався, переважно, протягом перших тижнів операції, а також в
дні, коли несприятливі погодні умови особливо сильно впливали на
діяльність авіації. Як правило, - для нанесення ударів по ретельно
розвіданим стратегічним об'єктам, які вимагали максимальної точності
ураження (об'єкти системи управління та зв'язку у густонаселених
районах, стаціонарні позиції ЗРК та РЛС, найважливіші мости тощо).
Всього протягом операції було використано близько 320 КРМБ. На
відміну від операції "Буря в пустелі", коли в перші 24 години було
випущено 40% виділеного ресурсу КРМБ, а протягом перших 3 діб -73%, в
операції "Союзницька сила" ресурс КРМБ використовувався більш
рівномірно: в першу добу - до 10%, протягом перших 20 діб - приблизно
50%.
Кількість МРАУ протягом доби, в залежності від характеру завдань,
складу ударних груп, погодних, воєнно-політичних та інших умов,
коливалась від 3 до 14.
Приблизно до 70% МРАУ (а в перші три доби операції 100%)
наносились в темний час доби. Кількість літаків у бойовому порядку
МРАУ коливалась в межах від 50 до 110.
Бойовий порядок МРАУ складав, як правило, чотири ешелони:
- ешелон прориву ППО (20-25% бойових літаків);
- ешелон прикриття (25-30%);
- ешелон тактичної розвідки (8-10%);
- ударний ешелон (30-40%).
У деяких випадках літаки, що виконували завдання тактичної
повітряної розвідки, в окремий ешелон не виділялись, а входили
безпосередньо до складу ударного ешелону і (у випадку необхідності)
могли бути націлені на ураження об'єктів.
При застосуванні літаків, вироблених за технологією "Стелс"
(В-2 та F-117), частка ударного ешелону збільшувалась, як правило, до 7075%, оскільки ці літаки не потребували (або потребували в мінімальному
обсязі) додаткового прикриття.
Забезпечення МРАУ (за межами зони досяжності югославської ППО)
здійснювали:
291

293.

- 1-2 літаки бойового управління ЕС-130Е;
- 2-3 літаки ДРЛВ і управління Е-3 і Е-2;
- 1 літак розвідки і наведення на цілі Е-8С;
- 1-2 стратегічні літаки-розвідники;
- 2-4 безпілотні літаки-розвідники;
- 10-25 літаків-заправників КС-135, -10, (із розрахунку один заправник
на 4- 6 бойових літаків).
В ешелон прориву ППО включались 8-20 літаків, озброєних
протирадіолокаційними ракетами АСМ-88 "НАКМ" і активними засобами
РЕБ. Виконання завдань ешелоном прориву ППО здійснювалось на
висотах 3-6 тисяч метрів, а наприкінці операції - до 4 тисяч метрів).
Ешелон прикриття складався із 10-26 літаків п'яти типів — F-16,
F-15С, “Харрієр”, F-18, “Міраж”-2000С. Виконання завдань ешелоном
здійснювалось на висотах 6000-І0000 метрів.
Ударний ешелон включав від 30 до 60 літаків 3-8 типів із числа
можливих: В-1, В-52, В-2, F-117, F-15Е, F-16С, F/А-18, F-14, А-10,
“Торнадо”, “Харрієр”, “Міраж”-2000, "Ягуар" та їх модифікацій.
Бомбометання, а також пуск ракет класу "повітря-поверхня", літаками
тактичної авіації здійснювалось на висотах: в першій половині операції
(приблизно до Д40) - від 1500 до 3000 метрів, в подальшому - від 500 до
1500 метрів. Кількість варіантів комплектування ударних ешелонів була
практично необмеженою.
Формування ударних груп для проведення МРАУ здійснювалось у
спеціально визначених районах над територією Угорщини, Хорватії,
Македонії та над акваторією Адріатичного моря (приблизно з Д-60 такі
райони були визначені також над територією Румунії та Болгарії).
Час вильоту кожної окремої ланки літаків з авіабази тимчасової
дислокації визначався часом підльоту до району формування бойового
порядку, який становив:
- для літаків тактичної авіації (ТА), дислокованих на авіабазах в Італії
та на борту авіаносців, - від 20 до 50 хвилин;
- для літаків ТА, дислокованих на авіабазах в ФРН, - від 60 до
90 хвилин;
- для літаків стратегічної бомбардувальної авіації, дислокованих на
авіабазі Ферфорд (Великобританія), - до 7 годин (в перші 10 днів переліт
здійснювався, переважно, в обхід Європи через протоку Гібралтар і
Середземне море з двома дозаправками на маршруті) або до 3 годин (з
05.04.1999 р., коли Словаччина надала дозвіл на необмежене використання
свого повітряного простору, до 80% перельотів В-52 та В-1 до району
операції здійснювались за коротким маршрутом з однією дозаправкою на
зворотному маршруті);
- для літаків В-2, дислокованих на авіабазі Уайтмен (США, штат
Міссурі), - до 15 годин (трансатлантичний переліт з трьома дозаправками
292

294.

на маршруті).
Безумовно, що така різниця часового параметра вимагала високого
рівня вишколу і витримки льотних екіпажів та координації дій на всіх
рівнях управління операцією.
В районі формування ударних груп літаки здійснювали дозаправку у
повітрі, після чого входили в повітряний простір СРЮ. Вхід здійснювався,
як правило, одночасно з двох або трьох напрямків для дезорієнтації
системи ППО СРЮ (з цією ж метою спеціальні повітряні коридори,
виділені для входу в зону регулярно змінювались). Вихід з району
бомбометання та політ до району формування ударних груп для
дозаправки з послідуючим поверненням до авіабази тимчасової дислокації
(або до запасного аеродрому) здійснювався за тим же маршрутом. У
випадку часткового використання ударними літаками комплекту
боєприпасів з першого разу, передбачалось їх повторне входження до
району бомбометання після дозаправки.
Середньодобова інтенсивність польотів авіації за 78 діб операції
складала 467 літако-вильотів, з яких:
- з безпосереднім нанесенням ударів (бомбометанням) 138 літаковильотів;
- з урахуванням завдань придушення системи ППО - 182.
Максимальна добова інтенсивність польотів та ударів відзначена
30-31 травня 1999 р. - (Д-68 операції) - 772 літако-вильоти, з них
415 (включаючи завдання придушення ППО) - з нанесенням ударів.
Інтенсивність польотів та ударів значною мірою залежали від
погодних умов, зберігаючи при цьому, постійну тенденцію до збільшення,
в міру нарощування авіаційного угруповання.
Календарний сезон, в який було розпочато операцію, став негативним
фактором, який серйозно вплинув на хід її проведення. В результаті цього,
добові плани польотів та ударів в окремі дні виконувались лише на
40-50%. Протягом першого місяця операції частка вильотів з нанесенням
удару (в загальному обсязі літако-вильотів) не перевищувала 15-20% при
нормі 35-40%. Як наслідок, плани польотів приходилось постійно
корегувати, що значно ускладнювало процедуру планування і управління,
вимагало додаткових сил та засобів для повторного ураження об'єктів
через неефективність бомбометання в складних погодних умовах.
Всього протягом операції залишилось невиконаними, передусім через
погодні умови, близько 4,5 тисяч запланованих вильотів із завданням
нанесення повітряного удару (до 14%). Приблизно половину з них
(до 2200) було відмінено безпосередньо в ході польоту через
неспроможність екіпажу здійснити прицільне бомбометання. В цих
випадках невикористані авіабомби, як правило, скидали на зворотному
маршруті в море або безлюдному районі однієї з країн, оскільки посадка
тактичних літаків з підвісними бомбами пов'язана з великим ризиком.
293

295.

Таким чином було скинуто не менше 10000 авіабомб, що стало ще одним
фактором ускладнення екологічної обстановки в Адріатичному морі.
Підтримання мінімально необхідного рівня інтенсивності ударів в
несприятливі (за метеоумовами) дні забезпечувалось збільшенням ударів
КРМБ.
Всього в рамках операції було проведено близько 650 МРАУ, і
зроблено 36432 літако-вильотів, з них 10754 - із нанесенням запланованих
повітряних ударів по визначеним для ураження цілях. Ще 3540 ударів (як
правило, ракетами ХАRМ та "Мейверік" по РЛС ЗРК) було нанесено в
незапланованому порядку літаками, що виконували завдання придушення
системи ППО.
Для порівняння, в операції "Буря в пустелі" 1991 року було здійснено
10,8 тисяч вильотів, з них близько 2800 - з нанесенням повітряного удару.
Тобто, починаючи операцію "Союзницька сила" з мінімально необхідним
авіаційним угрупованням (у шість разів меншим, ніж у складі анти
іракської коаліції), командування альянсу поступово збільшило його до
рівня операції "Буря в пустелі".
Середнє польотне навантаження на один літак протягом операції
становило:
- для бойових літаків ТА - 0,8 літако-вильотів за добу;
- для літаків СБА - 0,4 літако-вильоти за добу;
- для літаків-розвідників - 0,5 літако-вильотів за добу;
- для літаків Е-3, Е-8, ЕС-130 - 1,0 літако-виліт за добу.
Середнє навантаження на екіпажі в ряді випадків перевищувало
існуючі бойові нормативи. Так, наприклад, навантаження на екіпаж Е-8
протягом операції становило 165 годин за місяць (при нормі 125 годин).
Інтенсивність ураження об'єктів протягом операції коливалась від 6
до 70 об'єктів за добу при середньому рівні 25-35 і з загальною тенденцією
до поступового збільшення по мірі нарощування зусиль.
Всього в рамках операції було уражено близько 450 стратегічних
об'єктів і до 350 польових районів зосередження військ. Об'єкти ураження
поділялися, за термінологією НАТО, на такі категорії:
1. Об'єкти системи управління та зв'язку стратегічної ланки (до 15%
від загального обсягу об'єктів за кількістю витрачених боєприпасів), у
тому числі:
- будівлі (штаби, бункери) вищих державних, військових та
поліцейських органів;
- вузли (станції, ретранслятори) радіо, радіорелейного та
супутникового зв'язку;
- центри (станції, ретранслятори) теле- і радіомовлення;
2. Об'єкти системи ППО (до 22%), у тому числі:
- аеродроми (злітно-посадочні смуги);
- позиції ЗРК;
294

296.

- позиції РЛС раннього попередження;
- пункти та органи управління ППО;
3. Об'єкти зберігання нафтопродуктів стратегічного резерву (до 5%), у
тому числі:
- нафтопереробні заводи;
- термінали, нафтосховища та склади ПММ;
- автозаправні станції;
4. Об'єкти забезпечення діяльності силових структур (до 7%), в тому
числі:
- заводи, що мають відношення до виробництва (ремонту) зброї,
військової техніки та боєприпасів;
- електростанції, трансформаторні підстанції та інші об'єкти
енергопостачання;
- склади транспортної техніки та МТЗ стратегічного значення;
5. Лінії комунікацій (до 11%), у тому числі:
-мости, дільниці автошляхів та залізниці;
-вокзали, станції;
6. Війська та сили поліції (до 42%), у тому числі:
- військові містечка (казарми, склади, штабні та інші будівлі);
- польові райони розташування військ та сил поліції.
Частка польових районів розташування військ в Косово у загальному
обсязі об'єктів ураження почала зростати, приблизно, з початку другого
місяця операції і на кінцевому етапі становила 20-25% від загального
обсягу (за кількістю витрачених боєприпасів).
13.4. Діяльність авіації ДРЛВ, управління та наведення
Найважливішим елементом повітряної операції, який значною мірою
забезпечив її успішне проведення, було застосування авіації ДРЛВ,
управління та наведення з метою контролю повітряного простору в районі
бойових дій та управління авіацією ОВПС НАТО під час нанесення ударів.
Авіація ДРЛВ і управління була представлена літаками Е-3А ОВПС
НАТО, Е-3С 552 авіаційного крила ВПС США, Е-3О 7 ае УТА ВПС
Великобританії, Е-3Р ВПС Франції та Е-2С ВМС США. На початку
операції дане угруповання нараховувало 11 літаків. Приблизно до Д60
воно було збільшено до 21 літака. Угруповання було розташовано на
чотирьох авіабазах (Гейленкірхен - 4 Е-3А, 5 Е-3С; Трапані - 4 Е-3А;
Авіано - 3 Е-3В; Авор - 1 Е-3Р) та на борту авіаносця "Т. Рузвельт"
(4 Е-2С).
Для діяльності літаків було визначено чотири райони бойового
чергування, у тому числі: 1 - над східною частиною Адріатичного моря,
1 - над північною частиною Хорватії, 1- над південною частиною
Угорщини, 1 - над Македонією (останній для літаків Е-2С). Райони
295

297.

чергування визначались із таким розрахунком, щоб кожен окремий літак
міг забезпечувати повний радіолокаційний контроль повітряного
простору СРЮ. Підльотний час до району бойового чергування складав
від десяти хвилин до двох годин. Польоти під час бойового чергування
здійснювались на висотах 8900-9300 метрів. Починаючи з 26.02.99 р.
(Д26), бойове чергування велось цілодобово.
13.5. Авіація в інформаційному та психологічному забезпеченні
операції
Психологічний тиск на війська та населення СРЮ впродовж усієї
операції "Союзницька сила" здійснювався під двома основними гаслами, а
саме:
"Війна ведеться не проти сербського народу, а проти президента
С. Мілошевича та його найближчих прибічників";
"Війна ведеться не за території або ринки, а за форму майбутнього
суспільства в XX1 столітті".
Ще за кілька місяців до розв'язання бойових дій, фахівці
психологічної війни розпочали міцну пропагандистську кампанію за
формування серед світової спільноти сприятливої громадської думки
навколо політики США і НАТО в регіоні. У засобах масової інформації
розповсюджувалися матеріали з різким засудженням політики
югославського керівництва по відношенню до національної меншини
косовських албанців. У ході психологічної операції західна пропаганда в
своїй діяльності використовувала як пряму дезинформацію, так і елементи
напівправди у сполученні з об'єктивною інформацією.
З метою посилення негативного враження навколо сербського режиму
було використано метод прямої дезінформації засобами масової інформації
при висвітленні подій в регіоні. Поступово і планомірно світове
співтовариство (як і населення СРЮ) готували до думки, що застосування
військової сили проти Югославії є останнім аргументом для досягнення
миру в Косові.
Поряд з засудженням режиму, другим напрямком психологічної
боротьби стала всебічна дискредитація югославського керівництва на чолі
з президентом.
З нарощуванням військових зусиль в ході повітряної операції НАТО
проти СРЮ зростала і сила психологічного впливу на війська та населення
країни. Для досягнення більш ефективних результатів психологічної
боротьби було вирішено повністю вивести населення СРЮ з традиційного
інформаційного простору і перевести його під вплив західних джерел
інформації.
Не обмежуючись використанням лише стаціонарних радіостанцій,
командування НАТО широко застосовувало можливості ВПС у складі двох
296

298.

літаків ЕС-130Е "Командо соло" (повітряних радіо- і телепередавачів), які
систематично вели теле- і радіо пропаганду на СРЮ. Польоти цих літаків
здійснювались над територією Угорщини, Румунії та Болгарії з середньою
інтенсивністю 1-2 вильоти за добу тривалістю по 8-9 годин (всього було
зроблено до 90 вильотів загальною тривалістю близько 750 годин).
Для радіоелектронного придушення системи радіомовлення СРЮ
активно застосовувались три літаки ЕС-130Н із складу 355 акр РЕБ
ВПС НАТО (авіабаза Авіано), основним завданням яких була
постановка РЕП системам радіозв'язку ЗС СРЮ. За період операції
було зроблено до 240 вильотів загальною тривалістю близько 2100
годин.
Поряд з електронними засобами психологічної війни, широко
застосовувалась і друкована форма пропаганди, як правило, у вигляді
листівок, які розповсюджувались шляхом розкидання з літаків (до цього
залучались не тільки літаки "Командо соло", але й стратегічні
бомбардувальники В-52 після закінчення бомбометання). За період
військової акції над територією СРЮ було розповсюджено більше 20 млн.
листівок.
Загальний результат повітряної операції "Союзницька сила" (згода
керівництва СРЮ з вимогами НАТО) дозволяє зробити висновок, що, в
цілому, інформаційна та психологічна війна НАТО проти СРЮ, яка
здійснювалася в період підготовки та проведення операції, своєї мети
досягла.
13.6. Аналіз недоліків бойового застосування авіації
США у ході операції в Югославії
Незважаючи на те, що дії американських збройних сил (ЗС) у ході
проведення операції по нанесенню ударів по території Югославії
характеризуються з боку військово-політичного керівництва США в
цілому позитивно, військове відомство країни приділило велику увагу
вивченню досвіду, отриманого в ході даного конфлікту, відзначаючи при
цьому ряд негативних моментів.
На думку західних ЗМІ, ВК США і НАТО нібито удалося досягти
поставлених цілей у ході ведення бойових дій, інтенсивно використовуючи
при цьому повітряні засоби нападу. Однак слід зазначити, що підсумки
операції є не настільки вражаючими, як того можна було б очікувати, з
огляду на склад сил, що залучалися, і інтенсивність, з якою велися воєнні
дії.
У ході даних досліджень особлива увага приділялася функціонуванню
системи керування силами і засобами угруповання ЗС, ефективності
засобів нанесення високоточних ударів по наземним цілям,
радіоелектронної протидії і радіотехнічної розвідки, а також систем
297

299.

контролю повітряного простору і розвідки наземних цілей. Однією з
характерних рис цієї операції, що одержала найменування “Рішуча сила”,
на думку західних експертів було стійке керування діяльністю угруповання
ЗС США й інших країн НАТО, завдяки використанню різних систем
керування, що дозволило протягом 78 днів виконати в різних, у тому числі
складних погодних умовах близько 38 000 літако-вильотів бойової і
допоміжної авіації і застосувати більш 23 000 авіабомб і ракет.
У дійсності ж створена структура системи керування даним
угрупованням не забезпечувала її надійну роботу в сформованій
обстановці на Балканах, коли велика кількість бойових літаків різної
приналежності повинна було діяти одночасно і цілодобово на дуже
обмеженій території театру воєнних дій. Крім того, громіздкість цієї
системи і її нездатність гнучко реагувати на швидкі зміни обстановки
приводили до порушення стійкості керування.
На ефективність керування також негативно вплинули не тільки
технічні фактори, зміст яких був у відсутності можливостей для
сполучення окремих систем бойового керування, але і недоліки в
організації. Одним з основних негативних моментів у цьому плані є
прийнята в НАТО складна система обмежень, що стосуються порядку
застосування різних видів зброї, а також збройних сил у цілому в
конфліктах різного характеру й інтенсивності.
З метою проведення якісного аналізу дій своїх ЗС у ході даного
конфлікту керівництво міністерства оборони США ввело в дію спеціальні
документи, що регламентують діяльність посадових осіб по вивченню
результатів бойового застосування засобів поразки для нанесення
авіаційних ударів по об'єктах і цілям. У них відзначається, що " найбільшу
цінність матеріали досліджень можуть представляти при рішенні проблем
реорганізації американського військового відомства, і, насамперед ВПС,
підготовки військ і їхнього оснащення відповідно до вимог по
забезпеченню національних інтересів США на найближчу і віддалену
перспективу”.
Дослідження підсумків операції та узагальнення її результатів
проводилися по ряду напрямків. Зокрема, була проаналізована
ефективність бойового застосування авіації країн НАТО в ході операції, на
яку негативний вплив зробив ряд моментів організаційного й оперативнотехнічного характеру. Одним з негативних моментів, що знизили
ефективність бойового застосування авіаційного угруповання збройних
сил альянсу, стала недостатня організація взаємодії, причому не тільки
між підрозділами військових відомств країн НАТО, але і серед
компонентів різних видів збройних сил США.
Так, керівництво американських ЗС було змушено відмовитися від
спроби створити складні умови перешкод в зоні бойового застосування,
298

300.

оскільки це могло ускладнити керування військами і взаємодію між
союзниками.
У ході операції в результаті технічної несумісності систем зв'язку і
керування зброєю як у ЗС різних країн, так і між видами збройних сил
однієї країни приходилося діяти за принципом “взаємодії по зонах”.
Рішення конкретних бойових завдань, як правило, доручалося контингенту
однієї країни, а в окремих випадках – окремому виду (наприклад, ударна
авіація ВПС і ВМС США застосовувалася роздільно). У підсумку це
привело до загального зниження ефективності нанесених ударів, що
особливо позначилося на результативності виконання бойових завдань,
зокрема в ході самостійного пошуку і знищення формувань збройних сил
СРЮ.
Військове керівництво авіаційного угруповання ЗС США і НАТО не
завжди мало повну інформацію про втрати в силах і засобах ВПС і ППО
противника. Це привело до того, що коаліційним силам довелося
багаторазово повторювати авіаційні й ракетні удари по районах
розташування позицій радіотехнічних військ і активних засобів ППО, а
також по аеродромах і ділянкам автострад, пристосованим для базування
бойової авіації ВПС СРЮ.
У ході операції відзначалася також слабка підготовленість екіпажів
до дій у складних метеоумовах і в умовах гірського рельєфу місцевості, що
в 14 відсотках бойових вильотів не дозволило виконати поставлені
завдання і особливо по поразці малорозмірних рухомих цілей.
Крім того, зростали фізичні й психологічні навантаження, які
негативно вплинули на ефективність дій екіпажів бойових літаків, а також
на стан аварійності, рівень якої зріс у порівнянні з попереднім роком на
25 %. Військові фахівці пояснюють це інтенсивним залученням особового
складу і техніки до бойових дій і, як наслідок, недотриманням
установлених термінів регламентних робіт і технічного обслуговування
авіатехніки, а також високим навантаженням на льотний склад.
Як відзначають західні експерти, досвід ведення війни за допомогою
винятково повітряних засобів командування ВПС США має намір
врахувати при складанні планів і програм підготовки частин і підрозділів
зі складу авіаційних експедиційних сил. Воно думає, що варто приділяти
більше уваги підготовці екіпажів бойових літаків в умовах переходу на
принципи застосування експедиційних формувань. Крім того, вказується
на необхідність підвищення натренованості екіпажів при виконанні
польотних завдань уночі, а також рівня взаємодії американських
авіаційних підрозділів і їхніх союзників. У цьому напрямі планується
більш активно використовувати різні спільні навчання, зокрема, серії
“Флэг”.
До числа основних причин недостатньої ефективності учбово-бойових
заходів закордонні експерти відносять високу вартість засобів на їхню
299

301.

реалізацію. Економія засобів у ряді випадків приводить до істотного
спрощення імітуємої бойової обстановки, що, у свою чергу, негативно
позначається на рівні підготовки підрозділів, які залучаються до
проведення навчань. Тому визнається необхідним дотримання балансу
вартості затрачуваних засобів і ефективності заходів, спрямованих на
підготовку військ і сил.
Ефективність операції “Союзницька сила” багато в чому визначалася
оперативністю рішення питань мобільності сил і засобів, які залучались.
При цьому важлива роль приділялася забезпеченню дозаправлення літаків
у повітрі, а також перекиданню великого числа вантажів і особового
складу по повітрю з континентальної частини США в Європу. Зокрема,
при підготовці до операції проти Югославії (1998 - 1999 роки) і в ході
бойових дій літаки воєнно-транспортної авіації виконали біля
12 000 вильотів (було перевезено порядку 56000 військовослужбовців і
близько 99 000 т різного майна). При цьому літаки-заправники за
7 000 вильотів передали на інші літаки близько 162 000 т палива, причому
КС-135 і КС-10 треба було виконати більш 700 польотів для дозаправлення
в повітрі літаків тактичної авіації, що перекидались з континентальної
частини США на передові авіабази в Європі.
Разом з тим, число залучених у ході операції літаків-заправників
збільшувалося разом із збільшенням інтенсивності ведення бойових дій.
Так, з березня по червень 1999 року кількість таких машин, збільшилась з
55 (базувалися на п'ятьох аеродромах) до 75.
В операції брали участь близько 300 екіпажів - заправників.
Командування американських ВПС зіткнулось з труднощами,
обумовленими недостатньою кількістю аеродромів у районі Балканського
п-ова, з яких літаки-заправники могли виконувати польотні завдання.
Деякі з них змушені були діяти з авіабаз, розташованих на територіях
Німеччини й Великобританії. При цьому їм було потрібно до 3 годин
польоту для досягнення району заправлення літаків тактичної авіації.
Крім того, у ході бойових дій проти Югославії розкрився ряд проблем
технічного характеру, пов'язаних з тим, що літаки-заправники, розроблені
в часи “холодної війни”, по своїм ТТД не повною мірою відповідали
вимогам експедиційних принципів застосування сил і засобів. Зокрема, на
думку американських аналітиків, при проведенні повітряних операцій із
застосуванням авіацією звичайних озброєнь машини даного класу повинні
мати можливість довше знаходитися в зоні заправлення. Тому
американські фахівці планують розробити вимоги до ТТХ і конструкції
літака-заправника наступного покоління.
Розгортання підрозділів збройних сил США в Європі в період
підготовки і проведення операції відбувалося встановленим порядком, що
відпрацьовувався в ході численних навчань НАТО. Завдяки використанню
можливості дозаправлення паливом у польоті, не було зафіксовано
300

302.

переносів чи скасування польотних завдань. Аналіз діяльності притягнутої
до операції заправної авіації показав, що в даний час відзначається
невідповідність реально наявних можливостей даного роду авіації обсягу
покладених на неї завдань.
Основними недоліками є недостача льотних екіпажів при
інтенсивному використанні заправної авіації і низький рівень технічної
готовності літаків-заправників. Досвід війни проти Югославії показав, що
при інтенсивному і тривалому використанні авіації в ході операцій на один
літак необхідно 1,8 екіпажа. Саме таке нарощування особового складу
довелося здійснювати в екстреному порядку в ході проведення операції на
Балканах.
Перспективними планами ВПС США, спрямованими на підвищення
мобільності підрозділів американських збройних сил, передбачається
створення літака-заправника нового покоління. Однак, у зв'язку з
великими витратами на модернізацію існуючого парку машин цього класу
дана програма знаходиться на початковому етапі. Зокрема, літакизаправники КС-135, оснащені більш сучасним приладовим устаткуванням і
новими силовими установками, передбачається зберегти в бойовому складі
до 2035 року. Крім того, уже в даний час у США ведуться роботи з
програми, що одержала найменування “Пэйсер Крэг”, відповідно до якої
планується заміна на цих машинах застарілих навігаційних систем і
радіолокаційного устаткування.
По оцінці західних експертів, великий інтерес представляє вивчення
досвіду застосування літаків-заправників для забезпечення бойових
вильотів стратегічних бомбардувальників В-2А, що виконували польоти
тривалістю 33 години з авіабази Уайтмэн (штат Міссурі). У ході бойових
дій проти Югославії бомбардувальники даного типу зробили 45 вильотів,
скинувши при цьому 656 КАБ, що наводяться за допомогою корекції на
заздалегідь визначені цілі, і більш 454 т звичайних боєприпасів.
У найближчі роки керівництво американського військового відомства
має намір ужити заходів, спрямованих на створення передових авіабаз, на
яких передбачається створити інфраструктуру для наземного
обслуговування машин В-2А, що дозволило б підвищити ефективність
їхнього бойового застосування і знизити потреби в літаках-заправниках.
В даний час командування ВПС США вивчає шляхи реалізації планів
передового базування стратегічних бомбардувальників цього типу,
експлуатація яких вимагає великої кількості спеціального устаткування і
споруджень.
Великі труднощі в рішенні задачі транспортного забезпечення
перекидання сил і засобів на Балкани викликає питання доставки
великогабаритних вантажів і устаткування, необхідного, зокрема, для
забезпечення розгортання на Європейському континенті групи з
24 ударних вертольотів АН-64А “Апач” сухопутних військ США.
301

303.

Для її рішення залучалися 12 стратегічних транспортних літаків
“Глоубмастер-3”, що перевезли велику кількість устаткування,
необхідного для забезпечення експлуатації вертольотів.
Складність рішення питання полягала в тому, що транспортні літаки
тільки цього типу виявилися здатними транспортувати великогабаритні
вантажі і здійснювати посадку на аеродромі Тирана (Албанія).
Керування і контроль за повітряним перекиданням особового складу і
техніки з території США в Європу здійснювалися з оперативного центра
американських ВПС, розгорнутого на авіабазі Рамштейн (Німеччина).
Західні експерти відзначають велику заслугу цього центру в забезпеченні
виконання екіпажами військово-транспортних літаків польотних завдань у
ході операції НАТО по нанесенню ударів по території Югославії.
На підставі отриманого досвіду застосування цих машин керівництво
військового відомства США прийшло до висновку про те, що тимчасова
передача стратегічних транспортних літаків у розпорядження
командування, що відповідає за виконання операції на окремому ТВД,
дозволяє підвищити ефективність їхнього використання при рішенні
термінових задач повітряного перекидання сил і засобів у ході локального
збройного конфлікту.
Застосування стратегічних військово-транспортних літаків інших
типів виявилося менш ефективним. Зокрема, відзначають більш низький
рівень бойової готовності парку літаків С-5, чим очікувався
американськими військовими фахівцями перед початком операції. Щоб
підвищити надійність машин цього типу, військове відомство змушене
вживати заходів по прискоренню процесів реалізації перспективних планів
їхньої модернізації. Зокрема, у даний час ведуться роботи з обладнанням
126 таких літаків двоконтурними двигунами ТР39 (потужність по 182 кН) і
установці нового приладового обладнання в кабінах екіпажів.
На підставі результатів застосування машин цього типу в ході
підготовки і проведення операції проти Югославії командування
американських ВПС припускає, що можна буде обмежитися
удосконаленням тільки 50 машин С-5В, а на суму, що залишиться,
закупити додатково декілька нових військово-транспортних літаків.
У ході операції “Рішуча сила” командування США провело перевірку
в бойових умовах нових систем тилового забезпечення військ. Зокрема,
організації, що постачають окремі підрозділи по базовому принципі, були
об'єднані в єдині регіональні центри постачання, взаємодіючі з всіма
основними командуваннями. Уперше такий принцип тилового
забезпечення випробувався при проведенні операцій “Щит пустелі” і “Буря
в пустелі” у 1990 - 1991 роках.
Операція “Рішуча сила” стала іспитом реорганізованої системи
забезпечення військ з часів війни в зоні Перської затоки. Американському
військовому відомству удалося організувати тилове забезпечення сотень
302

304.

літаків на значному видаленні від місць базування. Зокрема, 24 тактичних
винищувача В-117А, що постійно дислокуються на авіабазі Холломэн
(штат Нью-Мексико) і відрізняються високою складністю експлуатації,
11 тижнів базувалися на авіабазі Шпанг-далем (Німеччина). Кожен
підрозділ дислокувався з мобільним комплектом устаткування і запасних
частин (антени, різне авіаційні прилади, бортові ЕОМ, інші найбільш
важливі вузли бортової апаратури, а також наземне устаткування,
необхідне для експлуатації літаків), розрахованим на місяць автономного
ведення бойових дій.
В міру витрати наявних запасних частин заявки на їхнє поповнення
направлялися за допомогою засобів супутникового зв'язку в єдині
регіональні центри постачання і заносилися в комп'ютерну базу даних.
ВПС США використовували велику кількість контейнерів для
транспортування малогабаритних запасних частин. А для перевезення
вибухонебезпечних і отрутних матеріалів, а також великогабаритних
вантажів застосовувалися військові транспортні літаки чи спеціальні
автомобілі. Як відзначають, при такій системі тилового забезпечення для
виконання заявок було потрібно до 4 діб. У ході операції виникла
проблема нестачі комплектуючих частин для авіатехніки. При цьому,
передбачалася можливість відновлення боєздатності літаків за рахунок
інших несправних машин у рамках одного підрозділу, що на якийсь час
дозволяло знизити гостроту даного питання. Однак проблема забезпечення
своєчасної доставки запасних частин знову виникала в міру того, як
вичерпувалися можливості розбирання літаків-донорів. Як думають
американські військові аналітики, досвід застосування мобільних
комплектів запасних частин для відновлення боєздатності літальних
апаратів повинний бути використаний при практичному відпрацьовуванні
концепції тилового забезпечення авіаційних експедиційних сил ВПС
США.
З літаків, що входили до складу угруповання тактичної авіації ВПС
США, найбільше широко застосовувалися тактичні винищувачі F-16 та
F-15, що у ході конфлікту залучалися для нанесення ударів по наземним
цілям, і зокрема для рішення завдань придушення системи ППО Югославії.
Так, у західній пресі наводяться дані про використання близько
100 винищувачів F-16 різних модифікацій, що застосували понад
4 000 засобів поразки. Серед недоліків, що істотно зменшували
ефективність цих машин, відзначається низький рівень їхньої оснащеності
апаратурою нічного бачення, контейнерними прицільно-навігаційними
системами підвищеної точності, а також нестійка робота бортової
апаратури системи впізнання “свій-чужий”.
Бойові дії підтвердили необхідність устаткування тактичних
винищувачів більш вдосконаленими ЕОМ, кольоровими дисплеями,
нашоломними системами візування і відображення інформації, що
303

305.

забезпечують автоматичне наведення КР з ІЧ ГСН, а також апаратурою
системи передачі даних “Лінк-16”, що підвищує рівень інформованості
екіпажів про навколишню бойову обстановку.
Крім того, командування ВПС США в даний час реалізує комплекс
заходів щодо забезпечення можливості передового базування стратегічних
бомбардувальників. Зокрема, у рамках цих заходів виконується
накопичення крилатих ракет повітряного базування на складах,
розташованих на авіабазі Андерсен (о. Гуам).
Як відзначають, уперше запаси даних засобів поразки створюються на
значному віддалені від континентальної частини Сполучених Штатів.
Місце дислокації цих складів обрано з урахуванням вигідного
стратегічного положення острова, розташованого ближче до основних
районів можливого ведення бойових дій ЗС США. Передбачається, що в
ході майбутніх збройних конфліктів американські бомбардувальники
будуть виконувати перше бойове польотне завдання з аеродромів
постійного базування з проміжною посадкою на о. Гуам, де намічається
здійснювати їхнє дозаправлення й оснащення необхідним боєкомплектом.
Передбачені також асигнування на модернізацію палубних літаків
РЭБ ЕА-6В “Проулер”, призначених для забезпечення групового захисту
літаків ударної авіації. Зараз військові фахівці на основі аналізу
результатів застосування літаків РЭБ у ході операції “Рішуча сила”
розробляють тактико-технічні вимоги до машини, що планується створити
до 2010 року з метою заміни ЕА-6В.
Виділено також кошти на будівлю нових БПЛА - розвідників RР-1А
“Предейтор” замість збитих югославськими засобами ППО. На відміну від
колишніх модифікацій нові БПЛА передбачається обладнати лазерним
далекоміром, що, на думку фахівців, дозволить підвищити їх ТТХ.
Крім того, 390 млн. доларів передбачено на проведення робіт першого
етапу розгортання системи ведення повітряної розвідки, оснащеної
стратегічними розвідниками “Глоубал Хок”.
На думку американських експертів, безпілотні літальні апарати
підтвердили свою ефективність у ході нанесення ударів по території
Югославії, однак їхнє бортове устаткування має потребу в серйозному
удосконаленні.
Крім того, потрібно провести відпрацьовування нових тактичних
прийомів застосування БПЛА, керування ними, а також підвищити
інтенсивність їхнього використання відповідно до єдиного задуму операції
в цілому.
Серйозною проблемою для американських льотчиків було виявлення і
супровід рухливих наземних цілей у складних погодних умовах.
Дослідницька лабораторія ВПС США разом з керуванням
перспективних розробок міністерства оборони приступила до досліджень
можливості використання низькочастотних РЛС для виявлення з досить
304

306.

високою точністю наземних цілей крізь листя дерев. Найближчою метою
фахівців, що займаються даним проектом, є створення об'єднаної системи,
що складається з такої станції і апаратури РЭБ. При цьому як платформу
передбачається використовувати розвідувальні БПЛА. Пентагон також
веде розробку варіантів удосконалення бортового радіолокаційного
устаткування бойових літаків з метою підвищити їхні можливості по
виявленню реальних цілей на фоні різного роду пасток.
На підставі аналізу дій своїх військ американські військові фахівці
прийшли до висновку про те, що результати, досягнуті збройними
силами США і НАТО в ході операції по нанесенню ударів по території
Югославії, свідчать про зміну характеру сучасних локальних воєн можливість їх ведення при мінімальній участі Сухопутних військ, із
широким застосуванням авіації, ракет, засобів спостереження,
виявлення, наведення, РЕБ.
Керівництво альянсу планує і в майбутньому вести бойові дії
виключно експедиційними силами із широким застосуванням
аерокосмічних засобів. Вважається, що з метою забезпечення відповідності
ВПС новим вимогам варто провести істотні зміни в системі керування
повітряними силами і засобами, організаційній структурі цього виду
збройних сил, а також домогтися значного підвищення рівня технічної
оснащеності та вишколу усіх його підрозділів.
13.7. Висновки по операції “Союзницька сила”
Операція НАТО проти СРЮ "Союзницька сила" також, як і операція
“Буря в пустелі”, явила собою зразок способу досягнення в сучасних
умовах політичних цілей військовим шляхом.
Ці операції, а також операція в Афганістані (12.2001-01.2002)
переконують, що нанесення НАТО та США повітряних ударів по об'єктах
на території інших країн набуває регулярного характеру.
Операція “Буря в пустелі” була безпрецедентним випадком, а
"Союзницька сила" ввела це у ранг системи, коли військові та
політичні цілі акції були досягнуті, за незначним винятком, шляхом
створення переваги в повітрі та нанесенням авіаційно-ракетних
ударів.
У зв’язку з цим в Європі та світі можна очікувати виникнення двох
тенденцій у розвитку оборонної сфери:
- трансформування сучасної воєнної стратегії Заходу від орієнтації на
масштабні загальновійськові операції до переважаючого застосування
авіаційно - ракетних ударів. З цієї точки зору, операції в Перській затоці і
Югославії мають розглядатись та класифікуватись не як військові
конфлікти, а як прообраз нового типу війни - без застосування
сухопутних військ, яку можуть вести високо розвинуті держави проти
305

307.

будь-якої країни у майбутньому;
- зростання ролі ядерної та іншої зброї масового ураження, яка
являтиме собою єдиний реальний інструмент протистояння звичайному
потенціалу НАТО. У цьому зв'язку можна очікувати, що такі країни як
Росія, Китай, Індія, Пакистан та інші продовжуватимуть утримувати та
розвивати ядерну зброю, рівно як і багато інших держав прагнутимуть її
отримати.
Успішне бойове застосування бомбардувальників В-2 безпосередньо з
континентальної частини США підтвердило наявність у США потенціалу
для проведення операцій у будь-якому регіоні світу, незалежно від
наявності там сухопутного контингенту військ. Наслідком цього може
бути певний перегляд у майбутньому концепції передового базування
збройних сил у напрямку оптимізації та зменшення чисельності
американських військових контингентів, дислокованих за кордоном.
Оцінюючи особливості застосування зброї та боєприпасів можна
зробити загальний висновок, що операція "Союзницька сила" позначила
собою початок принципово нового етапу розвитку технологій і в галузі
авіаційно-ракетного озброєння та боєприпасів, суть якого полягає у
переході від зброї з лазерною системою наведення до все погодної зброї з
інерційно-навігаційною супутниковою системою наведення.
З оборонної точки зору, поширення ролі авіації у сучасній війні
повинно супроводжуватись адекватним розвитком засобів розвідки, РЕБ та
ДРЛВ. Як показав хід операції, наявність сучасних систем ППО значно
обмежує діяльність авіації. Завдяки правильно обраній тактиці, сербським
військам вдалося частково зберегти свій потенціал ППО під час першої
фази операції, в результаті чого авіація НАТО майже весь час діяла або під
постійною загрозою ураження, або з великих висот, недосяжних для
наявних у сербів засобів ППО.
306

308.

Розділ 14. Ірак-2003 р. – операція “Шок і трепет”.
14.1. Підготовка та хід бойових дій, їх аналіз
Аналіз діяльності керівництва США дає підставу виділити два
основних напрямки зовнішньополітичного курсу як наслідку успішної
військової операції проти Іраку. Це, по-перше, форсоване закріплення
системи одно полярного світу з формальним визнанням за США ролі
єдиного арбітра.
Разом з тим США не можуть не враховувати, що паралельно
розвивається ідея багатополярного світу з регіональними центрами сили. У
зв'язку з цим другим істотним напрямком зовнішнього політичного курсу
США стає як дискредитація самої цієї ідеї, так і контроль над провідними
її силами.
Таким чином, воєнну акцію проти Іраку варто розглядати, з одного
боку, як найбільш чіткий за останні роки прояв військово-політичного
курсу США, що виражається в силовому підпорядкуванні регіонального
центру сили, що "збунтувався", так і в якості одного з початкових кроків
на шляху забезпечення безумовного лідерства у світі.
З погляду розвитку військового мистецтва досвід війни в Іраку не
дозволяє зробити які-небудь далеко їдучі висновки, оскільки серйозної війни
із сильним противником не було. Була розправа політично витонченого і
технологічно могутньої держави над свідомо ослабленою у всіх відносинах
країною, до того ж зданої самим же її політичним та воєнним
керівництвом. Яка це війна, коли угруповання військ, авіація на
аеродромах, штаби сторони, що нападала, знаходилися поза впливом
противника. Іракські ППО й авіація були паралізовані. А після 9 квітня,
коли без бою здали Багдад, воєнні дії практично припинилися і перейшли у
площину терористичних актів та партизанських дій. У цих умовах важко
говорити, у якій мірі американська система управління, зброя чи стратегія і
тактика витримали бойовий іспит. Не дивлячись на це, велика кількість
елементів, які стосуються підготовки та ведення бойових дій, безумовно
заслуговують уваги та аналізу.
Планування операції проводилося штабом об'єднаного центрального
командування ЗС США, якому і було доручене проведення всієї операції.
У ході її підготовки розглядалося кілька можливих варіантів дій
коаліційних сил, що перевірялися й уточнювалися з використанням
комп'ютерного моделювання.
Загальна чисельність коаліційних сил склала до 280 тис. чоловік (у
тому числі від ЗС США — близько 250 тис.).
307

309.

Воєнні дії за планом операції «Шок і трепет» почалися 20 березня
2003 року з нанесення ракетних ударів по об'єктах, де передбачалося
перебування С. Хусейна, а також по вузлах зв'язку і пунктам державного та
воєнного управління. У результаті управління військами із самого початку
було значною мірою порушено. Проте, до 7 квітня іракська армія
(особливо на півдні) надавала американо-англійським підрозділам досить
запеклий опір.
Головним завданням ставилося не знищення або розгром іракських
ЗС, як це було в ході операції «Буря в пустелі», а знищення вищого
керівництва Іраку. Тому і об'єктами для поразки були обрані центри
вищого воєнного і державного управління, передбачувані об'єкти по
виробництву ЗМУ, частини і підрозділи елітних військ Іраку, система
ППО.
Для нанесення авіаційних ударів використовувалися літаки
стратегічної (В-52, В-1, В-2), тактичної (F-16, F-15Е, F-117, «Торнадо»,
А-10), палубної (F/А-18С, F-14) авіації. Для поразки добре укріплених,
заглиблених цілей з бомбардувальників В-1 і В-2 скидалися КАБ GBU-37
калібру 2000 кг із проникаючою бойовою частиною.
Збройні сили Іраку, незважаючи на свою чисельність (375-390 тис.
чоловік), були значно слабкішими, ніж напередодні війни 1991 року, —
міжнародні санкції зіграли свою роль, позбавивши Ірак сучасного
озброєння.
По кількості сил і засобів угруповання авіації і сил протиповітряної
оборони Іраку до початку війни включали 220 бойових літаків, у тому
числі 80 винищувачів-бомбардувальників і 120 винищувачів, більш
100 ЗРК і 700 гармат ЗА. Однак ці літаки (МіГ-21, -23, -25, -29; СУ-22, -24,
-25 і ЗРК «Волхов» С-75 і «Печора» С-125) - старого парку і для сучасної
війни не цілком придатні. Організаційно система ППО складалася з
чотирьох секторів ППО: Північного, Центрального, Західного і
Південного, до складу кожного з який входили зрбр, ртбр та ін.
Іракське керівництво розосередило елітні частини Республіканської
гвардії і спеціальних військ по містах і населених пунктах, перетворивши
їх тим самою у добре підготовлені райони оборони, а фактично в фортеці.
Бойові дії в міських умовах могли звести нанівець багато військовотехнічних переваг ЗС США і Великобританії.
Конфронтуюче авіаційне угруповання США і Великобританії,
розгорнуте на авіабазах країн Перської затоки, а також на авіаносцях, що
знаходяться в північній частині Середземного моря, нараховувало у своєму
складі близько 1000 бойових літаків, у тому числі літаки стратегічної
бомбардувальної авіації ВПС США на передових авіабазах Дієго-Гарсія
(архіпелаг Чагос, Індійський океан), Маркіз-Тамарид (Оман) і Ферфорд
(Великобританія).
308

310.

У зв’язку з цим фактор стратегічної раптовості з погляду часу
початку бойових дій, по суті, не грав особливої ролі внаслідок абсолютної
переваги сил коаліції, і, в першу чергу, створеної до початку бойових дій
переваги у повітрі.
З огляду на досвід роз'єднаності в діях у ході більшості операцій
останнього років, керівництво коаліційних ЗС прийняло рішення про
проведення об'єднаної повітряно-наземної операції. При цьому повітряні
удари наносилися у більшій мірі для вогневого забезпечення дій наземних
угруповань. Це стало можливим унаслідок досягнення абсолютної
переваги союзників у повітрі і на морі в ході підготовчої фази операції.
Крім того, даний факт підтверджує істотне підвищення ролі розвідки в
ході підготовки операції, що дозволила виявити більшість цілей
противника.
Просування з'єднань і частин СВ та морської піхоти уздовж
найважливіших магістралей і доріг у передбоєвих порядках здійснювався
під прикриттям з повітря.
Опорні пункти й укріплені райони іракських військ блокувалися
частиною сил. Гарнізонам надавався час для можливої здачі в полон після
чого, як правило, проводилася могутня вогнева підготовка з залученням
усіх наявних сил і засобів. Ближній вогневий бій починався тільки у
виняткових випадках. При цьому перевага, як правило, була за тими, що
атакують унаслідок більшої дальності стрільби їхніх вогневих засобів.
Повна перевага в кількісному складі і якісному відношенні
коаліційних сил не дало Іраку можливості ефективно застосувати
авіацію для нанесення ударів і засоби ППО для відбиття ракетних і
авіаційних ударів. Так у перші години ведення бойових дій були
відзначені лише два пуски зенітних керованих ракет у районі Багдада.
Надалі в ході ведення бойових дій протидію авіації коаліційному
угрупованню робили тільки розрахунки зенітної артилерії і ПЗРК.
Втрати за відкритими повідомленнями військових відомств США і
Великобританії (за станом на 2.04.03) склали: 4 літаки, 6 вертольотів і
2 БЛА, 5 вертольотів було ушкоджено. По інших джерелах втрати склали
більш 40 літальних апаратів.
Участі в бойових діях авіації ВПС Іраку відзначено не було.
Основними можливими причинами не використання авіації і засобів ППО
Іраку називаються: перевага в якісному і кількісному складі коаліційних
сил; несправність озброєння і військової техніки авіації і ППО через
тривале ненадходження комплектуючих деталей і ЗІП; відсутність
підготовлених екіпажів і бойових розрахунків ЗРК і деморалізація армії.
Також не виключене, що слабка протидія ВПС і ППО було викликано
тим, що керівництво Іраку встигло до початку бойових дій передати
основну частину боєготової авіації і засобів ППО Ірану і Сірії з метою
збереження бойової техніки в арабському світі.
309

311.

Однак, аналіз показує, що не стан озброєння авіації і ППО і не
деморалізація армії були основними причинами безуспішних дій ВПС і
ППО Іраку. Практичне незастосування авіації і ЗРВ Іраку проти сил
повітряного нападу (СПН) США і Великобританії з'явилося, швидше за
все, наслідком усвідомлення командуванням Іраку неможливості
досягти хоча б незначних результатів у силу повної переваги
конфронтуючої сторони. Ця перевага була досягнута кількістю і якістю
сил повітряного нападу (СПН), а також і повною інформаційною
перевагою угруповання ЗС США і Великобританії та ефективним його
керуванням.
Останні дві причини є одними з головних уроків війни в Іраку
2003 року.
Істотно підвищилася роль армійської авіації (АА). Вертольоти і
літаки АА застосовувалися у всьому спектрі розв'язуваних задач (вогнева
підтримка бойових тактичних груп, порушення системи управління
противника, ведення усіх видів розвідки, супровід і прикриття колон та
ін.).
Для забезпечення військових операцій і виконання завдань
безпосередньої авіаційної підтримки наземних сил крім тактичної авіації
ВПС і ВМС широко використовувалися стратегічна авіація і крилаті
ракети різного базування. Представляється можливим виділити наступні
задачі, які вони виконували:
- патрулювання повітряного простору в очікувані раптово виникаючих
завдань, у тому числі і по поразці наземних об'єктів;
- ліквідація військово-політичного керівництва Іраку;
- перекидання військ і вантажів та ін.
У ході бойових дій війська коаліції застосовували практично всі типи
вертолітної техніки, що стоїть на озброєнні – АН-64А/D, ОН-58D,
UH-60L/Q, СН-47D, АН-1W, UH-1N, СН-46, СН-53D/Е, SН-60В/Р, МН-53J,
SА-330, різні модифікації вертольота «Сі Кінг», але ефективно
використовувати вертольоти не вдалося через погодні та кліматичні умови.
Авіаційні двигуни виявилися вкрай чуттєвими до піщаного пилу.
В умовах жари, розпеченого піску і постійно висячого в повітрі
гарячого пилу виявилися зовсім неефективними тепловізійні пристрої,
встановлені на вертольотах. Крім цього, дрібний кристалічний пил
викликав велику кількість відмовлень бортового радіоелектонного
обладнання (БРЕО).
Частини і підрозділи сил спеціальних операцій (ССО) приступили
до дій задовго до початку активної фази повітряно-наземної операції.
Вони здійснювали заходи щодо розвідки і дорозвідки важливих об'єктів,
відстежували пересування керівництва Іраку, надавали цілевказівки, брали
під контроль нафтові родовища і т.п.
310

312.

Їхнє закидання в тил іракських військ здійснювалося аеромобільним
способом з десантуванням особового складу безпосередньо в населених
пунктах для виконання спеціальних завдань (заходів).
Були застосовані повітряні десанти з викидом значної кількості
особового складу, озброєння і військової техніки парашутним способом
(десантування загонів 173 опдбр на півночі Іраку, підрозділів 82 пдд і
101 пшд у західних районах).
Таким чином, первісний аналіз підсумків операції «Шок і трепет»
дозволяє зробити висновок про те, що бойові дії коаліційних сил в Іраку в
березні-квітні 2003 року мали цілий ряд відмінних рис як у їхній
організації, так і у веденні. Від застосування збройних сил держав Заходу в
попередні роки вона відрізняється головним чином високим рівнем
взаємодії видів і родів військ, застосуванням усіх видів маневру
військами і засобами поразки, подальшим розвитком форм і способів
ведення бойових дій.
Система озброєнь, задіяна коаліційними військами США і
Великобританії в Іраку, містила перевірені у ході попередніх військових
конфліктів типи і зразки озброєння та військової техніки (ОВТ).
Одночасне використання подібної кількості різнорідного сучасного
ОВТ в ході однієї військової компанії, пред'явило до якості
функціонування систем управління, і насамперед систем автоматизації
управління, зв'язку і розвідки тактичної ланки, винятково високі вимоги.
Для забезпечення взаємодії засобів розвідки цілей і систем їх
знищення широко використовувалися новітні засоби зв'язку, навігації і
цілевказівки.
Високу ефективність показали нові засоби радіозв'язку, які
використовувались в мережах обміну розвідувальною інформацією
тактичної ланки, що дозволили вперше в ході реальних бойових дій
продемонструвати
ефективність
автоматизованого
формування
електронної карти тактичної обстановки, єдиної для різних ланок
управління. Зокрема, уперше були застосовані в ланці «взвод-рота» і
розвідувально-пошуковими групами єдині тактичні термінали JTT-B, що
дозволяють у реальному масштабі часу відображати отримувані по
супутникових і наземних каналах зв'язку дані на електронній карті,
виведеної або безпосередньо на власний екран термінала, або на екран
підключеного до нього портативного комп'ютера. У сполученні із
технічними засобами автоматизованих систем управління можливості
термінала забезпечують в автоматичному чи напівавтоматичному режимі
підготовку даних для стрільби по виявлених цілях у реальному масштабі
часу. Це багато в чому визначило ефективність застосування високоточних
засобів поразки тактичної ланки.
Засоби розвідки, що використовувалися, забезпечили ефективне
виявлення сил і засобів противника на великих відстанях, а системи
311

313.

автоматизації управління військами дозволяли в найкоротший термін
організовувати взаємодію різних систем зброї по їхньому вогневому
придушенню.
Однієї з особливостей ведення бойових дій в Іраку стало масштабне
використання систем авіаційної керованої зброї, застосування яких
ґрунтувалося на даних, отримуваних по каналах зв'язку в реальному
масштабі часу, засобів радіоелектронної та оптичної розвідки. Висока
точність цілевказівок дозволила підвищити долю застосування керованих
боєприпасів до 85%.
Сучасні системи і засоби розвідки коаліційних сил показали
технічну реалізацію інформаційної переваги над противником. США в
ході війни в Іраку використовували оперативні дані, отримувані за
допомогою системи ОЕР на базі космічних апаратів «КН-11», а також дані,
отримані на підготовчому етапі війни за допомогою комерційних
космічних систем дистанційного зондування Землі «Айконос» і
«Квік Лих».
Також, як в Перській затоці та Югославії, було створене могутнє
угруповання розвідувальної авіації, що включало літаки U-2, RС-135,
ЕР-ЗЕ, JSTARS і БПЛА Global Hawk. Крім того, уперше для забезпечення
прийому даних від розвідувальних БПЛА «Предейтор» і управління ними
використовувався літак С-130.
Вперше в Іраку була використана контейнерна тепловізійна станція
цілевказівки АN/АА «Литенінг», що встановлена на борту літаків F-16 і
АV-8В. Точність даної станції складає близько 6 м, що дозволило
використовувати її для наведення засобів поразки, які не мають власних
ГСН, таких, як JDAM і JSO/V. Станція з лазерним цілевказником
забезпечує ведення розвідки і наведення з висоти до 13 км.
Слід зазначити, що в ході бойових дій знайшла практичне
підтвердження концепція сполучення інформаційних систем країн
НАТО. Була реалізована взаємодія між американськими й англійськими
інформаційними системами, зокрема реалізований прийом розвідувальних
даних від літаків GR-4А Тогnado (Великобританія), оснащених
контейнерною розвідувальною станцією RAPTOR, американськими
засобами прийому й обробки розвідувальної інформації.
У наслідок повної переваги коаліційних військ США і
Великобританії у повітрі сили ППО і ПРО активних бойових дій не
вели. Однак у Кувейті, Катарі і Йорданії були розміщені новітні ЗРК
«Петріот» ПАК-3, здатні вирішувати задачі ПРО на ТВД, а на території
Туреччини були розмішені ЗРК «Петріот» ПАК-2.
Вперше в бойових умовах комплексом «Петріот» ПАК-3 була успішно
перехоплена іракська ракета типу «Скад».
У той же час непогодженість дій системи управління військами
коаліції призвела до поразки комплексом «Петріот» ПАК-3 винищувача
312

314.

«Торнадо» англійських ВПС через збій апаратури розпізнавання «свійчужий».
Через помилки у відтворенні єдиної картини повітряної обстановки в
АСУ сил ППО був обстріляний протирадіолокаційною ракетою, випущеної
з американського винищувача, комплекс «Петріот».
Прагнення до
реалізації концепції «хірургічних» і «крапкових» ударів відбилося в
широкому застосуванні високоточної зброї (ВТЗ) – крилатих ракет
повітряного і морського базування, керованих ракет «повітря-поверхня» і
«повітря-повітря», КАБ GBU-24, -27, -28 з лазерним наведенням і
КАБ GBU-29, -31, -37, оснащених інерціальними навігаційними
системами, що дозволило уникнути масових жертв серед мирного
населення, а також поражати заглиблені об'єкти і тактичні цілі на великих
відстанях.
Однак, варто підкреслити, що проявилася недостатня ефективність
застосування стратегічної ВТЗ, пов'язана, насамперед, не з точністю
поразки, а з недостатньою потужністю заряду для виведення з ладу
об'єктів поразки, що вимагало нанесення повторних ударів.
Для нанесення авіаційних ударів використовувалися літаки
стратегічної (В-52, В-1, В-2), тактичної (F-16, F-15Е, F-117, «Торнадо»,
А-10), палубної (F/А-18С, F-14) авіації. Для поразки добре укріплених,
заглиблених цілей з бомбардувальників В-1 і В-2 скидалися КАБ GBU-37
калібру 2000 кг із проникаючою бойовою частиною.
У ході бойових дій в Іраку збройними силами США застосовувалися
наступні типи бронетанкової техніки: ОБТ М1А2 «Абрамc», БМП М2АЗ
«Бредли», БТР М11ЗАЗ, а також БТР LАV-25 і ААV7А1 (підрозділи
морської піхоти).
Великобританія використовувала ОБТ «Челленджер-2» і БМП
«Уорриор». Особливості бойового застосування обумовлювалися фізикогеографічними і погодними умовами (пустеля, пісчані бурі), а також
досвідом бойових дій у період операції «Буря в пустелі».
Наприклад, у попередню кампанію був відзначений масовий вихід з
ладу газотурбінних двигунів (ГТД) танків М1 «Абрамc» через пиловий
знос. За цим пішли серйозні удосконалення повітря очистителів ГТД.
Відмінною рисою, що використовувалася бронетанковою технікою, було її
оснащення засобами визначення державної приналежності «свій-чужий» з
метою запобігання помилкового обстрілу своїх військ.
У війні з Іраком застосовувалися й електромагнітні бомби, але
особою ролі вони не зіграли, тому що іракські радіоелектронні засоби
практично бездіяли.
Однак, і в інших галузях не все було добрее. Такі випадки, коли
десант, висадження якого планувалася в Іракській пустелі, виявлявся на
болоті на території Ірану, а ракети, спрямовані по Багдаду, попадали на
територію Туреччини, чи коли 27 березня штурмовик А-10А в умовах
313

315.

поганої видимості розстріляв свою ж колону бронетехніки і викликав на
неї вогонь артилерії (втрати 50 чоловік убитими і пораненими), говорять
самі за себе. Поразка американською зенітною установкою англійського
літака свідчить про недостатню сумісність системи впізнання в рамках
НАТО. Усе це підтверджує той факт, що сама досконала техніка не завжди
може спрацювати за людину — командира та екіпаж.
14.2. Інформаційне забезпечення бойових дій
Роль інформаційного забезпечення бойових дій. Перехід до нових
способів і форм бойових дій став можливим завдяки досягненням в
інформаційному забезпеченні воєнних дій, реалізованих у рамках
концепцій інформаційних воєн, а також розвитих систем тилового і
технічного забезпечення. Так, у концепції створення єдиної інформаційнокеруючої структури ЗС США відзначено, що для ефективного ведення
операцій необхідно створити систему інформаційного забезпечення,
побудовану на основі принципу функціональної інтеграції розрізнених
інформаційних космічних, повітряних, наземних і морських засобів
(розвідки, РЕБ, зв'язку, навігації, керування зброєю, автоматизованої
обробки, моделювання й ін.) з опорою на послуги глобальних
телекомунікаційних мереж як військового, так і цивільного призначення.
Це приведе, на думку ведучих аналітиків, до появи нової якості —
можливості систематичного спостереження за обстановкою, що
змінюється, у будь-якому регіоні світу, її динамічної оцінки і точного
наведення ударних засобів у будь-якій точці земної кулі для рішення задач
як стратегічного, так і тактичного рівня.
Найважливішими задачами, що передбачається вирішувати в системі
інформаційного забезпечення бойових дій, є:
- забезпечення через супутникові канали зв'язку протягом декількох
десятків хвилин після запиту органів управління об'єднань, з'єднань і
частин докладними картами (з роздільною здатністю об'єктів
розміром 10 м, а в перспективі і менш) району бойових дій із
нанесенням поточної обстановки і мозаїчними відео вставками, що
відображають окремі важливі особливості рельєфу й об'єктів для
підготовки цілевказівок ударним засобам і оцінки результатів
нанесення ударів;
- автоматизована оцінка намірів противника;
- розробка варіантів дій своїх військ.
В даний час по програмах інформаційно-керуючої інфраструктури
вже отримані істотні результати. Наприклад, американські льотчики перед
початком воєнних дій в Іраку вивчали об'єкти Багдада по його об'ємній
моделі.
314

316.

Розвиток систем розвідки, зв'язку і математичних моделей для
підтримки прийняття рішень і забезпечення планування дозволило
збройним силам США й інших держав демонструвати нові елементи
способів і форм бойових дій в останніх локальних війнах, починаючи з
війни в Перській затоці в 1991 році. Аналіз дій БНС у Перській затоці
показує, що застосування сил повітряного нападу (СПН) у тій війні
почалося з повітряної наступальної операції, що продовжувалася три доби.
Вже в наступних бойових діях сили повітряного нападу демонстрували
елементи нової форми воєнних дій. Їхній зміст склав послідовне рішення
часткових задач по поразці окремих об'єктів і їхніх груп авіацією і
крилатими ракетами зі збереженням активності протягом 35 діб на рівні
повітряної операції (400-850 бойових вильотів на добу).
Воєнні дії проти Югославії (1999) почалися нанесенням двох
масованих авіаційно-ракетних ударів, після яких, так само як і в Іраку,
послідовно наносилися вибіркові одиночні і групові удари з інтенсивністю
близько 50-70 літако-вильотів на добу. Авіація і ракети діяли групами по
значній кількості об'єктів, при цьому виявлені візуально, по
радіоелектронних і теплових випромінюваннях, засоби ППО знищувалися
в першу чергу.
При проведенні контр терористичної операції «Непохитна воля» в
Афганістані в 2001 році американське командування із самого початку
відмовилося від операції як неефективної в умовах великої
розосередженості і скритності об'єктів ударів терористичних груп «АльКайди» і режиму талібан. Мета дій була досягнута завдяки застосуванню
принципу «центрально-мережного ведення бойових дій». Система розвідки
дозволяла детально вивчати й оцінювати обстановку в районах бойових
дій і використовувати самі різні сили і засоби, від сучасних систем
озброєння з лазерним наведенням до застарілих бомбардувальників В-52,
координувати їхнє застосування за допомогою, так званого «способу
вершників на конях», при якому удари наносилися безпосередньо при
виявленні об'єктів власними засобами розвідки (в принципі відомий, але
піднятий на новий якісний рівень, спосіб – знищення виявлених у ході
польоту об’єктів).
Докорінно удосконалена система зв'язку між екіпажами бойових
літаків і силами спецоперацій дозволила скоротити час з моменту
виявлення цілі підрозділами спецназу до моменту нанесення по ній удару
авіацією з декількох годин до декількох хвилин.
Адаптивні бойові дії. Приведений аналіз дій СПН показує, що їх не
можна віднести ні до однієї з відомих форм воєнних дій. На думку
американських військових аналітиків, це не бойові дії, тому що вони дуже
тісно пов'язані загальною метою, задачами і способами їхнього виконання.
Але це і не операція, тому що, по-перше, усі дії заздалегідь не плануються і
не узгоджуються і, по-друге, не обмежуються визначеним проміжком часу
315

317.

(для повітряної операції до 3-х і максимум до 5-7 діб). Ці дії
характеризуються переходом від ведення бойових дій по заздалегідь
складеному плану до ведення "адаптивних бойових дій", коли розподіл
(уточнення розподілу) і доведення цілей до засобів поразки здійснюється
незадовго чи навіть безпосередньо перед їхнім застосуванням.
Зміст алгоритму підготовки і реалізації нової форми воєнних дій
полягає у наступному. Командування угруповання СПН визначає
завдання по поразці об'єктів. Далі на підставі моделювання бойових і
інформаційних полів конфронтуючого угруповання військ (сил)
вибираються групи об'єктів, по яких у даний момент можливе нанесення
ударів визначених сил і засобів. Ці сили і засоби відразу призначаються
для впливу на обрану групу об'єктів і визначаються час і спосіб (прийом)
дій. При чому спосіб дій вибирається такий, щоб нейтралізувати
можливості системи ППО противника. При цьому застосовується чи
«тактика відхилення» (тобто обхід зон виявлення і вогню наземних
засобів ППО, застосування малопомітних ЗПН, виконаних по програмі
«Стелс»), чи «тактика силового придушення» радіоелектронними і
вогневими засобами, чи силами спец операцій.
Сформований спосіб моделюється, оцінюється ефективність впливу
на об'єкти конфронтуючої сторони і ціна рішення задачі (утрати сил і
засобів). Якщо ефективність і ціна задовольняють вимогам, розроблений
план передається групі його реалізації, що ставить задачу виділеним
силам на реалізацію впливу (на нанесення удару), у бортові ЕОМ засобів
вводяться необхідні дані. При цьому до моменту виконання чергової
задачі системи тилового і технічного забезпечення повинні забезпечити
готовність виділених сил.
Група планування, не відволікаючись на процес безпосереднього
керування силами і засобами по вирішенню раніше поставлених задач,
планує наступні дії.
Таким чином, зміст нової форми стосовно до дій авіації і сил ППО,
складатимуть: одночасні і послідовні, погоджені і взаємозалежні по
меті і завданням, адаптивні до обстановки, що складається, авіаційноракетні удари, повітряні і протиповітряні бої по нанесенню поразки
об'єктам противника і відбиттю його ракетно-авіаційних ударів.
Адаптивні дії можна реалізувати тільки за умов розвинутих
систем розвідки і зв'язку, а також, при наявності моделюючих
комплексів для представлення інформації про противника і свої війська
(сили) у виді, зручному для сприйняття посадовими особами органів
управління; а також для розробки й оцінки способів дій військ (сил) і
засобів. Тут необхідно підкреслити, що без моделювання реалізовувати
розроблений удар авіація не буде. Командування повинне переконатися в
ефективності удару та у забезпеченні необхідної безпеки своїх екіпажів.
Тривалість адаптивних дій за часом обмежується тільки можливостями
316

318.

тилового і технічного забезпечення, звичайно, за умов, що виділені сили і
засоби несуть передбачені втрати.
Дії збройних сил США і Великобританії бойові дії, що почалися
проти Іраку 20 березня 2003 року, також носили явно виражений
адаптивний характер. На основі даних розвідки послідовно наносилися
групові й одиночні удари по обраних цілях.
Через те, що Ірак не розгорнув сухопутні війська, одночасно з
початком нанесення ударів на його територію були введені і сухопутні
війська США і Великобританії. Вони просувалися в глиб країни,
практично не входячи в зони вогневого впливу зброї військ Іраку у зв’язку з
тим, що попередньо знищувалися авіацією.
Для цього велася розвідка і наносилися удари тактичної, палубною і
армійською авіацією, а також вогневими засобами сухопутних військ,
діяли сили спеціальних операцій. Протистояти таким діям збройні сили і
система ППО Іраку не могли. Застосовувати свою авіацію для виконання
задач ППО і для нанесення ударів Ірак також не міг, тому що літаки
відразу ж могли бути розстріляні ракетами «повітря-повітря» далекої дії і
наземними ЗРК «Патріот» та ін.
Можливості СПН США по плануванню і реалізації адаптивних
впливів у даний час ще більш збільшуються з реалізацією концепції
“динамічного планування”, що припускає пере націлювання ударних
засобів авіації і крилатих ракет після віддачі наказу на виконання задач
навіть у польоті. Для цього розробляються відповідні технічні засоби.
Адаптивне динамічне управління угрупованнями СПН і ППО інших
військ (сил) можливо тільки при оснащенні органів управління
наймогутнішими інтелектуально ємними обчислювальними засобами. Такі
пункти можуть бути розгорнуті в стратегічній ланці управління, які
віддалені від району ведення воєнних дій.
Так, командування ЗС США вже 10 років вживає заходів по
перенесенню управління воєнними операціями (у першу чергу
повітряними) у штабні органи на континентальній частині США. Такі дії
по управлінню силами ППО Ізраїлю мали місце в операції «Буря в пустелі»
і по управлінню силами авіації у війні проти Югославії. У її ході 93% цілей
були призначені органами управління ВПС, що знаходяться на
континентальній частині США.
Повна реалізація програми створення глобальної інформаційнокеруючої інфраструктури ЗС США ще більш підсилить можливості по
проведенню адаптивних дій.
У цьому напрямку необхідно також повніше враховувати специфіку
дій військ у зонах збройних конфліктів і анти терористичних операцій;
зробити більш різноманітними і гнучкими форми побудови бойових
порядків; практикувати створення тактичних груп; підвищити готовність
підрозділів і частин до самостійних високо маневрених рейдових дій,
317

319.

відродивши тактику оперативних маневрених груп (ОМГ); приділяти
більше уваги надійній охороні комунікацій, пунктів управління, тилових
частин. Відповідно до цього слід уточнити оргструктуру військ, зокрема,
створити з'єднання, здатні діяти в якості ОМГ.
При таких умовах є можливість випереджати противника у своїх діях і
перемагати навіть з меншою загальною кількістю сил і засобів при
їхній рівній якості. У цьому і складається зміст головного уроку війни
США і Великобританії проти Іраку.
Для впровадження адаптивних форм воєнних дій у практику збройних
сил, і зокрема адаптивних повітряних операцій, необхідно впровадити
цілий ряд заходів, серед яких першочерговими мають бути наступні:
- по-перше, доповнити концепцію інформаційної боротьби включенням у
неї напрямків створення інформаційних мереж і розробки моделюючих
комплексів;
- по-друге, розгорнути безпосередню роботу по першочерговому
створенню інформаційних мереж і моделюючих комплексів;
- по-третє, створити підсистеми забезпечення прийняття рішень і
планування бойових дій, а також реалізації планів;
- по-четверте, упровадити необхідні обчислювальні засоби і моделюючі
комплекси органів управління ЗС (ВПС зокрема);
- по-п'яте, продовжити дослідження нової форми воєнних дій, розробити її
положення і впровадити в практику.
Інформаційна війна. Перед початком бойових дій була поставлена
задача завоювання також і переваги в інформаційному просторі.
Розтягнутий за часом «імпульс інформаційного удару», аналог якого
можна було спостерігати в ході операції на Балканах, не тільки
приголомшив військово-політичне керівництво Іраку, позбавивши його
всякої можливості до адекватної протидії, але і значною мірою завдав
шкоди споконвічно солідарній політиці європейських держав у відношенні
ведення кампанії проти Іраку. При цьому кінцева мета всієї кампанії була
досягнута швидко і рішуче, з мінімальними втратами матеріальних і
людських ресурсів.
Психологічні операції проводилися з високою інтенсивністю як в
інтересах формування позитивної суспільної думки в населення Іраку, так і
обробки особового складу іракських ЗС. При цьому вони почалися задовго
до активної фази наземних дій і продовжувалися в ході всієї операції.
Однак, дезінформація і лякання противника за рахунок використання
сучасних ЗМІ не було єдиним елементом інформаційної війни. На
стратегічному рівні мета цієї кампанії - створення таких перешкод
процесу прийняття рішення ворогом, щоб він не міг діяти чи вести
війну координовано та ефективно.
Приділяючи таку увагу веденню інформаційної війни, США і їхні
союзники розраховували на ведення «безконтактних» бойових дій, при
318

320.

яких кількість жертв (у прямому значенні слова) була б зведена до
мінімуму.
14.3. Застосування космічних засобів забезпечення бойових дій
Війна в Іраку для американської армії стала наступним етапом по
залученню до бойових дій космічних засобів.
Якщо раніше використання космічних засобів у ході локальних воєн і
збройних конфліктів було, як правило, епізодичним (В'єтнам, Близький
Схід, Афганістан, Фолклендські острова й ін.) - при наявності супутника
на орбіті і можливості його оперативного проходження над районом
спостереження, відпрацьовування комплексів апаратури космічного зв'язку
і навігаційних приладів, то тепер ситуація змінилася докорінно.
Першим
досвідом
широкомасштабного
практичного
використання космічних систем у ході бойових дій стали події в
Перській
затоці
(1991),
коли
багатонаціональними
силами
застосовувалися космічні засоби у всіх фазах операції. Основні задачі,
покладені на органи управління космічного командування в районі
конфлікту, полягали в забезпеченні розвідки, зв'язку, оцінки результатів
поразки об'єктів противника, навігаційного, топогеодезичного і
метеорологічного забезпечення військ.
По оцінках фахівців війна в Перській затоці 1991 року - це «перша
війна космічної ери» або «перша космічна війна нашої ери».
Подальше відпрацьовування і розвиток форм і способів застосування
космічних засобів для забезпечення бойових дій військ відбувалися в
Югославії.
Планування ракетно-бомбових ударів, контроль результатів їхнього
проведення, топогеодезичне і метеорологічне забезпечення операції на всіх
її стадіях здійснювалися з використанням даних космічних засобів.
Особливе значення було надане космічній навігаційній системі, інформація
якої забезпечувала функціонування високоточної зброї в будь-який час
доби і при будь-яких метеоумовах.
Аналіз досвіду використання космічних засобів у Югославії й у
попередніх конфліктах дозволив остаточно підтвердити необхідність і
високу ефективність застосування так званих груп космічної підтримки,
створюваних у різних ланках управління. Так, у югославському конфлікті з
метою координації дій різнорідних засобів розвідки, а також оптимізації
одержуваної інформації при Головкомі НАТО в Європі був створений
спеціальний підрозділ застосування космічних засобів. У район бойових
дій було спрямовано біля двох десятків мобільних оперативних груп для
забезпечення космічною інформацією командирів тактичної ланки
авіаційних і морських угруповань.
319

321.

Ще більш вражаючої по масштабах використання даних від космічних
засобів стала війна в Іраку 2003 року. Використовувалися різноманітні
військові і комерційні супутники спостереження, зв'язку, навігаційні і
метеорологічні апарати, а також супутники попередження про ракетний
напад. У цілому задіяне в ході війни орбітальне угруповання містило, за
даними відкритих джерел, 50—59 військових космічних апаратів різного
цільового призначення, 28 апаратів системи GPS і велике число
комерційних КА зв'язку і дистанційного зондування Землі.
США почали підготовку до використання космічних засобів задовго
до початку вторгнення. При цьому МО США особливу увагу приділяло
підготовці висококваліфікованих військових фахівців, що могли ефективно
вирішувати оперативні задачі бойового забезпечення військ з космосу. Це
дозволило Космічному командуванню ВПС направити в традиційне
об'єднані командні пункти своїх підготовлених фахівців.
Найбільше повно Космічне командування було представлено в
Об'єднаному центрі повітряних операцій, розгорнутому на базі ВПС
Принц Султан (Саудівська Аравія). Задача групи Космічного
командування в цьому центрі складалася в оперативній координації
застосування космічних засобів при плануванні і веденні бойових дій
військ. Наприклад, при плануванні бомбових ударів з повітря штаби ВПС
погоджували їх з умовами найбільш ефективного розташування супутників
систем GPS над полем бою, одержували дані по метеообстановці і
зображення об'єктів, по яких повинні бути удари, а також запитували
канали супутникового зв'язку. Крім того, фахівці Космічного
командування інформували штаби видів збройних сил про поточні та інші
можливості космічних засобів як військового, так і комерційного
призначення в інтересах їхньої інтеграції в бойові операції.
Використання космічних засобів розвідки. Концепція спільного і
взаємопов'язаного за часом і простором застосування авіаційних засобів
розвідки і поразки, космічних засобів розвідки, інтегрованих у єдину
систему, є якісно новим етапом у розвитку високоточних систем розвідки і
поразки.
Саме така інтегрована авіаційно-космічна розвідувальна система
була задіяна в ході війни в Іраку.
Алгоритм функціонування різнорідних засобів досить простий, але
ефективний. Космічні засоби розвідки (радіотехнічної та оптикоелектронної), що мають високу періодичність перегляду заданих районів і
оперативність доставки розвідувальних даних, практично в реальному
масштабі часу виявляють місце розташування цілей. Отримані дані про
цілі передаються на пункти управління військами і зброєю і (чи)
безпосередньо на авіаційні засоби поразки, що здійснюють одночасно
дорозвідку і нанесення вогневого удару. Реалізується концепція «побачиввразив».
320

322.

У США космічний контур інтегрованої системи розвідки включає
космічні апарати (КА) оптико-електронної розвідки «Кихоул»,
радіолокаційної розвідки «Лакросс», радіотехнічної розвідки «Магнум»,
«Фортекс»,
метеосупутники
«ДМСП».
Крім
того,
широко
використовується інформація від цивільних КА дистанційного зондування
землі «Иконос», «Куикбёрд», а також від французького КА «Спот».
Авіаційний же контур складається з пілотованих безпілотних засобів
розвідки, таких, як «Хантер», «СД-289», «Предатор».
Такі інтегровані системи володіють низкою принципових
особливостей.
По-перше, це оперативна гнучкість тактики використання
авіаційного і космічного контурів, причому функціонування кожного
контуру може здійснюватися й автономно з урахуванням сформованої
тактичної ситуації.
По-друге, підвищення рівня бойової стійкості системи за рахунок
багато контурності і можливості ведення безупинної, всепогодної і
цілодобової розвідки, що забезпечується наявністю космічних систем, а
також радіолокаційних засобів спостереження в обох контурах.
Координацію функціонування обох контурів і їхню взаємодію організують
об'єднані групи космічної підтримки. При цьому кожний з контурів може
використовуватися для рішення самостійних задач. Так, за
повідомленнями інформаційних агентств, для знищення іракської
бронетехніки Центральне командування використовувало дані космічної
розвідки, що у режимі реального часу передавалися на ударні літаки. Для
засічки іракської бронетехніки і видачі даних цілевказівки застосовувалися
три удосконалених супутники видової розвідки «Кихоул-11», що
працюють у видимій і інфрачервоній областях спектра, а також три
супутники «Лакросс», оснащені бортовими РЛС. Орбіти супутників були
обрані таким чином, що кожні 2-3 години один з них проходив над
територією Іраку, передаючи інформацію на наземні станції прийому
даних. Таким чином, космічна інформація про обстановку на іракському
театрі воєнних дій, що надходить від супутників видової радіолокаційної
розвідки, обновлялася протягом доби близько 12 разів.
Недоліком використовуваних у даний час космічних систем видової
розвідки є можливість уведення їх в оману шляхом прийняття відносно
нескладних заходів протидії: використання маскування, створення
удаваних цілей. Це широко використовувалося югославами, але цим не
могли скористатися іракці.
Величезну роль у війні з Іраком грали космічні засоби навігації. У
першу чергу мова йде про використання інформації від GPS «Навстар» для
наведення високоточної зброї. По деяким даним, частка такої зброї у війні
2003 року склала 95% (для порівняння — у війні 1991 року вона складала
7%).
321

323.

Як і в агресії проти Югославії, ракети і бомби, що використовують
для наведення на ціль сигнали космічної навігаційної системи «Навстар»,
були найбільш ефективними. У війні 1991 року така зброя не
використовувалася, тому що повномасштабне розгортання системи
завершилося в середині 90-х років.
Помітна тенденція установки приймачів супутникової навігаційної
інформації на ті засоби поразки, що раніше наводилися по інших
принципах. Це, зокрема, крилаті ракети морського базування «Томагавк» і
бомби EGBU-27.
Перехід на супутникові системи наведення дозволив радикально
збільшити число літаків, здатних застосовувати високоточну зброю по
наземних об'єктах. У 1991 році цією здібністю володіли лише
частка американських тактичних літаків загального призначення. У війні
2003 року високоточною зброєю була оснащена практично вся бойова
авіація, що брала участь в операції.
Ще більше значення для військ коаліції мало широке застосування
космічної навігаційної інформації для організації розвідки, управління
військами, авіаційної підтримки і т.д.
По деяких повідомленнях засобів масової інформації, сигнали
системи GPS нібито елементарно просто глушилися за допомогою
нескладних пристроїв для постановки перешкод, що спричинило промахи
великого числа високоточних ракет. Викликає сумнів, що такі міри могли
бути високоефективними. Однак цілком очевидно, що факти використання
засобів радіоелектронної боротьби могли мати місце.
Воєнні дії в Іраку ще раз підтвердили велике значення космічних
засобів зв'язку в управлінні військами при підготовці операцій та у ході
ведення бойових дій. Тут і забезпечення захищеним зв'язком Центрального
командування з військово-політичним керівництвом США, і зв'язок вищих
ланок військового управління з частинами і підрозділами, і зв'язок між
підрозділами. Для цього використовувалися як військові супутникові
системи зв'язку («ДСЦС», «Милстар», «Флитсатком» і ін.), так і численні
комерційні супутникові системи зв'язку.
Війна 2003 року – це проведення операцій на величезній території без
вираженої лінії фронту. У цих умовах дуже великий розкид сил і засобів. І
тільки космічним засобам зв'язку було під силу забезпечити оперативне
управління військами.
Велика роль космічних засобів зв'язку в оперативному доведенні до
підрозділів розвідувальної інформації, одержуваної за допомогою
інтегрованої розвідувальної системи. З використанням супутникових
систем зв'язку передавалася інформація від безпілотних розвідувальних
літальних апаратів.
Велике поширення дістали супутникові телефони для зв'язку
мобільних груп навіть окремих військовослужбовців з командирами й
322

324.

один з одним. Тут використовувалися системи персонального
супутникового зв'язку цивільного призначення: «Глобалстар», «Інмарсат»,
«Іридіум».
Говорячи про перспективи розвитку військово-космічних засобів, слід
зазначити, що інформаційна підтримка з космосу дій збройних сил у
XXI столітті буде залишатися однієї з ключових задач. Проведені
дослідження, а також досвід використання космічних засобів для
забезпечення бойових дій, отриманий у тому числі й в іракській війні,
показують, що розвиток космічних засобів для рішення цієї задачі
повинний здійснюватися по двох взаємопов'язаних напрямках.
Перший напрямок — це створення космічних засобів, що відповідають
вимогам воєнного часу по оперативно-тактичних характеристиках:
детальність, продуктивність, періодичність, оперативність виведення,
живучість і ін.
Другий напрямок — це доведення космічної інформації до самих
нижчих ланок управління, а в перспективі — до окремої ланки, екіпажу.
Ці розробки ґрунтуються на концепції «інформаційної війни», що
базується на останніх досягненнях науково-технічного прогресу і
відповідної йому революції у військовій справі на рубежі XXI століття. По
своїх наслідках її можна порівняти тільки зі створенням у середині 40-х
років XX століття ядерної зброї. Впровадження інформаційно-космічних
технологій на всіх рівнях управління і застосування військ дійсно дозволяє
серйозно говорити про можливість «приведення бойових дій до цифрової
форми».
Прообразом окремих його компонентів можуть служити сучасні
портативні ЕОМ типу «ноутбук», шоломи віртуальної реальності,
кишенькові засоби зв'язку, пейджери і сотові телефони, нарешті,
індивідуальні комплекти космічної навігації.
Рішення цих задач неминуче виведе на новий якісний рівень
управління військами взагалі і авіацією зокрема та у кілька разів
підвищить їхній бойовий потенціал. В колишні роки на це були потрібні
десятиліття і заміна кількох поколінь військової техніки.
Таким чином, попередній аналіз використання космічних засобів у
війні з Іраком підтверджує постійно повторювана нами у останні роки
науково обґрунтована теза про зростання ролі космосу в забезпеченні
бойових дій військ. Звідси — необхідність підвищення нашої уваги до
космосу, що різко знизилася на початку 90-х, але так практично і не зросла
на початку XXI століття.
323

325.

ЗАКЛЮЧЕННЯ
Сто років, які пройшли з перших польотів братів Райт, стали
величезним кроком у розвитку нашої цивілізації взагалі і авіації, як одного
з її найяскравіших втілень, зокрема.
Вже в першу світову війну літаки почали застосовуватись у бойових
діях. З появою воєнної авіації суттєво змінився характер бойових дій.
По перше, була задіяна нова сфера – повітряний простір, по друге бойові дії стали вестись з більшим просторовим розмахом, набули більшої
швидкоплинності, а досвід останніх десятиліть свідчить і про те, що вони
перестають бути позиційними.
Бойова
авіація
стала
надзвуковою,
всепогодною,
трансконтинентальною, ракетоносною.
Незважаючи на те, що світовій спільноті вдається утриматись від
розв’язання третьої світової війни, вирішення конфліктних ситуацій за
допомогою зброї продовжує залишатись характерною рисою і нашої
епохи.
Локальні війни та збройні конфлікти останніх десятиліть увійшли у
пам’ять людства в певній мірі завдяки активному застосуванню авіації, а
тому - більш руйнівними і збитковими, це - Корея і В’єтнам, Близький
Схід і Перська Затока, Афганістан, Ірак та Югославія. Всі вони стали
суттєвим кроком в розвитку оперативного мистецтва та тактики воєнної
авіації.
Досвід локальних війн та збройних конфліктів другої половини
20-го та початку 21-го століть свідчить, що перемогу має завжди та
сторона, яка безроздільно панує у повітрі, і, навпаки, - сумна участь
очікує ту країну, яка не здатна захистити себе від ударів з повітря.
Характерною тенденцією сучасних війн є намагання сторін вести
дистанційні бойові дії. Війська все більше діють при відсутності
безпосереднього контакту з противником та чітко вираженої лінії
фронту. У цьому зв’язку обсяг та значення завдань, які виконує авіація,
значно зростають, безперервно удосконалюється тактика їх виконання.
Основними завданнями авіації у останніх локальних війнах були:
- завоювання переваги у повітрі шляхом знищення системи ППО та
бойової авіації;
- дезорганізація системи державного і військового управління країною
та її збройними силами;
- нанесення значних збитків військово-економічному потенціалу країн
і їх збройним силам.
Безумовний вплив на розвиток тактики авіації здійснюють авіаційна
техніка, авіаційні засоби ураження та інфраструктура, яка забезпечує їхнє
324

326.

застосування. Локальні війни та збройні конфлікти вносять свої корективи
в напрямок розвитку воєнної авіації та її тактики.
Формами оперативного застосування авіації були і залишаються її
класичні форми - повітряні операції та систематичні бойові дії.
Способами бойового застосування авіації у локальних війнах під час
систематичних бойових дій були: групові, зосереджені та поодинокі
авіаційні удари, повітряні бої, спеціальні бойові польоти.
Найважливішим елементом управління у повітряних операціях стає
застосування комплексів дальнього радіолокаційного виявлення та
управління з метою контролю повітряного простору в районах бойових
дій та управління авіацією під час нанесення ударів.
Функції тактичної повітряної розвідки покладалися на тактичні літаки
і згодом все більше – на безпілотні літальні апарати.
Усе це в комплексі сприяло підняттю на новий якісний рівень
системи управління та взаємодії усіх сил і засобів повітряного нападу, а
також чіткому розподілу задач між ними з урахуванням бойових
можливостей та рівня підготовки льотних екіпажів у реальному
масштабі часу.
Війни в Іраку 91-го і 2003-го років та в Югославії стали також
війнами переломними і етапними. Вони підвели рису під класичними
війнами і відкрили війни нового типу - з високоточною зброєю, із
втягненням в орбіту активних дій нової сфери – космосу.
При проведенні повітряних наступальних операцій проявились
наступні нові риси:
- значна перевага авіації однієї сторони над авіацією іншої сторони не
тільки в кількісному, але і в якісному відношенні;
- використання
космічних
систем
та
літаків
дальнього
радіолокаційного виявлення і управління для контролю за повітряною
обстановкою, наведення винищувальної авіації та корегування
траєкторій польоту крилатих ракет;
- масоване застосування крилатих ракет у звичайному спорядженні для
ударів по точечних цілях, прикритих сильною ППО;
- безперервність та, при необхідності, висока інтенсивність повітряних
ударів – на окремих етапах до 1500 літако-вильотів на добу;
- застосування малопомітних літаків виготовлених за технологією
“Стелс” та безпілотних літальних апаратів;
- зосередження основних зусиль у перших масованих ударах тільки на
задачі завоювання переваги у повітрі;
- масоване застосування у ході операцій сил та засобів РЕБ і розвідки,
проведення у рамках повітряної наступальної операції “електронних
ударів”;
325

327.

- створення комплексної системи управління та зв’язку на базі
стаціонарних і мобільних органів управління та зв’язку з
використанням космічних, повітряних і кабельних ліній зв’язку;
- застосування найновітніших систем озброєння основаних на нових
фізичних принципах.
У свою чергу, інтеграція ударних і забезпечуючих систем
авіаційного, ракетного і космічного компонентів приведе до створення
на початку XXI століття провідними країнами глобальної
розвідувально-ударної стратегічної системи, здатної вирішувати
задачі збройної боротьби у повітряно-космічній сфері практично в
реальному масштабі часу.
Як свідчить досвід військових акцій проти Іраку та Югославії,
удосконалення якісних параметрів засобів повітряно-космічного нападу
безпосередньо впливає на подальше підвищення іх бойових можливостей,
що відображається наступними факторами:
- швидке нарощування чисельності авіаційного угруповання у будьякому районі світу при відносно малому її первинному складі з метою
створення переконливої переваги у повітрі ще до початку бойових
дій;
- більш масштабної координації спільних дій різнорідних сил авіації,
що базуються на великих територіях;
- підвищення інтенсивності бойових дій авіації та скорочення термінів
виконання поставлених бойових завдань;
- зростання просторових параметрів повітряних операцій;
- пошук нових способів досягнення тактичної раптовості ударів по
об'єктах.
Вважається, що у сучасних умовах у військових конфліктах держав,
які володіють сучасними технологіями, основною ударною силою
стануть системи високоточної зброї при ведучій ролі засобів
повітряного нападу.
У майбутніх військових конфліктах буде нарощуватись можливість
комплексного ураження перших і других ешелонів конфронтуючих військ
(сил) при одночасному впливі на всі об'єкти ураження, незалежно від
глибини їхнього розташування. При цьому ресурс вогневих засобів буде
розосереджений по всіх можливих напрямках удару. Ця тенденція також
обумовлена переважним використанням у військових конфліктах
майбутнього безпілотних високоточних засобів ураження великої
дальності і значним підвищенням бойового потенціалу ударних літаків.
З огляду на цю обставину, а також можливість створення
«інтелектуальної» високоточної зброї, доцільно буде розглядати не стільки
тактику дій літаків-носіїв високоточної зброї, скільки тактику дій самої
цієї зброї. Ця тактика буде визначатися, насамперед, типом системи
наведення, установленої на конкретному зразку, характером об'єкту
326

328.

ураження, а також ступенем його захищеності активними і пасивними
засобами ППО.
Аналіз підсумків бойових дій авіації у локальних війнах дозволяє
зробити наступні висновки:
- воєнна авіація з точки зору її бойового застосування пройшла
визначний шлях – від забезпечення бойових дій сухопутних військ до
майже повного вирішення не тільки воєнних, але і політичних цілей
війни;
- проведені воєнні операції підтвердили правильність обраного
провідними країнами світу напрямку на оснащення військово-повітряних
сил найновітнішим озброєнням;
- особовий склад усіх родів авіації, також як і інших видів збройних
сил, мав високий рівень освоєння цієї техніки і ефективного використання
її в бойових умовах;
- широке застосування повітряних засобів ураження дозволяє
запобігти значних втрат особового складу всіх видів збройних сил.
Разом з цим, тенденція розвитку засобів повітряної збройної боротьби
в XXI столітті впливає також і на зростання ролі повітряно-космічної
оборони в загальній системі забезпечення безпеки будь якої країни. Це
зобов'язує робити все можливе для збереження боєздатності воєнної
авіації, ППО, підтримки їх у бойовій готовності до виконання завдань за
призначенням у будь-яких умовах обстановки.
У випадку асиметричних війн (бойових дій) роль авіації
переміщується здебільшого у бік забезпечення бойових дій підрозділів
сухопутних військ (сил спеціального призначення та ін). Це обумовлено
перш за все складністю виявлення противника (діє невеликими
мобільними групами, уникає від позиційних форм боротьби), майже
неможливістю передбачити не тільки його наміри, але і місця бойових дій
чи здійснення терористичних актів, його тісні зв’язки з місцевим
населенням (у більшості випадків воно безпосередньо задіяно). У цьому
разі конфлікти набувають тривалого, майже безперспективного характеру
(Афганістан, Чечня, Ірак-2003 р.). Осередковий характер бойових дій,
специфічні природні умови (для окремих країн), мобільність та
несподіваність вимагають широкого застосування авіації і в першу чергу –
армійської, що робить її досить важливою у вирішенні завдань по
знищенню збройних формувань.
У ході асиметричних війн сформувалася система поглядів на тактику
ведення бойових дій проти іррегулярних, напівпартизанських формувань
та диверсійних і терористичних груп, виникло немало нових,
перспективних способів тактичних дій (розвідувально-пошукових, ударноштурмових, рейдово-блокувальних) у протиборстві з "нетиповим"
противником у спеціальних операціях, які проводяться із широким
застосуванням авіації.
327

329.

Війни в Афганістані, Чечні, Іраку – 2003 р. доповнили та внесли свої
"надбання" в розвиток тактики авіації, особливо армійської. Перш за все
виникла необхідність діяти нестереотипно (не так, як вимагали керівні
бойові документи) та застосовувати нові форми й способи збройної
боротьби, з’явилась потреба до випередження противника в темпі та
інтенсивності ведення бойових дій, виконання завдань невеликими за
складом авіаційними групами; застосування різноманітних спеціальних
способів бойових дій.
Особливо слід відзначити, що в системі бойових дій не тільки
загальновійськових формувань, але й авіації, застосованій в асиметричних
війнах, чітко проявилася домінуюча роль тактики як складової частини
воєнного мистецтва. Центр ваги бойових зусиль змістився в напрямі
тактичних дій. Той факт, що в Афганістані питома вага завдань, що
виконувалися підрозділами та частинами, становила близько 80 %
загального обсягу бойових дій, а у двох чеченських війнах — 75 %
свідчить, що тактика була, є і, напевно, залишиться основою в досягненні
оперативних цілей збройної боротьби із іррегулярними збройними
формуваннями.
328

330.

ЛІТЕРАТУРА
Александров И. НАТО против Югославии: хроника
необъявленной войны // Зарубежное военное обозрение. –
1999. – № 6. – С.7-11; – № 7. – С.10-14; – № 8. – С.6-9.
2. Алексеев Ю. Перспективные авиационно-космические
технологи и проекты США. // М.: Зарубежное военное
обозрение, 1990. №1, С. 42-45.
3. Агрессия США в Юго–Восточной Азии. М: ЦИВТИ, 1978.
4. Артюшин Л.М., Мосов С.П., Толубко В.Ф. Аерокосмічна
розвідка в локальних війнах сучасноті: досвід, проблеми,
питання і тенденції. –К.: НАОУ, 2002. 208 с.
5. Бабич В.К. О направлениях развития современного
воздушного боя. // -М.: Военная мысль, 1983, №8.
6. Бабич В.К. Проблемы современного воздушного боя. // – М.:
Военная мысль, 1989, №7.
7. Бабич В.К. Проблемы тактики военно-воздушных сил. // –
М.: Военная мысль, 1988. № 4.
8. Бабич В.К. Развитие способов преодоления авиацией ПВО в
локальных войнах. // – М.: Военная мысль, 1994, №5.
9. Бадах Ю.Г. ВМФ в локальних війнах і збройних конфліктах
другої пол. ХХ століття. – К.: НАОУ, 2003.
10. Балахонцев Н., Медин А. Развитие форм и способов ведения
военных действий в начале XXI века // - М.: Зарубежное
военное обозрение. - 2003. № 4 - С. 25-28.
11. П.И.Белоножко П.И., Богословов Г.Б. Влияние театра
военных действий на эффективность выполнения задач
авиацией. // - М.: Военная мысль, 1985. №7.
12. Боевое применение ЗРВ (по опыту боевых действий в Юго–
Восточной Азии). М.: Воениздат, 1979.
13. Божедомов Б.А. Развитие военного искусства в локальных
войнах современности (1945 – 1992 гг.). – М.: АГШ ВСР,
1992.
14. Брусницын Н. Глобальная техническая разведка США. // М.:
Военная мысль, 1990. №10. С. 57-65.
15. Букреев
Ю.Д.,
Золотов
Л.С.,
Каратуев
М.И.
Контртеррористическая операция на Северном Кавказе:
основные уроки и выводы // Военная мысль. – 2000. – № 3.
16. Булгаков В.В. Вооруженный конфликт: формы и способы
действия войск. – М.: Военная мысль, 2002, №1.
17. Бушуев В.А. Борьба за господство в воздухе. // –М.: Военная
мысль, 1988, №3.
1.
329

331.

18. Васильев Г. Армейская авиация США. // М.: Зарубежное
военное обозрение, 1988. №6. С. 17-23.
19. Васильев Г. Развитие стратегии итактики в операции «Буря в
пустыне» // Зарубежное военное обозрение. – 1992. – № 6. –
С. 3-13.
20. Васильев Г.В. Завершающий этап операции «Буря в
пустыне». // – М.: Зарубежное военное обозрение, 1991, №4.
21. Ветров Ю.К. Высокоточное оружие и развитие тактики
ударной авиации. // - М.: Военная мысль, 1994, №2.
22. Військово-політичний,
стратегічний,
оперативний
і
тактичний зміст локальних війн і збройних конфліктів / Під
загал. ред. В.Б. Толубко. – К.: НАОУ, 2001.
23. Валадаров И.Н. Западная Европа и кризис в Персидском
заливе. – М.: Зарубежное военное обозрение, 1991, №2.
24. Владимиров В. Наземная операция ВС США и их союзников
против Ирака // Зарубежное военное обозрение. – 2004. – №
1. – С.11-19.
25. Военное искусство в локальных войнах (1945-1990 гг.). – М.:
ИВИ МО СССР, 1989.
26. Военно-морской словарь / Гл. ред. В.Н. Чернавин. – М.:
Воениздат, 1989. – С. 457.
27. Война в Ираке: Хроника военных действий // Зарубежное
военное обозрение. – 2003. – № 4. – С.15-24.
28. Войны второй половины ХХ века / Авт.сост. А.Н.
Гордиенко. – Мн.: Литература, 1998.
29. Волович А. Ирак: Тяжелый год позади. Что дальше? //
Зеркало недели. – 2004. – № 12 (487). – 27 марта.
30. Воробьёв И. Уроки войны в зоне Персидского залива // М.:Военная мысль. – 1992. – № 4-5. – С. 67-74.
31. Воробьев И. Н. Тактика в локальных войнах и вооруженных
конфликтах // - М.: Военная мысль. - 1995. - № 1. - С. 39-45.
32. Воробьев И. Н. Развитие тактики в войнах и вооруженных
конфликтах XX века // -М.:Военная мысль,- 2002. - № 2. - С.
25-35.
33. Воробьев И. Н. Новий виток в развитии тактики // М.:Военная мысль.-2001. - №2. - С. 15-23.
34. Воробьев И.И., Киселев В.А. Специальные войсковые
действия в вооруженном конфликте. – М.: Военная мысль,
2000, №1.
35. Воробьёв И.Н., Киселёв В.А. Боевые действия в локальных
войнах и вооружённых конфликтах. – М.: ВАФ, 1996.
36. Воробьев И.Н., Кисилев В.А. Контртеррористическая
операция // Обозреватель. – 2000. – № 2.
330

332.

37. Г. Фойхтер. История воздушной войны в ее прошлом,
настоящем и будущем. М.: Воениздат, 1976.
38. Гареев М.А. Некоторые проблемы подготовки Вооруженных
Сил к локальным войнам. // – М.: Военная мысль, 2000, №1.
39. Гахов А.Н. Психологические аспекты применения авиации в
современных условиях. // – М.: Зарубежное военное
обозрение, 2004, №11.
40. Георгиев А. Некоторые вопросы подготовки летчиков
авиации ВМС США. // М.: Зарубежное военное обозрение,
1990. №1. С. 65-68.
41. Голосов Р.А., Сабуров Г.И. К теории боевых систем. // – М.:
Военная мысль, 1990, №9.
42. Горбачев В.А. Способы боевых действий авиации при
уничтожении высокоточного оружия. // – М.: Военная
мысль, 1989, №4.
43. Гребешков В. Военно-воздушные силы Соединенных
Штатов Америки.// -М.: Зарубежное военное обозрение,
1990. №1-2, С. 35-42.
44. Грушев А. Итоги войны в зоне Персидского залива.// - М.:
Зарубежное военное обозрение, 1991. №6. С. 35-41.
45. Доценко В.Д. Флоты в локальных конфликтах второй
половины ХХ века. – М.; СПб: АСТ, 2001.
46. Дрожжин А.И. Демонстративные действия авиации. // – М.:
Военная мысль, 1993, № 7.
47. Дюпюи Э., Дюпюи Т. Всемирная история войн. В 4-х кн. –
Кн.4 (1925-1997). – М., 1997.
48. Ефимов А.Н. Оперативное искусство ВВС на современном
этапе. –М.: Военная мысль, 1985, №8.
49. Жуков В.И., Оберстов А.К. Пункты управления
Вооруженными Силами США. // – М.: Зарубежное военное
обозрение, 2001, №12.
50. Журавлев А.А. Эволюция содержания воздушной и
противовоздушной операции. // – М.: Военная мысль, 1989,
№12.
51. Журавлев А.А., Краснов А.Б. Эволюция принципов и
способов боевого применения авиации. –М.: Военная мысль,
1991, №8.
52. Зимин Г.В. О современной теории противовоздушной
операции. М.: Военная мысль, 1973. №3.
53. Ильин В. Воздушная война на Балканах // Вестник авиации и
космонавтики. – 2000. – № 2.
54. История войн и конфликтов. В 2-х тт. / Сост. А.В. Редько. –
Мн.: Харвест, 1997. – Т.2.
331

333.

55. Іванов Б.М. Війна в зоні Перської затоки. – К.: АЗСУ, 1998.
56. Історія війн і воєнного мистецтва. Під ред. В.Б.Толубко. – К.:
НАОУ, 2003.
57. Каспрук В. В трясине иракского сопротивления // Зеркало
недели. – 2004. – № 6 (481). – 14 февраля.
58. Квачков В. Афган: история движется по спирали. США во
многом повторяют печальный советский опыт, но вносят и
новые элементы // Независимое военное обозрение. – 2002. –
№ 10.
59. Кириллов В. Современный воздушный бой. М.: ЗВО, 1988.
№3. С. 33-39.
60. Киримов В.И. Выживаемость авиации в воздухе при ведении
боевых действий. –М.: Зарубежное военное обозрение, 1989,
№1, 2.
61. Кириллов В. Боевые порядки тактической авиации. М.:
Зарубежное военное обозрение, 1990. №3-4. С. 35-40, 33-39.
62. Кирсанов В.А. Стратегическое авиационное командование
ВВС США. // – М.: Зарубежное военное обозрение, 1988,
№1.
63. Клейменов А.И. О некоторых методологических подходах к
решению проблем войны и мира. – М.: Военная мысль. 1990,
№9 .
64. Козлов Е. ВДВ в локальных войнах // Армейский сборник. –
1997. – № 8.
65. Колмогоров А.И. О некоторых подходах США к
миротворчеству. –М.: Зарубежное военное обозрение, 2004,
№10.
66. Константинов В.К. Влияние опыта локальных войн на
развитие техники и вооружения. –М.: Военная мысль, 1989,
№ 9.
67. Корнов В.А. Боевые действия авиации в Персидском заливе.
М.: Зарубежное военное обозрение, 1991. №5. С. 36-41.
68. Корнуков А. О возрастании роли противоборства в
воздушно–космической сфере и задачах ВВС в военных
действиях 21 века. // - М.: Военная мысль, 1999. № 4.
69. Корытько А.И., Трюхан О.Н. Особенности практической
аэродинамики самолета МиГ-29. –Киев, КВВАИУ, 1987.
70. Котельников Г.Н., Прищепа Г.І., Трюхан О.М. та інш.
Особливості управління повсякденною діяльністю авіаційної
частини. - К.: НАОУ. 2005. 159 с.
71. Краснов А. Авиация в Югославском конфликте.//-М.:
Военная мысль. – 1999. – № 5. – С. 71-74.
332

334.

72. Краснов А. Система ПВО и малозаметные средства
воздушного нападения // Зарубежное военное обозрение. –
1995. – № 5. – С.46-51.
73. Краснов А.Б. Завоевание превосходства в воздухе. / – М.:
Зарубежное военное обозрение, 1988, №2.
74. Краснов А.Б. О повышении живучести авиации в воздухе. //
– М.: Военная мысль, 1990, №3.
75. Краснов А.Б. Борьба за господство в воздухе при
значительном превосходстве противника в силах. М.:
Военная мысль,1998. №5.
76. Краснов А.Б. Рекомендации по подготовке и ведению
воздушных боев истребителями, которые оборудованы
управляемым вектором тяги.-М.: Зарубежное военное
обозрение. – 2003. – №7. – С.21–23.
77. Краснов А.Б. Секреты неотразимых атак. М.: Военное
издательство, 1991.
78. Кузнецов Н.Ф., Воробьев И.И. Некоторые особенности
управления войсками в вооруженных конфликтах. –М.:
Военная мысль, 2001, №6.
79. Лаврентьев Е.А. Штурмовая авиация советских ВВС в
послевоенные годы. –М.: Военная мысль, 1990, №4.
80. Лисс А. Война в Персидском заливе – как модель "новой
войны". М., 1995.
81. Лисс А. Некоторые вопросы стратегии и тактики //
Экономика, политика, идеология. – 1995. – № 4. – С. 95 -102.
82. Лобов В.Н. Военная хитрость: Из теории и истории. 2-е изд.
– М.: Воениздат, 1992.
83. Лосик О.А. Локальные войны и военное искусство. // – М.:
Военная мысль, 1989, №6.
84. Лотоцкий С.С. Война в Корее. М.: Воениздат, 1959.
85. Лумпуров К. Боевое применение КРМБ “Томахок” в зоне
Персидского залива // Зарубежное военное обозрение. –
1991. – №7. – С. 77.
86. Лутовинов В.И., Морозов Ю.В. Предотвращение и
урегулирование конфликтов посредством миротворческой
деятельности. – М.: Военная мысль, 2001, №1.
87. Макаров В.Д., Трояновский В.Е. Применение космических
средств в боевых действиях в зоне Персидского залива 19901991гг. // Материалы международной научной конференции.
– 2003. – НАОУ. – С. 91.
88. Марков Н.И. Факторы формирования военно-политической
обстановки в мире в первой половине 21 века. // – М.: ЗВО,
2005, №1.
333

335.

89. Марковский В. Ю. Жаркое небо Афганистана. // - Киев:
Авиация и время, 1995, №№3,4, 6.
90. Марковский В.Ю. Уроки Афганистана // - Киев: Аєрохобби,
1994, №3,7,8.
91. Матвеев Е. Действия бригады армейской авиации США в
операции «Буря в пустыне» // Зарубежное военное
обозрение. – 1994. – № 5. – С. 31-32.
92. Мацуленко В. А. Локальные войны. М:, Воениздат, 1970.
93. Мельников Г.Н. Военно-политическая обстановка в
азиатско-тихоокеанском регионе. // – М.: Зарубежное
военное обозрение, 1989, №2.
94. Меньшиков В. Военный космос: Уроки на завтра //
Армейский сборник. – 2003. – №11. – С. 12-16.
95. Мессенджер Ч. Энциклопедия войн ХХ столетия. – М.:
Ексмопрес, 2000.
96. Миллер Д. Коммандос: Формирование, подготовка,
выдающиеся операции спец-подразделений. – Мн.: Харвест,
1998.
97. Михайлов А. Иракский капкан. – М.: Чуза, Эксмо, 2004.
98. Моделирование,
оценка
эффективности
и
выбор
оптимального варианта боевых действий, частей и
соединений истребительной авиации по уничтожению
воздушного противника. Монино, ВВА, 1980.
99. Момаер Уильям. Тактические уроки из войны во Вьетнаме.
М.: МО СССР, 1978, перевод №298.
100. Наставление по боевому обеспечению ВВС. М.: Воениздат,
1992.
101. Науменко М. И. Особенности борьбы с воздушным
противником на малых высотах по опыту локальных войн.
М.: Военная мысль, 1974. №1.
102. Нилов Н.Е. Командование АВАКС НАТО. // – М.:
Зарубежное военное обозрение, 1989, №4.
103. Новичков Н.А., Галин Л.Р. Стратегические переброски по
воздуху в ходе конфликта в зоне Персидского залива. // –
М.: ЗВО, 1991, №10.
104. Облепихин В. Война в Персидском заливе // Морской
сборник. – 2001. – № 2. – С. 62-67; №3 – С. 64-70.
105. Ольгин
В.
Использование
стратегических
бомбардировщиков В-52G в операции “Буря в пустыне” //
Зарубежное военное обозрение. – 1993. – № 3.
106. Основные положения тактики ВВС. – М.: Монино, 1985.
334

336.

107. Остроумов Н.Н. Некоторые вопросы
оперативного
применения ВВС в локальных войнах.- М.: Военная мысль,
1986, № 12.
108. Палагин В., Кайшаури А. Ведение воздушной разведки в
операции «Буря в пустыне» // Зарубежное военное
обозрение. – 1995. – № 12.
109. Пальчук М.М., Лобко М.М. Досвід бойового застосування
військ, зброї, техніки в локальних війнах і збройних
конфліктах. – К.: НАОУ, 2001.
110. Пашков С. Особенности боевых действий в пустыне //
Зарубежное военное обозрение. – 1994. – № 10. – С. 20-24.
111. Печоров С. Дезинформация как метод «Психологической
борьбы» // Зарубежное военное обозрение. – 1991. – № 9. –
С. 3-9.
112. Пинчук
И.С.,
Заварзин
А.В.
Использование
геоинформационных
систем
при
планировании
и
проведении миротворческих операций. – М.: Военная мысль,
2001, №3.
113. Поздняков А.Е. Основные тенденции в развитии тактики
родов авиации советских ВВС в послевоенный период. - М.:
Военная мысль, 1988, № 7.
114. Попов С.Г. Экономические причины военных конфликтов. //
– М.: Зарубежное военное обозрение, 2001, №11.
115. Применение авиации в локальных войнах. М.: ЦИВТИ, 1975.
116. Прокофьев В.К. Всепогодные систимы оружия для
поражения наземных целей. – М.: Зарубежное военное
обозрение, 1988, №6.
117. Расторгуев Н.В. Воздушная разведка в локальных войнах. –
М.: Военная мысль, 1987, № 8.
118. Родионов А.К. Система боевого управления ВС США в ходе
контртеррористической операции «Несгибаемая свобода». –
М.: Зарубежное военное обозрение, 2003, №1.
119. Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах
второй половины ХХ века. Под ред. В.А. Золотарёва. – М.:
ИВИ МО РФ, Кучково поле, 2000.
120. Россия и СССР в войнах ХХ века: Потери Вооружённых
Сил: Статистическое исследование / Под общ. ред. Г.Ф.
Кривошеева. – М.: Олма-пресс, 2001.
121. Саидов Ф. Ирак: Начало партизанской войны // Зарубежное
военное обозрение. – 2003. – №7. – С.18-22.
122. Саидов Ф. Развертывание многонациональных сил в Ираке //
Зарубежное военное обозрение. – 2003. – №8. – С. 19-21.
335

337.

123. Свиридов А. Некоторые особенности операции “Свобода
Ираку” // Зарубежное военное обозрение. – 2003. – №4. – С.
2-7.
124. Семенчиков В.И., Брюховский Г.И. К вопросу о развитии
теории воздушной операции. –М.: Военная мысль, 1982. №4.
125. Сербов В. НАТО против Югославии // Морской сборник. –
1999. – №7. – С. 68-73.
126. Сергеев С. Силы специальных опираций США в боевых
действиях в зоне Персидского залива // Зарубежное военное
обозрение. – 1991. – №10. – С. 16-18.
127. Сердюк И.И., Трюхан О.Н. Особенности практической
аэродинамики самолета Ан-124. –Киев, КВВАИУ, 1989.
128. Сердюк Ю.И. 55 лет операциям ООН по поддержанию мира.
// – М.: Зарубежное военное обозрение, 2003. №5.
129. Сердюк Ю.И. Миротворческие операции ООН в 2002 году. //
– М.: Зарубежное военное обозрение, 2003. №2.
130. Сибиряков В.М. Боевой состав ВВС стран НАТО. // – М.:
Зарубежное военное обозрение, 1989. №1.
131. Синицин А.И. О подготовке войны с Ираком. // – М.:
Зарубежное военное обозрение, 2003. №1.
132. Слагаемые контртеррористической операции // Независимое
военное обозрение. – 2000. – 28-января-3 февраля. – №3.
133. Слипченко В. Бесконтактная война в Югославии // Морской
сборник. – 2001. – №9. – С. 72-77.
134. Смирнов А. Об участии иностранных государств в
антитеррористической операции в Афганистане // ЗВО. –
2001. – № 12. – С. 33-34.
135. Соколовский М. Второй иракский фронт // Зеркало недели. –
2004. – №14 (489). – 10 апреля.
136. Стеркин И.Л. Привлечение армий для борьбы с
терроризмом. – М.: Зарубежное военное обозрение, 2003,
№3.
137. Стрелецкий А.А., Об участии иностранных государств в
антитеррористической операции в Афганистане. – М.:
Зарубежное военное обозрение., 2001. №12.
138. Супряга А.В. О войнах 21 века. – М.: Военная мысль, 2002.
№6.
139. Тактика армейской авиации. - М.: Воениздат, 1989.
140. Тактика бомбардировочной авиации. - М.: Воениздат, 1989.
141. Тактика ВВС (дивизия-полк). - М.: Воениздат, 1992.
142. Тактика военно-транспортной авиации. - М.: Воениздат,
1989.
143. Тактика дальней авиации. - М.: Воениздат, 1990.
336

338.

144. Тактика истребительной авиации. - М.: Воениздат, 1983.
145. Тактика разведывательной авиации. - М.: Воениздат, 1988.
146. Тактика штурмовой авиации. - М.: Воениздат, 1990.
147. Тімкін І. Операція “Iraqi Freedom” як прообраз космічних
війн // Військо України. – 2004. – № 3-4. – С.22-24.
148. Толубко В.Б. Операція “Iraqi Freedom”: Післямова (зміни у
поглядах на ведення локальних війн за досвідом іракської
військової операції) // Військо України. – 2003. – № 7-8. – С.
6-8.
149. Толубко В.Б. Тенденції розвитку збройної боротьби за
досвідом локальних війн та збройних конфліктів. Доповідь
на навчально-методичних зборах академії 26.08.2003р.-К.:
НАОУ, 2003.-18с.
150. Трюхан О.М. Бойове застосування авіації у локальних
війнах. К.: НАОУ, 2004. – 224 с.
151. Трюхан О.М. Розвиток тактики армійської авіації у
локальних війнах. // Труди академії. - К.: НАОУ. - 2004.
№48. - С. 56-64.
152. Трюхан О.М. Тенденції розвитку збройної бортьби у
повітряно-космічній сфері. // Труди академії. - К.: НАОУ. 2004. - №52.
153. Трюхан О.М. Розвиток бойових порядків тактичної авіації. –
К. НАОУ. Труди академії. -2004, №54
154. Трюхан О.М. Аналіз бойового застосування ВПС провідних
країн у локальних війнах кінця 20-го століття. // Труди
академії. – К.: НАОУ.-2003.-№46.
155. Трюхан О.М. Тактика авіації ЗС України в операціях
миротворчих сил ООН. - К.: НАОУ, 2005. 118 с.
156. Трюхан О.М., Прищепа Г.І., Федосєєв Д.А. та інш. Тактика
авіації Збройних Сил України. - К.: НАОУ, 2005. 129 с.
157. Тюрин В.М., Трюхан О.Н. Особенности практической
аэродинамики самолета Су-25. –Киев, КВВАИУ, 1990.
158. Тюрин Д., Сафонов В. Психологические операции ВС США
в Афганистане // Зарубежное военное обозрение. – 2002. – №
3.
159. Уроки и выводы из войны в Ираке // Военная мысль. – 2003.
– № 7. – С.58-78; № 8. – С. 76-80.
160. Фомін В.О. Розвиток принципів воєнного мистецтва в
сучасних умовах // - К.: Наука і оборона. - 1999. №1. - С. 4-9.
161. Харченко О.В. та інш.Основні напрями розвитку авіації
Збройних Сил України в контексті воєн нового покоління. //
- К.: Наука і оборона. – 2004. №2.
337

339.

162. Харченко О.В. Тенденції розвитку військової авіації на
початку XXI ст. // Наука і оборона. - 2003 - № 4. - С. 23-30.
163. Ходаренок М. Война всех со всеми // Независимое военное
обозрение.2002. – № 32.
164. Хрипко В.В. Вертолеты и воздушные бои. // – М.: Военная
мысль. 1991. №5.
165. Цветков А., Царьков В. Борьба с нерегулярными
(повстанческими) силами: По взглядам экспертов НАТО // М.: Зарубежное военное обозрение. – 1994. – №9. – С.15-19.
166. Цена иракской войны: год спустя // Вечерние вести. – 2004. –
15 апреля.
167. Чертанов В. Хроника боевых действий ВМС США в Ираке
(по данным американских СМИ) // Зарубежное военное
обозрение. – 2003. – №5. – С.43.
168. Численный состав миротворческих миссий ООН в 2002 году.
– М.: Зарубежное военное обозрение, 2003, №4.
169. Чистяков И. Тактико-технические характеристики основных
боевых самолетов ВВС капиталистических стран. М.: ЗВО,
1988. №1. - С. 53-58.
170. Чуриков В. Применение космической группировки США в
ходе операции в Афганистане // Зарубежное военное
обозрение. – 2002. – №8.
171. Чуралис А. Использование США космической группировки
в войне против Ирака // Зарубежное военное обозрение. –
2003. – №11. – С. 41-42.
172. Шашков С.Н. Финляндия и миротворческие операции. – М.:
Зарубежное военное обозрение, 2000. №12 .
173. Шиманський О. Якою буде війна в Іраку // Україна молода. –
2003. – 26 лютого.
174. Югославия: 78 дней под ракетно-бомбовыми ударами //
Независимое военное обозрение. – 1999. – №25.
175. Ярцев Е. Ближний Восток: 40 трагических лет. // - М.:
Зарубежное военное обозрение, 1988. №5. С. 15-22.
338

340.

Трюхан
Олег Николаевич
ТАКТИКА АВИАЦИИ В ЛОКАЛЬНЫХ ВОЙНАХ
И ВООРУЖЕННЫХ КОНФЛИКТАХ:
ОПЫТ, АНАЛИЗ, ТЕНДЕНЦИИ
(на украинском языке)
Научное издание
Підписано до друку 30.06.2005 р. Формат 60 х 84/16. Обсяг 21,25 друк. арк. Наклад 300.
"КОПІ-центр", Київ – 133, вул. Кутузова, 14
339

341.

340